«Життя у нас таке, що тільки рослині не встидно жити» (Про Дніпрову Чайку), українська література
Письменниця Дніпрова Чайка бачила себе «мальованою труною», де сховані нереалізовані бажання. На її лібрето Микола Лисенко написав дитячі опери «Коза-дереза» та «Пан Коцький»
Її дитинство минуло в селі Збур’ївка в гирлі Дніпра, де водилося багато чайок. Звідси, можливо, і її літературний псевдонім — Дніпрова Чайка. За іншою версією — узяла його з улюбленої батькової пісні «Ой горе тій чайці», авторство якої приписують гетьманові Івану Мазепі. Обравши собі ім’я перелітної птахи, Людмила Березіна-Василевська ніби підкреслила, що їй судилася мандрівна доля. Ще змалку довелося жити в різних куточках українського Півдня: Карлівка, Збур’ївка, Мала Маячка, Гола Пристань, Олешки, Одеса, Херсон, Бахмут — нині Артемівськ. Згодом — Київщина: Королівка, Ржищів, Хоцьки, Германівка. Далі — Київ, знов Одеса, Кавказ, Крим, Олександрівськ — нинішнє Запоріжжя, село Туркенівка під Гуляй-Полем. Навіть коли вже не могла ходити — мандрувала вслід за донькою Оксаною. Про себе казала, що живе не як чайка, а як сорока на кілку. Востаннє змінила місце проживання за два місяці до смерті.
Дніпрова Чайка — це літературне ім’я нібито цілком вписується в ряд народно-пісенних псевдонімів українських письменниць ХІХ ст. — Ганна Барвінок, Олена Пчілка. Одначе, вона виділялася з нього — бо в своїх творах слідувала не лише фольклорно-народницьким, а й модерністськім симпатіям. Тоді модерністів обзивали декадентами, і то було лайливе слово. Навіть Франко протестував, коли про нього так говорили: «Я декадент? Се новина для мене!» А Дніпрова Чайка не боялася сказати добре слово про «декадентів».
У її оповіданні 1898 року «Тень несозданных созданий» є героїня, провінційна вчителька. При ній колеги глузують із модерністів. У них, мовляв, суцільна дисгармонія: сині собаки, зелені коні й жовті небеса. І героїня, чимось схожа на авторку, каже: «Ви смієтесь і не хочете глянути глибше, а в тих творах у стократ більше правди, ніж можна висловити базарною мовою!» На ті часи — сміливі слова, навіть для Європи, не кажучи вже про Україну, де культивували мистецтво «зрозуміле і корисне для народу». Та не лише в цьому випадку вона була своя серед чужих і чужа серед своїх.
Про себе казала, що живе як сорока на кілку. Востаннє змінила місце проживання за два місяці до смерті
Людмила дуже любила батька. Він був нетиповий священик — веселий, компанійський. Донька звала його «ходячою енциклопедією фольклору» й саме від батька перейняла любов до народної пісні. Але змалечку їй не хотілося бути попівною. Коли віддали вчитися до монастирської школи в Одесі — умовила батька забрати її назад і дозволити вчитися у світській гімназії. Доля попівни здавалася їй кошмаром. Уважала, що навіть бідна селянка щасливіша, бо її серце вільне для любові. Попівна ж мусить ждати, доки її, без кохання, посватає хтось із «духовних», а потім стане попадею — товстою та злою. Саме через те й злою, що не знала любові. Цій темі Дніпрова Чайка згодом присвятила кілька віршів. По закінченні гімназії, всупереч бажанню батьків, пішла вчителювати — щоб остаточно уникнути долі «попівни». Однак, заміж вийшла таки за поповича.
Майбутнього чоловіка Феофана Василевського зустріла 1884-го на археологічно-етнографічному з’їзді в Одесі. Їх познайомив історик Володимир Антонович. Феофан був на шість років старший за неї. Народився в родині священика в селі Селезнівка на Сквирщині. Закінчив Київську духовну семінарію, потім учився в університетах Петербурга й Одеси. 20-річний пішов добровольцем воювати з турками на Балканах. Жив у Загребі, Белграді та Празі. У Женеві бачився з Михайлом Драгомановим і сповідував його ідеї. Згодом відслужив дійсну службу в царській армії й вийшов у відставку в чині молодшого унтер-офіцера. Належав до молодого крила Одеської громади. Багато писав про культуру й побут південних слов’ян, друкувався в галицькій періодиці. Його писання цінував Іван Франко.
Із 1880 року Феофан служив статистиком у Єлисаветградському земстві — нинішній Кіровоград. Там вступив до місцевого українофільського гуртка. Гуртківці допомагали грішми місцевим народовольцям, і поліція їх розігнала. Василевського 1885-го заслали до Херсона під гласний нагляд, тут вони й побралися з Людмилою.
Попівна мусить ждати, доки її, без кохання, посватає хтось із «духовних», а потім стане попадею — товстою та злою. Злою, бо не знала любові
Феофан не був красенем. Дніпрова Чайка у вірші «Прийнявши лист від Ф.» зізнавалася:
Питаються люди — який в мене милий,
Який? Розказати не вмію!
Далі пише, що він схожий на непримітну квітку, краса якої проявляється не одразу й відкривається лише закоханим очам:
Красу ту, ті очі я бачу, я знаю, —
Хай кажуть же люди: «Поганий!»
За чотири роки після одруження Василевському заборонили жити на півдні України. Він із родиною переїхав на Київщину, в село Королівка, нині Фастівського району. Та їхнє життя з Людмилою не склалося щасливо. Сліди цієї драми є в її віршах: «Ти кажеш, що кохати вже не вмієш». Людмила наводить слова Феофана: йому прикро приймати її кохання, бо в нього спечена душа, а пошарпане серце надто звикло до страждання і люта доля не дає йому забути про це. Можливо, надивившись в юності жахів балканської війни, він так і не здобув душевної рівноваги.
Марно вона писала в тому самому вірші, що її кохання вистачить на двох — поступово вони почали жити нарізно, хоч і не розлучалися юридично: обоє вийшли із середовища духовенства, де шлюб вважався освяченим Богом, а отже непорушним. Це виглядало тим більш драматично, що Людмила мала палку натуру. Приміром, фастівський краєзнавець Андрій Мороз вважає, що вона була таємно закохана в композитора Миколу Лисенка. Часто бувала у нього в київській квартирі, де він з голосу записував від неї народні пісні. Та зважаючи на відому тоді всім донжуанську вдачу Лисенка, приходила до нього лише вранці, а не ввечері, щоб не кинути тіні ані на себе, ані на нього. На її лібрето Лисенко написав кілька дитячих опер. Зокрема, «Козу-дерезу» та «Пана Коцького».
1895-го Фефан Василевський повернувся до Херсона. І до смерті там керував статистичним відділенням земства. Щороку видавав ґрунтовні «Статистические отчеты Херсонской губернии». Його не стало 31 березня 1915 року. Нібито наклав на себе руки — «в припадке душевного расстройства» — кинувся під потяг.
Вона писала, що її кохання вистачить на двох. Однак поступово вони почали жити нарізно
Писати вірші Людмила почала ще в гімназії — російською. Поезію Тараса Шевченка відкрила для себе 1884 року, коли вперше почула в Одесі його «Кавказ». Записала в щоденнику: «Знаю теперь, что я украинка, а не русская». Українською почала писати під впливом вчительського середовища, яке тоді на півдні України ще не було надто русифіковане. Навпаки — усе «народне» було в моді. Зізнавалася: «Моя горілка — чорні чорнила, весільна шишка — хороша книжка». Її творчість високо цінував Михайло Коцюбинський, і вона писала йому у відповідь: «Або я і справді якась велика цяця, або Ви дивитесь крізь таку чудовну призму, що Вам усе здається хорошим, хоч би і таке, як оце я». Уважала, що їй бракує художньої оригінальності. Свою роль у літературі вважала «мікроскопічно малою». Власну прозу ставила вище, аніж вірші. Про її прозовий дебют — оповідання «Знахарка» — Іван Франко відгукнувся так: «Мова гарна, чиста, але предмет неглибокий». Справді, це оповідання більше нагадує фольклорний запис. Як-от бесіда сільської знахарки баби Терещихи з кумою:
— Пийте, кумасю!
— Ні, вже ноги не потягнуть.
— От які-бо ви!
— Ну, давайте мені, щоб не було пені ні вам, ні мені! Та дай, Боже, щоб усе було гоже, а що не гоже — направ, Боже! Померлим душечкам царство, а нашим ворогам мерти часто, а тим, котрі живі, щоб головами наложили, а нам з вами на здоров’я!
А втім, її пізніша ритмізована проза — наприклад, цикл «Мирські малюнки» — щось цілком нове для нашої тодішньої літератури. Тут письменниця дбала про мелодійність, ритм, артистичність, а не лише про «правду життя». Максим Горький писав їй із цього приводу: «Ви би могли стати окрасою не лише малоросійської літератури». У її ритмізованому оповідання «Мара» йдеться про античного херсонеського скульптора, чиї твори так сподобалися імператорові, що той забажав перевезти їх до Риму. Тоді майстер знищив свої твори — аби вони не служили чужинцям. Подібну проблему згодом розробила Леся Українка в «Оргії» — але майже на 20 років пізніше.
Подібну проблему згодом розробила Леся Українка — але майже на 20 років пізніше
Дніпрова Чайка про себе казала, що, бувало, «скиглила серед веселих людей» і за те їй докоряли скептицизмом. 1897 року писала Коцюбинському: «А я думаю, що скептицизм собі нехай буде, це мені не перешкодить старатися об тому, щоб оптимізм моїх товаришів не зостався тільки лускою, що розвіялась у повітрі». Зрештою, епоха, в якій їй довелося жити, не часто давала підстави для оптимізму. «Життя у нас таке, що тільки рослині не встидно жити», — скаржилася письменникові в листі з Херсона. Один із її віршів того періоду:
Ідеш по вулиці, стрічаєшся з народом
І мислиш: труни то мальовані ідуть.
Себе також бачила «мальованою труною», де сховані нереалізовані бажання. Цей мотив бачився їй одним із найголовніших у власній поезії. І ще один — нерозділена любов. Любов — це морська хвиля, що може «заспокоїтись», але для цього їй треба стати кригою. Віддала данину й громадянській ліриці, яку тоді зараховували «найважливішої». Її вірш «Думка», присвячений пам’яті Шевченка, цензор охарактеризував так: містична тенденція «возбудительного характера».
Перекладала шведську письменницю Сельму Лаґерлеф, із російської — «Пісню про буревісника» Максима Горького, поезії Пушкіна та свого улюбленого Лермонтова — «Мцирі», «Парус». Друкувалася в альманахах Херсона й Чернігова, галицьких журналах «Дзвінок», «Зоря». Багато віршів не давала до друку: «І ??не друкуватися тяжко, і не друкуватися теж??, але краще не друкуватися — хай вже страждає сам автор, а не читачі». Більш-менш повне зібрання її творів вийшло в двох томах 1931 року.
Числилася серед «радянських селянських письменників».
1861, 1 листопада — Людмила Березіна, літературний псевдонім — Дніпрова Чайка, народилася в селі Карлівка Ананьївського повіту на Херсонщині — тепер Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області. Батько — сільський священик Олексій Березін, за походженням росіянин із Владимирської губернії. Мати — українка, із козацького роду Угриновичів. Окрім Людмили, мали ще двох синів і доньку.
1879 — закінчила одеську приватну гімназію Ольги Піллер, здобула звання вчительки і право викладати історію та російську мову. 1883-го дебютувала в «Одесском вестнике» російськомовним віршем «На смерть Тургенєва».
1885 — в одеському журналі «Нива» надруковано перші україномовні твори Дніпрової Чайки — оповідання «Знахарка» та кілька віршів. Того ж року в Херсоні вийшла заміж за Феофана Василевського. Наступного в них народилася дочка Оксана, згодом — син В’ячеслав і дочка Наталка.
1889 — Феофанові Василевському заборонили жити на півдні України й він із родиною переїхав на Київщину, в село Королівку, нині Фастівського району. Тут вони жили до 1895 року. Феофан займався сільським господарством, а Людмила вчителювала. Також добровільно взяла на себе обов’язки лікаря, якого тут не було. Дочка Оксана, що згодом стала лікарем у війську Симона Петлюри, згадувала, що саме в Королівці навчилася від матері робити перев’язки. Часто Дніпрова Чайка їздила звідси до Києва: підводою — до Фастова, далі — залізницею.
1908 — перебралася до Києва, належала до активістів українського клубу «Родина» та київської «Просвіти». Серед її близьких знайомих — Микола Лисенко, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко.
1910 — через загострення ревматичної хвороби поїхала лікуватися до Одеси. Кілька наступних років жила на Кавказі й на півдні України.
1918 — перебралася до дочки Оксани в Київ. У цей період з’явився друком перший двотомник творів Дніпрової Чайки. Згодом вона ввійшла до письменницької організації «Плуг» — отже, числилася серед «радянських селянських письменників». 1920 року Оксану призначили на роботу в Хоцьки на Переяславщині, і Дніпрова Чайка переїхала туди. Із 1922-го жила у дочки Наталки в Києві в Нестерівському провулку. 1924-го загострився ревматизм і вже не відпускав її до самої смерті. Наступного року Оксана знов забрала матір до себе — цього разу до Ржищева. Із 1926-го письменниця вже не могла сама ходити. Зимою 1927 року Оксану призначли лікарем у Германівку, нині Обухівський район, це був останній переїзд письменниці.
1927, 13 березня — Дніпрова Чайка померла в Германівці, похована на Байковому кладовищі в Києві.
Віталій Жежера