Людина — це найвеличніша з істот (І. Багряний, «Тигролови»). Українська література, шкільна програма
Людина — це найвеличніша з істот.
Людина — найнещасніша з усіх істот…
І. Багряний.
Гей, ти ж, земле моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків?
Та і хто не знущався з твоєї краси?
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил й перемішали
З костями онуків?!
І. Багряний.
Хід заняття Людина — це найвеличніша з істот (І. Багряний, «Тигролови»). Українська література, шкільна програма
І. Мотивація учбової діяльності.
Вступне слово
Любов до України. Це почуття притаманне багатьом, без нього не можна жити. Бо любов до рідної неньки України народжується з першим подихом людини, а потім росте і міцніє разом з нею. А буває і так, що байдужість до рідної землі призводить до того, що у людини замість серця з’являється пустка.
Та любов до України допомагала переборювати труднощі, вистояти і не зломитися ні за яких обставин. Вона була закликом до боротьби і перемог; вона вчила бути мужнім і сильним.
І хочеться згадати Івана Багряного та його героїв, що живуть на сторінках його романів, які платили за цю любов велику ціну.
ІІ. Сприйняття навчального матеріалу.
Слово надається кореспондентам.
Перший кореспондент. Народився Іван Лозов’яга (за псевдонімом — Багряний) 19 вересня 1906 року в с. Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у родині муляра Павла Лозов’яги, якому згодом і присвятив збірку поезій «В поті чола». Вчився в церковнопарафіяльній школі м. Охтирки (1916—1919 рр.), у вищій початковій школі, з 1920 року — в Охтирській технічній школі слюсарського ремесла, яку залишає заради навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі (1922 р.). Після закінчення школи вирушає на працю в шахтах Донбасу. Та його робітнича біографія була короткою — кликала поезія, мистецтво, пережите, побачене «вимагало» нового — мистецького — вираження. А побачив він багато. Бачив, як у 1920 р. чекісти знущалися над його 92-річним дідом і дядьком на пасіці. Їхня безневинна смерть тяжко вразила хлопця.
Другого дядька забрали на Соловки, звідти він і не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади? Бунтарство визрівало в душі і він шукав підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких тягнувся співчутливим серцем і помислом.
Другий кореспондент. З 1926 по 1929 р. навчається у Київському художньому інституті.
У листі від 10 серпня 1927 року І. Багряний пише: «Протягом усього академічного року мої учбові справи безнадійно, абсолютно запущені. Пробуваючи без матеріального ґрунту, я замість лекцій ходив за шматком хліба (поведінка, очевидно, не похвальна). Відсутність учбових приладів і матеріалу для фахових дисциплін. Допомоги я не мав нізвідкіль ніякої — сім’я сама потребує підтримки, стипендії я не одержав, хоч мав на те наче всі дані. Весь час безробітний». Після закінчення інституту йому не дозволяли захищати дипломну працю з огляду на націоналістичну й протирежимну літературну діяльність.
Перший кореспондент. Перший твір, підписаний ім’ям «Іван Багряний», був надрукований у київському журналі «Глобус» за 1926 рік.
Йшов 1929 рік, у Охтирській друкарні поет видає поему «Аве Марія».
У 1930 році друкує фатальний роман у віршах «Скелька» (1928 року — написаний).
1928—1930 рр. — зоряний час Багряного-поета: з-під його пера вийшли поеми «Батіг», «Гутенберг», «Комета», «Вандея», «Собачий банкет».
У 1927 році Багряний в журналі «Всесвіт» друкує оповідання «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках».
У 1932 році Івана Павловича заарештовують у Харкові за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці, ув’язнений в Харківській т. зв. «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув’язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбувся в таборах т. зв. БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо у 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в’язниці УГБ—НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений у 1940 році восени під нагляд у зв’язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення — «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Місце перебування — обмежено — це м. Охтирка, де і застала його війна. До війни працював декоратором у місцевому театрі.
Другий кореспондент. Під час окупації України німцями працює у газеті «Голос Охтирщини». У 1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався.
У лютому 1943 року І. Багряний призивається до лав Червоної Армії. Але на фронт не потрапив, бо ешелон був розбитий ворожою авіацією. Повернувся додому. Після звільнення м. Охтирки за І. Багряного знову взявся НКВС. Він виїздить нелегально до Львова. З наближенням фронту як остарбайтер був вивезений до Німеччини, де й розпочинається його емігрантський період. Бере участь в організації Мистецького Українського Руху (МУР).
Багряний хворіє — одержав спадок від каторги: сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність. Але продовжує писати.
25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн, Шварцвальд, Західна Німеччина, серце Івана Багряного зупинилося. Його поховано на цвинтарі в Новому Ульямі.
На могилі — пам’ятник з викарбуваними словами:
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Висновок.
Учень. З почутого про письменника стає зрозуміло, що І. Багряний дорого заплатив за бажання бачити свою землю щасливою, за прагнення бути самим собою — українцем.
Різні герої його творів, але їх об’єднує любов до України. Таким є Андрій Чумак з роману «Сад Гетсиманський», такий Григорій Многогрішний. Кожен із них повинен пройти не людські тортури і вийти з них переможцем, залишитися людиною, Людиною-борцем, сином непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України.
Бесіда за «круглим столом».
Учениця. Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих на волю українців, — і глухі нетрі тайги, в яких, мов на чужій планеті, принишкли наїжачені кулеметами і вовкодавами концентраційні табори. Туди, на край світу, далеко від України, до невідомої Колими мчав у своїх «60 рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — дітей іншої сонячної землі та іншого сонячного моря», — велетенський дракон.
Учень. У цьому ешелоні смерті — ешелоні ОГПУ—НКВД — знаходиться наш герой Григорій Многогрішний, засуджений на 25 років каторги. Автор підносить його до образу — символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України.
Історик. Григорій Многогрішний — гордий нащадок першого каторжника Сибіру, правнук наказаного гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного, якого у 1672 році разом із сім’єю відправили в Сибір (проти нього було висунуто 38 звинувачувальних пунктів і перший з них — листування та налагодження дружби з гетьманом Петром Дорошенком та бажання податися під владу турецького султана). Чи думав гетьман у ХVІІ столітті, що його правнукам у ХХ столітті доведеться нести свій хрест протоптаним ним шляхом на каторгу? А їм довелося випити гіркої.
Учениця. Ось, мабуть, через це Григорій Многогрішний здійснює неможливе — вистрибує майже у смерть із черева скаженого дракона і цим божевільним протестом підживлює в тисячах змарнованих, знеособлених в’язнів почуття людської гідності, надії; переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, воліють «ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!» Хай один, лише один він, безумний сміливець Григорій Многогрішний, не змирився з приреченістю на забуття в жахливій легенді про зникнення душ у пеклі концтаборів, збунтувався, вирвався з пащі цього дракона, але це вже перемога людей, це вже свідчення нездоланності духу.
Учень. Він не зломився і в тайзі, де опинився наодинці з природою, зголоднілий (скористався лише горіхами з комори бурундука). Довго блукає по тайзі, бачить, як ведмідь нападає на людину. Він приходить на допомогу, вбиває тварину випадково знайденим ножем, а сам одержує тяжку травму. Григорія врятовує родина тигроловів — Сірки.
Історик. Чи не пов’язане це прізвище з прізвищем нашого земляка — Івана Сірка? Так, це нащадки славного лицаря, кошового отамана війська Запорізького, який залишився як зразок відваги та героїзму.
У 1887 році Сірки разом з багатьма українцями відпливли з м. Одеси на схід. Прибули до далекого Сибіру, оселилися, обжили цей край, пустили своє коріння. Але що цікаво — ця родина живе за українським звичаями: українська хата з образами, з рушниками, з розмовною українською мовою. А селища, які знаходяться поряд, носять імена славних міст українських — Києва, Полтави, Чернігова, Переяслава. Туга за рідним краєм, потяг до материзни призводять до цього. «І куди не поїдеш, — то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш», — розповідає Сірчиха. Для них ця сувора земля стала Батьківщиною.
Сірчиха. Край цей працю любить. Тут рай був. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить; і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. Це була наша друга Україна, синку, але щасливіша… Ну, а потім пішло все шкереберть. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хватаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.
Літературознавець. І все ж Сірки вистояли. Душі їхні відкриті для добра, вони й самі дарують це добро справжнім людям. Трудяться: ходять на пантівка — добування рогів-пантів (перші ліки в Китаї, ними вилікували і Григорія), полюють на білку, ловлять тигрів.
Сірко. Бачиш, тут діло таке — дружно, то й вийде щось. Сміливо, один за одного. Тому ми й ходили лише рідні, чужих не брали, бо чужий за чужого не підставить своєї голови. Не знаю, синку, як там ловлять кішок по книгах, ми їх ловимо по-своєму — голіруч і вчотирьох лише.
Учень. І розуміє Григорій, що підвести цих чесних працьовитих людей він не має права. Тож вбирає їхню мудру науку і стає серед них своїм, ні, навіть більше. Він з повагою ставиться до Сірка, а Сірчиху називає матір’ю, їхній син Грицько стає йому другом, братом. Тут він знайшов кохання. Григорій розуміє, що ці люди для нього не просто земляки, це рідня, це відчуття любові рідної неньки — України, яка стоїть перед ним весь час.
Григорій. Ідучи до Хабаровська з Грицьком Сірком, побачив, що основний контингент поїзда — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю… з українським мовним і пісенним фольклором. Різні люди, різні долі: одні цілою округою їздили на рибні промисли, «як вербовані», інші тижнями валялися під дощем, ожеледицею і снігом посеред Владивостока. Вони прислухаються до новин з України. Тут можна побачити, як етапом проходять Скрипникові вчителі, та партійці, та куркулі, — все наш брат, «враг народа». Бачив і добровольців, як ота дівчина з Одеси, ентузіастка в панчішках; бачив дочок куркулів, що торгують собою заради шматка хліба.
Мороз. Будується місто каторги, пекло новітніх канальських робіт вигачування костями українськими — Комсомольськ. Бачили ми цілі колони виснажених арештантів на лютім морозі, припечених на повільну смерть. Голод, цинга. Надлюдські терпіння і труд каторжний при 50-ступеневому морозі. Напівголі, напівбосі люди, чесні трударі — суджені «за колоски», та й всякі «вороги» — вчені, вчителі, селяни і робітники.
Учень. А Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро. І сон тікав від нього. А потім йому доведеться побачити серед тайги жіночий табір, де краса світу пиляє на морозі дрова, не маючи права навіть співати. Боліла душа, щемило серце…
Літературознавець. Григорій Многогрішний вистоює, не заломлюється. Цей не приручений тоталітарною системою молодий «тигр» із України перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик цілій системі і вистояти. Він вершить суд над своїм катом, який знущався над ним за те, що любив свою Батьківщину». Турбота про інших — боїться накликати біду на Сірків — призводить до того, що він з коханою Наталкою покидають країну тигроловів і тікають до Манчжурії. А у серцях у них — мрія про «шлях туди — десь на ту далеку, для одного з них зовсім не значну сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану, за ту омріяну Україну».
ІІІ. Підбиття підсумків уроку.
Слово вчителя.
І думається, що Григорій Многогрішний ще боротиметься за Україну і стане переможцем, бо «Людина — це найвеличніша з істот…»
ІV. Домашнє завдання (на вибір).
Письмово дати відповідь:
1. Важливість проблем, піднятих І. Багряним у романі «Тигролови».
2. Доля головного героя твору Григорія Многогрішного як відображення долі українського народу.
3. Зображення у романі вірності національним традиціям.