Твір на тему: Григорій Многогрішний — лицар національної ідеї (за романом «Тигролови»). Характеристика образу. Українська література, шкільна програма
Початок роману Івана Багряного «Тигролови» вражає яскравим образом поїзда-дракона, що лічить крізь сибірські простори на Далекий Схід. В одному з його вагонів — Григорій Многогрішний, головний герой роману. Начальник конвою щоразу перевіряє, чи не втік він по дорозі. І все-таки він цс зробив!
Сміливий вчинок Григорія наробив великого переполоху. Задзвонили телефони на станції. Всюди нишпорили собаки з «сотрудніками». Дарма… Григорій, вирізавши ножем кілька дощок у вагоні, вистрибнув ще раніше з поїзда. Усі були переконані, що шансів врятуватись у нього майже не було: поїзд-дракон мчав із шаленою швидкістю. Для тисячної юрми арештантів Григорій Многогрішний став легендою, символом нескореності.
Після втечі з поїзда він довго блукав по тайзі. Ми бачимо його вкрай виснаженим, обірваним, з давно не голеним обличчям. Коли поголився знайденим мисливським ножем і побачив своє відображення у воді, йому «стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму… З води дивилось суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але…» Скільки страждань і страшних катувань довелося зазнати Григорієві! І той «здушений, наснажений гнівом голос, і великі, майже з божевільним блиском очі» є наслідком фізичних та моральних тортур, яких він зазнав у катівнях НКВД.
Григорій був правнуком українського гетьмана Дем’яна Многогрішного. Рід Григорія завжди міцно тримався свого українського походження. Навіть марення головного героя, викликані крайньою перевтомою, сповнені поетичної українськості: «Він сидить, заплющивши очі, і йому здається, що він на пасіці…
Це він маленький… Прийшов до дідуся… Під велетенською липою іконка Зоснма і Савватія, а навколо вулики-вулики… Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накриті великими, череп’яними покришками. Спілі шпанки, як дівоче намисто, як дівочі губи, між зеленим листом. А там черешні…»
В океані далекосхідної тайги Григорій Многогрішний поволі відходить від нелюдських катувань, здоровіє фізично й духовно. Його душу зігріває родинне тепло емігрантів-українців Сірків. Але журлива українська пісня, яка чується йому з концтабору, сльози дочок розкуркулених батьків, українських дівчат, які прибилися в хабаровський ресторан, викликають у нього велике емоційне збудження.
Григорій розуміє, що довго не втримає своєї ізольованості і будь-якою ціною повернеться на Україну для продовження боротьби. Побачивши, як одна з дівчат-українок, не витримавши свого приниження, схилилась до подруги і зненацька заридала, «Григорій рипнув зубами. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілось враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все…» Біль співвітчизниці стає його особистим. А що вже говорити про його реакцію на ту загальнонаціональну біду, що пов’язана з «розкуркуленням» мільйонів українських господарів-селян та винищенням національної еліти!..
Відчуття себе органічною частинкою свого народу є результатом надзвичайно високої моральності Григорія Многогрішного. Він належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато в нього власної гідності і відповідальності за долю Вітчизни.