Вечір пам’яті Павла Загребельного «Біль непоправної втрати», українська література
В центрі сцени портрет П. Загребельного прикрашений кетягами калини, жовтими квітами з чорною стрічкою. На столі представлено доробок письменника, наявний у фондах бібліотеки.
Головне в літературі — написати, але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригатися.
П. Загребельний
План вечора:
1. Вступне слово ведучого вечора;
2.З когорти велетів духа. (Слово літературознавця);
3. Виступи письменників краю;
4. Огляд літературного доробку письменника.
5. Художня частина:
а) виконання уривків прозових творів автора;
б) інсценізація окремих творів;
в) перегляд художнього кінофільму «Ярослав Мудрий».
В програмі вечора вагомим буде слово бібліотечного працівника. Йому належить у лаконічній формі донести присутнім життєве і творче кредо письменника через штрихи до його портрету.
Про свій життєвий і творчий шлях він говорив коротко і по суті в багаточисельних інтерв’ю.
Таких, як Павло Архипович називають свідками століття, моральними авторитетами. Про нього кажуть: «Загребельний — це насамперед людяність, почуття міри і естетична сміливість. Він умів ставити складні запитання і без страху відповідати на них».
«До 20-ти років я пережив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань і воскресінь», — так сказав Павло Архипович через 35 років після Другої світової війни.
Книжок написав багато. Переважно — це історичні українські романи. Він кличе нас знати наше минуле, наші пракорені, Кожен твір—то роздумливий голос інтелектуала — голос закоханий, розчулений, іноді саркастичний. Всі його герої — незнищенні як особистості, як постаті.
Шановний читачу, давай вникнемо у відповідь своїм опонентам Патріарха українського красного письменства Павла Архиповича Загребельного.
Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах — це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися — це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося.
Для мене головне — реставрувати психологію, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав Християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам крізь тисячоліття. Це в першу чергу Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка ХІ столітті. Далі — через 500 років — Роксолана.
Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства».
Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені здається,виконує свою роль — дає людям надїю. Одне з великих джерел цієї надії — наша історія.
Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке — безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід — ніколи не сідали за стіл, не помолившись. У нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни…
Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема — ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро — це Україна.*
У творі «Думки нарозхрист», Павло Загребельний дає такі картини буття, які ми ще не помітили чи не усвідомили за суєтою. А він, провидець, хотів достукатись до кожного — мислив масштабно, глибоко і тривожно. І це бачимо ми, читачі.
За останні роки духовний розвиток відкинуто на десятиліття, а то й на століття. Саме тому письменник сказав:
« Коли мене сьогодні запитують, у що я маю вірити, відповідаю: тільки у свій народ. Спасіння тільки в цьому».
Загребельний належав до когорти старих реалістів, великих стилістів, яких завжди було одиниці.
Невимовна гіркота втрати. Є одна втіха: твори Павлв Загребельного назавжди залишаться в українській і світовій літературі. Їх читатимуть і пам’ятатимуть. Як і незабутнього доброго і завжди уважного до людини Павла Архиповича. Нехай Матір Божа охороняє його душу.
ПРЕС-КАЛЕЙДОСКОП
Світлій пам’яті Павла Загребельного
«У синяву вічності»
Відійшов за вічну межу Письменник Божою милістю і Людина харизматичного масштабу. П. Загребельний позначив небо українського буття ХХ століття своєю яскравою присутністю і полишив слід великого словотворця, добротворця, духотворця.
Своїми сміливими, нестандартними історичними романами він утверджував нашу українську присутність у часах і світах, а головнае — в часі теперішнім і тут, «на нашій несвоїй землі», поневоленій однією з найостанніших імперій.
Тривалий час П. Загребельний тримав на собі Храм нашого письменства, плекав молодих, яким заповідав цей Храм, безмежно любив юні таланти.
Павло Загребельний багато чого міг і умів. Не вмів тільки одного — жаліти і щадити себе. Каторжно працював і шанував таких же, як сам «трудоголіків».
Людям залишається його пекельна і многотрудна праця —Книжка.
Працівникам бібліотек слід представити «СЛОВО НА СПОМИН ДУШІ», висловлене з приводу скорботи і тяжкої втрати видатного українського письменника, Героя України — Національною спілкою письменників України, обласними організаціями НСПУ, колективами редакцій журналів «Київ», «Вітчизна» та газет різного рівня, видатними діячами культури і мистецтва, писменниками України та з країн ближнього і далекого зарубіжжя, багаточисельними друзями та громадянами України. Павло Загребельний почив у Божій благодаті, відійшов у СИНЯВУ ВІЧНОСТІ.
Такі публікації вміщені в газеті «Літературна Україна» (№ 5, за 5—6 і № 6 за 12 лютого 2009 року), «Репортер» (№6, 5 лютого 2009 року), обласних та районних часописах регіону.
Павло Архипович був давнім і вірним другом прикарпатських письменників. Він неодноразово перебував у нашому славному на культурні та літературні традиції Прикарпатті, навіть лікувався у народних цілителів. Приїжджав, щоб походити шляхами Івана Франка, Гната Хоткевича, Марка Черемшини, опришківськими стежками Олекси Довбуша. Глибокий знавець народних традицій і фольклору, він захоплювався гуцульськими піснями, приповідками і вишивками. Все це знайшло відображення у його романі «Роксолана». Про життя прикарпатського краю він написав нарис «Похвала іманентності», котрий друкував журнал «Перевал» № 1 1996 року.