Богдан-Ігор Антонич. Аналіз творчості. Українська література, шкільна програма
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
Хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчіть мене, рослини, тиші,
Щоб став сильний, мов дужі ріки,
Коли до сну їх приколише
Луна неземної музики.
Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
Хмільним молінням і стрілчатим.
Хай сонце – прабог всіх релігій –
Золопере й життєсійне,
Благословіть мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
Святий, арійський знак таємний,
Накреслю я його на хаті
І буду спати вже спокійний.
Богдан-Ігор Антонич народився 05.10.1909 року у селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині, що входила у той час до складу Польщі. Незадовго до народження єдиного сина батько майбутнього поета, священик Василь Кіт, змінив своє прізвище на Антонич.
Початкову освіту Б.-І. Антонич здобув удома, з допомогою приватної вчительки, потім, упродовж 1920-1928 років, навчався в Сяноцькій гімназії ім. королеви Софії, де здобув ґрунтовну освіту та відвідував український гурток під орудою професора Володимира Чайковського, пізніше – Лева Геца.
Восени 1928 року Антонич вступив на гуманітарний факультет Львівського університету Яна Казимира, обрав спеціальність «польська філологія».
Навчаючись в університеті, намагався відстоювати національну та людську гідність у майже сполонізованому навчальному закладі. Свої українські поезії читав у колі студентів-українців. Активно долучився до громадського життя Львова.
Уперше опублікував власний вірш 1931 р. в журналі «Вогні». Після закінчення університету у 1933 році став вільним літератором, цікавився малярством і музикою. Б.-І.Антонович був нагороджений літературною премією Львівського товариства письменників та журналістів 31 січня 1934 року за свою збірку «Три перстені». Автор шести поетичних книжок: «Привітання життя» (1931), «Велика Гармонія» (написана на початку 1930 рр., опублікована 1967 р.), «Три перстені» (1934 р.), «Книга Лева» (1936 р.), «Зелена Євангелія» та «Ротації» (обидві 1938 р.), – по заслузі має титул «письменник все європейського масштабу», знавця декількох мов, філолога, есеїста, перекладача. Остання зажиттєва книжка Антоновича – «Книга Лева» (1936).
За спогадами нареченої поета Ольги Олійник, за цю збірку автор отримав премію Українського католицького союзу. 1936 р. поет на замовлення композитора Антона Рудницького створив лібрето до опери «Довбуш», яке було самостійним, повновартісним драматичним твором, однак не відповідало оперним вимогам. Антонич почав працювати над другою редакцією «Довбуша», але не встиг її завершити. Захворівши на апендицит, письменник потрапив до лікарні. Хоч операція пройшла успішно, у лікарні Антонич захворів на запалення легенів. Цього не витримало ослаблене серце хворобливого з дитинства Богдана-Ігоря. Письменник помер у неповних 28 літ, 6 липня 1937 р. Похований на Яновському цвинтарі у Львові.
На жаль, переконання Б.І.Антонича не могло знайти сподіваної підтримки у громадськості, сформованої переважно на народницьких уявленнях: мовляв, письменник мусить безвідмовно служити суспільству. Тому виникло дещо викривлене сприйняття Б.-І.Антонича як дивака, як людини «апатріотичної» нездатної збагнути соціальної дійсності, перейнятої прагненням «відокремитись» од неї. Майже ніхто не намагався збагнути позицію поета, котрий насправді вважав літературу соціальним явищем і навіть виправдовував агітку, але за умови, якщо вона «талановита і потрібна». Його національне та громадське сумління підтверджується багатьма віршами, що ввійшли до збірок або лишилися поза ними («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та інші). Високий рівень національної свідомості Б.-І.Антонича засвідчують слова, написані напередодні передчасної смерті (06.07.1937 р.) й присвячені трагедії Крут: «Крути! Крути! Час розплати близько». Не цурався він і громадської діяльності, зокрема брав участь у роботі львівської «Просвіти» як музика та маляр. Був він і серед представників літературного об’єднання «Листопад», де гуртувалися поети католицького віровчення. І це не окремі епізоди його творчої та життєвої біографії. Поет не міг стояти осторонь начальних проблем тогочасної, немилосердної до нього дійсності. Йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г.Гертнера було відмовлено студіювати славістику у Болгарії тільки тому, що він – українець, а не поляк. І хоча Антонич не брав участі у рухові Опору такій політиці, названій пацифікацією, він прийшов сам до усвідомлення єдності свого краю з усією Україною, як В.Сосюра – Донеччини, або Д.Фальківський – Полісся. І річ не тільки в тім, що Б.-І.Антонич самотужки глибоко засвоїв літературну українську мову, дивуючи своїм знанням сучасників. Він перейнявся переконанням незнищенності свого народу в його етнічних межах – від Сяну по Кубань, бо «не вміє пригинати спини козацький вільний юний син».
Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту.
«Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», – наголошував він у статті «Національне мистецтво». Безперечно, таке міркування підтверджується художньою практикою.
Б.-І.Антонич прагнув знайти свій варіант урівноваження взаємозв’язних сфер літератури і мистецтва з дійсністю. Мистецтво має існувати поряд із довкіллям, але не дублювати його, навіть живлячись його джерелами. Поет схилявся, як він сам висловився, до «мистецького плюралізму», тобто множини самостійних, рівнозначних художніх сутностей. «Міфологізм» Антонича (про який одностайно згадують критики) – це теж не лише стиль. Це український «образ світу», що виходить до своїх європейських та індоєвропейських першокоренів.
Сьогодні «в широкий світ» виходить й сама Україна. І світові саме час, мабуть, побачити себе в українському світовидчому дзеркалі. Тип світосприймання, тобто «мистецький плюралізм», позначиться і на творчості поета. Така риса появилася вже в його першій збірці «Привітання життя» (1931 р.). Вона привернула увагу творчої інтелігенції Львова, засвідчила появу молодого талановитого поета, котрий шукає себе, «блукаючи в чарівному і примхливому лісі світової поезії». На думку тодішніх критиків – це «найслабша поетова збірка». І все-таки «Привітання життя» – це шукання поетичних форм ритмомелодики строф і цілих рядків, римуванні, звуковій будові рядка. Основне джерело натхнення поета – творчість рідного народу, його культура. В цій першій своїй збірці Б.-І.Антонич задекларував суть свого світорозуміння: «Я – закоханий в житті поганин». І поет не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів «Ротація») протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної зелені. В цій збірці («Привітання життя») не надається переваги жодним формам: класичній (сонет) чи модерній (цикл «Бронзові м’язи»). Поетична традиція не протиставляється авангардистським пошукам поета. Твори об’єднуються тематично (цикл «Зриви і крила», «Бронзові м’язи», «Вітражі і пейзажі»).
Поет, не спираючись на закони природничих наук, творить свою власну художню натурофілософію. Її вузлові поняття – дочасність, сонце, буяння життя. Б.-І.Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному коло бігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби,
де м’ята, іви, де квітчасті стіни,
і знов цілую чорні скиби,
припавши перед сонцем на коліна.
У збірці «Привітання життя» є вірш із промовистою назвою «Мурашник», що символізує місто, в якому «пасма вулиць сплетені мов нерви», «життя засушене, немов консерви». Ця похмура картина людського мурашника завершується пересторогою:
Подумай мимохіть, як чобітьми
є легко розчавити цілий світ.
У цих словах – весь Антонич з його пафосом життєлюбства, захопленням вічною красою, таїною і незвичайною тендітністю природи, що так яскраво виявилися в його першій збірці. Поезія «Зелена елегія» – це світла туга, пов’язана зі спогадами поета про юнацькі роки ліричного героя. Прості речі набувають не відомого раніше смислу: «Час проминув молодечих пригод, і змагання, і бесід», відкрилася правда, що кожне серце – окремий всесвіт. Кожна хвилина життя, навіть невідома, «зелена», береже невідкритий світ.
Поезія «Привітання життя» звучить як пісня, зміст ніби перетікає в ритмічну форму: «ми – ланцюга поодинокі звена», «ми – відтінок малий зі стрічки часу». Поет намагається схопити, зафіксувати хвилинну емоцію і радіє: «Вітай життя!»
В поезії «Привітання життя» захоплення силами життя починається вже з перших поезій, до яких належить передовсім цикл «Бронзові м’язи» («Біг 1000 метрів» – перший опублікований твір Антонича):
Віддих свище в легенів брилах,
наче буревій.
Пливу легенько на ніг крилах
в синій обрій мрій.
… я випнутий лук,
розвійний вітру дух…
Це вірші про буйноту фізичного здоров’я, про труд акторів стадіону – спортсменів. Давньеллінськими вітрами дихають оці вірші й думають дивно ускладненими поняттями добра і зла нашого часу.
У поезії «Автобіографія» поет називає себе «п’яним дітваком із сонцем у кишені», пише: «я – закоханий у житті поганин». Ці самохарактеристики мають для нього глибокий сенс. Недарма він візьме ці слова за епіграф до поезії «Автопортрет», де читаємо: «Я сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля». Отже, Антонич – «закоханий у життя поганин». Кого ж називають поганином, чому поет з такою гордістю та радістю зізнається у цьому? Як відомо, Антонич народився на Лемківщині. Це – прадавній край язичницьких вірувань, де земля, небо, ліси зберігали «казкові» звичаї і традиції, а люди, пам’ятаючи їх, жили за законами добра, краси й справедливості, у гармонії та єдності з природою. Про це сам поет писав: «Антонич – така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом». Тому в житті його найбільше приваблювали взаємини людини і природи. У вірші «Мурашник» на урбаністичну тему чітко протиставляється село-місту, як природне й протиправне:
Прадавні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви.
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих темрявах містках.
Ці мотиви знайшли своє продовження й розвиток в інших творах поета.
Другу збірку «Велика гармонія» поет не опублікував. Поезії з неї друкувалися лише на сторінках журналу «Дивосвіт».
Після виходу збірки «Привітання життя» Б.-І.Антонич пережив період філософських сумнівів і душевних болінь. Це підтверджують і поетичні рядки:
Лиш на власнім безумстві опертий,
Я бажав увесь шлях перейти тільки сам.
Без хитання в наближенні смерті
навіть небо відштовхував, п’яний життям.
А сьогодні я спілий, мов літом,
покінчив молодечі штукарства та герці,
погодився із Богом і світом
і знайшов досконалу гармонію в серці.
Поет наче замолює гріхи перед «своїм», християнським Богом за розкошування в такій любій для нього стихії міфологічного просвіту («мій перший вірш – мій перший гріх»). Слід зазначити, що змалечку Антонич ріс у релігійному оточенні й серед близьких йому людей проблеми сумнівів у вірі не існувало. Антонич розумів або принаймні відчував, що його релігійна лірика, римовані молитви, творені й записувані ним до майбутньої книжки «Велика гармонія», – це переважно переспіви й наслідування.
«Велика гармонія» – збірка релігійної лірики. Ця книжка – наслідок класичного виховання молодої особи в звичайному священицькому середовищі. На мою думку: чи поет був незадоволений нею, чи вважав, що вона є його інтимною розмовою з Богом, таїною, яку не розголошують:
Молитва людська є, немов орел,
над хмари вилетить з землі порога,
аж задрижить, неначе перепел:
побачивши вогняне обличчя Бога.
Молодий поет прагнув не повторюватися, не переспівувати чужого, бажав перейти у свій же, але новіший поетичний світ». Вірш під назвою «Mater dolorosa» («Скорбна Мати») – це поезія про ніч після розп’яття Христа, ніч скорботи й безмежного жалю, найстрашнішу ніч для Марії, яка віддала на поталу світові Свого єдиного Сина, про нескінченне горе Матері, яка втратила свою рідну дитину, яку вона народила, любила та пестила все своє життя…
На мою думку, збірка «Привітання життя», як би підсумувала ранню творчість, час учнівства молодого поета, а наступна книжка «Три перстені» стала яскравим виявом, «вибухом» його обдаровання. Коло тем цієї збірки передусім визначила сама природа Лемківщини, нужденні умови життя селян, мистецька думка народу. Наскрізні мотиви-єдність людини і природи, поетичне мистецтво та його таємниці, провідні жанри-ліричні мініатюри, елегії, широкорядні балади. Як творець «фольклорних метаморфоз», Антонич використовує, по-своєму трактуючи художні образи нороднопоетичної творчості:
Крилата скрипка на стіні,
Червоний дзбан, квітчаста скриня,
У скрипці творчості сплять вогні,
Роса музична срібна й синя.
«Три перстені» – найзагадковіша поезія Антонича. У нього є кілька творів, де фігурує слово «перстень»: «Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання». Що ж символізують ці три перстені? Три світи – потойбічний, сучасний, майбутній? Три його імені – Богдан Ігор Антонич? А може, у вірші переосмислюється похоронний обряд: «квітчаста скриня» – домовина, «співний корінь» – ліричний герой, «п’янливе зілля», віск, свічі. Але твір не про смерть, а про те, що життя триває: життєствердні метафоричні образи засвідчують це: «зелені краплі яворові», «ранок спертий на вориння». Має слушність І. Вільде, яка сказала, що в цього поета сто пар вух, сто пар очей які бачать і чують те, на що нам потрібно ткнути пальцем». У «Трьох перстенях» є твір, що ховає в собі ключ до розтлумачення збірки і, можливо, навіть усієї творчості Антонича. Це «Елегія про співучі двері»:
На кучерах сивості трави,
Черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
Немов циганка на лиці.
…………………………….
Скорбота мохом оповила
Задуману країну цю.
Як символ злиднів виростає
Голодне зілля-лобода.
Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Лемківщини. Починає поет від спогадів про дитяче перш знайомство з природою, але не зупиняється, коли зір його спиняється на вікнах лемківського села, що «неначе лата, пришита до лісів». Ліс дитинства поета набуває виразної портретності в цій книжці поезій. «Дрижать ялинці в вітру лапах», «течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, п’є олень воду з джерела». Для Антонича лейтмотивним, особливо значущим простором є ліс. Цілком конкретний: ліс Лемківщини і ширше Карпат. Рівень фольклорно-культурний: той образ лісу, який всім знайомий за українським фольклором і «лісовими» літературно-мистецькими мотивами, Ліс-полюс Антоничевої світобудови; його, Лісу, антипод – Місто. Інші ділянки «природного», «поганського» світу Антонича Сад і Село-це немов передлісся, підходи до Лісу. Село часто-густо прагне перелитися в Сад – або прямо в Ліс: «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». На мою думку, хоч як це не парадоксально, суто авторських образів у ліричних текстах Антонича не так і багато. Свідчення цьому-вірш «Село». В його основу покладено архетипи (тобто прообрази) закорінені у глибинах колективної свідомості. Вони, як би, складають підвалини національної та загальнолюдської символіки. За видами та картинами сільського пейзажу прочитується особливий зміст. Принаймні уже перші рядки («корови моляться до сонця»), як би звертаються до сивої минувшини, як стародавні українці шанували свого Бога Тура (Тільця),між рогами якого подеколи зображували сонце-відгомін цього сонцепоклонницького культу й досі вбачається у шанобливому ставленні українців до корови-годувальниці. Він наявний у яскравому образі того ж сонця, що «полум’яним сходить маком», в образі неба, наділеному несподіваним епітетом «конопляне». Мовиться не про відомі рослини, а про символи світотвірних сил – вони часто використовуються у народних обрядах. Не випадкові тут і явір, що означає світове дерево. Не випадкові кужель і колиска, як уособлення світового круговороту:
З гір яворове листя лине
Кужиль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
Мов свіже молоко до миски.
До них досить часто звертається поет у своїй творчості, роблячи їх опорними у процесі власного образотворення. З часом, різні прадавні, язичні обряди перейшли до християн і в деяких селах зберігаються і досі. Язичницьке сприйняття природи допомогає зрозуміти й порівняння дня з молоком – так відчуває день селянин. Належне місце посідає і образ сонця. А про гармонійне поєднання дня і ночі сказано: «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». У збірці «Три перстені», автор показав свого героя частинкою тієї природи, яку любить і відчуває кожним фібром своєї душі, як відчували її наші предки, й водночас передав любов своїх сучасників до всього живого на землі. У поезіях звучить ідея взаємодії природи й суспільства: розум і моральність мають переважати у стосунках із довкіллям. Поезія, що втілює єдність природи і людини, утверджує розумне, духовне в природі й природне в людині, по праву може називатися громадянською, хоча поету завжди закидали протилежне. Світ «Трьох перстенів» розмаїтий і щедрий», крім радості, торкає майже всі струни людських почуттів, серед яких є місце і зневірі, і сумніву. У збірках «Книга Лева» та «Зелена Євангелія» представленні найбільш зрілі, з поетичного та філософського погляду твори Б.-І. Антонича. Якщо «Книга Лева» пронизана духом християнського ясно бачення, то «Зелена Євангелія» відкриває красу Антоничевого стилю. Мотив незнищенності матерії переходить з «Книги Лева» в «Зелену Євангелію», книжку, суцільно підкорену ідеї пантеїстичного тлумачення природи. Ніщо тут не було щасливою випадковістю. Творчість Антонича споріднена з лемківським, народним фольклором, він широко використовував образи з християнської міфології, особливо зі старозаповітних переказів, канонічних Євангелій і навіть апокрифів («Балада про пророка Йону»):
Шаблями пройденими повертаю дні
Природи в мряковіння й первнів перші шуми:
Мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,
В прадавньому хаосі землі й води всуміш.
У збірці «Книга Лева» поет звертається до фольклорних легенд, біблійних та історичних оповідань, міфів про походження стихій, світил, землі й усього сущого, Крім того митець використовує мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й «поганської» міфології слов’ян:
…Земля, немов народжена ні з чого вперше,
виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрещу новим найменням кожен квіт найменьший
І кожен убиваю назвою небачно.
… … …
Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
Ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зітхає небо, до хреста землі прибите,
І стигма сонця на моїй долоні світить.
Поет особливо цікавився так званими дописемними культурами. Писати вірші – це означало для нього займатися міфотворення, порушуючи філософськи, релігійні чи космічні проблеми. В збірці віршів Антонича «Зелена Євангелія» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: «Антонич теж звіря сумне і кучеряве…», «росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…». В поезії «До гордої рослини, цебто до самого себе» автор пише:
Мов мідь живу, наснажує рослини
електрика зеленої землі,
але і ти – рослино горда, що
співаєш це, не знаючи пощо,
колись, мов пень, подолана від тлі,
покотилися землі на груди сині.
Він переконаний, що людина-плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі. Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій зелений шлях. Б.-І.Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Його поетична свідомість органічно злилася з природою і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:
Овес, метелики і присяги коханців
Весна закрутить хмільно веретена травня
Лисиці, куні і дівчата вранці
Виходять мити очі в буйнолизих плавнях.
«Ротації» – книга міста й цивілізації. Поета принаджують глибина віків і проминулі покоління. Час тут розгортається по лінії й по колу: перше-це низка безперервних подій, життя від народження до смерті, друге – це вічні повернення й перевтілення. Ідея безсмертя, як безконечної мандрівки душі також захоплювала поета. У «Ротаціях» Антонич накреслює загальнолюдський образ розпачу, причиною якого є розрив між духовним і тілесним життям суспільства:
Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
Для зір і для монет, ждучи рідких окрушин
Крихкого щастя, почуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
«Церкви, цукерні, біржі» – це ті засідки, які понаставляв міщанський бог, щоб ловити зорі і монети, дух і тіло. Людська душа борсається в тенетах міста, скніє, часто не може протистояти жахливим обставинам. У «Баладі про блакитну смерть» поет на високій трагічній ноті оповідає про смерть двох закоханих, душі яких згоряють, немов останні краплі спирту». На думку автора, місто, як витвір людського розуму не сприяє щасливому буттю, а, навпаки, віддаляє людину від природи, від самої себе. Як справедливо зазначив Д.Павличко, «в український поезії, бідній на урбаністичні мотиви «Ротації» залишаються досі майже неперевершеними зразками міських краєвидів та описів сопушливої атмосфери городських місць розваги, розпусти, зледащання. Поет порівнює вирування міста з бормашиною, її монотонними і неприємними мелодіями. Ці мелодії породжують асоціації, пов’язані з відчуттям болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини. Таке порівняння – штрих до образу міста-пекла, що існує за власними законами, бо «життя кипучого нікому не зв’язати». Але цей вир міського життя, його енергія, сила в основі своїй протиприродні, бо вони руйнують людину. Живучи в «мурашнику міста» («Мурашник») вона не просто віддаляється від природи, а стає їй чужою через моральну розпусту, гонитву за грішми, сумнівними втіхами, через втрату відчуття краси світу:
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
Хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
(«Ротації»)
Герої, мужоложники поети, дійсно,
чесноти квіття і на простирадлі плями,
дні і ночі, хлопців соромливих соло дійство
і жарти шулерів і смутку темні ями
(«Міста й музи»)
В корчмі із зорями й дзвінками,
Де лупії і сажотруси
Співають гімни над склянками
І славлять ніч і чар спокуси.
Крива ядуха пані смутку,
Схиляючись до касопорців
Обличчям зморщеним, мов губка,
Фальшиві карти в пальцях корчить.
(«Балада провулка»)
Світ перетворюється на хаос, знецінюється. Підтекст вірша – світ без духовності позбавлений будь-якого сенсу. Повторність міста, його розтлінний вплив на людську душу Б.-І.Антонич увиразнює на прикладі старого кладовища автомобілів («Мертві авта»). Парадоксальним, протиприродним є сам той факт загибелі того, що несе в собі рух, зміни, швидкість, тому машини нагадують «кусні зір розбитих». Але навіть на звалищі їм нема спокою, бо городяни, мов шакали, тривожать мерців, хай навіть залізних, щоб задовольнити свої тваринні інстинкти, знайти серед них пристанище для гріховних любощів. Гріховність у цьому випадку поет трактує значно ширше: блюзнірством, якому немає виправдання, можна вважати посягання на спокій мертвих, на цвинтар пам’яті, людських доль, зрештою, минулого. Тільки людина, яка втратила моральні орієнтири, здатна на таке. У цій поезії з’являється образ цвілі як символ мервотності, занепаду, запустіння, руїни: «червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини». Його знаходимо і в інших віршах збірки: «цвілі млосний подих» характерний для зовнішніх прикмет міста-будинків, подвір’їв мороку («Балада про блакитну смерть»), але найстрашніше, коли «холодне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль» («Концерт з Меркурія»). Так закономірно урбаністичні мотиви переростають і пов’язуються з апокаліптичними. Поет, на мою думку, якби доходить висновку, що «місто котиться в провалля»:
За всі гріхи і всі провини,
За малість, зрадність і підлоту,
За злочини, що повне ними
Кубло презирства і голоти
Його «міщанський бог рахує зорі, душі і монети», тобто спостерігається повний розлад людини з красою життя, його гармонією. Тому Антонич у поезії «Сурми останнього дня», ще яскравіше висловлює свою думку в формі риторичного запитання: «– О, пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?»
Ця нескінченна райдуга звуків, кольорові почуттів проходить «червоною стрічкою» через усю творчість Б.-І.Антонича. Образи сонця, вітру зелений колір мають своє поетичне навантаження, яке не можна не помітити ознайомившись з його творчістю.
Сонце – прабог всіх релігій, у поезії-символ життя на землі: «корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком», «сонце ходить у крисані», «дівчата заплітають у волосся сонця гребінь», «квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні», «в сонці міст рудий хребет ліниво гріє», і весна підносить його угору «мов горючого птаха», і «ранок везе його наче золотий сніг», і селяни запрягають його до своїх возів – сонце проймає все буття людини. А сам поет продав своє життя сонцеві «за сто червонців божевілля» і носить його в «кишені», ходить з ним на плечах і не уявляє без нього ні життя, ні творчості.
Вітер – символ перемін, сподівань на краще: «тріснути батогом на вітер буйний», «над кленами весна і вітер, забрівши у хащі, закутаний у вітер…лежу, мов мудрий лис», «обвіяна далінь безкрая…»
Зелений колір – уособлює життєрадісність, початок чогось нового: «кілька зелених смерек», «правда зелених хвилин», «Зелена Євангелія», «слова прийшли до уст зелені», «зелена повінь». Я, особисто була вражена авангардизмом, глибиною, не звичним поглядом поета на загальні, повсякденні речі, природу, релігію, людину, космос…
Як митець, Антонич не знав обмежень і умовностей, не боявся пересудів і критики, шукав свою непроторенну стежину. Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління. На мою думку, вся творчість Антонича, це тернистий шлях пошуку гармонії душі, гармонії взаємовідносин: людини і природи, людини і Бога, людини і Космосу, порозуміння повага, взаємодія між собою.