«Висока честь: прийняти смерть за любий рідний край». Аналіз творчості Миколи Вороного, українська література
Про життя видатного українського поета відомо небагато, адже він не залишив нам своїх спогадів, автобіографії. Збереглося лише декілька листів та 32 сторінки в учнівському зошиті, які Микола Вороний написав про себе на прохання О. І. Білецького. І та розповідь є чи не єдиним джерелом, з якого можна дізнатися про поета.
Батько Вороного походив із селян, був онуком кріпака, правнуком гайдамаки. Мати була з роду Колачинських, з якого походив Прокіп Колачинськимй — ректор Києво-Могилянської академії в 1697—1702 роках. Саме від матері майбутній поет перейняв любов до української культури, народної пісні, казки.
Відомо, що під час навчання в реальних училищах Харкова і Ростова Микола Вороний захопився політикою, познайомився з народниками, читав і поширював заборонену літературу. За це його виключили з училища і заборонили проживати в столиці та великих містах Російської імперії. Щоб здобути вищу освіту, Вороний їде до Відня, вступає до Віденського університету, а згодом переїжджає до Львова, де продовжує свою освіту на філософському факультеті Львівського університету.
Молодий поет познайомився і подружився з Іваном Франком, був актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва, мандрував містами й селами України та Росії. Йому подобався театр, але його манила й поезія. Зрештою, невлаштований акторський побут змушує Вороного покинути сцену. Він служив у різних установах, часто міняв місця проживання. Якось у Києві Вороний познайомився з дочкою поета Миколи Вербицького Вірою і покохав її. Незабаром вони одружилися, переїхали до Чернігова, у них народився син Марко. Микола Вороний під час акторських мандрів мріяв про сімейне життя, прагнув осісти в тихому місті, жити і працювати заради любої дружини і синочка, але за рік сім’я розпалася, подружжя роз’їхалося, а Марко залишився жити з матір’ю.
Микола Вороний згадував: «Доведений до відчаю, я хотів позбавити себе життя». Він розпалив пічку, затулив комин і ліг на ліжко. Чад наповнив хату і став душити його, аж раптом почувся крик малого сина. Якась сила підхопила Вороного, штовхнула в двері. Він упав на сніг і довго не міг отямитися. Пізніше трагедія кохання вилилась у сповнені невимовного болю віршовані рядки. Лютнева революція 1917 року захопила поета. Він повірив у те, що Україна стане вільною:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Цей вірш став маршовою піснею, яка кликала патріотів на боротьбу. Але насильство громадянської війни, смерть тисяч безневинних людей справили на поета гнітюче враження, і він емігрує за кордон. Та з часом глибока туга за рідним краєм стає такою нестерпною, що Вороний не зважає на перестороги друзів і повертається в Україну. Незабаром влада нагадає йому і зв’язок з Петлюрою, і його «буржуазну» творчість, і дружбу з закордонними письменниками. 7 червня 1938 року Миколу Вороного розстріляли. На довгі роки творчість талановитого письменника була забута, і тільки в 90-ті повернулася до читача.
Серце Миколи Вороного «тяжко боліло за Україну, за волю». Про що б не писав поет, завжди в його творах був присутній образ рідної землі — «заповітний сад, де розквітали найкращі квіти рідної краси, вона сама — найвища краса, найдорожча, найсвятіша».
Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком.
«Бути цілим чоловіком» для Миколи Вороного означало любити свою землю, свій народ, будити пам’ять співвітчизників, боротися за волю і незалежність України.