Дідова дочка й бабина дочка, народні казки українців. Стислий виклад твору

Дідова дочка й бабина дочка, народні казки українців. Стислий виклад твору

Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої вдови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, — і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом пішов раз селом та й зайшов до тієї вдови, що жінка не веліла її брати. Тоді чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе запросив. А вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
Усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.
Оце було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
Дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Та що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
— Добре, — каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі.
Коли біжить така погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже:
— Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй:
— Доброго здоров’я!
— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.
А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене, — сказала жінка.
— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.
— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, — тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі. Двічі свиснула, — як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
— Хочу додому, — спасибі вам, паніматко! Хазяйка й каже їй:
— Піди й вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, — сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під’їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик.
— Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! — каже криничка.
Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під’їхала під яблуньку, а яблучка
так і пороснули у возик.

Приїхала та дівчина додому і гукає:
— Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!
А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:
— Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
— Добре, — відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур’яні яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у пригоді стану!
Дівчина відказала:
— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! Згадаєш моє слово!
— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп’яхи на мені, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
— Доброго здоров’я, тіточко!
— Куди ти йдеш? — спитала жінка. А бабина дочка й каже:
— Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже:
— Наймись у мене, дівчино!
— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?
— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, — сказала жінка.
— А чому не зумію, — відказала дівчина. — Ви мені раз покажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось що, дівчино, — каже жінка, — така твоя робота: оце тобі казани, — рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, — тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію, — відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
— Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією соба¬кою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!
От приїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершечок. Яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:
— Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
— Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує.

Дідова дочка й бабина дочка, народні казки українців, стислий виклад твору Дідова дочка й бабина дочка, Дідова дочка й бабина дочка скорочено, українська література, шкільна програма, твори з української літератури скорочено, стислий виклад творів з української літератури, народна казка Дідова дочка й бабина дочка

Повернутися на сторінку Українська література, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільні твори, твір на тему…

Повернутися на сторінку Твори з української літератури скорочено, шкільна програма

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *