Драматичні поеми Івана Драча: ідейно-тематичні домінанти, художні особливості. Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Іван Драч, шкільна програма

    Драматичні поеми Івана Драча: ідейно-тематичні домінанти, художні особливості. Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Іван Драч, шкільна програма

    Іван Драч — представник шістдесятництва. Його творчість представлялася такими жанрами як балада, поема, поема-симфонія та багато інших. Поет неодноразово досліджувався критиками. М. Ільницький осмислював етапи творчого шляху митця. Він зауважував: «Здається, саме в такому способі знаходити грані зчеплення віддалених понять і явищ, викрешувати з них іскри великої смислової й емоційної насиченості — характерні риси його поетичного стилю». [ 3, с. 8]
    А. Ткаченко аналізує його етапні твори, розкриває історичний контекст їх написання, особливості поетики: […внутрішня і зовнішня полемічність, драматизм поетики І. Драча передаються, зокрема, оксиморонно-парадоксальних словосполучень, які ніби охоплюють стани душі.]. [ 1, с. 9] В. Герман досліджувала неологізми в поезії Драча. Морально-естетичні колізії в поетичній драмі поета осмислював М. Кудрявцев. Про лірику І. Драча писала Н. Невінчана.
    Таким чином ідейно-тематичні особливості драматичних поем Івана Драча не були об’єктом наукового осягнення. Цим обумовлюється актуальність нашого дослідження.
    Драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. [5, с. 8]
    Ще 1604 р. твір К. Марло «Трагічна історія доктора Фауста» було названо dramatik poem. Цей термін використав і Дж. Мільтон, визначаючи жанр своєї п’єси «Самсон-борець» (1671). У подальші епохи з’являються твори («Манфред» (1817) Д. Байрона, «Пер Гюнт» (1867) Г. Ібсена, «Сон князя Святослова» (1895) І. Франка, «Лісова пісня» (1911) Лесі Українки, «Сніг у Флоренції» (1985) Л. Костенко та інші, які засвідчили, що жанр драматичної поеми не тільки утвердився, але й розвинувся і поглибився. Водночас ускладнюється вирішення питання про те, чим власне драматична поема відрізняється від драми і поеми, від драми-концепції, драми-параболи, драматичної хроніки і т.п.
    Так як драматична поема прижилася і розвинулася на українському літературному грунті, логічно буде почати дослідження про відмінності й особливості цього жанру з праць слов’янських літературознавців.
    Наприклад, Мельничук Б.І. в книзі «Драматична поема як жанр» приходить до висновку, що головною особливістю цього жанру є віршована форма: «Драматична поема — це віршована драма». 6, с. 8] П. К. Волинський у підручнику з основ теорії літератури звертає увагу на синтетичність жанру («зразок мішаної форми») і приналежність, не зважаючи на діалогічну форму, до творів літератури, а не театру. [ 7, с. 305] В. П. Лесин і О. С. Пулинець в »Словнику літературозначних термінів», підкреслюючи синтетичність жанру, і звертають увагу на злиття в одній видовій формі «драматичного, ліричного і епічного» [ 8, с. 117] Вони також висловлюють думку, що драматична поема — «переважно невелика за обсягом віршована п’єса». А.А. Карягін в книзі «Драма как эстетическая проблема» доводить, що взаємопроникнення засобів і прийомів епосу в драму стало закономірним явищем, внаслідок чого «сфери їхнього художнього буття постійно розширюються». 9, с. 21]
    П. П. Кононенко пише про зворотній процес: використання письменниками-епіками прийомів драматичного мистецтва. [ 10, с. 34] Л. С. Дем’янівська вважає, «щодо драматичної поеми доцільніше говорити не про такі широкі категорії, як драматичне, епічне и ліричне розкриття теми, а про дещо вужчі: поєднання в жанровій формі драматичної поеми ознак драми і ліро-епічної поеми. Це зумовлене і виправдане і тим, що власне епічний елемент слабо виражений і повсякчас трансформується в ліро-епічний. В основі драматичної поеми — „внутрішній“, тобто психологічний, світоглядний конфлікт». [ 11, с. 6] В. О. Сахновський-Панкєєв в книзі «Драма і театр» говорить про драму для читання», яка відрізняється від «драми театральної» не надмірним об’ємом тексту і не чисельністю філософських роздумів, а порушенням рівноваги між словом і дією на шкоду дії. Автор робить висновок: чим більше «драма для читання» віддаляється від театру, тим ближче вона до поеми в драматичній формі. [ 12, с. 30] І. Г. Неупокоєва звертає увагу на активність особи автора, присутність в тексті авторських роздумів, перевагу лірико-філософського струменя над «подійним», інший, ніж у власне драматичних жанрах, принцип організації «подійного» матеріалу. [ 13, с. 192] В «Літературознавчому словнику-довіднику» із серії «nota bene» під редакцією Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва і В.І. Теремко драматична поема визначається як »невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми» і закладений «внутрішній динамічний сюжет». Над епічними і драматичними чинниками перевагу мають ліричні. [ 13, с. 192] Крім того, частина дослідників, наприклад, Л.С. Дем’янівська і М.О. Гуляєв пов’язують виникнення жанру драматичної поеми з розквітом романтизму. Так М. О. Гуляєв у підручнику з теорії літератури 1977 року видання пише: «Розквіт драматичної поеми в європейській літературі починається з перемогою романтизму… В драматичній поемі романтичного спрямування протиставляються не характери, а різні типи світогляду. Драматичний нерв слабо відчувається…». [ 14, с. 136−137]

    Особливе місце в багатогранній творчості Івана Драча посідає його поетична драматургія — три драматичні поеми: «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» та »Зоря і смерть Пабло Неруди», об’єднані спільною темою митця як учителя, як скульптора і як поета відповідно. Перша драматична поема Івана Драча «Дума про Вчителя», написана 1976 р., присвячена «видатному педагогові В. О. Сухомлинському», авторові 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Високу оцінку поемі дав Микола Ільницький: «Вчитель постає у ньому на повний зріст як педагог, як громадянин, як людина… Твір становить певний етап у творчості письменника, його талант розкрився новими гранями…» [3, с. 149]. У поемі І. Драч звертається до проблем педагогіки, порушуючи питання про минуле, сучасне й майбутнє освіти та культури, про принципи народного виховання, які впливають на формування внутрішнього духовного світу людини, загалом про традиції української етнопедагогіки, «обстоює новаторські педагогічні ідеї, естетико-гуманістичні принципи виховання людини, сповідувані, зокрема, В. Сухомлинським» [18, с. 108].
    Цікаво, що назва твору аналогічна до праці педагога «Дума про людину». Звернення І. Драча до фольклорного жанру думи не випадкове, оскільки, як зазначає В. Галацька, «використовуючи та творчо інтерпретуючи точні параметри жанру думи: наявність сталої композиції (заспів, розповідь, кінцівка, поетичні засоби, особливості строфічної будови), І. Драч створив яскравий авторський твір героїко-педагогічного характеру, зобразив драму життя видатного педагога Сухомлинського, з його творчими пошуками, особистими перипетіями долі» [19, с. 7]. Саме слово «дума» і вказує на народний характер принципів виховання, викладених у поемі.
    Назва твору метафорична, оскільки образ Вчителя — це збірний метафоричний образ, прототипом якого є Василь Сухомлинський і який поєднує в собі образи інших видатних педагогів світу: Коменського, Песталоцці, Сковороди, Ушинського, Макаренка і Корчака. Поема починається трьома «словами»-звертаннями: «Слово до читача», «Слово до режисера» і «Слово до редактора», які становлять потрійну експозицію твору. Таке звернення у формі «слова» І. Драч обрав невипадково, адже В. Сухомлинський надавав великого виховного значення слову. У «Слові до читача» І. Драч підкреслює надзвичайну важливість, вагомість основної теми свого твору — професії Вчителя, підносячи її до вселюдських обріїв, ототожнюючи усіх людей з учнями і вчителями: «У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми — тільки учні й вчителі. Усі ми у добрі своїм і злі Несем чийсь холод і любов гарячу» [20, с. 4]. «Слово до редактора» становить собою ряд афоризмів, зокрема твердження Арістотеля, парадокс Шіллера, виклик Макаренка й роздуми Вчителя, тобто висловлювання Сухомлинського. Саме в його словах знаходимо основну думку твору — формування доброї людини. На думку А. Ткаченка, «доброту й довіру до дитини, до підлітка Сухомлинський вважав найпершим кредо справжнього педагога» [2, с. 181]. «Адже без доброти — справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса» [20, с. 6]. Ці рядки є своєрідним лейтмотивом поеми. У «Пролозі» І. Драч наголошує на тому, що кожен вчитель — це не проста людина, «це суцільна драма. Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди. …Та ж кожен крок і кожен його намір — Це вибухівка, стиснута, спресована Характером тонким і волею могутньою» [20, с. 8].
    Недарма автор звертається до жанру саме казки, адже одним із джерел методики вивчення мови для В. Сухомлинського була народна педагогіка. Народні прислів’я, загадки і скоромовки, притчі й оповідання, легенди й перекази. Це своєрідна філософська притча, у якій висловлено думку, що людина може навчитися всього, але «Любові не навчишся, друже. Любов повинен дати хтось…» [20, с. 47], «Коли ж вона [Людина] любити не навчиться, Все ж дикуном залишиться, і годі» [20, с. 49]. Це своєрідний гімн Любові з елементами дидактики, повчання, це шлях до усвідомлення свого «я» кожною людиною. І. Драч у драматичній поемі «Дума про Вчителя» піднімає таку основну тему — тему Вчителя, прототипом образу якого є В. Сухомлинський. Саме тому в канві усього твору простежуємо основні принципи виховання В. Сухомлинського: і доброту, і довіру, і любов до дітей, і роль батьків, а особливо мами, у вихованні дитини, і народні джерела, і соціум, у якому зростає дитина.
    Друга драматична поема — «Соловейко-Сольвейг» була новим явищем в українській драматургії 1970−1980-х років через неординарність у постановці проблем, ідейного звучання [4; с. 343]. Можна ще додати неординарність персонажів, сплетінь їхніх доль та поетики твору, яка уможливлює ці змістові явища. Як митець І. Драч намагається зрозуміти глибокий конфлікт жіночого серця, у якому вирують мистецьке світочуття, відгуки фемінізму, тонкий ліризм та чоловіча сила, бажання виконати святу місію матері і не зрадити покликанню. Автор намагається передати всю палітру терзань людської душі звернувшись до найжіночніших образів літератури.
    Усвідомлення того, що великі твори епічного характеру потребують активізації аналітичної думки, позначилося на драматичній поемі «Соловейко-Сольвейг», виповненій каскадами питань про сутність мистецтва та життя, про покликання таланту, про моральну повноцінність творчої особистості. Головний персонаж Марія Турчин, перебуваючи у багатоплановій життєвій та творчій ситуації, маючи складний характер, постає одночасно носієм протилежних характерів, протилежних начал (добра і зла, самовідданості й самозакоханості). Вона відкидає вимоги покірного служіння суспільству і тут же поділяє його морально-етичні норми. Звідси — конфлікт митця і громади, розв’язати якого можна було б завдяки пережитому чуттю міри. Сильний характер здужає йти своїм шляхом до кінця, тобто до смерті. Він психічно настільки сильний, що кінець цієї цільності — смерть. Він або досягає своєї мети — і тоді торжествує, або як у мистецтві (де немає кінця) служить йому до решти своїх сил і, сходячи в могилу, залишає свою душу в матеріалізованих об’єктах своїм нащадкам. Талант — дар Божий, та він же й кара. Бо щоб реалізувати його, доводиться відмовлятися від багатьох радощів земного буття, яким насолоджуються звичайні люди. Реалізований талант може принести людині славу й безсмертя, процес же реалізіції таланту часто вимагає відмови від усіх земних благ.
    Можна провести паралель між образами Марини та Мавки («Лісова пісня»). Мавка — це мрійність і непостійність, юність і безмежна довіра, миттєвий спалах, весна із соловейком у пазусі, у її серці живе невмираюча вічність, вона любить не жалкуючи, і кидається у вир з головою, хай навіть смерть буде розплатою за це. Ця Мавка жила у Марині і постійно прагла пробудження, чекала свого Лукаша. Вона вперто шукала його серед мужчин феміністичної доби.

    Це ж Мавчині руки я геть розплескала
    На два кореневища, химерні лекала,
    Розбила, розгупала тіло до краю,
    Я ж сина так хочу, що, Мавко, вмираю…
    Я ж, господи, двадцять вже літ одробила,
    Молотом била у тім’я зубила,
    Гнула, ламала, свердлила і терла,
    А їдь мою молодість жерла і жерла…
    Де ж моя талія ділась осина?!
    Хочу так сина! Прагну так сина! [20, с. 157].

    Марина хоче «засвітитись у слові мати», дати не камінне, а людське життя, нарешті, хоч в сорок літ побути слабкою, до кінця жіночною, коханою, прагне простого людського щастя. Вона із заздрістю дивиться, як Петро несе Наталку, але тут же іронізує: «Що вона чує у своєму курячому польоті? Польоті приватної власності чоловіка?» [20, с. 132 ]. Постає давня проблема боротьби між бажанням людського щастя і покликанням. Як уважає дослідник творчості І. Драча М. Ільницький: «Конфлікт між цими двома началами у внутрішньому єстві Марини проводиться з особливою гостротою і внутрішньою послідовністю. Два голоси в її душі звучать невмовчно, один намагається приглушити другий, але без успіху» [3, с. 156 ].
    Михайло якимось дивним магнетизмом притягував до себе людей, особливо жінок, вічною нерозкритою таємницею, що вабила до себе, був він і для Марини, яка розуміла його творчу душу, як свою. Його «віруючою» була і Оксана. Він зламав її життя… Та дочку, яка тепер грає на його скрипці, вона називає Сольвейг, і це не випадковість: «Слово це в наших устах в’язне, не приживається» [20, с. 181], тому брати і батько називають її Соловейком. Ця маленька невинно скалічена за гріхи батьків дівчинка і є тим Соловейком-Сольвейгом, луною розбитої розгубленої любові, тим болем, сумом зради найсвятішому… Скрипка, на якій грає Соля, — символ незбагненної музики, на думку М. Ільницького, ця »музика — вічна, вона перемагає смерть, зраду, фізичну недугу, вона втілює спадкоємність високих духовних поривань, що підносяться над буденністю своєю жертовністю і своїм стражданням» [3, с. 154]. Можливо, музика цієї скрипки і є тією чистою, сакральною, невмирущою мелодією пісні Ібсенівської та Грігової Сольвейг. Отже, доля Марини Турчин — це яскрава ілюстрація внутрішнього конфлікту людського «я». Та, як зазначає А. Ткаченко, найбільший парадокс, мабуть, у тому що »як би відчайдушно не поводила себе Марина, їй не дано пізнати оте омріяне просте жіноче щастя» [2, с. 189], бо її основа — це мистецтво, яким вона жила стільки років, без якого це вже була б не Марина.
    Вияв головної героїні як митця торкається і внутрішнього конфлікту, що увиразнюється в »Місячному інтермецо» — своєрідному антракті у творі. Через марення головної героїні автор показує обшир і різноманітність творчого задуму непересічної жінки. Далі автор навмисне добирає різноманітні епітети, щоб підкреслити всеосяжність творчого задуму, що все ж таки залишається перед Мариною.
    Герої, які становлять собою хор, мають дуже специфічні імена «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить», дід Водяник, які перегукаються з персонажами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» підкреслюють важливість свого мистецького втілення, увіковічнення. Як зазначали дослідники (М. Кудрявцев), тут немає чітко визначеної сюжетної лінії. Людські характери, долі постають не в прямій дії чи прямій послідовності. Вони з’являються через спогади-монологи, моральні сповіді персонажів у складних життєвих ситуаціях, взаєминах, подаються в досить цікавих, неординарних у своїй винятковості переплетіннях, у своєрідному психологічному вимірі. У драмі немає характерних для цього жанру елементів — експозиції, конфлікту, зав’язки, розвитку дії, кульмінації, розв’язки. Персонажі відрізняються статтю, віком, професією, уподобаннями. В кожного з них — багатий внутрішній світ.
    Третя драматична поема — «Зоря і смерть Пабло Неруди». Для цієї драматичної поеми характерні умовність місця дії, ситуацій, характерів. Але за ними стоїть конкретне прагнення розкрити глибинний зміст епохи, історії, людини. Подих часу, атмосфера шістдесятих років минулого століття, в якій злютувалося і прагнення по-справжньому глибинно осмислювати й оцінювати дійсність, і потенційна можливість утілити це на практиці, в житті. Умовність у цій новелі виявляється особливо виразно. Поет наводить рядки з листа до Пабло Неруди його аргентинського друга Картагера, у якому йдеться про намір ускладнювати правила гри, бо все спрощене і лінійне наганяє нудьгу. Автор драми теж прагне уникнути спрощення, ускладнюючи і обставини, і ситуації, і характери. Пунктирно початок сюжету драми викладемо в перших рядках вступних зауважень з приводу дії, що визначають розвиток фабули. Похорон Пабло Неруди (за межами корабля), на нижній палубі -принизливий допит Джульєтти, яку намагаються присилити до зради, періоди життя чилійського поета і зведення всіх ліній сюжету до спільного знаменника, вірші Неруди, дихання океану — усе це свідчить про неминучість приходу чогось незвичайного, несподіваного. Дійові особи — поет, капітан (професор, секретар поліції). Ромео перший-другий-третій, хор (з трьох чи з шести акторів), Джульєтта (спершу втілення юної, а потім і понівеченої Краси світу), її батьки -втілення народу. Лорка — сонячна душа Іспанії, критик, хлопець і дівчина, жінки, шеф поліції. Величезне вухо. Оркестр. Легко помітити, що всі ці персонажі уособлюють суспільство, державу. Загалом же, як пише дослідник А. Ткаченко, автор цілковито додержує жанрових канонів: персонажі тут -не так образи-характери, як образи-символи, в яких утілюється битва між Добром і Злом, між Поетом («доля, а не професія») і репресивним режимом, що його уособлює Капітан (кат, «який звик до всього і ні в що не вірить») [2; с. 24, 25].
    Поема вписується до виробленого художнього світу поета. І водночас її характеризує своєрідний стиль, що свідчить про пошук автором нових форм вираження свого бачення й сприймання світу і життя. У даному разі йдеться не лише про розширення тематики, а й про символізацію дійсності. «поезія, — як говорить І. Драч в поемі „Зоря і смерть Пабло Неруди“, — це не щось застигле, поезія струменить і часом вислизає з рук того, хто її створює. Сировина, з якої робиться поезія, складається з елементів, ці елементи є, і в той же час їх начебто немає, вони одночасно існують і не існують» [21;с. 215].
    Іван Драч у своїх творах звеличує людину-творця. Людина і Сонце в нього на рівних. Більше того, Сонце — наскрізний образ усієї поетичної творчості. У 1978 році поет видав збірку під назвою «Сонце і слово», а нова оригінальна книжка, випущена того ж року, дістала назву «Сонячний фенікс». Автор цих книжок говорить про особливості сучасного життя, що завжди на шляху з минулого в майбутнє. Сучасність, говорить поет, живиться плідними соками минулого і має у собі зародки майбутнього. Саме так розуміється в житті головний герой поеми «Ніж у сонці». Він відданий народу, Батьківщині. На самовіддану боротьбу за справедливість його надихають образи правдолюбців минулого, він іде на смерть в ім’я майбутнього не тільки рідного краю, а всієї планети. Ліричний герой — людина-громадянин, яка живе радостями й болями всесвіту в їх конкретних виявах. Твір «Ніж у сонці» невеликий за своїм розміром, але глибокий за ідейним спрямуванням. Основна ідея твору досить актуальна виступ проти використання природних сил і здобутків науки для знищення людей, для руйнації та смерті. І сьогодні вона звучить, можливо, ще сучасніше, аніж у 60-ті роки, коли писалася поема, бо людство пережило страшну трагедію, ім’я якої «Чорнобильська». Слід зазначити, що Драч один з перших літераторів світу, хто сказав своє слово про вплив наукових відкрить на життя планети. У його розумінні наука не може існувати заради науки, вона має сприяти підвищенню життєвого рівня, а не самознищенню. Появу образу Сонця в поемі І. Драч пояснив так: «Сонце — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина». [17;с. 5]. Відповідно, Сонце в поемі «Ніж у сонці» — не тільки небесне світило, не тільки джерело нашої галактики. Швидше це морально-етична категорія. Можливо, символ ідеалу, тих світлих начал, якими природа наділяє кожну людину. А якщо це так, то до його високості має прагнути кожен, кому Всевишній подарував життя на землі, бо саме таке прагнення дасть право сказати: «Я — людина».
    Драч у поемі стверджує, що у кожної людини має бути своє сонце, своя заповітна мрія, у вічному русі до якої ми очищаємось від усього хибного і починаємо розуміти свою відповідальність за свою планету. Звільнившись від прикрого, ми стаємо вищі й красивіші. Особливого звучання в поемі набуває мотив руйнації. Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Лiричний герой твору, дiставши земне благословення, полетiв у космос рятувати Сонце вiд пiдступного ножа Мефiстофеля. Цей «вiчний чорт» «у модерному костюмi» заповзявся також влити в серце героя отруту зневiри, вiдiбрати в нього iсторичну пам’ять. Але герой, iдучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти «на золотiм щитi» врятованого ним Сонця.
    Новаторство I. Драча полягало i не у вiдривi вiд традицiй, навiть принципiв поетики його попередникiв, а в збагаченнi, оновленнi цих традицiй зануренням у нову реальнiсть свiту, в прагненнi освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор. Саме звiдси i »сивий сум», i »тополь дiвочих золотистi стрiли», i »оранжеве шептання», i кружляння супутника «кругом чола» i багато iнших несподiваних, не раз природних, а не раз штучних i силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезiя повинна вбирати в себе всi реалiї, поняття сучасного свiту й сучасного мислення людини, повинна гранично iнтелектуалiзуватися, оскiльки унiверсальнiсть слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини. Сонце тут — шкала моральних цiнностей: чисте i просте «сонце вiри», «сонце смутку — з вiжками на храпах», «сонце смутку», з якого виростає «жорстока мудрiсть», поет взамiн за сонце вимагає серце як найбiльшу спiвмiрну цiну, вимагав повноти самовiддачi людини за радiсть буття на землi. Усвiдомлення настiйної потреби жити за вищими законами краси i правди виступає у Драча не просто як гасло, заклик, — воно пройняте глибоким драматизмом. Бiль за сестер, чиє «бути чи не бути» безповоротно вмерло, посилюючись i наростаючи, вже дзвоном лунає в »Похоронi голови колгоспу» (поема-трагедiя «Нiж у сонцi»).

    Прощайте, ферми!
    Й ви, воли розумнi!
    Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,
    I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
    I ви, машини, й ти, кринице вiрна!
    Прощай, дорого! Й ви, воли розумнi!
    А ти, Бетховене, прости мене за те,
    Що я не мав часу прийти до тебе,
    Що знаю я симфонiї полiв,
    Але твоєї жодної не знаю.
    Прости менi, Бетховене, за це. [20;с. 81−82]

    З часу її написання минуло вже два десятиріччя. За цей час люди здійснили багато відкриттів в науці, техніці, які, з одного боку, покращують добробут, а з іншого — удосконалюють ту страшну зброю, яка може знищити життя на землі. І ті жахи, що в деякій мірі в 1978 році трактувалися як гіперболи, сьогодні стають жорстокою реальністю, особливо після аварії на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції. Певне, тривожнішого дзвону, аніж у поемі І. Драча, яка кличе до пильності, не пролунало в жодній з літератур.
    Іван Драч чи не першим висунув вимогу моральної відповідальності людини за непрогнозовані результати НТР («Балада ДНК», «Балада про кібернетичний собор»). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті. За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося «оспівати» будівництво Чорнобильської атомної станції. Щоправда, в його циклі «Подих атомної» зі збірки «Корінь і крона» немає «рожевого» захоплення величчю ядерної потуги, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий факт з біографії Івана Драча: він є одним з небагатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС поквапливо своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому глибоко індивідуальним болем, сердечною тривогою відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. Авторська позиція визначається то правдивістю й мужністю, то сумнівами й хитаннями, страхом, чи зможе поет висвітлити таку глобальну тему, чи знайде слова, щоб передати міру людського болю. Адже, як констатує автор, після Чорнобилю біль перейшов у мистецтво — в слово, в пензель і фарби, в жезл диригента. Це визначає жанрову особливість «Чорнобильської мадонни» — ліро-епічна поема, а за структурою — поема-фреска (або поема-мозаїка). Поема має композиційне обрамлення: починається і завершується епіграфами — словами із народного епосу та з »Марії» Т. Шевченка. Як Шевченко у »Марії» покладав всі надії на пресвітлий образ Божої Матері, так і Драч свій ідеал у відродженні України бачить в образі Чорнобильської Мадонни. Всі композиційні одиниці поеми об’єднує центральний образ жінки — Матері, що концентрує у собі минулу, сучасну й майбутню долю України та людства. Цей образ має декілька художніх планів реалістичний, символістичний, міфологічний, сюрреалістичний. Апокаліпсис в поемі втілюється в голосінні ліричного героя, який не знаходить ніде притулку, втікаючи від чорнобильської біди, втіленої в образі вогненного хреста. «Чорнобильська мадонна» — це голосіння і покаяння, скорботна «материнська пісня з чоловічої душі». Образ Матері-Мадонни — один з традиційних в українській літературі. У часи найбільших історичних випробувань наш народ шукав захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, його заступниці-берегині. Тут можна провести паралель між цим твором Івана Драча та творами «Скорбна мати» Тичини, «Марія» з однойменного твору Уласа Самчука. «Чорнобильська мадонна» — неначе продовження цього ряду. Автор у пролозі до поеми звертається до багатовікової традиції зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права виразити в слові грандіозну катастрофу, перед якою всі слова безсилі, забуденні й замалі. Водночас він усвідомлює, що й мовчати не має права, коли душу гнітить обов’язок сказати правду про вселюдську трагедію. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним:
    «Ти намагався писати про Неї? Вона пише тобою, Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем хапливим і ошалілим, покручем? олівцем… Ти намагався Її змалювати? вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А безнадії? А проституйованого лахміття достатку? А розпачу з того, як ти колег своїх? вішальників збивав мовчанням своїм?» [20;с. 45].
    Він бачить її профіль у кожному жіночому обличчі, позначеному печаттю Чорнобиля. Мати — Мадонна — Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих образів: Мати Божа, заступниця людська, Жінка-Мати (у тому числі майбутня, якій ще треба буде родити), Мати-Батьківщина — усе це грані одного образу. Багатоголосся, розмаїття емоційних тональностей — від бурлеску до патетики, від сатири до трагізму — виливаються у своєрідний жанр «поемн-мозаїки» (за визначенням А. Ткаченка), складеної з окремих, нібито незалежних, сюжетно не пов’язаних епізодів, об’єднаних, проте, спільною ідеєю— покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю землею [2;с. 16]. Тому в поемі, центральною є проблема людської відповідальності за долю цілої планети. Адже коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині: багатолітнє «христопродавство», споживацько-утилітарне ставлення до світу помстилося на народові. «Помста вона і є — Чорнобильська чорна Мадонна» [20;с. 41].
    Поема має своєрідну композицію, цементує її в єдине ціле наскрізний образ Мадонни, що сприймається читачем як образ Марії, матері Христа. Та Драч інтерпретує ці образи по-своєму:

    Марія, Марія
    Та Марія не та.
    Та зродила Христа,
    Ця — антихриста. [20;с. 27]

    Так, син Марії пішов на муки за народ, діти ж сучасних Марій розтинають свій край, бо їх мислення спримітизоввне. Вони — діги епохи, що ігнорувала моральними началами, забувала роль історії, культури в житті народу, епохи, яка губила духовність. Саме ця епоха народила людей, які не хотіли відповідати за свої вчинки, бо керувалися в житті байдужістю і безвідповідальністю. Мою увагу в поемі І, Драча привернув біблійний мотив про Ірода і Пілата, який автор передає в новому освітленні. В цій притчі — історія людства. На першому місці — проблема добра і зла. Це не абстрактні, а морально-етичні категорії, вони матеріалізовані: те, що колись символізував Соловей-Розбійник, нині озивається «щебетом» дозиметра. У цій же притчі — ідея поеми: проблема людини і природи, їх взаємозв’язок. Драч зображує не по дієвий бік трагедії, а становище душі, яка повинна до дрібниць все осмислити, щоб надалі не допускати таких смертельних помилок. Автор звертається до читачів, до мешканців Землі і просить їх перевірити свою совість і свої діяння. Центральним образом поеми є Мадонна. Вона проходить у творі цілий ряд варіацій: солдатська мати, селянська мадонна, хрещатицька мадонна, чорнобильська мадонна. Саме вона, посивіла від горя, несе на руках хворе дитя. Алегорично і символічно звучать останні рядки поеми:

    Несе сива чорнобильська мати
    Цю планету…
    Це хворе дитя! [20;с. 31]

    У «Хрещатицьку мадонну» останню перед «Епілогом», автор вклав всю випалену «до чорноти жури свою прокляту одчайдушну душу». У цьому розділі розповідається про жінку, яка в той страшний квітень народила мертвого сина і збожеволіла. Вона йде по вулиці з мертвим дитям на руках, від неї сахаються люди. Дивіться всі — ось вона істина, в образі цієї хрещатицької мадонни. Розділ «Хрещатицька мадонна» — це кульмінація, оригінал поеми, де Іван Драч відобразив найпекучіші свої почуття, все жахіття чорнобильської аварії, вилив весь свій душевний біль на аркуші паперу. Символічний образ чорнобильської матері проходить через усю поему, де мати-вдова несе світову долю: «Несе сива чорнобильська мати цю планету… Це хворе дитя!..» Таким узагальненням, яке звучить символічно і алегорично, закінчується поема-трагедія Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Слово поеми звернено до істини, до людської совісті і честі. В поемі високе біблейське перемежовується з розмовним, побутовим.
    Поема — це твір філософської глибини й високого етичного пафосу, проблематика якого сягає далеко за межі самих лишень причин і наслідків катастрофи.
    «Чорнобильська мадонна» — це крик болю. Крик несамовитого болю від страшенної рани, пильні, будьте людяні, будьте правдиві, інакше планета не витримає наруги — і вибухне божевіллям. завданої природі, Україні, людині, людству. «Чорнобильська мадонна» — це пересторога. Пересторога синам України і синам усієї Землі. Око поета-мислителя бачить все. Своїм поетичним словом він охоплює всі проблеми, відчуті ним, його близькими і друзями. Але, на жаль, наше суспільство не однорідне: серед нас є і герої-пожежники, які ціною свого життя рятували людство, а є й такі, які грабували покинуті села. Трагедія ліричного героя символізує загальнолюдську хресну дорогу.
    Драч у поемі «Смерть Шевченка» писав: «Художнику немає кутих норм.
    Він — норма сам, він сам в своєму стилі». Це слід пам’ятати, читаючи його твори, потрібно знати, що він зробив нормою поезії багато понять і явищ, які до того перебували за межами мистецької краси, що він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, котрий можна роками досліджувати й розгадувати, але неможливо збагнути до кінця. Плідно працює Іван Драч у так званих «межових» жанрах. Він створив особливий для літератури тип художнього мислення — симфонічний, а образна система цього твору побудована на унікальній синестезії (злитті) сигналів усіх почуттєвих рецепторів. «Письменник став творцем ще одного новаторського жанру — драматичної поеми, побудованої на поєднанні елементів абсолютно різних літературних родів»[2;с. 19]. Певна річ, із кожною поетичною збіркою Іван Драч відкривався не тільки новими естетичними якостями. Його феноменальні філософські осягнення, пошуки неординарних форм і відчайдушний громадянський пафос впевнено піднімали поета до вершин непере-вершеного Майстра. Особливо це відчутно в поемі «Смерть Шевченка», де Іван Драч роздумує про покликання поета. Складається симфонія з прологу і двох частин: «Вишневий цвіт» і «Вишневий вітер». Поет і сучасність, поет і суспільство тут набрали таких образів змістовного звучання, що стали вражаючими символами соціальних проблем двадцятого століття. У творчості молодого Драча вирізняється ця поема насамперед тим, що автор сам визначив її жанр як симфонію. І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елеманти ірраціональні, марення, далекі голоси, голосіння матері.
    Шевченко і Україна, Шевченко і всесвіт — проблеми, які поставив Іван Драч у своїй поемі-симфонії. Життєвий шлях великого поета скінчився так рано, так передчасно відходив від України її найдорожчий син. У поетових мареннях виникає страшне видиво — зринають епізоди його солдатської муштри, долинає далекий дівочий голос його подруги дитинства — Оксани. У поемі-симфонії, мов на екрані, чуємо цвірінчання горобців, що прикидаються патріотами, видають себе за інтернаціональних шанувальників пам’яті Кобзаря, а насправді в них ніскілечки совісті й честі за душею. Вражаюча сцена похорону співця. У тому траурному символічному дійстві горе звело Шекспіра і Бетховена, Пушкіна і Гойю… І кульмінаційний момент — це сходження на Чернечу гору, де, нарешті, навіки спочив славний син України. Стиль І. Драча вражає глобальною персоніфікацією, кількаступеневими й перехресними асоціаціями, химерними метафорами, які на перший погляд здаються дивними й парадоксальними, і тільки коли простежиш заь семантичними переливами цих асоціацій у словосполученнях, помічаєш, що поет уміє вхопити глибинне і найсуттєвіше — на межі прозріння, відкриття і що це є правдою, і, що саме таким є індивідуально-авторське бачення та відчування. Про це свідчить наскрізний метафоричний образ вишневого вітру в поемі «Смерть Шевченка»:

    Вишневий вітер на землі,
    Вишневі думи на чолі.
    Вишневий цвіт
    З вишневих віт
    Вишневий вітер
    Звіває з віт…[20;с. 40].

    Він виріс на асоціаціях з вишневою гілочкою, що розквітла в кімнаті Шевченка в Петербурзі на день його народження, та з поезією «Садок вишневий коло хати…».
    У симфонічній поемі «Смерть Шевченка» Іван Драч сам заявляє про своє право на індивідуальний стиль і енергію поступального руху по висхідній:

    Художнику — немає скутих норм,
    Він — норма сам, він сам в своєму стилі…
    У цей столітній і стобальний шторм
    Я кидаюсь в буремні гори — хвилі. [20;с. 48].

    Такі вражаючі персоніфікації і метафори у цій поемі — симфонії міг створити тільки Іван Драч. До уже смертельно хворого Тараса Шевченка в його уяві йшла Батьківщина. Твір великої ваги як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Також примітна сцена похорону Шевченка тим, що в ній молодий поет ще у ті часи, чатовані пильними імперськими ідеологами, назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства. Ця висока «температура» висловів, незвичайна метафористичність і розкутість думки одразу впадає в очі як силам, які пильнували політичну цнотливість поезії, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства, так і звичайному читачеві, що читає чи читатиме твір зараз чи через кілька століть.
    Із самого початку творчої діяльності Іван Драч проявив себе не тільки справжнім майстром ліричного жанру. Він досить успішно творчо реалізував свої можливості в драматичних поемах, які вирізняються особливим новаторством на жанровому рівні. Творчість Івана Драча — це світ мальовничий і незвичайний. Поетові властива розкутість творчої думки, нетрадиційність поетичної форми і стилю. У його віршах та поемах — своєрідний метафоричний спосіб мислення, уміння опоетизувати поняття і явища, які раніше перебували поза межами мистецької краси. Іван Драч легко, з нарочитою визивністю «переводить» болючі реалії дійсності на мову символів, гіперболічних метафор, асоціацій, власні ліричні переживання вплітає в ідейно-смислову «сув’язь» із історичними алюзіями та сюрреалістичними візіями: поет активно застосовує пряму мову, робить сміливі суспільно-протестні акценти, поєднуючи їх із алегоричними та символічними образами-узагальненнями. Поет широкомасштабний, дбає про розквiт нацiональноi культури, думає про самобутнiсть нашоi держави, збереження i розквiт нашоi мови як основи духовного життя нацii. Тому основнi мотиви його поем це патрiотизм, любов до Батькiвщини, вiра у всемогутнiсть науки й технiки, розкриття проблем протиборства свiтлого i темного начал, космосу i хаосу в буттi людини, солярні мотиви. У творчостi митця однiєю з основних є екологiчна тема («Чорнобильська Мадонна»). Розкриваючи тему екологічної катастрофи, автор звертає увагу на етичну сторону подій. Не випадково в поемі з’являється біблійна символіка. Іван Драч подає чорнобильську трагедію через призму особистісних переживань, однак особистісне тут переходить межі «Я» і сконцентровує в собі ідею загальнолюдської трагічної долі. Як це вдається автору? За допомогою широкого спектра художніх засобів: метафоричності, побудованої на асоціативних зв’язках, гіперболізації максималістськи загострених почуттів, побудови фрази. Так, оригінальний рядок «О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!» побудований із уживанням тавтології та граматично неузгоджених лексем. Цей прийом допомагає зрозуміти бажання ліричного героя повернутися до нормальних умов існування, психічної рівноваги. Але як фатум постає образ вогняного хреста — уособлення тотальної всеприсутності й невідворотності лиха: хрест — «на всі небеса». Епітети «пекучий», «палючий», «огнений» та метафора «Падає з нього огненна роса» розкривають шоковий стан людей, які опинилися в епіцентрі катастрофи, і навіть їх фізичні страждання. Експериментуючи над формою, Іван Драч підпорядковує засоби художнього зображення головній думці — показати всесвітність трагедії, яка сталася в Чорнобилі, зрозуміти її як попередження зарозумілому людству, що, захоплюючись науково-технічним прогресом, забуває про обов’язок перед матір’ю-природою, про відповідальність перед Землею. Творчість Івана Драча, яка охоплювала різні жанри (балада, поема, поема-симфонія та ін.), неодноразово досліджувалася критиками та літературознавцями. З іменем Івана Драча тісно пов’язане визначення «шістдесятники». Втім, з-поміж інших своїх сучасників він вирізняється тим, що ніколи не буває однозначний. Його поезія не вкладається в звичні норми, в рамки якоїсь однієї стильової лінії, творчої манери. Іван Драч постійно в творчій роботі, в творчих шуканнях. Як справедливо завважує Б. Олійник, праця Драча в поезії дає підстави твердити, що »без нього сучасний літературний перебіг не мислиться». Постать Івана Драча в нашій історії стоятиме поруч з письменниками, які були не лише пророками, а й творителями української державності.

    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
    1. Ткаченко А. Іван Драч. — К., 1992
    2. Ткаченко А. Художній світ Івана Драча. — К., 1988.
    3. Ільницький М. Іван Драч. — К., 1986.
    4. Кудрявцев М. Морально-етичні колізії в поетичній драмі Івана Драча//Українська мова та література. — 2001.- с. 12−14.
    5. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка — К.: ВЦ «Академія», 2007
    6. Мельничук Б.І. Драматична поема як жанр. — К.: Дніпро, 1981. — 143 с.
    7. Волинський П. К. Основи теорії літератури. — К.: Радянська школа, 1967. — 352 с.
    8. Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. — К.: Радянська школа, 1971. — 251 с
    9. Карягин А. А. Драма как эстетическая проблема. — М.: Наука, 1971. — 195 с.
    10. Кононенко П. П. В пошуках суті. — К.: Радянський письменник, 1981. — 171 с.
    11. Дем’янівська Л.С. Українська драматична поема. Проблематика, жанрова специфіка. — К.: Вища школа, 1984. — 158 с.
    12. Сахновський — Панкєєв В. О. Драма і театр. — К.: Рад. літературознавство, 1980, № 3.
    13. Неупокоева И. Г. Революционно-романтическая поэма І-ой половины ХІХ века. М.: Высшая школа, 1973. — 520 с.
    14. Гуляев Н. А. Теория литературы. — М.: Высшая школа, 1977. — 271 с.
    15. Державин В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм / В. Державин // Українське слово: Хрестоматія укр. літератури та літ. критики ХХ ст.: 3 кн. / [упоряд. В. Яременко, Є. Федоренко]. — К.: Рось, 1994. — Кн. 1. — С. 522−541.
    16. Новиченко Л. Синхрофазотрони посеред калини (Про поезію Івана Драча) / Л. Новиченко // Драч І. Ф. Вибрані твори: 2 т. — К.: Дніпро, 1986. — Т. 1: Поезії. — С. 3−34.
    17. Драч І. Ф. Балади буднів / Іван Драч. — К.: Рад. письменник, 1967. — 151 с
    18. Жулинський М. Г. Драч Іван Федорович // Українська літературна енциклопедія: В 5 т. К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1990. Т. 2. С. 108−109.
    19. Галацька В. Л. Форми вираження авторської свідомості у драматичних поемах та кіноповістях Івана Драча: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10. 01. 01 / Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1997. 23 с.
    20. Драч І. Драматичні поеми. К., 1982.
    21. Драч І. Зоря і смерть Пабло Неруди // Драч І. Драматичні поеми. — К.: Дніпро, 1982. — 284 с.

    Драматичні поеми Івана Драча: ідейно-тематичні домінанти, художні особливості. Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Іван Драч, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Іван Драч

    Вас можуть зацікавити:

    1. Метафоричність та новизна у поезії Івана Драча

    2. «Люблю повертати людину очима до сонця мистецтва…» (Іван Драч про роль мистецтва)

    3. «Я землі належу. Весь. До дна» (І. Драч)

    4. Алегоричні образи соняшника і сонця у творі І. Драча «Балада про соняшник». Аналіз твору

    5. Вселюдська трагедія та її осмислення у поемі І. Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    6. Образ матері-страдниці в поємі І. Драча «Чорнобильська Мадонна». Характеристика образу

    7. Жага й талант. Штрихи до портрета Івана Драча

    8. Художнє осмислення Чорнобильської трагедії у творах українських письменників. Аналіз творів

    9. Художнє осмислення чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    10. Людина і природа у творчості Івана Драча. Аналіз творів

    11. Осмислення чорнобильської трагедії в поемі І. Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    12. Людина і сонце в творчості Івана Драча. Аналіз творів

    13. Трагедія Чорнобиля у творчості Івана Драча. Аналіз творів

    14. «Люблю повертати людину очима до сонця мистецтва…» (Іван Драч про роль мистецтва)

    15. Чорнобильська катастрофа — найбільша трагедія епохи (за поемою Івана Драча «Чорнобильська Мадонна»). Аналіз твору

    16. Людина і природа у творчості Івана Драча. Аналіз творів

    17. Зображення чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська Мадонна». Аналіз твору

    18. Трагедія Чорнобиля в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    19. Художнє осмислення чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    20. Чорнобильська мадонна Івана Драча. Аналіз твору

    21. Незвичайний дивосвіт образів Івана Драча у «Баладі про соняшник»

    22. Незвичайний дивосвіт образів Івана Драча у «Баладі про соняшник». Характеристика образів

    23. Дивосвіт образів Івана Драча у «Баладі про соняшник». Характеристика образів

    24. Пересторога людству у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

    25. Пересторога людству у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    26. Застереження людству (за поемою Івана Драча «Чорнобильська мадонна»)

    27. Застереження людству у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    28. Продовження традицій Т. Шевченка та народних дум у зображенні матері-страдниці у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    29. Продовження традицій Тараса Шевченка та народних дум у зображенні матері-страдниці в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    30. Образ матері-страдниці у поемі «Чорнобильська мадонна» Івана Драча. Характеристика образу

    31. Багатоплановість образу Мадонни в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

    32. Побудова поеми Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    33. Засудження винуватців аварії у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

    34. Засудження винуватців аварії в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    35. Засудження винуватців трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    36. Романтична поетизація миті життя в «Етюді про хліб» Івана Драча. Аналіз твору

    37. Художній світ Івана Драча. Аналіз творів

    38. Роздуми над твором Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

    39. Образи поеми Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Характеристика образу

    40. Трагедія людства та її осмислення у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Аналіз твору

    41. «Я землі належу, весь, до дна» (І. Драч)

    42. «Балада про соняшник». Аналіз твору

    43. Аналіз балади «Крила» Івана Драча

    44. Іван Драч. Самобутність, індивідуальна неповторність таланту

    45. Іван Драч. «Балада про соняшник» — поетичний роздум про суть мистецтва

    46. І. Драч. Розповідь про письменника.

    47. «Балада про соняшник» Івана Драча. 11 клас

    48. Літературний диктант. Іван Драч

    49. Тести за творчістю І. Драча

     

    Комментарии закрыты.