Доля людини в тоталітарній системі (на матеріалі романістики Івана Багряного). Українська література
На диктаторський характер радянської влади ще у 1918 році вказував Микола Бердяєв: «Абстрактний демократизм завжди є формалізм, він не бажає знати змісту народної волі, народного серця, народної думки, для нього важливе лише формальне народовладдя» [3, с.32]. І жахливі картини червоного терору, що постають зі сторінок романів Івана Багряного, є переконливим доказом згубного впливу на суспільство ідеї більшовицького абстрактного демократизму.
Система комуністичної диктатури побудована на приниженні людини. Для неї народ — сіра безлика маса, що у звітах називається «общєє чісло». На задньому дворі Холодногірської тюрми, привізши в’язнів, молодий офіцер НКВС гучно викрикує: «Приймай людішек!.. Людішек привіз!..» [1, с.292]. Так, ніби здавав худобу чи крам. Автор вказує на невипадковість цієї формули. Взята з часів опричнини Івана Грозного, вона яскраво характеризує становище, до якого зведена людина в тоталітарній системі. Цим словом замикається ланцюг історії між двома епохами насильства.
Виразником антилюдяної філософії сталінського режиму виступає в романі «Людина біжить над прірвою» премудрий Соломон — Віктор Феоктистович Смірнов — «професор діамату, доктор матеріалістичної філософії». З маніакальною впевненістю він проголошує свою злочинну теорію: «Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. Людина — худобина, хам, безхребетний хробак…» [2, с.20].
Результатом комуністичного революційного бунту в ім’я людської невинності стає поняття загальної провини. І найтяжча провина людини перед імперією полягає у безвір’ї, у відсутності віри в її ідеологічні постулати. «В буржуазному суспільстві, — зазначає Альбер Камю, — передбачається, що кожен громадянин підтримує його закони. В суспільстві об’єктивної провини вважається, що він повинен їх заперечувати. Провина полягає там не в діях, а у відсутності віри» [4, с.88].
Більшовики втілили в життя абстрактно-релігійну ідею пекла, побудувавши його в «отдєльно взятой странє». Але це не біблійне пекло. Голгофа Христа — це шлях до неба, до слави, безсмертя. Голгофа героїв романів Івана Багряного інша: вона нагадує дантівське пекло. Творцями цього модерного пекла є співробітники НКВС, яких народ називає «архангелами».
Девізом епохи стала фраза: «Бітіє опрєдєляєт сознаніє» [1, с.236]. Цей геніально змінений афоризм відобразив модерну філософію радянської держави. З усіх боків людину оточувало зло, цинічне й тотальне в своїй безглуздості. І протистояти йому дуже важко, насамперед через внутрішнє роздвоєння: «Людина робила революцію й будувала новий порядок речей, нове життя…, і от тепер та людина є, з одного боку, в’язнем системи й її мучеником, а з другого — організатором і будівничим тієї системи» [1, с.137].
Найпершими ж ворогами тоталітаризму були люди, що ніколи й ні за яких обставин не почували себе рабами, мали стійкий імунітет до вірусу рабства. Особистість за своєю сутністю є ворожою імперії, бо справжня особистість не може жити лише інтересами імперії, від неї не доводиться чекати абсолютної вірності.
Література
1. Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман.— К.: Час, 1991.— 512 с.
2. Багряний І. Людина біжить над прірвою: Роман.— К.: Укр. письмен., 1992.— 320 с.
3. Бердяєв Н. Судьба России.— М.: МГУ, 1990.— 256 с.
4. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство.— М.: Политиздат, 1990.— 415 с.