Вечір пам’яті Павла Загребельного «Біль непоправної втрати», українська література

Вечір пам’яті Павла Загребельного «Біль непоправної втрати», українська література

В центрі сцени портрет П. Загребельного прикрашений кетягами калини, жовтими квітами з чорною стрічкою. На столі представлено доробок письменника, наявний у фондах бібліотеки.

Головне в літературі — написати, але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригатися.
П. Загребельний

План вечора:
1. Вступне слово ведучого вечора;
2.З когорти велетів духа. (Слово літературознавця);
3. Виступи письменників краю;
4. Огляд літературного доробку письменника.
5. Художня частина:
а) виконання уривків прозових творів автора;
б) інсценізація окремих творів;
в) перегляд художнього кінофільму «Ярослав Мудрий».

В програмі вечора вагомим буде слово бібліотечного працівника. Йому належить у лаконічній формі донести присутнім життєве і творче кредо письменника через штрихи до його портрету.
Про свій життєвий і творчий шлях він говорив коротко і по суті в багаточисельних інтерв’ю.
Таких, як Павло Архипович називають свідками століття, моральними авторитетами. Про нього кажуть: «Загребельний — це насамперед людяність, почуття міри і естетична сміливість. Він умів ставити складні запитання і без страху відповідати на них».
«До 20-ти років я пережив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань і воскресінь», — так сказав Павло Архипович через 35 років після Другої світової війни.
Книжок написав багато. Переважно — це історичні українські романи. Він кличе нас знати наше минуле, наші пракорені, Кожен твір—то роздумливий голос інтелектуала — голос закоханий, розчулений, іноді саркастичний. Всі його герої — незнищенні як особистості, як постаті.
Шановний читачу, давай вникнемо у відповідь своїм опонентам Патріарха українського красного письменства Павла Архиповича Загребельного.
Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах — це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися — це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося.
Для мене головне — реставрувати психологію, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав Християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам крізь тисячоліття. Це в першу чергу Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка ХІ столітті. Далі — через 500 років — Роксолана.
Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства».
Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені здається,виконує свою роль — дає людям надїю. Одне з великих джерел цієї надії — наша історія.
Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке — безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід — ніколи не сідали за стіл, не помолившись. У нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни…
Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема — ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро — це Україна.*
У творі «Думки нарозхрист», Павло Загребельний дає такі картини буття, які ми ще не помітили чи не усвідомили за суєтою. А він, провидець, хотів достукатись до кожного — мислив масштабно, глибоко і тривожно. І це бачимо ми, читачі.
За останні роки духовний розвиток відкинуто на десятиліття, а то й на століття. Саме тому письменник сказав:
« Коли мене сьогодні запитують, у що я маю вірити, відповідаю: тільки у свій народ. Спасіння тільки в цьому».
Загребельний належав до когорти старих реалістів, великих стилістів, яких завжди було одиниці.
Невимовна гіркота втрати. Є одна втіха: твори Павлв Загребельного назавжди залишаться в українській і світовій літературі. Їх читатимуть і пам’ятатимуть. Як і незабутнього доброго і завжди уважного до людини Павла Архиповича. Нехай Матір Божа охороняє його душу.

ПРЕС-КАЛЕЙДОСКОП
Світлій пам’яті Павла Загребельного
«У синяву вічності»
Відійшов за вічну межу Письменник Божою милістю і Людина харизматичного масштабу. П. Загребельний позначив небо українського буття ХХ століття своєю яскравою присутністю і полишив слід великого словотворця, добротворця, духотворця.
Своїми сміливими, нестандартними історичними романами він утверджував нашу українську присутність у часах і світах, а головнае — в часі теперішнім і тут, «на нашій несвоїй землі», поневоленій однією з найостанніших імперій.
Тривалий час П. Загребельний тримав на собі Храм нашого письменства, плекав молодих, яким заповідав цей Храм, безмежно любив юні таланти.
Павло Загребельний багато чого міг і умів. Не вмів тільки одного — жаліти і щадити себе. Каторжно працював і шанував таких же, як сам «трудоголіків».
Людям залишається його пекельна і многотрудна праця —Книжка.

Працівникам бібліотек слід представити «СЛОВО НА СПОМИН ДУШІ», висловлене з приводу скорботи і тяжкої втрати видатного українського письменника, Героя України — Національною спілкою письменників України, обласними організаціями НСПУ, колективами редакцій журналів «Київ», «Вітчизна» та газет різного рівня, видатними діячами культури і мистецтва, писменниками України та з країн ближнього і далекого зарубіжжя, багаточисельними друзями та громадянами України. Павло Загребельний почив у Божій благодаті, відійшов у СИНЯВУ ВІЧНОСТІ.
Такі публікації вміщені в газеті «Літературна Україна» (№ 5, за 5—6 і № 6 за 12 лютого 2009 року), «Репортер» (№6, 5 лютого 2009 року), обласних та районних часописах регіону.
Павло Архипович був давнім і вірним другом прикарпатських письменників. Він неодноразово перебував у нашому славному на культурні та літературні традиції Прикарпатті, навіть лікувався у народних цілителів. Приїжджав, щоб походити шляхами Івана Франка, Гната Хоткевича, Марка Черемшини, опришківськими стежками Олекси Довбуша. Глибокий знавець народних традицій і фольклору, він захоплювався гуцульськими піснями, приповідками і вишивками. Все це знайшло відображення у його романі «Роксолана». Про життя прикарпатського краю він написав нарис «Похвала іманентності», котрий друкував журнал «Перевал» № 1 1996 року.

Вечір пам’яті Павла Загребельного «Біль непоправної втрати», українська література

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Павло Загребельний

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *