Дмитро Білоус. Збірки поезій «Диво калинове», «Чари барвінкові», українська література

Дмитро Білоус. Збірки поезій «Диво калинове», «Чари барвінкові», українська література

Хід уроку Дмитро Білоус. Збірки поезій «Диво калинове», «Чари барвінкові», українська література

II. Актуалізація опорних знань
Чи відоме вам ім’я поета Д. Білоуса? Які поезії ви знаєте? («Дивні слова», «Веселе слово», «Тлумачний словник»)

III. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Вступне слово про Сумщину й видатних земляків

Сумщина… Древня й вічно молода земля, овіяна легендами й славою. З глибокої давнини тут розвивалася писемність, література, фольклор. Із нашим краєм нерозривно пов’язані імена таких визначних діячів літератури: Пантелеймона Куліша, Павла Грабовського, Олександра Олеся, Остапа Вишні, Якова Мамонтова, Миколи Хвильового. Хтозна, чи можна знайти у світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом.
Село Курмани Недригайлівського району — колиска відомого українського поета, перекладача, лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка та літературної премії імені М. Т. Рильського Дмитра Григоровича Білоуса. Саме тут 24 квітня 1920 р. у безхмарній синяві неба високо пролітали журавлі, шукаючи старі гнізда, а в сім’ї Білоусів — Ганни Давидівни й Григорія Миколайовича — народився син, якого лагідно назвали Митьком. За народним повір’ям це означало: лелеки принесли на своїх крилах. Принесли весною, коли все живе потяглося до сонця, а непокірна Сула, випроставшись від зимової сплячки, несла свої розбурхані води кудись аж за дальні повороти.
«Сімеєчка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в пісні співається: тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві ляльки в колисці. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували», — згадує Д. Білоус.
Закінчивши 5 класів місцевої школи, виховувався в дитячій трудовій комуні м. Харкова, де на той час працював видатний педагог і письменник А. С. Макаренко.
Спогади автора: «Неправильно говорити в товаристві, яке мене оточувало, неграмотно писати вважалося ганьбою.
І ось — омріяний філологічний факультет Харківського університету, де я став однокурсником майбутніх видатних письменників Олеся Гончара, Григорія Тютюнника, Михайла Пилипенка… »
У червні 1941 р. добровольцем іде до лав армії. На фронті був тяжко поранений. У 1943 р. після госпіталю працював на радіостанції «Радянська Україна», яка вела мовлення для партизанів. Першу збірку гумору та сатири «Осколочним» видав у 1948 р., згодом побачили світ його книги «Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я» (1951), «Веселі обличчя» (1953), «Тарасові жарти» (1964) та ін.
Новою рисою у творчості поета стали вірші для дітей та юнацтва.
Особливо полюбилися юним читачам його збірки «Пташині голоси» (1956), «Упертий Гриць» (1959), «Гриць Гачок» (1978). У 1990 р. за книгу «Диво калинове» (1988) Д. Білоус був удостоєний звання лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

2. Коментоване читання і пояснення поезій
Ця поезія дихає в обличчя теплом рідної землі, бо знаходжу в ній знайомі назви міст і сіл Сумщини: Біла Береза, Терни, Лебедин, Ромни, Липова Долина, Березів Яр, Лука. Читаючи її, відчуваю силу й велич рідного краю.

ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі,
Корови й коні поблизу осель,
Горшки і хомути, мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
Хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів,
Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль?
— З Погожої Криниці,—
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене…
Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини…
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай…
Так зберігає мова калинова
на ґронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
(Д. Білоус)

Мені сподобалася поезія «Чудесні барви». Д. Білоус знайомить нас із говорами різних місцевостей «від Сейму аж по Сян». Я дізналася про синонімічний ряд до слова лелека.

ЧУДЕСНІ БАРВИ
Які чудесні барви у нашій рідній мові,
які відтінки різні від Сейму аж по Сян!
У Києві говорять інакше, ніж у Львові,—
і чорногуз, і бусол, лелека і боцян…
Так наче називаєш різновиди лелек ти,
а це лиш різі назви, синонімічний ряд.
А є ще риси мови, що звуться діалекти:
це говори місцеві на дещо інший лад.
На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,
а огірок звичайний в Чернігові — гурок,
а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка,
і назви, і вимова різняться що не крок.
Раз якось на базарі професор із столиці
заговорив із дідом, що ягоди привіз:
— То, значить, на Поліссі вродили полуниці?
Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.
Дід витріщає очі: і як це може бути?
То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?
Та ні, я просто знаю, як де говорять люди:
прислухуюсь до мови — і в цьому весь секрет.

Коли я прочитала поезії «Злитки золоті» і «Як цар повелів», то на душі було радісно й легко, і настрій хороший з’явився. Вони написані зрозуміло й дуже просто, допомагають нам засвоїти правила граматики.

ЗЛИТКИ ЗОЛОТІ
Чи ти задумувавсь, відкіль оті
у нашій мові злитки золоті?
Як намистини, диво калинове —
частини мови!
Який співець, поет, який письменник
уперше слово вигадав — іменник?
Іменник! Він узяв собі на плечі
велике діло — визначати речі,
ім’я, найменування і наймення:
робота, біль і радість, і натхнення.
Ну а візьмімо назву — дієслово,
само підказує, що діє слово!
Ще й прикладу на нього не навів,
а вже до півдесятка дієслів!
Прикметник дасть іменнику — предмету
якусь його ознаку чи прикмету.
Числівник може визначить тобі
число речей, порядок при лічбі.
А поспитай звичайного займенника,
за кого він у мові? За іменника!
(Хоч може цей наш скромний посередник
замінювать числівник, і прикметник.)
Прислівник звик, незмінюваний в мові,
Ознаки різні виражать при слові.
Сполучник каже: скромну роль я маю,
Але слова і в мові сполучаю.
І частка мовить: слово я службове,
але людині чесно я служу.
І, будьте певні, в інтересах мови
і так і ні де треба я скажу.
А вигук може пролунать, як дзвін,
у мові, мабуть, найщиріший він!
«Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно.
Сьогодні з мови я дістав «відмінно!»
Частини мови! Назви наче й звичні
полюбиш їх — красиві, поетичні!
«Відмінно» заслужив ти. Знав — чудово.
Це за любов найвища з нагород.
Хто ж так назвав оці частини мови?
Назвали вчені. Й підхопив народ!

ЯК ЦАР ПОВЕЛІВ
Доводилось чути мені:
«Навіщо ті коми дурні? —
Казав п’ятикласник-хлопчак. —
Зі слів зрозуміло і так!»
На це я казав у одвіт:
є притча старезна, як світ,
переказ про вирок царя,
коли привели бунтаря.
Слузі він диктує в ту мить:
«Карати не можна простить».
Той пише, як цар повелів,
а коми не ставить між слів.
І ось на майдані для страт —
бунтар у кайданах і кат,
що мав за царя відомстить.
«Карати, не можна простить», —
слуга об’явля рішенець.
Аж руку підносить мудрець
(усі шанували його):
Не так прочитав ти, слуго. —
Бо встиг зазирнуть тайкома,
що коми у тексті нема.
Взяв вирок, поправив умить:
«Карати не можна, простить».
Побачив, що кома змогла?
Така колись притча була!

У поезії «Щедрий вечір» Д. Білоус описує наші обряди й звичаї. Мені бабуся розповідала, як святкувала Щедрий вечір її сім’я дуже давно. А тепер моя мама щороку варить кутю на Щедрий вечір, а тато кличе Мороза, Віхолу на вечерю. Автор бажає, щоб ми не забували родових наших звичаїв.

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Чи знаєм ми наші обряди і звичаї,
чи їх не затьмили канони чужі?
Пригадую: скільки краси таємничої
у Щедрому вечорі — святі душі…
І скільки пориву в розміренім цокоті
копит за вікном, у розгоні саней…
А в хаті наш батько сідає на покуті,
і ми за столом, ціла купа дітей.
Між батьком і нами — кутя і крученики,
шкварки й холодці,— все аж очі вбира,
яєчня, ковбаси, в макітрі — вареники,
коржів, пирогів отакенна гора!
І як наша мати зуміла настачити?
Ось батько з-за тих пирогів до рідні
(навмисне пригнувшись): — Чи ви мене бачите?
А ми в один голос: — Не бачимо! Ні…
— Видать,— каже батько,— були не ледачими…
Помолимо ж Бога та вдарим чолом,
Щоб ви мене, діти, й на той рік не бачили,
як сядемо знов за святковим столом.
Вертаюсь до мови тії чарівної
і щиро бажаю, щоб вічно жили
такі дорогі родові наші звичаї
і гнулися в нас від достатку столи.

Поезію «Березова каша» ми читали всією родиною. Найдужче сміялися ми із сестричкою, бо частенько нам її перепадало, тієї «каші березової». Тепер я знаю походження цього виразу.

БЕРЕЗОВА КАША
Син одбивається од рук.
Ракетки. Самокати.
Батьківським правом до наук
Почав я спонукати:
Щось ти уроки занедбав,—
все ігрища ті вражі.
Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!
На це всміхається не зле
синок довготелесий:
— Я знаю,— каже,— рік,
але щоб каша із берези?
А я йому: — Того, хто вчивсь,
любили предки наші
й несли за те, що не лінивсь,
до школи горщик каші.
Хто ж не обтяжувавсь нічим,
суворі предки наші
всипали добрих різок тим —
березової «каші».
А знав би ти, які були
з берези пруття голі,
що ними дітвору сікли
в старій церковній школі.
О, там старались що не крок
«підвищувати» бали
і за невивчений урок
безжалісно стьобали.
Тож батько наш і нам казав
за витребеньки наші:
— Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!

3. Розгляд ілюстрацій українських художників
Учні добирають рядки з поезії до ілюстрацій, вказують художні засоби, за допомогою яких вдалося відтворити красу рідного краю.

IV. Підсумок
Поезія Д. Білоуса хвилює читачів. Чи торкнулася вона вашої душі, чого вчать вірші автора? (Допомагають краще вивчити українську мову, математику. У віршах частини мови оживають. Поезія вчить любити рідну землю, пишатися рідною Батьківщиною)
Я впевнена, що цей урок залишить добрий слід у вашому житті. Сподіваюся, що «Диво калинове», «Чари барвінкові» стануть неодноразово вам у пригоді. Тому вивчіть напам’ять поезію, яка вам найбільше сподобалася.