Докія Гуменна. Творча біографія. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

Докія Гуменна. Творча біографія. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

У цієї письменниці досить своєрідна творча біографія. її книжки зовсім невідомі сьогодні в Україні. Але від перших помітних публікацій у періодиці (1928—1929 pp.) і до останнього часу — шість десятиліть! — Докія Гуменна постійно чула безцеремонний голос вульгарно-прислужницької критики чи не до всіх своїх двадцяти трьох книг прози — романів, повістей, новел, нарисів.
Народилася 23 березня 1904 р. в с Жашкові Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина); закінчила двокласну школу, рік провчилася у Звенигородській гімназії. У 1920 р. вступила до новоутвореної педагогічної школи в Ставищі. Викладав там автор двох поетичних збірок Дмитро Загул, який і пробудив потяг у Докії Гуменної до літератури. Навчаючись у 1922—1926 pp. на літературно-лінгвістичному факультеті Київського І НО, Д. Гуменна видрукувала в журналах свої перші невеликі оповідання (швидше ліричні нариси) про тогочасну сільську молодь, її спрагу до знань, інтереси і мрії. У цей час входить до спілки селянських письменників «Плуг».
Та студентські публікації, заохочувані С. Пилипенком, не мали активного продовження. Молодій авторці повертають з редакцій написане, нарікаючи на «ідеологічну невитриманість». А причиною такого ставлення до творів письменниці було зображення життя — без червоної романтики І революційного пафосу (до чого вона так ніколи й не навернулася). Досить вразлива й самовимоглива Дебютантка перестає писати, хоча літературної праці остаточно не полишає: займається рецензуванням, перекладає з французької. А здебільшого підробляє репетиторством.
У 1928 p., напередодні колективізації, пресі було доручено показати читачам переваги колективного господарювання на прикладі вже діючих комун. Редакція журналу «Плуг» відрядила у південні райони України свого спеціального кореспондента Докію Гуменну. Заручившись правом писати «повно й правдиво, як чула й бачила», вона вирушила на Дніпропетровщину, Запоріжжя, а потім і на Кубань, де тоді ще переважало українське населення. Наслідком докладного вивчення життя того регіону став цикл нарисів «Листи із Степової України» (Плуг. 1928—1929) та «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» (Червоний шлях. 1929). Ці нариси стали злетом і трагедією письменниці на першому, довоєнному, етапі творчості.
Описуючи працю в комунах, технічне зростання села, захоплюючись мальовничими наддніпрянськими пейзажами, авторка водночас помітила й те, що не могло її не вразити: втрата ентузіазму людей до сумлінного господарювання, передчуття якихось суспільних катастроф. Уже в першому «листі» з берегів над Кодацьким порогом вона відверто це висловила: «Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. 1 невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами… Селянське господарство занепадає, руйнується… Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду…» (Плуг. 1928, № 10).
На таку «ідеологічну невитриманість» реакція була блискавичною. Уже в № 11 журналу «Критика» А. Хвиля у «Нотатках про літературу» процитовані слова назвав безпорадними рядками куркульського відчаю. Тут же було зроблено суворий докір і редакції «Плуга», яка підпала під «буржуазні впливи». Та це була лише перша «провина» Д. Гуменної. Друга полягала в тому, що, перебуваючи в передовій комуні «Авангард» на Запоріжжі, вона почула і переказала в нарисі розповідь комунарів про перебування там відомого російського письменника Ф. Гладкова, котрий насміхався над розбудовою української культури як «відродженням допетровської епохи», що «вкрилася порохнею», і вважав те все «розпорошенням пролетарських сил, тоді як треба будувати одну міцну культуру!». На цей обурливий випад зреагували гумористи «Червоного перцю», вмістивши карикатуру на Ф. Гладкова у формі російського городового. Той надіслав в Україну своє заперечення. На його захист виступила газета «Известия» (1929. З февр.) з фейлетоном на Докію Гуменну (під назвою «Проказы тети Хиври»).

Отже, нариси письменниці і вона сама «прославились» на весь Союз. С. Пилипенко, визнаючи помилки автора й редакції, намагався порятувати ситуацію («У чому помилка Д. Гуменної? — Плуг. 1929. № 1). Та заключним акордом цієї кампанії прозвучала згадка про нарисовця на XIV партійній конференції Київщини у доповіді генерального секретаря ЦК КП(б)У С Косіора серед таких «націоналістичних» імен, як Д. Донцов, С. Єфремов.
«Листи із Степової України» та «Ех, Кубань…» ще вийшли окремими виданнями (1931). Д. Гуменна намагалася «реабілітуватися» іншими публікаціями (повість «Кампанія»— про колективізацію на Київщині). Та ярлик «куркульська агентка в літературі» переслідував уже її скрізь. Письменниця виїхала на кілька місяців до Туркменії вивчати східні мови. Повернувшись до Києва, намагалася знову писати художні твори на теми сім’ї, моралі (повісті «Жадоба», «Вірус»), але постійно зазнавала голобельної критики. Не прийнята до новоствореної Спілки письменників України, фактично, позбавлена можливості друкуватися, Докія Гуменна мусила працювати секретаркою, стенографісткою у київських установах, виїздила в археологічні експедиції. Все це згодом знайшло відображення у творах, які письменниця змогла написати, емігрувавши 1943 р. до Львова, потім до Австрії, Німеччини, а з 1950 р. переїхавши на постійне проживання до США, де й вийшли наступні її книги.
З чималого доробку Докії Гуменної виокремимо лише ті провідні твори, що стали помітним надбанням української прози в діаспорі й становлять своєрідний внесок до загальноукраїнського процесу. Це тетралогія «Діти Чумацького шляху» (1948—1951), епічна хроніка «Хрещатий Яр» (1956) та історіософічний «Золотий плуг» (1968). Виокремлюємо ці романи з кількох причин. По-перше, тому, що в цільному прочитанні вони дають епічну картину української суспільності протягом першої половини XX ст. По-друге, написані в одному жанрі, названі твори різноманітні в сюжетно-композиційному та стильовому пошуках. А це, в свою чергу, дає привід літературознавцям до роздумів про традиції й модифікації реалізму в українській прозі повоєнного часу, у тій прозі, котра не була політично заангажована, отже, розвивалася цілком органічно.
Щодо останньої тези, то, зважаючи на сьогоднішні гострі дискусії про теоретичні засади української літератури останніх десятиліть, варто лише зауважити, що найлегше все перекреслювати одним помахом, як виплід «соціалістичного реалізму». Але, крім цієї очевидної деформації літературного процесу, маємо бачити й розквіт реалістичної прози, в плюралістичних умовах творчості, під пером таких широко знаних майстрів, як Іван Багряний чи Улас Самчук. Поруч з епічними «Тигроловами», «Садом Гексиманським» першого та дилогією «Юність Василя Шеремети» й трилогією «Ост» другого стоїть і тетралогія Д. Гуменної «Діти Чумацького шляху». Написані майже водночас, у 40—50-х роках, ці твори становлять міцну своєрідну гілку нашої літератури.

Чотири романи тетралогії — з досить прозоро символічними назвами: «У запашних полях», «Брами майбутнього», «Розп’яте село» та «Ніч» — це чотири мозаїчні картини, що відбивають соціальну еволюцію української нації від кінця XIX ст. до 30-х років нинішнього століття. Письменниця, не скута врешті ніякими ідеологічними догмами, явила розквіт свого обдаровання в багатоплановому, композиційно ускладненому творі, насиченому ліричними пейзажами, щедрими монологами й полілогами, драматичними, а то й трагічними ситуаціями. Критики помітили, оцінюючи тетралогію, продовження в повоєнній українській прозі традицій романного жанру Панаса Мирного, стильовою домінантою якого був реалізм у поєднанні з натуралізмом (у класичному, а не вульгарно-соціологічному розумінні останнього). Докія Гуменна, з подиву гідним оптимізмом — в клекоті останнього року війни, непевності переселенських таборів розгромленої Німеччини — творила епопею українського села, зі всіма його розмаїтими соціальними й національними проблемами. Однак оповідь велася, як і в згаданого класика, не через суспільні історичні події, а через життя родинних гнізд та окремих їхніх представників.
Так, у першому романі постаємо свідками життя трьох поколінь цікавих родин з села Дрижиполя на Київщині (де «колись поле дрижало від славної битви українського козацтва з ляхами й татарами»). На початку це подано дещо склубочено, з перенасиченням персонажами — від старих людей до малечі,— та поступово задум автора випрозорюється, набуває композиційної стрункості. Найстаріші Сарголи, Осташенки, Нечіпаї —це працьовиті хлібороби, в жилах яких проте ще інколи спалахує бунтівлива козацька кров. Друге покоління зазнало впливів промислового капіталу, пройшло крізь гарт першої світової війни, двох революцій (1905 та 1917 років), однак полишало цей світ в непевності за завтрашній день: надто все було розкиданим, ламалися старі традиції й мораль, зневажалася релігійна віра…
Третє покоління, народжене на початку XX ст., входило в життя з ідеєю, «щоб краще в світі жилося». Школярами та підлітками сприйняли вони революційні події лютого 1917 року, становлення Української Народної Республіки. І хоча то була коротка героїчна доба національного відродження, вона залишилася принциповим критерієм у житті Тараса Сарголи, Костя Нечіпая, Серафима Кармеліти — чия доля й стала розлогим сюжетом трьох наступних романів тетралогії. Ці книги — оптимістично-трагедійної тональності, як і доля головних героїв.
Оптимістичним був у них початок («Брами майбутнього»), бо ці селянські діти сягнули омріяного навчання у київських вузах, поринули у вир політичних дискусій та літературних вечірок. І, звичайно ж, студентський побут з холодними кімнатами в гуртожитках, сяким-таким харчуванням і почуттями першого кохання… Все це подається не з позицій відстороненого спостерігача, а як одного з активних учасників тих подій, що й відповідало істині. Адже Докія Гуменна живописала свою студентську юність. Тому такі колоритні подробиці тої неповторної доби, достовірний психологічний стан персонажів, а водночас — документально-історична атмосфера культурного життя Києва, в якому діяли не лише герої роману, а й чимало згодом знаних письменників, ледь прикритих псевдонімами або й під власними іменами, як Хвильовий, Зеров, Пилипенко…
Але вже і до студентського життя вкрадалися гіркі епізоди: відрахування із вищого закладу героїні за те, що походила з родини священика, небажаними стають серед друзів розмови про національну самосвідомість тощо. І добросердечний, щирий Тарас Саргола, який таємно мріє про літературну творчість, починає втрачати певність, переважно тоді, коли захворів і мусив виїхати вчителювати на село. До речі, в такий спосіб письменниця композиційно органічно в’яже місто і село, інтелігенцію і хліборобів у єдину цілісність, котру й було кинуто на жорстоке виживання у 30-х роках.
Саме цим подіям, через сприйняття кожної верстви, відводився окремий том: авторка, відповідно жанрові епопеї, робить фронтальний зріз суспільним подіям, але, як уже мовилося, через долі окремих особистостей. Скажімо, роман «Розп’яте село» — це трагедія двох сільських інтелігентів (Тараса Сарголи й Серафима Кармеліти), чиї «народницькі» ідеали зазнали повної катастрофи під ударами нової державної системи. Тож вчителі-мрійники замість того, щоб піднімати культуру села, вийшли на роздоріжжя, до якого штовхнуло їх саме життя. Наївно-романтичний Тарас повертається до Києва, сподіваючись знайти грунт серед колишніх друзів-літераторів. Рішучий і запальний Серафим одважується на крайню відчайдушність — збройну боротьбу з більшовицькою владою і гине легендарним «бандитом Дукою». Четвертий том озаглавлено «Ніч», що теж цілком обумовлено. Бо коли, після «суцільної колективізації» на селі, починається тотальне винищення інтелігенції, зокрема її еліти — письменників, то це справді трагічно для суспільства. Адже над кожним індивідом зависав біологічний страх, котрий плодив у душі прислужництво, ницість, аморальність. Це побачив Саргола в київському оточенні, яке зображено в трагедійно-сатиричних барвах. Талановитий, але нездатний до кар’єризму й пристосуванства юнак врешті-решт і тут опиняється поза межами виживання.
Отже, крах матеріального й духовного. Крах сподіванок на відродження нації. Крах людини як особистості: чи то хлібороба, чи творця художнього слова. Мабуть, вперше в українській прозі було розгорнуто таку панораму реальної дійсності 30-х років. А читач сам уже приходив до висновку про вирок тій системі, котра доводить народ до зубожіння й виродження. Хоча тетралогія вивершується не безнадійним фіналом. На останніх сторінках заявляє про себе наймолодше покоління, що приходить на зміну тим, хто «втратив ілюзії». Образ романтичної Мальвіни сприймається як золота нитка сподівань про невмирущість нації з такою глибинною історією й потужним духовним потенціалом.
Проте й наймолодша генерація зазнала своєї трагедії, потрапивши невдовзі поміж двох тоталітарних сил: сталінізму й фашизму. Цьому Докія Гуменна присвятила роман «Хрещатий Яр»— досить докладну хроніку окупації Києва фашистськими загарбниками в 1941—1943 pp. Твір можна б назвати художньо-документальним, бо на широкому тлі мистецького відтворення подій раз у раз натрапляємо на епізоди, ситуації, вчинки з таким оригінальним забарвленням, яке можливе лише від безпосереднього сприйняття тих реалій. (Неважко побачити в образі центрального персонажа Мар’яни Вересоч саму авторку, яка лишилася в окупованому Києві і вела свій щоденник.) Саме такими деталями, особливо ж без ідеологічного камуфляжу, притаманного численним радянським творам близької тематики, роман чи не найбільше й утримує свою неординарність.
Та все-таки переважає художність. І не так в кількісному плані, як у концептуальному. На тлі того органічно хаотичного побуту окупаційного періоду Києва перед читачем поступово окреслюються три групи персонажів: ті, що лишаються відданими радянській владі і відходять з нею у тил, або лишаються у підпіллі; ті, що затаєно чекали на повернення «культурною Європою» старих, добрих для них дореволюційних часів; і, врешті, група національно свідомих українців, котрі сподівалися у цьому смертельному герці двох систем знайти можливість для відродження державності свого народу. Кожна з груп представлена кількома характерними постатями, але в центрі роману — остання група, яка теж далеко неоднорідна у виборі шляхів до, здавалося б, спільної мети. І тут варто віддати належне реалістичній безкомпромісності Д. Гуменної. Письменниця не вдавалася до романтизування ситуації. Події постали (звичайно, через конкретних персонажів) у всій своїй драматичності: німецьке командування не менш більшовизму боялося українського національного відродження, а поміж самими українцями — «радянськими» і тими, що повернулися з еміграції,— за двадцять років існування в різних системах виникло чимало непорозумінь, на усунення яких історія часу не передбачала. Роман «Хрещатий Яр» багато чого сказав читачеві, котрий у повоєнний час замислювався над причинами ще однієї поразки в справі домагань української державності.
Однак було б очевидною помилкою, коли б про Докію Гуменну склалося враження як про автора творів лише соціального спрямування. Прагнення до морально-психологічного розкриття характерів відчувалося і в розглянутих вище романах. Але є в письменниці твори, де поетика вочевидь зосереджена саме в цьому аспекті, проте не позбавляє оповідь суспільного тла. Серед романістики це найвиразніше відчувається в «Золотому плузі» — своєрідних монологах двох близьких душ, які так і не змогли, в рамках твору, почути одна одну. Тут маємо досить оригінальний сюжет: молода літераторка Гаїна Сай та студент-історик Микола Мадій лише поглядами в читальному залі бібліотеки зав’язали між собою ефемерну нитку кохання. Боячись розчарувань, ні він, ні вона за кілька місяців такого спілкування не наважуються ступити бодай крок далі, хоча в душі прагнуть це зробити.
Здається, наївно-сентиментальна ідилія, зовсім не в стилі Докії Гуменної. Але стиль прозаїка відчується одразу, коли крізь долю кожного з цих героїв окреслиться стан розвитку української літератури та вивчення історії України наприкінці 30-х років. Коли замкнена в собі, травмована ортодоксальною критикою за «ідеологічні зриви» в дебютантських публікаціях письменниця і певний себе, перспективний науковець, який за рекомендацією партбюро готується до аспірантури, врешті опиняються в одній шерензі «буржуазного охвістя», що «рабськи наслідує ворожі, квнтрреволюційні концепції. Йдеться, зрозуміло, не про частковість, а про загальний стан суспільства, коли кожна творча особистість зазнавала нівеляції чи то за непоступливість перед власним сумлінням, чи за прагнення пізнати витоки праісторії свого народу — подібне суперечило офіційній ідеології.
Отже, трагедія суспільна ставала трагедією кожного мислячого члена цього суспільства аж до найінтимніших сфер життя. І тому так паралельно пройшли в романі Гаїна й Микола, не розкрившись одне одному, хоча читачеві цікаво було стежити за становленням цих неординарних характерів. Проте в підсумку маємо досить своєрідну спробу показати складні тридцяті роки в стилі монологічної сповідальної прози. Докія Гуменна цілком справилася з таким завданням. Цьому сприяло, очевидно, і те, що перед цим у 50-х роках вона видала схожу за проблемами й не менш складну композиційно повість «Мана», яку Ю. Шерех високо оцінює як зразок камерної прози, що свідомо цурається зовнішніх ефектів і зосереджується лише на плані інтимних, суто особистих почувань героїв. У повісті, справді, фігурують лише щоденникові записи та листи п’ятьох осіб без будь-якого авторського втручання. Щоправда, критика закидала письменниці відсутність тут «простору й часу». Можливо, саме тому це й достатньо враховано в романі. Та, як би там не було, але і «Мана», і «Золотий плуг» засвідчують, що Д. Гуменна досить добре володіє різними жанровими формами, лишаючись незмінно на реалістичних позиціях світосприймання.
Ці позиції позначились на циклі історіософічних та міфологічних творів, до яких частково можна зарахувати й уже аналізований роман «Золотий плуг» (епізоди вивчення Малієм давньої Скіфії). До цього ряду можна віднести роман ідей «Епізод із життя Европи Крітської» (1957), повісті-казки «Велике Цабе» (1952), «Благослови, Мати!» (1966), «Родинний альбом» (1971), в яких письменниця, покладаючись на сумлінне вивчення найрізноманітнішої наукової літератури, робить свої художні відкриття на предковічних дорогах українства — від доби палеоліту до сучасності. «Докія Гуменна, як мистець-дослідник, як психолог і візіонер зуміла відтворити дух і провідне місце української людини, відшукати якнайглибші джерела її історичного існування і тим поглибити історичне буття нашого народу»,— писав два десятиліття тому про названий цикл Г. Костюк (Сучасність. 1975. № 4). За останні роки підтвердженням цьому стали нові твори «Минуле пливе в майбутнє» (1978) та «Небесний змій» (1982).
Варто згадати й жанр художнього нарису, з якого Докія Гуменна починала свій творчий шлях наприкінці 20-х років і який продовжувала в еміграційних подорожах (збірки «Багато неба», «Вічні вогні Альберти»); двотомник автобіографічних спогадів «Дар Евдотеї. Іспит пам’яті» (Торонто, 1990), присвячений київському періоду життя письменниці.
Але і цього достатньо, щоб усвідомити, що Докія Гуменна — неординарна творча особистість, яка посідає гідне місце в українській прозі XX ст.

Докія Гуменна. Творча біографія. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Докія Гуменна

Вас можуть зацікавити:

1. Докія Гуменна. Творча біографія

1. Докія Гуменна. Життя та творчість

2. Рецепція творчості Докії Гуменної

3. Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»)

4. Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»)

5. Урок на тему: Проза У. Самчука, т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени королевої. Основні віхи життя й творчості І. Багряного. Українська література. 11 клас.

6. Урок на тему: Література рідного краю. Докія Гуменна “Дар Евдотеї“. Українська література, 11 клас

Комментарии закрыты.