Драматургія Бориса Грінченка: традиція і новаторство (Степан Процюк)

Драматургія Бориса Грінченка: традиція і новаторство (Степан Процюк)

Письменник зробив вагомий внесок у дослідження дилеми екзистенційного вибору, котра поставала перед героєм, що опиняється в чужому національному середовищі. В центрі уваги Грінченка — нова особистість.
Помітною є значна еволюція майстерності письменника — як психолога й драматурга. Переплетення понять добра і зла, багатоликість і складність моральної ситуації, що є своєрідною генезою винниченківської ідеї «чесності з собою», драматизм вагань перед дилемою вибору, що проступав в зародкових варіантах у героїв останніх Грінченкових п’єс, — усе це дасть грунт для появи п’єс драматургів-модерністів у широкому розумінні (Олеся, Мамонтова, Черкасенка, Лесі Українки, Винниченка).
Як бачимо, не таке вже й безнадійне провалля лежало між українською просвітницькою та модерною літературами…
Вони відкинули ідею бутафорського українофільства і пробували по-своєму розв’язати заплутаний вузол громадянських питань, центральним із яких було національне. Про це писав Франко: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй».
Б. Грінченко пробує вирішити це завдання, шукаючи на рідному терені нову особистість, відтворюючи її в драматичному конфлікті з суспільством і з собою, з іншими персонажами, що іноді переходить у тотальне протистояння.
В. Медвідь, аналізуючи виступи М. Зерова проти запічково-патрі-архальних позицій літераторів-»просвітян», наводить висновок ученого про співмірність соціальної позиції митця з «переплавленням» соціуму в слові. Із цього В. Медвідь робить висновок про те, що просвітянська література «мала більші переваги і в тому часі, і дала б багато плідніші наслідки і в майбутньому, оскільки вибудувала потужний фундамент саме етнопсихологічного пізнання». Це міркування має, на наш погляд, раціональне зерно в тому сенсі, що модерна та народницька літератури були віддзеркаленням певних граней українського етносу й кожна з них виконувала свою певну роль у розбудові духовності. «Просвітянська драматургія» Б. Грінченка (термін «грінченківщина», який, з легкої руки П. Филиповича, фігурував у 20-х роках, є красномовним підтвердженням крайнощів дискусії .»Європа чи просвіта») порушувала важливі для тогочасного суспільства проблеми, була своєрідним лакмусовим папірцем політичних, етичних та естетичних пошуків національно-свідомої інтелігенції. Будь-який художній твір є мистецьким фактом, незалежно від того, чому, в яких обставинах він написаний; Грінченко свої літературні твори націлював на перспективу просвітницької дії, думаючи насамперед про пот­реби своєї доби. Письменник велику вагу приділяв значенню сценічного мистецтва, специфіці його дії на глядача, своєрідному ефектові театрального катарсису, що його повинен одержати глядач. І п’єси-
Грінченка, як соціально-психологічні, так і історичні, були відгомоном злоби дня, реально «працювали» на ріст національного Самоусвідомлення. Зазначимо, що п’єси Грінченка нерівноцінні; це стосується довершеності цілих творів і різних частин однієї й тієї ж п’єси.
Втіленням ідеалу письменника у драмах стає центральний позитивний герой. Часто він проходить мікроеволюцію в конфлікті не лише з ідейними ворогами та оточенням (Демченко — «Степовий гість»), а й з друзями, кревними, котрі або не поділяють його переконань (Яворенко — «На громадській роботі», Лідія — «На новий шлях»), або самі заплуталися в етичних суперечностях (Коваленко — «Серед бурі»).
У ході розвитку твору відбувається трансформація конфлікту. Грінченко часто зображує внутрішню конфліктність характеру й динаміку його саморозвитку (Лідія — «На новий шлях», Панас — «Ясні зорі»), що є типовим для конфлікту реалістичного плану. Останній може переплітатись у п’єсі із конфліктом романтичного плану — суперечності між ідеалом та дійсністю («На громадській роботі»), причому навіть в одній п’єсі («На новий шлях»). Таке поєднання було характерне для української драматургії останніх десятиліть XIX — початку XX ст. Л. Яновської (п’єси «В передрозсвітньому тумані», «Лісова квітка») М. Старицького («Талан») та ін.
Внутрішній стан героя чи антигероя в п’єсах Б. Грінченка слід розглядати — там, де дозволяє матеріал, — під кутом зору деяких елементів психоаналізу (маємо на увазі, наприклад, нав’язливу ідею ненависті до чоловіка у Василини чи приховану агресію Мартина щодо свого господаря Золотницького в п’єсі «Степовий гість»). Такий підхід є конструктивним уже тому, що виявнює авторський дуалізм, підсвідоме розщеплення я між вимогами естетики й суспільними запитами того часу (образи Дмитра й Панаса — «Ясні зорі»), діалоги між персонажами, кожен з яких сам по собі симпатичний авторові: один — поривами до «блакитного неба», кордоцентричністю психіки, другий — громадянським стоїцизмом, раціоналістичністю внутрішнього світу. Такі спроби аналізу в українському літературознавстві стосовно літератури XIX ст. дають змогу побачити нові грані в оцінці того чи того художнього твору.
Грінченко зробий внесок у дослідження дилеми екзистенційного вибору, котра поставала перед героєм, що опиняється в чужому середовищі. Автор показує химерні схрещення в різних модифікаціях дії двох культур на індивіда (Підкова — «На громадській роботі», Халимон — «Нахмарило»), Останній, зрусифікований армією, стоїть на грані повного відчуження.

Внутрішній конфлікт такого героя проявляється в комічних формах, що набувають трагіфарсового звучання («Нахмарило»). Такого ж звучання набирає внутрішній конфлікт морально-етичного плану, заснований на перипетіях подружніх ревнощів у Юрка («Неймовірний, або Чоловік і жінка без віри не спілка»). Варіантність причин та коло конфлікту тут може бути широке: відчуття дискомфорту після одруження, підсвідомий комплекс сексуальної неповноцінності і т. д.
Звичайно, Грінченко, пишучи п’єсу з моралізаторською метою, не ставив за мету з’ясувати важелі тих причин ревнощів, котрі ледь не призводять до трагедії (бажання вбити дружину). У п’єсі «Ясні зорі» — подібна ситуація змальована уже не з такою народницькою декоративністю і дає підстави для глибших висновків.
Різнобічність конфліктних станів героїв, переплетення типів конфлікту, відбиття конфліктної ситуації на мікросвіт персонажів драми має, своє, окреме художнє розв’язання в кожній п’єсі. Помітною є значна еволюція майстерності письменника — як психолога й драматурга.
Образ української жінки як сильної особистості (Оксана — «Серед бурі», Олена — «Ясні зорі», Лідія — «На новий шлях»), зіткнення християнського та мусульманського світосприймання, згідно з яким, відповідно до законів шаріату, жінка приймає долю як фатум (Фатима — «Ясні зорі»), піднесення позитивного образу жінки до рангу своєрідного матріархального символу батьківщини (цікаво для глибших студій над превалюванням жіночого начала в українській душі) теж збагачували тематично-образну палітру в українській драматургії.
Печать драматизму на долі Карбовського не дає змоги визначити його як антигероя, але моральна еклектика характеризує цього персонажа як особливо рафінованого негідника. Попри все це, образ Карбовського є внеском у дослідження половинчастих моральних застанов людини; він виділяється серед Грінченкових антигероїв в інших п’єсах, або змальованих поспіль чорними фарбами (Золотницький — «Степовий гість», Крашевич — «На громадській роботі»), або ж показаних як примітивна особистість (Жшшнський, Сторовський — «Серед бурі»).
Основний конфлікт в історичних п’єсах Грінченка можна визначити як пошуки персонажами національної перспективи. Іноді до стрижневої проблематики, котрій підпорядковується конфлікт твору, долучається ідея етичних та естетичних пошуків смислу життя, ідеалу («Ясні зорі»). Але й у останній п’єсі образ ясних зір є наскрізь символічним і ототожнюється з піднесенням української національної ідеї.
Власне, Грінченкові п’єси цієї тематики можна назвати історичними тільки умовно. Колізії з історії України залучаються автором, щоб показати перетворення юрби (охлосу) на народ, спроможний піднестися до високих проявів національного самоусвідомлення. Письменник не ставить собі за мету заглиблюватися в історичні аннали, персонажі його історичних п’єс іноді видаються сучасниками автора, лише перенесеними в XVII ст. Тут слід враховувати, очевидно, громадсько-політичні обставини в Україні кінця XIX — початку XX ст.
Центральні конфлікти в соціально-психологічних п’єсах драматурга різноманітні, і згуртувати цю проблематику навряд чи можливо. Вузол морально-етичних проблем (таких, що відбивають, скажімо, мікроклімат сім’ї), поставлений письменником у «Неймовірному…» та «Миротворцях», частково порушується і в драмах «На громадській роботі» та «На новий шлях». У двох останніх п’єсах та комедії «Нахмарило» найважливішим є конфлікт у сфері пошуків інтелігенцією шляхів зближення та єднання з народом, свого місця й призначення в житті. З найбільшим нахилом до ідилічності цей конфлікт вирішено в останній названій п’єсі.
Проблематика, спрямування конфліктних ситуацій, громадянсько-етичні орієнтації героїв історичних та соціально-психологічних п’єс Грінченка великою мірою подібні. Драматург пробує окреслити й нові для української п’єси теми: наукова інтелігенція — новоутворювана інтелектуальна еліта українського суспільства, причому не тільки гуманітарного профілю; психологія графомана, який по-своєму нещасний, бо не може реалізувати великий потенціал енергії, не володіючи літературним хистом (Підкова — «На громадській роботі»); внутрішній світ інтелігента-»місіонера», який, вже звільнившись од свюїх рожево-пасторальних уявлень про українське село, все ж таки вперта працює для нього, хоча й впадаючи іноді в гіркі сумніви стосовно доцільності своєї роботи (Яворенко в тій же п’єсі).
Грінченко пробує по-новому підійти до розв’язання складних перипетій, не розставляючи всіх крапок над «і» як у самому перебігу конфлікту («Миротворці»), так і в розв’язанні головними героями своїх, часто дисгармонійних, душевних прагнень і проблем, пов’язаних із іншими людьми, суспільством.
Д. Чижевський, характеризуючи один із найважливіших постулатів у філософській системі поглядів П. Юркевича — ідею «філософії серця», писав: «Думки інших людей цікавлять нас не самі по собі, а в залежності від того, чи є вони дійсними, сердечними переконаннями людини». Творчість Б. Грінченка взагалі, а драматургія зосібна, є яскравим підтвердженням кордоцентричних поглядів П. Юркевича: цінними є лише ті ідеї, які пропущені крізь серце.

Степан Процюк

Драматургія Бориса Грінченка: традиція і новаторство (Степан Процюк)

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Борис Грінченко

Вас можуть зацікавити:

1. Утвердження милосердя в оповіданні Б. Грінченка «Украла». Аналіз твору

2. Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! (за оповіданням Б. Грінченка «Олеся»). Аналіз твору

3. Тяжкий гріх Петра (за оповіданням Б. Грінченка «Без хліба»). Характеристика образу

4. Доля сільського вчителя у творах Бориса Грінченка. Аналіз творів

5. Мотиви громадянської лірики Бориса Грінченка. Аналіз творчості

6. Світ дитинства в оповіданні Бориса Грінченка «Каторжна». Аналіз твору

7. Мотиви громадянської лірики Б. Грінченка. Аналіз творів

8. Зображення життя сільських дітей в оповіданні Б. Грінченка «Грицько». Аналіз твору

9. Зображення долі сільського вчителя в творах Б. Грінченка. Аналіз творів

10. Реалізм художньої прози Б. Грінченка. Аналіз творчості

11. Борис Грінченко — фольклорист. Аналіз творчості

12. Життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка

13. Життєва правда художньої прози Б. Грінченка. Аналіз творів

14. Долі сільських вчителів у творах Бориса Грінченка. Аналіз творів

15. Висока моральність селянина-бідняка (за оповіданням Б. Д. Грінченка «Без хліба»). Характеристика образу

16. Роман Сиваш як представник «пропащої сили» (за повістю Бориса Грінченка «Серед темної ночі»). Характеристика образу

17. Моє ставлення до Олександри — героїні оповідання Б. Грінченка «Украла». Характеристика образу

18. Видатний майстер малої прози Борис Грінченко

19. Українська інтелігенція в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь». Характеристика образу

20. Світ дитини у прозі Бориса Грінченка. Аналіз творів

21. Байки Бориса Грінченко. Аналіз творів

22. Характеристика образу Грицька в оповіданні Бориса Грінченка «Грицько»

23. Грицько та Семен — герої оповідання Б. Грінченка «Грицько». Характеристика образів

24. Зображення українського селянства в образі селянина Данили (за оповіданням Бориса Грінченка «Сам собі пан»). Характеристика образу

25. Дитячі оповідання Бориса Грінченка. Аналіз творів

26. Урок на тему: Борис Грінченко. Оповідання для дітей і про стражденну долю дітей-сиріт

27. Урок на тему: Література рідного краю. Життя і творчість Б. Грінченка. «Сонячний промінь»

28. Тематична контрольна робота. Творчість І. Карпенка-Карого, М.Старицького, Б.Грінченка. Українська література 10 клас

29. Тематична контрольна робота. Творчість Панаса Мирного, Бориса Грінченка. Варіант 1

30. Тематична контрольна робота. Творчість Панаса Мирного, Бориса Грінченка. Варіант 2

31. Сценарій вечора, присвяченого 150-річчю від дня народження Б. Грінченка «Борис Грінченко: відомий і невідомий»

Комментарии закрыты.