Дивосвіт рідної мови у творчості Дмитра Білоуса. Українська література
Саме література як вид мистецтва спроможна передавати загальнолюдські цінності від покоління до покоління, культивувати їх у людській душі. Засобами мистецтва слова вона допомагає формувати, збагачувати внутрішній світ людини, позитивно впливати на її свідомість, морально-етичний потенціал, розвивати інтелект, творчі здібності, естетичний смак.
«Не знаю нікого з наших поетів, хто так жив би у Слові, як Дмитро Білоус. У Слові сокровенному, влучному, народному, у Слові вишуканому, добірному, книжному. У Слові, зверненому до дитини, й Слові, адресованому дорослому аматорові поезії», — слушно зауважив Віктор Коптілов у статті «Життя у слові», написаній до 80-річчя з дня народження Д. Г. Білоуса [18,2].
Більше 60 років продовжувалося творче життя Дмитра Григоровича. Він відомий читачеві як гуморист, сатирик, епіграміст, який вражає дотепністю, високою культурою вірша, перекладач, чиє ім’я прикрасило антології та окремі книжки зарубіжних поетів, автор творів для дітей.
Сьогодні, коли Україна розбудовує власну державу, коли на перше місце виходить питання збереження національного, особливо актуальними є положення лінгвістики про мову як генетичний код народу, як символічний знак, де фіксуються найважливіші факти з історії та культури народу. З цього погляду дослідження мовознавчої лірики Д. Білоуса є важливим і потрібним, має теоретичне і практичне значення, оскільки дає можливість широкого використання під час вивчення як окремих тем на уроках української літератури, так і на уроках мови (під час опрацювання різних розділів мовознавства), українознавства, історії, географії, вивчення рідного краю, щоб українці XXI століття плекали, берегли рідне слово, були горді називатися «українцями».
Як правило, твори Дмитра Білоуса присвячені темі рідної мови, відносяться до громадянської лірики, однак у Д.Білоуса, крім глибоко розробленої цієї теми, є твори специфічні, які поясняють явища мовознавчі (походження крилатих виразів, географічних назв, етимологію слів, особливість перекладу, понятійний апарат лінгвістики).
За словами Л.Грозяна, твори Д.Білоуса прочитуються як наукова поезія, в яких проявляється нерозривно естетична єдність раціонального та ірраціонального начал, науковий компонент (найбільше історико-філологічний) визначає зміст [15, 73].
Тому доцільне введення у літературознавчий обіг поняття «мовознавча поезія» як таке, що дає трактування наукових мовних понять, як-от: лінгвістичних термінів, етимологію слів та крилатих виразів тощо; виражається метафоризацією наукової лексики.
Тож у ході спостереження ставимо за мету дослідити це унікальне явище літератури -мовознавчу поезію Дмитра Білоуса, її основні жанри: сюжетний вірш на мовознавчу тему, сонет, акростих, вірш-загадку, вірш-жартта інші.
Твори поетичного мовознавства Д.Білоуса мають велике пізнавальне й виховне значення. Вони дають можливість в образно-емоційній формі пізнати внутрішній світ і духовні запити людей різних епох, прослідкувати походження багатьох слів, крилатих виразів, висловів класиків світової літератури, розширити свої знання про лексико-семантичну універсальність нашої мови, осягнути складні мовні явища «не тому, що заставляє вчитель, а тому, що цікаво» (Д. Білоус).
У нашій літературі немало високохудожніх творів про материнську мову. Та, як стверджує Віктор Лупейко, «праця Дмитра Білоуса на ниві поетичного мовознавства (можна це літературне явище назвати й літературною поезією) не має аналогів не лише в нашому красному письменстві, айв літературах інших народів» [ 20, 15].
Про джерела цієї незвичайної роботи Дмитро Григорович розповідає: «Українська мова своєю милозвучністю посідає одне з перших місць між європейськими… І ось болісний парадокс: саме ця мова зазнала приниження, як мало яка інша, і в мене виникла думка написати книжечку віршів про українську мову в сузір’ї інших мов … Понад два роки я вів передачі по радіо «Слово про слово», брав участь у телевізійних передачах « Живе слово». Поступово сторінка за сторінкою, складалася незвичайна книга — «Диво калинове», що вийшла друком у 1988 році.»
Художні особливості збірки — щира розмова мудрого автора як рівного з рівним з читачем, розмаїття віршових розмірів, широке залучення до поезії усної народної творчості, побратимська повага до інших народів, ґрунтовні пояснення окремих слів та ідіом, присутність на кожній сторінці книги творця мови — нашого народу. Праця Дмитра Григоровича високо оцінена: він удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
«Чари барвінкові» (1996 р.) — новий великий «мовознавчий поетичний цикл» (В. Лупейко). Книга щедро засіяна поетичними дослідженнями — Білоус відкриває глибинність сотень слів та фразеологізмів. Володимир Забаштанський зауважує, «щоб написати такі поетичні книги, як «Диво калинове» і «Чари барвінкові», автор має глибоко знати характер свого народу, його історію, побут, культуру, педагогіку, тобто в одній особі треба бути і поетом, і вченим-мовознавцем, народознавцем, істориком, філософом, педагогом, — на щастя, все це є в Дмитра Білоуса».[17]
Нова книга Д. Білоуса «За Україну молюся» (2000 р.) логічно продовжує попередні, додаючи нові барви, нові нюанси, висвітлюючи нові грані рідної мови. Літературознавець Микола Томенко про названі три збірки Білоуса сказав: «…Наш поет створив високохудожню, динамічну, потужну, об’ємну, всеохоплюючу мовностилістичну енциклопедичну трилогію, якої ще не було в нашій українській літературі… Це тріумф нашого рідного слова! І слава Богу, що є такі сини, яким болить це слово і хочуть вони, щоб і нам боліло у найвідповідальніший момент творення нової України.
Якщо дві перші книги «Диво калинове» і «Чари барвінкові» — це поетична розповідь про дивовижну красу і чарівливі таємниці рідної мови, то третя — «За Україну молюся» — це несподіваний ракурс захоплюючої розповіді про диво рідномовної молитви і чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ» [26,10],
Нова книга Д.Білоуса «Безцінний скарб» (2003), яка готується до друку у видавництві «Українська енциклопедія імені М.Бажана», — це своєрідний підсумок «мовознавчої» поезії Д.Білоуса. Книга вчить любити, плекати рідне слово, відчувати й пишатися своєю національною приналежністю, вивчати пракорені української мови і думати про майбутнє мови, нації, держави.
Збірка складається з двох частин. Перша — «Абеткові істини» — це початки, що роблять людину громадянином, вірним і вдячним сином України. Підзаголовок цієї частини: «Поетичні мовні етюди, цікавинки, загадки, жарти». Друга частина має назву «Ключ до любові». Це «Цікава граматика. Поетичне слово про частини мови. По змозі просто про складне».
Епіграф до цієї частини промовистий :
Уміло користуйся в мові
Скарбами золотими.
Полюбиш їх — усе з любові
Само до тебе йтиме .
Безумовно, мовознавчі збірки Д. Білоуса є важливим об’єктом дослідження, тільки ця царина творчості поета щиро хвилює громадськість, несе в собі великий виховний та пізнавальний потенціал для підростаючого покоління україн ської нації.
Назви перелічених книг Дмитра Білоуса мають глибокий символічний зміст. Вони допо магають усвідомити основне ідейно-тематичне спрямування поетичної думки, підкреслити об разну авторську систему.
Про задум книжки «Диво калинове» Дмитро Білоус розповідав так: «Я часто думав, як від крити очі людям, щоб повернути їх до мате ризни? Мені хотілося воскресити в їхніх душах образ калини коло рідної хати чи вишитої на материнськім рушнику» [5, 4].
У вірші «Диво калинове» зустрічаємо образи: «солов’ї на калині», «калинова сопілка», « мости калинові». Саме ними увиразнено образ мови
Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка [4, 94].
Образ калини, дива калинового увиразнює такі поняття, як краса, цілющість, фізичне і мо ральне здоров’я, свіжість, гармонія.
Сучасна наука, говорячи про універсалізуючу здатність мови концентрувати в собі й проно сити через віки особливості природи і ладу душі народу, назве як взірцеве, справді невичерпне за своїм образним та історіософським змістом Білоусове значення української мови як «дива калинового» (Див.: Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. — К., 1999. — С 37).
А ось пояснення автора щодо назви другої збірки — «Чари барвінкові»: «Коли книжка була вже готова, постало питання про її назву. Адже це — з одного боку — продовження «Дива кали нового», і назва повинна бути в тому ж образ ному ключі. З іншого боку — це зовсім окрема книжка, бо в основі — походження фразео логізмів, які переплітають мову, прикрашають її, розцвічують. А яка ще є у нас національна рослина, у якій би було таке переплетіння? Та це ж барвінок, що зелено переплітається і синьо цвіте! Кущ калини і плетиво барвінку -це їх мати садила коло хати, це ж вони особливо дорогі нам, бо з дитинства входять у свідомість і так багато промовляють для душі і серця, входять як символи у наш духовний світ. І як калина — втілення краси, так барвінок — символ ще й вічної молодості мови, оновлення і незнищенності її, оскільки навіть з-під снігу виходить зеленим. І я назвав нову книжку про рідну мову — «Чари барвінкові» [5, 4].
Барвінку, зимолюбку, всезелен,
з-під снігу соки п’єш земні жаждиво.
Ти на землі цвітеш, як гобелен,
як наша мова — незбагненне диво.
(«Барвінковий цвіт», с. 97)
Елементи образної системи: «барвінку наш, барвіночку хрещатий», «і хлопець у піснях -немов барвінок».
Символ барвінку присутній у вірші «Щоб узнали українку», що розповідає про відому українську письменницю Ганну Барвінок (Білозерську), яка прибрала «барвінковий псевдонім (скільки рідного в нім!)», назвала український альманах — «Хата»:
Там, де хата — рута-м’ята,
барвінковий зелен сад.
І взяла з того барвінку
барви, віно і вінок,
щоб узнали українку
з-поміж тисячі жінок [4, 176]
Віршована загадка «Чарівний розмай» дає опис рослини — барвінку, в якому підкреслюються такі ознаки: рясний, цупкий, вічнозелений, стелиться низенько по землі, листя — зелені хрещики, синій цвіт. Близькість, любов до рослинного символу висловлена в словах «океан тепла».
«Барвінкове місто» — так називається ще один вірш збірки, який містить згаданий символ. Твір наводить дві гіпотези походження міста Барвінкове на Слобожанщині: перша розповідає про давню Слободу — Барвінкову Стінку, навколо якої «росли рясні барвінки», а друга — що козаки «отамана славетного Барвінка побудували місто це у всій його красі» [4, 100-101]. Цей вірш почне антологію пояснення українських географічних назв, які знайдуть своє вираження у новій збірці «Ромен хіба не родич Рима?».
«Чарами барвінковими» називає поет «вінки словосполучень, прислів’їв, висловів і фразеологізмів», якими ми користуємося в мові:
У мові — чари барвінкові;
печаль і радість в ріднім слові… [4, 103-104].
Так підсумовує Л.Новиченко: «І мають рацію поети, коли за емоційність, барвистість, образність називають мову калиновою і барвінковою — ліричний первень у ній справді зберігає тривке й поважне значення ще з часів високого, як пісня, «Слова про Ігорів похід … » [10, 7].
Назва збірки «За Україну молюся» осяяна магічним значенням дієслова «молюся», бо розповідає про диво рідномовної молитви, чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ. Поет з теплотою згадує дитинство, рідну хату, ікони під вишитими рушниками. Спогади освячені образом рідної неньки: «За всіх ревно молилася наша матуся» [26, 10].
У передмові до збірки автор зізнається: «Я вдячний рідному народові за те, що беріг скарби духовності і передавав з покоління в покоління. …Встаючи й лягаючи, дякую Богові й за Україну молюся» [6, 8]. Програмний вірш збірки — однойменний, формою — акростих (перші літери складають назву твору і збірки).
Ліричний герой вірша молиться «за соборну вільну Україну», її мову, її народ:
Україну , мову солов’їну ,
край пшеничний під блакитним небом,
ріки зберегти й сади веселі… [6, 11].
За Україну моляться люди — дорослі й малі українці, за неї моляться навіть дерева й квіти:
Віти й трави тихо моляться уклінно :
невмируща будь, калино-Україно !
(«Чи ти в лузі не калина, Україно?», с 21—27)
Вірш «І молиться ревно» — величний гімн «Українському народові» — саме так записано в Конституції «уперше з великої літери».
Твої, Україно, найкращі сини
і дочки за тебе молилися …
… Щоб сильною й вільною знав тебе світ … [6, 46].
І ось рукопис нової збірки — «Безцінний скарб» (2003), яка готується до друку у видавництві «Українська енциклопедія імені М. Бажана». Сам автор у приватній розмові зізнався: «Добре відчуваю, що ця книга — щось особливе, дороге мені — підсумок зробленому в мовотворчості». А ось уривок інтерв’ю газеті «Сільські вісті»: «Коли я думаю про тих, що відцуралися від рідної мови і втратили відчуття її краси, мені уявляється людина, яка іде повз розсипи алмазів і думає, що це бите скло. А що наша мова — це золоті розсипи, дорогоцінні діаманти, свідчать відгуки видатних людей інших народів» [5, 4]. Цінність, вагомість материнської мови підкреслено в епіграфі :
Ти, рідна мово, — скарб від Бога ,
жива в народу на устах;
в майбутнє сонячна дорога
і наша гордість у світах.
Отже, можна стверджувати, що в назви поетичних книг Дмитра Білоуса спроектовано основну тематичну спрямованість збірок: розкрити багатство нашої мови, наявність у ній понять з усіх галузей життя, зрозуміти гнучкість, витонченість її форм, значення її ролі у житті багатьох поколінь українців. Самі назви збірок стали крилатими виразами, що свідчить про влучність висловів, зосередження народної мудрості, глибокої образності, слідування народно-поетичним традиціям українського народу.
Образ рідного слова — «дива калинового» — об’єднує всі мовознавчі збірки Дмитра Білоуса. Виділення лексем «Слово», «Рідне Слово», які в художньому тексті стають персоніфікованими образами-символами, дозволяє віднести їх до розряду антропоніміє або асоціонімів. Адже виділена графічно семантема посилено викликає в уяві читача поєднання асоціацій, які лежать в основі формування образу великого філософського узагальнення [14, 23].
Здрастуй, Слово, українська мово,
здрастуй на межі тисячоліть!
Квітни калинове й барвінкове,
запашна вічнозелена віть!
(«Здрастуй, Слово!»)
Підкреслюючи космічність, божественні початки мови, Д. Білоус стверджує:
Споконвіку було Слово,
й було Слово в Бога.
Й було Богом святе Слово ,-
все постало з нього.
(«Слово» [6, 26])
Переконуючи, що абетка — це не випадковий добір літер, автор у ритмічній вимові букв доловлює «звуки ясних небесних сфер»:
То небо нам безкрає
безмежністю щедрот
на землю посилає
божественний свій код
(«Абетка» [2, 6])
На особливу увагу заслуговує величний твір, який відкриває збірку «Безцінний скарб» -«Молитва абеткова» переклад найпершого віршованого твору, відомого у слов’янських мовах, датованого IX століттям. Написаний він у формі акростиха (початкові літери рядків згори донизу складають абетку). Автора її точно не встановлено. Це або Костянтин (Кирило) Солунський, або Костянтин Преславський. Твір перекладали І.Франко та Р.Лубківський. Проте, зі старослов’янської українською мовою зі збереженням акровірша вперше переклав Д.Білоус. Автор зізнається, що працювати було непросто, адже сам жанр молитви не дозволяє зайвих слів, вимагає афористичності, точності вислову, піднесеності. Тут «Слово» набирає узагальнюючого філософського звучання:
Аз молюся Словом сим до Тебе,
Боже мій, що сотворив на світі
Видимі й невидимі істоти,
Господи, пошли свого на мене
Духа, щобзродиву серці Слово …
… Низпошли нам всемогутнє Слово,
Отче, Сину й Найсвятіший Духу…
Тут «Слово» — словотворчість, яка зможе збудити уми, схвилювати душі, запалити вогонь небайдужості в людських серцях.
У книгах Д.Білоуса мова наша — не лише спосіб людського спілкування, а щось рідніше, людяніше, глибинніше.
Перш за все, стверджує поет у «Диві калиновому», мова — це «дух вітчизни, материзни» («Вогнище родинне»), це те найдорожче, що прив’язує кожну людину до рідної землі, рідної неньки:
Я їх питав із щирою душею:
яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: -Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
(«Найдорожче»)
У неповторному вірші «Немовля» (збірка «Безцінний скарб») автор зауважує про материнське начало вивчення мови кожною людиною:
Мама щось гугорить ніжне-ніжне …
і співає вічну колискову
над своїм коханим малюком.
Бог дає йому вбирати рідну
мову з теплим материнським молоком.
Мама — берегиня не лише родинного затишку, а й мови:
Поки є в нас берегиня,
рідна матінка,
наша мова не загине
в темнім закутку.
(«Берегиня роду»)
Тому поняття рідного слова, батька, матері, вітчизни злиті для поета в одне ціле .
Мотив ролі мови як основи духовності нації сплітає воєдино книги Д. Білоуса. «Народ — зодчий мови, мова — зодчий народу» — такий епіграф до збірки «Диво калинове». Саме у мові зосереджено поняття матеріальної і духовної культури народу, нації, творені багатьма поколіннями. Мова лине,
… щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
(«Веселковий розмай» [4, 23])
У вірші «Ще про назви» (збірка «Чари барвін кові» автор твердить:
…найкращиймовознавець
мудрий рідний наш народ [10, 167].
Українська мова — ось той безцінний скарб, який створив народ і передає від покоління до покоління:
Які скарби многовікові,
які цілющі осередки!
І все відбито в рідній мові,
що в спадок нам лишили предки .
(«Спадок незамінний» [2, 17])
Актуально й нині, в час засилля іноземних капіталовкладень та мов, звучать слова поета:
Дорожи українською мовою,
шлях без неї — чужий полин.
Чи буває любов примусовою?
А от блудним буває син [2, 54].
Гостре осудливе слово поета стосується тих безпам’ятних і безрозсудних, які забувають рідну мову, а іноді цим навіть похваляються. Може, такі ущипливі слова присоромлять когось із них:
Як цього зрозуміть молодця,
що не здатен свого розкумекать,
коли навіть заблудла вівця
не забуде по-своєму мекать?..
(«Не на те рятували діди» [10, 43])
Мотив рідного слова природно пов’язаний із символами української нації — творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки:
А тут велет Шевченко встає,
і народ утверждається в слові.
(«Нержавіюча зброя» [2, 4])
І думи , і Вкраїну милу
любить заповідав Тарас.
І кожне слово, наче брилу,
Франко вмуровував у час.
(«Даруй словам одвічну силу» [2, 12])
Поет підкреслює значення світочів українського слова у творенні української літературної мови, національної культури, світового мистецтва.
Цілком закономірно, що через свою культуру бачиться виразніше й культура інших народів. Дружба народів — це дружба мов і культур. Знавець багатьох слов’янських мов, упорядник і редактор «Антології болгарської поезії» у двох томах, Дмитро Білоус, відкриваючи «Вікно у світ», звіряється у щирій любові болгарській мові — «троянді пелюстковій», вигукуючи:
Яка краса!
Душа народу, що незгаса ! [4, 88].
Автор прагне захопити нас багатством пое тичних образів, розмаїтістю барв, стилів братніх мов. Дмитро Григорович зізнається: «Перекла даючи з якоїсь мови, відчуваєш незвичайні ви ражальні можливості рідного слова, його образ ність» [4, 10].
Складаючи пісню любові рідній мові, «запаш ній вічнозеленій віті», поет навчає шанувати мови інших народів, бо
Зникне десь одна єдина мова —
І уже гармонії нема .
(«Здрастуй, Слово!» [2,18])
У збірці «Безцінний скарб» вірш-послання «Здрастуй, Слово!» узагальнює влучні образні характеристики:
Слово — брила, слово — крила, диво
у незнане зоряний політ,
через мову щиро і правдиво
одкривається нам білий світ.
Рідне слово здійснює зв’язок між поколіннями. Тому ми повинні зберегти найкращі надбання, як естафету, передати своїм дітям і онукам:
Тож несімо естафету гідно:
в ріднім слові — мир та благодать.
Ми, як скарб нетлінний, мову рідну
мусимо нащадкам передать.
І підсумовуючим акордом до всієї мовознавчої поезії є заключна строфа:
Іди в тисячоліття, рідна мово,
до сердець і душ людських доходь.
Квітни калиново й барвінково,
бо на те й благословив Господь.
Усі твори, які багатогранне висвічують образ Рідного Слова, є яскравими зразками громадянської лірики. Пробуджуючи почуття любові до ріднизни, всього дорогого й близького серцю, Д.Білоус розкриває нам очі на найпотаємніші відтінки, загадки рідної мови, акцентує на тому непомітному, що іноді проходить повз нашу увагу, а є безцінним набутком багатьох поколінь.
Любити, плекати рідну мову, опановувати її вікові скарби, відкривати й створювати нове -ось основна думка, яка, барвінкове переплітаючи всі мовознавчі збірки поета, утверджує одне з головних завдань — збереження нації. «Наша мова не потребує, щоб ми ахкали і ехкали, яка вона красива. Досить просто розкрити, показати де саме і чим вона красива. Хоч багато людей бачать це і самі: насамперед це видно з наших народних пісень, крилатих виразів, фразеологізмів», — зазначив у передмові до книги «Диво калинове» Дмитро Білоус [4, 11]. Розкриваючи чари й секрети української мови, Д. Білоус адресує свої книги, головним чином, школярам, а загалом — усім небайдужим поцінувачам рідного слова.
Погрупувати власне мовознавчу поезію Д. Білоуса можна за такими провідними лініями:
І. Вірші, що розкривають лексичне багатство мови.
І.Глибинність етимології слів.
Автор досліджує походження назв місяців («Із прадавнього коріння», «І сама красу доводить», «Березіль»), рослинного світу («Духмяний дивосвіт», «Духмяне квіття», «Чарівна мова в диво-словнику»), назви предметів побутового вжитку («Діє слово», «Родинне вогнище», «Ходики»), «таємниця звичайного слова» звертає увагу на перегук земних найменувань з космічними («Щоб дужче світом дорожить», «Назви від планет»).
Ось відкіля з земними збіги
в космічних назвах без кінця:
сузір’я там — Граблі, Чепіги,
Візничого, Орла й Стрільця.
2. Розмаїття діалектів української мови
На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,
А огірок звичайний в Чернігові — гурок,
А кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка,
І назви, і вимова різняться що не крок.
(«Чудесні барви » )
3. Омоніми, антоніми, синоніми, їх значення в мові («З двома значеннями», «Антонім», «Зимова синоніміка»).
Наприклад, вірш «А що це діється надворі» подає синонімічний ряд: завірюха, заметіль, сніговиця, мокреча, хвища, хуртовина, буран, пороша, пояснюючи відтінки в значеннях слів.
4. Слова-паліндроми («Навчила», «Що то за рак — паліндром?», «Паліндром у назвах»).
5. Походження географічних назв («Рідні назви», «Батурин», «Святі гори», «Лохвиця», «Чому Десна?» та інші). Продовження цієї лінії знаходимо в збірці «Ромен хіба не родич Рима?», де повно й детально аналізуються географічні назви рідної авторові Сумщини.
6. Краса й поетичність українських прізвищ («Ймення й прізвище»).
7. Збагачення мови неологізмами («І якби моя бабуся встали») та авторськими неологізмами («Барви в слові шукаймо»).
Автор знаходить «оригінальні», «дерзновенні» барви-епітети: «веселі бджоли» у Рильського, «срібночолий чоловік» у Бажана, «холодний вогонь» у Ліни Костенко, «сліпе кохання й куля видюща» у Павличка.
II. Вірші, що розкривають первородність українських фразеологізмів, крилатих слів і виразів.
1. Тлумачення етимології фразеологічних зворотів.
Підкреслюючи національну основу, автор зазначає, що фразеологізми — «окраса мови. Без них мова — як сад чи ліс без птахів 1 квітів» [4, 13].
У книзі «Чари барвінкові» досліджено походження і розкрито зміст 35 фразеологізмів («Брати ноги на плечі», «Про дядька і бузину», «Підкласти свиню», «Ні кола, ні двора», «Біла ворона» та інші). Книга «Безцінний скарб» подає значення ще 7 стійких висловів («Топтати ряст», «Що з воза впало» та ін.).
Поет наголошує: «Розкриття етимологій слів і фразеологізмів сприяють глибшому засвоєнню багатств живої народної мови. Не розуміючи фразеологізму, вживаєш його механічно, коли ж він розкривається тобі — стає твоїм духовним, інтелектуальним надбанням» [4, 14].
2. З «перекладацьких горішків».
У вірші цього циклу поет проводить мовні паралелі в крилатих висловах споріднених мов:
«ці то пес, ці то бєс» (польськ.) — «чи то хорт, чи то чорт»(укр.)
(«Перекладацький горішок» [4, 182])
«кому пироги и пышки, кому синяки и шишки» (рос.) —
«кому пироги й млинці, кому гулі та синці» (укр.)
(«Не відтвориш так на так» [2, 45])
Цікаві перекладацькі пошуки можна спостерігати у віршах «Розмова Івана з Яковом», «Піфагорові штани».
3. Поетичний коментар до відомих образів та висловів класиків української літератури [14, 2].
Наприклад, у вірші «Не минайте ані титли …» автор пояснює незрозуміле слово і закінчує твір рядками, які сприймаються як продовження думки Кобзаря:
Не прості перлини мовні
позначала титла, —
ні, слова значущі, повні
святості і світла.
Тож Тарас і вчив нас мати
вдачу нелукаву,
як святе письмо, читати
нашу давню славу [4, 127].
Сюди слід віднести поезію: «Не злим, тихим словом», «Думайте, читайте», «Леся», «Спогад», «Рідне», «Берегиня роду», «Невмирущий рушничок».
III. Твори, у яких зосереджено мовний етикет українців, вислови традиційних українських свят.
Вірш «Вдячні слова» — про материні уроки чемності, людяності. У вірші «Слова покличні — прості і величні» наголошено на формі звертання до людей; у творі «Поміж добрих людей» розкриваються традиційні форми вітання.
Оригінальність і неповторність етикетних висловів підкреслює поет у вірші про форму слова «Будьмо»:
Є форми вукраїнській мові,
(вони в народі добре знані),
прадавні у своїй основі
й лиш нашій мові притаманні.
Наприклад, вираз: «Будьмо,
та ворогів не гудьмо! [2]
До цієї групи слід віднести твори, які розкривають красу висловів традиційних українських свят: «Колядник», «Щедрий вечір», «Божественні вічні пісні», «З Божою поміччю». Цикл «Колобіг» (збірка «За Україну молюся») у поетичній формі розповідає про традиції українських свят від Святого Різдва («Носили вечерю») до 25 грудня («День святого Спиридона»), наголошуючи на мовних пошанівних виразах, пояснюючи назви свят, імена святих.
IV. Твори, що розкривають понятійний апарат лінгвістики.
Ще у збірці «Диво калинове» знаходимо вірші, які просто й цікаво розказують про частини мови («Злитки золоті»), розкривають граматичні категорії («Це ж як вірш!») Збірка «Безцінний скарб «унікальна з цього погляду. Друга частина книги називається «Ключ до любові». Підзаголовок» Цікава граматика. Поетичне слово про частини мови. По змозі просто про складне «. Дмитро Білоус дарує нам «ключ до любові», осяяний мудрістю Вчителя й талантом Поета, створює поетичні форми орфографічних, граматичних правил, які легко запам’ятовуються.
У розділі «Фонетика» знайдемо цікаві й корисні поради щодо «Чергування голосних» і «Де немає чергування», які бувають «Відхилення від норми» та яке значення в мові «Скромної штрички невеличкої» — наголосу, «Яку писати літеру є чи и ?», а як ті слова, що «Перевірити неможливо». Цікаво довідатися, «Що роблять суфікси зі словом», «Що роблять префікси зі словом» і «Чи важке правило дев’ятки».
Розділ «Морфологія» знайомить з усіма частинами мови — від іменника до службових частин мови й вигуку. Тут знаходимо не лише визначення частин мови, але і їх граматичних категорій, цікаві приклади з живої мови.
Розділи «Синтаксис» та «Стилістика» навчають визначати члени речення, цікаво розповідають про стилі мови, знайомлять з особливостями авторського стилю відомих українських письменників.
Стилістика. Що це таке ?
Стилістика — наука,
до мови відчуття тонке,
и до пошуків спонука.
Як в рідній мові досягти
слів точного вживання
залежно від умов, мети
людського спілкування [2].
V. Цю лінію можна назвати «дидактично-прикладною» [10, 7].
Сюди віднесемо різні граматико-семантичні загадки, акростихи, метаграми, головоломки, каламбури. Вони є яскравим ілюстративним матеріалом до лінгвістичних тем.
Наприклад, пояснити значення омонімів допоможе каламбур:
З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев’яний брус [4,26].
Загадки про розділові знаки допоможуть урок мови зробити цікавим та веселим:
Маленька, менша від мачини,
ні з ким не стану на борню.
А при читанні, коли треба,
й людини мову зупиню.
Що це таке?
Ось коментар самого автора: «В інших віршах — біографія слів, пригоди, які трапляються з ними. Вводив елементи гри. Придумував шаради — приміром про слово кульбаба, яке складається з двох слів:
Перше — сніп по обмолоті на покрівлю хати,
друге — жінка, ще точніше — материна мати.
А коли в одному слові поєднаєш те і те —
буде квітка , що весною жовтим цвітом зацвіте [4, 11].
Поезії Д.Білоуса пішли в школу — в читанки й підручники, їх люблять і охоче вивчають напам’ять діти. Вірші й загадки розвивають допитливість учня, піддають йому охоти вчити не тому, що загадав учитель, а тому, що самому цікаво. А ще спонукають до вивчення літератури, народознавства; активно сприяють відродженню української мови і культури .
Жанрове розмаїття поезій Д.Білоусова вражає. Хвилюють щирістю й глибиною почуттів ліричні сповіді «Веселковий розмай», «Дорофей», «Вдячні слова», «Загадка дитинства», «Невмирущий рушничок». Незабутні спогади дитинства повертають до маминих уроків доброти й людяності:
— Піди, спасибі тобі, Митю, води відерце принеси —
Я йшов. Але побіг би миттю
ще досхід сонця, до роси [4, 153].
Згадка дитячих літ лине до «веселкового роз маю» назв: Ракова Січ, Біла Береза, Терни, По гожа Криниця, Білопілля, Лебедин, Ромен, — які… в юнім серці зазвучали, як щось казкове, дивне, чарівне…»
Великої узагальнюючої сили набирають сильні духом вірші-декларації «Вогнище ро динне», «Вічно жива» (збірка «Диво калинове»), «За Україну молюся», «Земля євшанна, топо лина» (збірка «За Україну молюся»), «Даруй сло вам одвічну силу» (збірка «Безцінний скарб»).
Ліричний герой одного з віршів зізнається в любові «неповторному рідному краєві», додаючи епітети «земля євшанна, тополина», «свята земля», гордо заявляє:
О земле рідна, Україно!
У світі іншої-нема [6, 13].
Звертається Дмитро Білоус до класичної форми сонета. Перший катрен вірша-послання «Даруй словам одвічну силу» ставить тему:
Даруй словам одвічну силу,
дідівський золотий запас…
Другий чотиривірш поглиблює тему, наголошуючи на внесок Шевченка, Франка у розвиток рідної мови, підкреслюючи вагомість, значимість порівняйням та метафорою «слово, наче брилу, Франко вмуровував у час». Перший тривірш -підсумковий заклик, риторично спрямований до всіх, кому не байдужа доля мови:
Нас кличе Україна-мати одвічну силу дарувати,
свій дух передавать словам…
Останній тривірш розв’язує проблему, надаючи образу «слова» нові епітети: «освячені в молитвах», «гартовані у грізних битвах», підкреслює тезу про те, що мова здійснює зв’язок поколінь: «заповідали предки нам» [6, 12].
Акростих «Слово наше рідне» — риторичне звертання до Слова, увиразнене епітетами «слово погідне, слово наше рідне», порівняннями «видне як сонце, як ясна блакить», а насправді — звертання до сучасників і нащадків берегти й любити мову «роду нашого красного, роду прекрасного».
Але улюбленим жанром Д.Білоуса залишається сюжетний вірш. Автор ділиться з читачем почуттями, враженнями, що зумовлені якоюсь подією чи спогадом у житті поета. Вірш «Клумачний словник» розповідає про епізод з життя письменника, до якого прийшов хлопчик-сусід, щоб попросити «клумачного словника». Поет передає розмову з хлопчиком, пояснює значення слів «тлумач», «тлумачний словник» — «визначник скарбів наших мовних». Проводячи паралель зі словом «клумак», поет повчає, збагачуючи нашу мову фразеологізмом:
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить [4, 30].
Продовжує тему багатства української мови створений Д. Білоусом жанр, який можна назвати «поетичним коментарем» значення та походження фразеологізмів, крилатих висловів. Унікальна з цього погляду збірка «Чари барвінкові». Десятки творів можна віднести до цього жанру: «Ні пуху, ні пера», «Про дядька і бузину», «Брати ноги на плечі», «Підкласти свиню» та інші. Наприклад , вірш «Ні кола, ні двора» розкриває значення п’яти фразеологізмів: «кілком поперек горла став», «кілком стирчить», «хоч кіл на голові теши», «колом не вибить», «ні кола, ні двора».
Слід звернути увагу на ще один жанр розповідної лірики — поетичний коментар походження назв — топонімів. Мовознавець-дослідник дошукується коренів назв міст, сіл, річок, урочищ, спонукає нас до пошукової роботи. З цього погляду цікаві твори «Звідки назва «Курмани»?», «Ракова Січ», «Де взялося місто Суми?» Чому місто зветься Шостка».
Шостко, Шістка,
де про тебе звістка,
звідки назва міста і ріки?
…Дуже просто:
це притока шоста
чарівної тихої Десни [8, 72]
Справді новаторський жанр створює Д. Білоус, подаючи в поетичній формі лінгвістичні правила. Особливо унікальна з цього погляду збірка «Безцінний скарб». У другій частині поет дарує нам «ключ до любові», створює віршовані правила до всіх шкільних розділів мовознавства. Наприклад:
Окремий розділ мовознавства,
що, як давно ведеться,
вивчає звуковий склад мови,
фонетикою зветься [2].
Часто автор вдається до розмови з учнями:
Любі дівчатка та славні хлоп’ятка!
Кажете, важко дається дев’ятка?
Д. Білоус включає в цікаву мовну гру учнів, наприклад, пропонує підібрати «влучні до дощів епітети». Діти наводять: теплі, пронизливі, погожі, лагідні, грибні, колючі, ллючі.
Яскравими барвами висвічують у книгах на мовознавчі теми такі неповторні жанри, як загадка, жарт, шарада, каламбур, скоромовка, їх умовно можна назвати жанрами «дидактично-прикладної поезії». Саме вони допомагають зробити вивчення мови цікавим, захоплюючим, заставляють учнів міркувати, ставати співавторами уроку.
Загадки в образній формі подають лексичне значення слів, розповідають про роль розділових знаків:
Що за знак-стрункий, мов спис,
він над крапкою завис,
спонука до поклику.
Хто ж бо він? (Знак оклику)
Поетичні шаради вчать використовувати набуті знання:
Із двох складів я даю іменник…
склад перший — частка,
другий — прийменник,
а разом буде рибальська сітка.
Який це іменник? (Невід) [4, 107]
Жанрові форми, які створює Д. Білоус, можна виділити в такі групи:
1) жанри рефлексійно-виражальної лірики:
— вірш-декларація («Вогнище родинне», «Вічно жива»;
— вірш-послання («Здрастуй, Слово!», «Даруй словам одвічну силу»);
— лірична сповідь («Вдячні слова», «Згадка дитинства»);
— акростих («Рідна мова»);
2) жанри розповідної лірики:
— сюжетний вірш («Клумачний словник»);
— поетичний коментар до висловів класиків української літератури
(«Не минайте ані титли»);
— поетичний коментар значення та походження фразеологізмів («Брати ноги на плечі», «Підкласти свиню»);
— поетичний коментар до мовознавчих правил («Займенник», «Стилістика»);
3) дидактично-прикладна поезія:
— жарт («Поговорили», «Навчила»);
— каламбур («З коси бузько летів на балку»);
— загадка («Маленька, менша від мачини»);
— шарада («Кульбаба»);
— метаграма («Значення побільшиться»);
— скоромовка-жарт («Повтори разів три»);
— загадка-жарт («Займенники-псувачі»);
— загадка-головоломка («Назв у нього є аж дві»
— пісенька-жарт («Пощастило»).
Слід відзначити такі особливості мовознавчої поезії Дмитра Білоуса, як висока образність та емоційність, інтенсивне використання образотворчих засобів, стислість викладу; застосування різних віршових розмірів, збагачення поетичної мови народними висловами, приповідками, афоризмами.
Не можна не погодитися з Юрієм Мушкетиком, який зауважив: «Мова Білоусових поезій сама собі розкіш … У книжках — то глибока задума, то кпин, то дотеп, то мовби шелест листя, то суворий акцент — всі багатства нашої мови, багатство щирого людського серця» [8, 6].
Багатство жанрових форм зумовлює величезну увагу автора щодо добору виражальних засобів. Мистецько-художня палітра творів Д. Білоуса може стати об’єктом нового великого дослідження. Та слід наголосити на індивідуальних авторських засобах, адже під пером майстра оновлюються, засвічуються новими гранями відомі лексичні скарби. Від незвичної сполучуваності слів народжуються індивідуальні епітети, порівняння, метафори, які в поєднанні з емоційно вираженою думкою утворюють конденсовані засоби вираження — мовні знаки української національної культури.
Індивідуальні авторські засоби Д. Білоуса — це ті ознаки художньої мови, за якими пізнається авторський стиль, стиль Майстра:
Це — поезії небо високе,
що людину зве до зірок [4, 49].
Багатство рідної мови поет виражає в оригінальних епітетах: «веселковий розмай», «диво калинове», «барвистих слів розмай», у свіжих порівняннях: «що не назва — наче казка, мрія» [4, 56],
«Як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали» [4, 23],
«Рідна мова! В ній слова — як ружі,
а самі відмінки — наче вірш» [4, 48],
«Рядків переклали не сотню , не дві, —
це чічки духмяні, це квіти живі!» [4, 60].
Метафоризація мови — характерна ознака всіх мовознавчих книг Д.Білоуса. Можна спостерігати метафору просту, коли вжито вираз у переносному значенні, і розгорнуту, коли картина змальована цілим рядом метафор. Для поета характерні такі конструкції:
«…у назву кожну вклали душу свою діди» [8, 35],
«…гідності Вкраїна не зронила,
не ставала на ганебну путь —
мови зроду не заборонила
тих народів, котрі в ній живуть» [8, 59],
«Сяє мова перед світом
не позиченою,
свого слова рясноцвітом
закосиченою…» [8, 70],
Уособлення як вид метафори — один з улюблених тропів у створенні власне «лінгвістичних» образів:
Іменник! Він узяв собі на плечі велике діло — визначати речі…
…А поспитай звичайного займенника, за кого він у мові? За іменника
…І частка мовить: слово я службове, але людині чесно я служу.
І будьте певні, в інтересах мови і так, і ні де треба я скажу [4, 45].
Поетичний синтаксис Д. Білоуса також різноманітний. Риторичні питання, звернення, вигуки посилюють увагу читача. Автор спонукає нас бути співрозмовниками, співтворцями, тримає в постійному пошукові, бажанні відкрити нове, дізнатися, опанувати мовні скарби. Улюблені звертання поета: «друже», «друже милий», «любі друзі», «любі діти», «любий мій читачу», «кмітливі дітлахи». Досягненню цієї мети допомагають і спонукальні конструкції: «вгадайте», «а скажіть», «додумайсь», «може б, друзі, з вас хто потрудився та й сказав …».
Розтлумачуючи нам народні назви, крилаті вислови, фразеологічні звороти, Д. Г. Білоус вчиться в народу афористичності мови, стислості і яскравості виразів. Можна навести десятки цитат із його книг, які самі стали афоризмами. Ось деякі з них:
Ти наше диво калинове,
Кохана материнська мово! [4, 26].
…Народ-зодчий мови,
мова — зодчий народу [4, 18].
…Мова — це пісня душі,
покладена на слова [2, 6].
…У мові — чари барвінкові,
печаль і радість в ріднім слові [4, 105].
Земля — це книга, у якій —
історія твого народу [8, 107].
Оцінюючи поетичний доробок Д. Г. Білоуса, Кость Волинський зауважує: «Головний внесок Дмитра Білоуса в мовнобудівничу, популяризаторську справу — це його твори для дітей… Найголовніше їхнє достоїнство в тому, що твори цікаві! В досить виграненій поетичній формі розповідають про праісторію рідного краю…, викликають інтерес до своєї найдорожчої малої батьківщини, з любові до якої вкорінюється в свідомість читачеві велика любов до України, гордість за неї, її чудову мову, її історію, незрівнянний своєю високою внутрішньою культурою, працелюбністю, душевною добротою і красою український народ» [12, 64].
Не цуратися рідної мови, не забувати її — це так мало! Треба ще й плекати її, правильно користуватися нею», — стверджує Дмитро Білоус, відомий письменник, вчений, академік Академії педагогічних наук України, добрий друг та порадник дітвори та вчительства.
Поет проніс щиру і трепетну любов до мови і до всього рідного крізь усе своє життя. Ця любов вихлюпнулась у неповторне поетичне слово. Книги «Диво калинове», «Чари барвінкові», «За Україну молюся», «Безцінний скарб» пронизані палким бажанням автора розкрити багатство нашої мови, допомогти зрозуміти гнучкість, витонченість її форм, роль у житті багатьох поколінь українців.
Свій талант Д. Білоус віддає прекрасній справі прилучення молодого читача до скарбів української мови. Його поезію, присвячену цим темам, Л. Новиченко називає «філологічною», а почасти
— і «дидактично-прикладною», В. Забаштанський — «мовознавчими» книжками, В. Лупейко
— «поетичним мовознавством» або «мовознавчою поезією «.
Творчий доробок письменника — це літературне явище, яке ще не вивчене в сучасному літературознавстві, хоча вірші з його збірок введені до шкільних підручників, є настільними книгами вчителів-словесників, а окремі фрази стали крилатими виразами .
Література
1. Бандура О. Вивчення елементів теорії літератури у 9-11 класах:
Посібник для вчителя. — К.: Рад . школа , 1989 — 160 с
2. Білоус Д. Безцінний скарб: Вірші про українську мову: Рукопис-К.,2003
3. Білоус Д. Вибране: Лірика, гумор , сатира, переклади .-К.: Дніпро , 1990. -310с.
4. Білоус Д. Диво калинове; Чари барвінкові: Вірші-К.: Веселка, 1994.-205 с.
5. Білоус Д. Диво калинове, чари барвінкові … // Сільські вісті-1991 . — 23 січня. С 4.
6. Білоус Д. За Україну молюся: Вірші: — К.: Веселка, 2000. -109 с.
7. Білоус Д. Обережно: слово!: Сатиричне і ліричне (вірші, поеми, епіграми, шаржі). -К.: Рад письменник, 1984-189 с
8. Білоус Д. Ромен хіба не родич Рима?: Поезії/Передмова Ю. М. Мушкетика — К.: Український письменник , 1999. -110с.
9. Білоус Дмитро : Уроки дива калинового / Публікація Д. Онковича /Дивослово.-1994.-№1 .-С.3-7.
10. Білоус Д. Чари барвінкові: Вірші/Передмова Л. М. Новиченка — К.: Веселка, 1996 .- 174 с.
11. Василашко В. Третя молодість Дмитра Білоуса . // Освіта .-2001 — №69-70. С 13.
12. Волинський К. Творець «Дива калинового»: До 80-річчя від дня народження Дмитра Білоуса//Дивослово. -2000. -№4.-С. 62-64.
13. Вишеславський Л. Незмінний пошук: До 60-річчя з дня
народження Дмитра Білоуса //Дніпро. — 1980 — № 4 . — С 127-129.
14.Галич В. Асоціоніми в поетиці Олеся Гончара // Дивослово .- 1995- № 4.-С.23-25 .
15. Грозян Л. Буфонадні та гротескні засоби як вид художньої образності (на прикладі поезій Дмитра Білоуса // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження О.І. Кисельова-Хмельницький: Просвіта-2003. — С. 73-74 .
16. Жулинський М. » Ну що б , здавалося , слова …» // Дивослово . — 2002 .-№ 8. — С 19-20 .
17. Забаштанський В. Диво дивує, чари чарують // Літературна Україна, -1997-20 лютого.
18.Коптілов В. Життя у Слові: До 80-річчя Дмитра Білоуса //ЛітературнаУкраїна, — 1997. -20 лютого.
19.Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів-К.: Рад. школа, 1971.-486с.
20.Лупейко В. На бистрині життя // Рідна школа-1995.-№7-8.-0. 14-15.
21. ПилипчукД . Незбагненний Білоус//Демократична Україна -2000 -23 травня.
22.Потапенко К. Дмитрові Білоусу — 80 // Роден край. — 2000.-21-20 май.-С. 5.
23.Словник української мови. -Т. 9. — К.: Наукова думка, 1978.-С 174-175.
24.Сорока М. Дмитро Білоус-В кн.: Відлуння десятиліть. Українська література другої половини XX ст.: Навчальний посібник. -К.: Грамота, 2001. -С. 231-238.
25.Томенко М. Дмитро Білоус: Літературно-критичний нарис .- К.: Веселка, 1988-72с.
26. Томенко М. Духовні висоти Дмитра Білоуса//Освіта України.-2001 .-№ 17.- 25 квітня. С. 10 .
27. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник/А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміната інші. — К.: Либідь , 1993. — 256 с.
28.Філософський енциклопедичний словник / За ред. Шинкарука В. І.таін. — К.: Абрис, 2002. — 744 с.