Дискурс поезії у Павла Загребельного (Ігор Павлюк), українська література
У статті на основі спогадів сучасників Павла Загребельного, його власних художніх текстів, есе, інтерв’ю, епістолярної спадщини, зокрема листа до автора, проілюстровано ставлення класичного прозаїка до поезії як літературно-мистецького жанру і до його репрезентантів — поетів — у загальносвітовому суспільно-політичному та інформаційно-художньому аспектах.
Образ твору
Духовний горизонт творчих особистостей масштабу Павла Загребельного якщо й замикається на одному жанрі, як-от на прозі — Лев Толстой, Джек Лондон, Ернест Хемінгвей… то хіба в координатах їх власне художніх текстів. Коло ж їхнього спілкування, як правило, виходить далеко за межі жанру, виду, класу, гендеру тощо.
Зважаючи на відсутність у вітчизняному літературознавстві серйозних компаративістских міжжанрових досліджень, цікаво і повчально вивчати творчо-особистісні стосунки репрезентантів різних родів літератури (та й різних видів мистецтва), які так чи інакше впливають на саму літературу з її соціально-політичними, міфотворчими, суто художніми («чисте мистецтво») функціями.
Так, приміром, відверто негативне ставлення того ж Льва Толстого до поезії як жанру («писать стихи — все равно что идти за плугом приплясывая») не завадило йому «по-житейськи» дружньо спілкуватися із такими власне поетами як Ніколай Некрасов.
Пари-антиподи в координатах жанру: Байрон та Руссо, Тарас Шевченко та Марко Вовчок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, Борис Олійник та Григір Тютюнник…
Нарешті такий письменник («принциповий» прозаїк-енциклопедист) як Павло Загребельний, який був головою Спілки письменників України, навіть через службові обов’язки спілкувався із представниками інших літературних жанрів: Борисом Олійником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем… Тому мова лише про умовну щирість, глибину, репрезентативність цього співтворчого співтовариства, а також про присутність власне поезії у художньому тексті прозаїка як цитати, як елементу стилю, скажімо, у новелі, оповіданні, повісті, романі… чи як звертання, апелювання, наприклад, в координатах епістолярних чи мемуарних текстів.
Так одна з дійових осіб роману письменника «Диво», події у якому починаються в «надмор’ї» ранньої весни 1965 року, — поет («Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) — поет, один — лiкар, четвертий — Отава»).
Між цими репрезентантами різних професій, стилів зовнішнього та внутрішнього буття відбувається розмова, у якій, звичайно, свідомо чи підсвідомо, мисленно чи чуттєво задіяний і головний ліричний герой — тобто сам Павло Загребельний: «Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
— Я писатиму про це дерево, — сказав вiн, освистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. — Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi, — казав вiн, — коли ж присутнiй я сам, тодi — сi-сi!
— Сонет чи вiдразу поему? — прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша.
— Старий, — не ображаючись, мовив поет, — ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поемі. Сi-сi!
— Людина повинна бути оригiнальною, — сказав iнженер. — Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi?
— А далi ми питимемо чорну каву, — сказав лiкар.
— З медицинським спиртом, — додав Отава.
— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, — незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
— А буває гумор бiлий? — поцiкавився Отава.
— Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, — втрутився поет. — Це вiрш про аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам’ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум’яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна —
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi —
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандр…
У цьому уривку, особливо в останньому (перед віршем) абзаці, — ймовірно, бачення письменником-прозаїком самої ірраціонально-метафізичної природи поета — медіума історії (за Ліною Костенко), який «не мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi».
Врешті, до 18 століття, усе, що прийнято називати літературою, було поезією. Проза як жанр закріпилася лише у віці 19-му.
Тому чи не усі талановиті прозаїки десь у третьому поколінні — латентні поети. Тобто не кожен органічний поет — прозаїк, але кожен натуральний прозаїк — потомствений поет.
Такий делікатний, метафізично-здогадувальний дискурс (по-нашому — розмірковування) про стосунки прозаїка, який фізично відійшов у вічність, із поезією та поетами апріорі вимагає розлогішого посилання на його ж тексти і авторитетні, бажано письмові, свідчення тих літераторів, хто знав його творчість і його особисто.
«Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы»:
Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…
Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими, — пише про письменника один із близьких до нього побратимів по перу відомий літературознавець, поет Володимир Базилевський, резюмуючи: — Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити — у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження» [1].
Мотивацією твердження про небайдужість Павла Архиповича Загребельного до поезії як літжанру і самих поетів якнайпереконливіше слугує його відома стаття «Три долі. Шевченко», надрукована 19—25 лютого цього року у газеті «Слово Просвіти» [3], де прозаїк Павло Загребельний, осягаючи життєву і творчу долю генія, у контексті нашої теми зокрема зазначає: «Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини. Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко. Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово. Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина». Нижче (у цьому ж, багатому енергією духу письмі) говорить про своїх сучасників-поетів: «Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднаковіння. Драч пише, як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. «Лягла зима, і білі солов’ї затьохкали холодними вустами…». Пізніше (тут же) знову реверсує аж до античності: «Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній».
І — знову у контекст Шевченкового часу: «Про поетів найкраще сказав Гоголь: «Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его». Ще він сказав, що справжні поети: «Точно разнозвонные колокола».
Судячи із цих-от текстів, Павло Загребельний однозначно поважав, а то й поважно любив поетів, за великим рахунком і не ділячи майстрів високої, талановитої літератури за віком, статтю чи жанрами, які вони моно- чи політеїстично репрезентували.
Звичайно, найближчим часом вийдуть друком свіжі статті-спогади про письменника світового рівня Павла Загребельного, автори яких будуть «незлим тихим», чи й ображено голосним словом згадувати класика, як-от Іван Драч в інтерв’ю львівській газеті після смерті класика [4]:
«— Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене — взяв на роботу у «Літературну Україну» (письменник був головним редактором видання у 1961—1963 pp. — Г. Г.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, — розповідав Іван Драч «ВЗ». — Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу… Власне, шістдесятники й вийшли із «Літературної газети» Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці — була ще й статусна «відстань». Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.
— Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його «бурчуном»…
— Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови — й пробачали все, бо це був Павло Загребельний».
Були і на моєму творчому шляху зустрічі із Павлом Загребельним. На жаль, заочні. Перша: як представник письменницького цеху я із благословення автора «Роксолани» літав разом із Ольгою Сумською на поетично-театральну презентацію цього роману турецькою мовою у Стамбул [2], друга — письменник прислав мені дві свої книги («Брухт» і «Думки на розхрист») із дарчими написами та дуже характерний із погляду філософії, психології життєтворчості лист, запрошував у гості, але вже через тиждень через стан здоров’я зустріч була скасована…
Лист у контексті нашої теми годиться навести повністю, відкинувши зайву професійну скромність, оскільки він як епістолярно-щирий, не на показ, зостається документом епохи, відображає ставлення письменника до політики, смерті, літератури, поезії:
«Шановний Ігоре!
Клопоти мені з цими варязькими іменами.
Пишеш Ігоре, читається: горе. Пишеш Ігорю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, — ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом»Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі:
Мы умрем, и останется
Тоска людей
По еле чувствуему следу
Какой-то волны, ушедшей
Из их снов, из их слуха,
Из их усталости
По следу того,
Что когда-то называлось нами.
Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі.
Отака моя «передмова». На більше не маю снаги.
Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.
Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній
23 липня 2008 р.
P.S. Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».
Коментувати це лист, особливо його адресату, неетично. Тут, на порозі вічності, усе класично просто, прозоро, сумно.
В історії світової літератури Майстри часто благословляли і підтримували підмайстрів. Тому цей лист зобов’язує і підтримує водночас.
Годилось би лише нагадати, у рамках нашої теми — дискурсу поезії у прозаїка-класика, що згадуваний тут прозаїк-класик Олесь Гончар вірші писав (у 1985 році видана його книжка «Фронтові поезії»), а цитований тут Геннадій Айгі — прекрасний російсько-чуваський поет-дисидент, лауреат премії імені Бориса Пастернака, а Валерій Ілля — ще не оцінений належно вітчизняною критикою наш, вітчизняний, поет, редактор-продовжувач ще шевченківського журналу «Основа» у 90-х роках ХХ століття.
Глибина та обшир проникнення Павлом Загребельним у філософію, психологію та й ідеологію внутрішнього та зовнішнього світу його героїв та соціально-природних систем дає можливість на які завгодно теоретичні препарації із його текстом-надтекстом-підтекстом (дискурсом) та накладання на них і наймодніших, і ретро-матричних теорій, включно із релігійними, національними, класовими расовими, соціостатевими (гендерними), які, очевидно, відкривають реципієнтам, аналітикам, письменникам-практикам те, що, як правило, відбувається на рівні підсвідомому, надсвідомому, тобто інтуїтивному, гармонійному, тому й поетичному.
Як бачимо, Павло Загребельний, на відміну від Льва Толстого, не заперечував поезії як жанру, а поважно любив її, підтримував поетів… І, очевидно, для літературного світу не було би нестерпно дивним, якби у великій спадщині класика світового рівня з’явилася і збірка поезій.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:
1. Базилевський В. Павло Загребельний. Людина високого зросту. До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного
2. Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). — 2006. — 3—9 серп.
3. Загребельний П. Три долі. Шевченко // Слово Просвіти. — 2009. — Ч. 7 (488). — 19—25 лют.
4. Іван Драч: «Загребельний працював, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» (Інтерв’ю взяла Галина Гузьо) // Високий Замок. — 2009. — 5 лют.