Дискурс поезії у Павла Загребельного (Ігор Павлюк). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Загребельний, шкільна програма
У статті на основі спогадів сучасників Павла Загребельного, його власних художніх текстів, есе, інтерв’ю, епістолярної спадщини, зокрема листа до автора, проілюстровано ставлення класичного прозаїка до поезії як літературно-мистецького жанру і до його репрезентантів — поетів — у загальносвітовому суспільно-політичному та інформаційно-художньому аспектах.
Образ твору
Духовний горизонт творчих особистостей масштабу Павла Загребельного якщо й замикається на одному жанрі, як-от на прозі — Лев Толстой, Джек Лондон, Ернест Хемінгвей… то хіба в координатах їх власне художніх текстів. Коло ж їхнього спілкування, як правило, виходить далеко за межі жанру, виду, класу, гендеру тощо.
Зважаючи на відсутність у вітчизняному літературознавстві серйозних компаративістских міжжанрових досліджень, цікаво і повчально вивчати творчо-особистісні стосунки репрезентантів різних родів літератури (та й різних видів мистецтва), які так чи інакше впливають на саму літературу з її соціально-політичними, міфотворчими, суто художніми («чисте мистецтво») функціями.
Так, приміром, відверто негативне ставлення того ж Льва Толстого до поезії як жанру («писать стихи — все равно что идти за плугом приплясывая») не завадило йому «по-житейськи» дружньо спілкуватися із такими власне поетами як Ніколай Некрасов.
Пари-антиподи в координатах жанру: Байрон та Руссо, Тарас Шевченко та Марко Вовчок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, Борис Олійник та Григір Тютюнник…
Нарешті такий письменник («принциповий» прозаїк-енциклопедист) як Павло Загребельний, який був головою Спілки письменників України, навіть через службові обов’язки спілкувався із представниками інших літературних жанрів: Борисом Олійником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем… Тому мова лише про умовну щирість, глибину, репрезентативність цього співтворчого співтовариства, а також про присутність власне поезії у художньому тексті прозаїка як цитати, як елементу стилю, скажімо, у новелі, оповіданні, повісті, романі… чи як звертання, апелювання, наприклад, в координатах епістолярних чи мемуарних текстів.
Так одна з дійових осіб роману письменника «Диво», події у якому починаються в «надмор’ї» ранньої весни 1965 року, — поет («Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) — поет, один — лiкар, четвертий — Отава»).
Між цими репрезентантами різних професій, стилів зовнішнього та внутрішнього буття відбувається розмова, у якій, звичайно, свідомо чи підсвідомо, мисленно чи чуттєво задіяний і головний ліричний герой — тобто сам Павло Загребельний: «Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
— Я писатиму про це дерево, — сказав вiн, освистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. — Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi, — казав вiн, — коли ж присутнiй я сам, тодi — сi-сi!
— Сонет чи вiдразу поему? — прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша.
— Старий, — не ображаючись, мовив поет, — ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поемі. Сi-сi!
— Людина повинна бути оригiнальною, — сказав iнженер. — Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi?
— А далi ми питимемо чорну каву, — сказав лiкар.
— З медицинським спиртом, — додав Отава.
— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, — незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
— А буває гумор бiлий? — поцiкавився Отава.
— Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, — втрутився поет. — Це вiрш про аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам’ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум’яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна —
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi —
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандр…
У цьому уривку, особливо в останньому (перед віршем) абзаці, — ймовірно, бачення письменником-прозаїком самої ірраціонально-метафізичної природи поета — медіума історії (за Ліною Костенко), який «не мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi».
Врешті, до 18 століття, усе, що прийнято називати літературою, було поезією. Проза як жанр закріпилася лише у віці 19-му.
Тому чи не усі талановиті прозаїки десь у третьому поколінні — латентні поети. Тобто не кожен органічний поет — прозаїк, але кожен натуральний прозаїк — потомствений поет.
Такий делікатний, метафізично-здогадувальний дискурс (по-нашому — розмірковування) про стосунки прозаїка, який фізично відійшов у вічність, із поезією та поетами апріорі вимагає розлогішого посилання на його ж тексти і авторитетні, бажано письмові, свідчення тих літераторів, хто знав його творчість і його особисто.
«Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы»:
Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…
Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими, — пише про письменника один із близьких до нього побратимів по перу відомий літературознавець, поет Володимир Базилевський, резюмуючи: — Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити — у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження» [1].
Мотивацією твердження про небайдужість Павла Архиповича Загребельного до поезії як літжанру і самих поетів якнайпереконливіше слугує його відома стаття «Три долі. Шевченко», надрукована 19—25 лютого цього року у газеті «Слово Просвіти» [3], де прозаїк Павло Загребельний, осягаючи життєву і творчу долю генія, у контексті нашої теми зокрема зазначає: «Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини. Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко. Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово. Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина». Нижче (у цьому ж, багатому енергією духу письмі) говорить про своїх сучасників-поетів: «Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднаковіння. Драч пише, як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. «Лягла зима, і білі солов’ї затьохкали холодними вустами…». Пізніше (тут же) знову реверсує аж до античності: «Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній».
І — знову у контекст Шевченкового часу: «Про поетів найкраще сказав Гоголь: «Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его». Ще він сказав, що справжні поети: «Точно разнозвонные колокола».
Судячи із цих-от текстів, Павло Загребельний однозначно поважав, а то й поважно любив поетів, за великим рахунком і не ділячи майстрів високої, талановитої літератури за віком, статтю чи жанрами, які вони моно- чи політеїстично репрезентували.
Звичайно, найближчим часом вийдуть друком свіжі статті-спогади про письменника світового рівня Павла Загребельного, автори яких будуть «незлим тихим», чи й ображено голосним словом згадувати класика, як-от Іван Драч в інтерв’ю львівській газеті після смерті класика [4]:
«— Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене — взяв на роботу у «Літературну Україну» (письменник був головним редактором видання у 1961—1963 pp. — Г. Г.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, — розповідав Іван Драч «ВЗ». — Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу… Власне, шістдесятники й вийшли із «Літературної газети» Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці — була ще й статусна «відстань». Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.
— Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його «бурчуном»…
— Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови — й пробачали все, бо це був Павло Загребельний».
Були і на моєму творчому шляху зустрічі із Павлом Загребельним. На жаль, заочні. Перша: як представник письменницького цеху я із благословення автора «Роксолани» літав разом із Ольгою Сумською на поетично-театральну презентацію цього роману турецькою мовою у Стамбул [2], друга — письменник прислав мені дві свої книги («Брухт» і «Думки на розхрист») із дарчими написами та дуже характерний із погляду філософії, психології життєтворчості лист, запрошував у гості, але вже через тиждень через стан здоров’я зустріч була скасована…
Лист у контексті нашої теми годиться навести повністю, відкинувши зайву професійну скромність, оскільки він як епістолярно-щирий, не на показ, зостається документом епохи, відображає ставлення письменника до політики, смерті, літератури, поезії:
«Шановний Ігоре!
Клопоти мені з цими варязькими іменами.
Пишеш Ігоре, читається: горе. Пишеш Ігорю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, — ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом»Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі:
Мы умрем, и останется
Тоска людей
По еле чувствуему следу
Какой-то волны, ушедшей
Из их снов, из их слуха,
Из их усталости
По следу того,
Что когда-то называлось нами.
Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі.
Отака моя «передмова». На більше не маю снаги.
Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.
Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній
23 липня 2008 р.
P.S. Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».
Коментувати це лист, особливо його адресату, неетично. Тут, на порозі вічності, усе класично просто, прозоро, сумно.
В історії світової літератури Майстри часто благословляли і підтримували підмайстрів. Тому цей лист зобов’язує і підтримує водночас.
Годилось би лише нагадати, у рамках нашої теми — дискурсу поезії у прозаїка-класика, що згадуваний тут прозаїк-класик Олесь Гончар вірші писав (у 1985 році видана його книжка «Фронтові поезії»), а цитований тут Геннадій Айгі — прекрасний російсько-чуваський поет-дисидент, лауреат премії імені Бориса Пастернака, а Валерій Ілля — ще не оцінений належно вітчизняною критикою наш, вітчизняний, поет, редактор-продовжувач ще шевченківського журналу «Основа» у 90-х роках ХХ століття.
Глибина та обшир проникнення Павлом Загребельним у філософію, психологію та й ідеологію внутрішнього та зовнішнього світу його героїв та соціально-природних систем дає можливість на які завгодно теоретичні препарації із його текстом-надтекстом-підтекстом (дискурсом) та накладання на них і наймодніших, і ретро-матричних теорій, включно із релігійними, національними, класовими расовими, соціостатевими (гендерними), які, очевидно, відкривають реципієнтам, аналітикам, письменникам-практикам те, що, як правило, відбувається на рівні підсвідомому, надсвідомому, тобто інтуїтивному, гармонійному, тому й поетичному.
Як бачимо, Павло Загребельний, на відміну від Льва Толстого, не заперечував поезії як жанру, а поважно любив її, підтримував поетів… І, очевидно, для літературного світу не було би нестерпно дивним, якби у великій спадщині класика світового рівня з’явилася і збірка поезій.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:
1. Базилевський В. Павло Загребельний. Людина високого зросту. До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного
2. Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). — 2006. — 3—9 серп.
3. Загребельний П. Три долі. Шевченко // Слово Просвіти. — 2009. — Ч. 7 (488). — 19—25 лют.
4. Іван Драч: «Загребельний працював, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» (Інтерв’ю взяла Галина Гузьо) // Високий Замок. — 2009. — 5 лют.
Дискурс поезії у Павла Загребельного (Ігор Павлюк). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Загребельний, шкільна програма
Повернутися на сторінку Українська література
Повернутись на сторінку Павло Загребельний
Вас можуть зацікавити:
1. Роксолана — моя улюблена героїня. Характеристика образу (за романом П. Загребельного «Роксолана»)
2. Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу. Аналіз твору (за романом П. Загребельного «Диво»)
3. Композиційна різноманітність роману Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
4. Історична правда й художній вимисел у романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
5. Історія людської душі в історичний романістиці П. Загребельного. Аналіз творів
6. Світ героїні роману Павла Загребельного «Роксолана». Характеристика образу
7. «І нема кращої землі, ніж наша земля…» (за творчістю П. Загребельного). Аналіз творів
8. Наближення далекої історії (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Аналіз твору
9. Моя улюблена книга (роман П. А. Загребельного «Роксолана»). Аналіз твору
10. Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу у романі Павла Загребельного «Диво»
11. Зв’язок релігії та естетики в романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
12. Історична романістика Павла Загребельного як історія людської душі
13. Яскрава особистість митця Сивоока, будівничого Софії Київської (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
14. Під небом чужим, безжальним і блідим… (за романом «Роксолана» Павла Загребельного). Аналіз твору
15. Найкращі риси українського народу в образі Роксолани (за романом «Роксолана» Павла Загребельного). Характеристика образу
16. «І нема кращої землі, ніж наша земля…» (за творчістю Павла Загребельного). Аналіз творів
17. Історія на сторінках романів Павла Загребельного. Аналіз творів
18. Історична основа роману Павла Загребельного «Роксолана». Аналіз твору
19. Роздуми над долею Роксолани (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
20. Мої роздуми над долею Роксолани Павла Загребельного (за романом «Роксолана»). Характеристика образу
21. Символ духовного надбання українського народу в образі Софії Київської (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
22. Образ Софії Київської як історичної пам’ятки та художнього символу (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
23. Особливості художнього конфлікту в романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
24. Поетичний образ Роксолани (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
25. Роксолана — донька України (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
26. Роксолана — султанша-українка (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
27. Роман «Диво» — перший історичний роман Павла Загребельного. Аналіз твору
28. Романи Павла Загребельного: про жінок, про розлуку з рідною землею. Аналіз творів
29. Уславлення любові до рідної землі у творчості Павла Загребельного. Аналіз творів
30. Аналіз твору «Диво» Павла Загребельного
31. Конфлікт влади й мистецтва у творі «Диво». Аналіз твору
32. Характеристика образу Ярослава Мудрого у творі «Диво» Павла Загребельного. Подання проблеми влади й людини через образ Ярослава Мудрого
33. Аналіз образу Сивоока у творі «Диво» Павла Загребельного. Характеристика образу
34. Аналіз твору «Диво» Павла Загребельного
35. Символ духовності нації у романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
36. Звітуючи перед вічністю (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
37. Храм для прийдешніх поколінь (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
38. Мої враження від роману «Диво» Павла Загребельного
39. Ідейно-художнє значення часової двоплановості в романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору
40. Образ Сивоока в романі Павла Загребельного «Диво». Характеристика образу
41. Образ Софiï Киïвськоï — символ духовного надбання украïнського народу (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
42. Павло Загребельний. Роман «Диво». Образ Сивоока .
43. Роксолана — легендарна дочка українського народу (за романом Павло Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
44. Характеристика образу Роксолани Павла Загребельного
45. Павло Загребельний і його Роксолана (за романом Павла Загребельного «Роксолана»). Характеристика образу
46. Звітуючи перед вічністю (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору
47. Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу (за романом Павла Загребельного «Диво»)
48. Суперечливий образ Ярослава Мудрого, героя роману Павла Загребельного «Диво». Характеристика образу
49. Образ князя Ярослава Мудрого (за романом Павла Загребельного «Диво»). Характеристика образу. Аналіз твору
50. Образ Сивоока в романі П. Загребельного «Диво». Характеристика образу
51. Історична основа та художній вимисел у романі Загребельного «Диво»
52. Тестові завдання. П. Загребельний. «Роксолана»
53. Діалог-вікторина. Павло Загребельний. «Роксолана». (розділ «Рогатин»)
54. Питання та відповіді до твору «Диво» Павла Загребельного
55. Павло Загребельний. Роман «Диво». Історична основа й художній вимисел у творі. Софія Київська як історична пам’ятка та художній символ
56. П. Загребельний. Загальний огляд творчості
57. Павло Загребельний. Історичний роман «Диво»
58. Історична основа й художній вимисел у романі «Диво» Павла Загребельного. Аналіз образів
59. Методична розробка відкритого заняття: Павло Загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «Диво»: Історична основа й художній вимисел у романі «Диво»; глибокий філософський підтекст епіграфа
60. П. Загребельний. Роман «Диво». Історична основа й художній вимисел у творі. Софія Київська як історична політика й художній вимисел
61. Один з давнього роду Загребельних або людина одержима працею. Диво від Загребельного (за романом «Диво»)
62. Вечір пам’яті Павла Загребельного «Біль непоправної втрати»
63. Літературний диктант для 11 класу. «Диво» П. Загребельний
64. Павло Загребельний. Творчість. Роман «Диво». Літературний диктант. 1 варіант
65. Павло Загребельний. Творчість. Роман «Диво». Літературний диктант. 2 варіант
66. Тестові завдання «Так — ні». Павло Загребельний. Життя і творчість.
67. Концепція особистості в романі П. Загребельного «Я, Богдан»