Богатирський кінь. Міфи, легенди та перекази українців. Стислий виклад твору

Богатирський кінь. Міфи, легенди та перекази українців. Стислий виклад твору

Їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість чи сім назад в Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.
— А не знаєте, де тепер той кінь є? — попитав мене Ярмоленко.
— Бог його, — кажу, — знає: ті земські конюшні тепер ништожені, а коні чи розпродано, чи що.
— Отже я знаю, де той кінь, — каже Ярмоленко, якось мудро всміхаючись, — він хазяїна найшов.
— Якого хазяїна? Хіба він крадений був чи втеклий? Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.
— Та не те, — каже Ярмоленко, — коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому урем’я — безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Ото ж у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє. «Косило, — каже, — нас у хазяїна чоловік з двадцять, чи, може, й більше. І був між нами один, Бог його знає звідки, скільки не розпитували — не каже. Чоловік, як і всі люди: і косив так, як усі, тільки було як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть. От косим ми, — каже той москаль, — неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, — каже москаль, — увесь світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже: «Ану, хлопці, піймаймо сього коня, то, певне, буде од когось на порцію». От всі ми до коня. А той чоловік: «І не турбуйтесь, — каже, — дурно; не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить». Ми в регот, та все-таки до коня. Обступили ми його чоловік в двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже — наче грім прокотивсь, та на нас. Ми — врозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний. «А шо, браття, — каже той чоловік, — піймали?» — «А ти піймаєш?» — питає отаман. «Я-то піймаю!» -«Гляди ж, — каже отаман, — не піймаєш, то лопаток спитаєш».
А отаману, да й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня — той стоїть, як овечка; підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: «Здоров, товаришу. Давно я ждав тебе та таки дождався; тепер, — каже, — не розлучимось». А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. «Ну, погуляй же», — каже. Та до нас, а кінь стоїть. «Ну, — каже на хазяїна, — тепер нам треба рощитатись та й розпрощаємось». А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, — так ні. «Не можна, — каже, — прийшов мій час, треба йти, куди мене Бог посилає. Пошли ти, — каже на хазяїна, — купить півтора відра горілки за мої гроші, вип’ємо на прощання!»
От узяв один там два бочонки: один в піввідра, другий відерковий, сів на хазяйського коня — в мент прибув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерковий бочонок: «Оце ж мені, — каже, — братця, порція, а це вам». Та й дає нам відрове барильце, а сам одіткнув воронку, притулив барильце до рота, закинув голову та так духом піввідра й видув. «А закусувать, — каже, — не буду: не хочу вас обіжать, бо як почну після сеї порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив». Так взяв кришечку хліба і вкинув у рот. «Ну, тепер, — каже, — прощавайте! А ті моїх три карбованці, що в хазяїна ще є, дарую вам на порцію!» Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так без сідла і гнуздечка й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив у коліна завглибки. Та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез: Бог його знає, де й дівся. От ми, — каже той москаль, — пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліна. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті!»

— Що ж се воно значить? — попитав я Ярмоленка, вислухавши сю історію.
— А що воно значить? — одказує той. — Значить, той чоловік був прирожденний богатир, та края йому до якого часу не було, а вони без коня — нічого. От він і був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.
— Яка ж у їх служба, і де вони живуть, тії богатирі?
— Бог їх святий знає! Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи Бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.

Богатирський кінь, міфи, легенди та перекази українців, стислий виклад твору Богатирський кінь, Богатирський кінь скорочено, українська література, шкільна програма, твори з української літератури скорочено, стислий виклад творів з української літератури, міфи легенди перекази Богатирський кінь

Повернутися на сторінку Українська література, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільні твори, твір на тему…

Повернутися на сторінку Твори з української літератури скорочено, шкільна програма

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *