Весни розспіваної князь. На 100-річчя Б.-І. Антонича. Українська література, шкільна програма
Богдан-Ігор АнтоничНа початку жовтня виповнюється 100 років з дня народження Богдана-Ігоря Антонича. Його ім’я ще й зараз для багатьох українців залишається невідомим, а його поезія — новаторська і глибоко філософська — незрозуміла і належно не оцінена.
Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант обов’язково пробивається крізь тернові хащі на шлях передових думок свого часу, шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.
Григір Тютюнник писав: «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любити. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Ці слова можна назвати життєвим кредо Богдана-Ігоря Антонича. Закоханий у життя, поет поспішав перелити цю велику любов до всього живого, до всього, що живе й бореться за своє існування. А часу на це все у нього було дуже мало. Адже життя Антонича обірвалося у 1937 році, коли йому було тільки 28 літ. Проте, незважаючи на молодість, він зумів досягнути вражаючої мистецької зрілості, здобути добру славу і високий літературний авторитет. Тільки шість років пролягли між його першою і останньою збірками, але за цей час Антонич написав п’ять книг поезій (не беручи до уваги «Велику гармонію», зібрану й опубліковану посмертно).
Поет багато спілкувався з художниками, скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ (Асоціації незалежних українських митців) нових засобів художнього вираження, був уважний до новаторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючи за свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 року підкреслює, що належить правді, якій служили чесно Т. Шевченко та І. Франко.
Для нього І. Франко — учитель і поет, а Т. Шевченко — справжній орієнтир у житті, провідна зірка, яка показує вірну дорогу, пророк, який веде за собою:
Твоє наймення, мов молитву,
кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро,
понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів,
що пропекла до дна нам душі.
(«Шевченко»).
Поет називав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
(«Вишні»).
Читачам важко зрозуміти, чому «Антонич був хрущем» і «жив на вишнях», а поет таким чином визначає власне духовне походження і обирає свою традицію, пам’ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те, що бачить Антонич у вірші «Вишні», стосується і минулого, і майбутнього. Митець применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях»), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він, як поет, ще має що сказати.
Антонич часто задумується над призначенням поета у житті і з гіркотою визнає, що література сучасним людям, котрі захоплені лише фінансовим збагаченням, не потрібна. Часто митець роздумує над непростими взаєминами людини і природи, підкреслює, наскільки рівними і наскільки схожими виявляються живі істоти — звірі та люди — перед стихією. Антонич переконаний: потрібно жити в гармонії з природою, з людьми, із собою. Адже за все зроблене прийде розплата:
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч — суддя суворий.
Останніми роками творчість Антонича здобуває належну їй пошану всюди, де живуть українці. Так і повинно було бути, адже Богдан-Ігор Антонич — один із найкращих українських поетів минулого сторіччя.