«Душа моя в цвітінні». Чарівна краса української природи у віршах М. Вінграновського. Українська література
Високе небо та палюче степове сонцем Кози та молочай. Жовті троянди, які горять золотим вогнем, розкішні сливи та яблука. Ось що пам’ятає з дитинства сучасний український поет Микола Вінграновський.
Він відчуває своє коріння, його родовід — від Дніпра, від великих і малих річок України, від її квітучих садів. Величальну рідній землі співає поет у своїх віршах, які близькі серцю кожного українця.
У своєму творчому доробку поет часто звертається до народнопісенної творчості. Дійові особи українського фольклору — місяць і сонце, річка й поле, дядько Грім і хмари; ластівка і лелека — в дитячих творах Вінграновського виступають наче живі істоти, підвладні волі поета:
Грім жив у хмарі і згори
він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри,
Умив озерам очі.
Уособлення явищ природи, світил, частин ландшафту у його поезіях формують оригінальні метафори-пейзажі:
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.
Поезія Миколи Вінграновського змушує нас пильніше вдивлятися в чарівну красу української природи, вивчати народнопісенну творчість, вона надихає читача на роздуми, на філософське осмислення життя.