Багряний Іван (Іван Павлович Лозов’ягин). Українська література

Багряний Іван (Іван Павлович Лозов’ягин). Українська література

Іван Багряний — один із тих, хто своїм палким і нескореним словом виборов незалежність для України і самовіддано вірив, що народ український її виборе. Як зазначає Іван Дзюба, це «одна з найяскравіших і найдраматичніших постатей в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX століття». Його переслідували на Батьківщині і не завжди розуміли в діаспорі. Читач материкової України лише недавно ознайомився з творами письменника. Все життя Івана Багряного сповнене ризику і драми.

Життя і творчість Івана Багряного — приклад високої національної самосвідомості яскравої особистості, відданого патріота України, що перед цілим світом ствердив свою віру в непоборність і вічність буття свого народу. «Нещадний до всіх поневолювачів і катів. Ворог усякої брехні, підступництва, облуди. Ворог рабської психології і покори. Ворог продажних і ницих, юд і фарисеїв, зрадників, перевертнів і донощиків. І водночас — возвеличник відважних і сильних, чесних і незрадливих, бентежних і гордих людей — носіїв української і вселюдської правди. Таким він був. Таким відійшов у безсмертя,» — так написав після смерті письменника Григорій Костюк. (1)

Народився Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін, з роду Лозов’яг), як записано в метричній книзі Охтирського Покровського монастиря, 19 вересня 1906 року в м. Охтирці, що на Сумщині, в родині муляра Лозов’ягіна. Псевдонім обрано, як припускають літературознавці, під впливом творів Миколи Хвильового, улюбленим епітетом якого був «багряний», що виражав революційно-романтичні поривання.

Як згадує сам письменник, він почав заробляти собі на хліб уже в десятирічному віці. Тоді ж він уперше побачив, що таке більшовизм:

«Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці…

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолетів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю Кров все життя стоятиме мені в очах».(2) Замучили його діда за те, що був заможним українським селянином, мав 40 десятин землі і не хотів вступати до ..комуни», а дядька за те, що був у 1917—1918 роках вояком армії УНР. Другого дядька, який урятувався втечею, заслали на Соловки на 10 років, потім додали ще 10, і він там загинув.

Освіту майбутній письменник дістав в Охтирській церковнопарафіяльній, а потім у вищій початковій школі. Сім’я жила бідно, що позначилося на його освіті. Навчався в технічній школі, але незабаром її залишив, а закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу. Згодом їде на Донбас, але там довго не затримується, бо вабить його мистецтво слова. Хотів передати ним усе пережите й побачене.

Багряний писав у листах до свого земляка Дмитра Нитченка (Чуба), що вірші він почав складати ще восьмирічним хлоп’ям (до школи пішов у 6 років), а трохи пізніше вже був редактором україномовного шкільного журналу «Надія». Перший свій вірш «В місто» Багряний публікує в журналі «Глобус» (ч. 19) у 1926 році, в 1927 році були надруковані прозові твори «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках», а далі його твори публікують часописи «Життя і революція», «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плужанин», «Гарт» та ін. Одні літературознавці зачисляють його до літературно-мистецького угруповання МАРС, інші твердять, що він стояв більш-менш осібно. О. Гаврильченко й О. Коваленко зазначають, що «Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець, дружина Григорія Косинки, не могла пригадати, щоб Багряний бував у них на квартирі, а саме там здебільшого збиралися елітарні МАРСіяни. Можемо припустити, що письменник був духовно споріднений з естетикою Плужника, Косинки, Підмогильного.» (3)

Щирістю та природною розкутістю привернули читача вірші Івана Багряного. Рима була в нього нова, оригінальна. Ніжність кохання переплітається у поета з оптимізмом:

Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.

Наприкінці 1927 року поет публікує в журналі «Життя і революція» поему «Монголія», у якій засуджує всі імперії, бо вони несуть зло, насильство, жертви.

Привернув увагу літературознавців сатиричний твір «Батіг», який був написаний Багряним у 1926 році й уперше видрукуваний лише через два роки. Вони назвали його духовним бунтом проти насилля і знущання над людиною. Звідки ж той батіг, який нищить, убиває людину?

Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
де конституція — святиня над усе, —
тож він туди, де люди ходять голі,
цивілізацію несе.

Прийнята через 18 років після написання цього твору в 1936 році Конституція СРСР вважалася найгуманнішою у світі. А пригадаймо лишень, що робилось у ці роки? Репресії, брехливі звинувачення, розстріли… Чи захищала ця конституція людину? — Ні. Не менш гостровикривальним є твір, написаний у 1927—1928 роках, — поема «Комета», у якій автор різко виступає проти існуючого режиму, можновладців називає хитрими й підступними, які «обведуть круг пальця» людину, а потім звинуватять у посяганні на братерство, закують у кайдани і кинуть до острогу. Але поет вірить у кращі, світліші часи:

Колись же «будуть людьми люди»!
На обрії запалить хтось маяк —
І не затрима віру з Кобеляк
Ані Мойсей, ні Ленін, ані Юда.

Перша збірка поета «До меж заказаних» вийшла в київському видавництві «Маса» 1929 року. До неї він включив поезії, написані в 1926—1928 роках. Це був період українського ренесансу 20-х років. У цьому ж 1929 році в Охтирці на Сумщині Іван Багряний разом із земляками в маленькій друкарні набирає поему «Аве Марія». Там, де вказується видавництво, написано: «САМ».

На молодого поета відразу ж полився бруд тогочасної критики. Так, скажімо, Ол. Правдюк (справжнє прізвище — Борис Коваленко) писав про те, що І. Багряний «є ідеолог заможно-куркульських груп села, які вороже ставляться до політики партії і радянської влади на селі», а звідси «негативне ставлення поета до радянської дійсності, до пролетаріату, до реконструктивних процесів». (4)

Критик зазначав, що, хоча Багряний досконало володіє езопівською мовою, він неодноразово подає і одверті обвинувачення дійсності. А твором «Аве Марія» Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, замінити її». (5)

Рецензент закидав Багряному те, що поета нібито не цікавить внутрішнє життя героїв. Вони йому потрібні лише як носії певних ідей і взагалі вимальовані під штамп.

Щодо роману «Скелька» критик пише, що Багряний не зійшов зі старих позицій, які класово ворожі пролетаріатові. Правдюк глузливо підкреслював, що поет уже з самого початку творчості «став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким». (6)

Про цей період життя і творчості Івана Багряного згадує відомий літератор і літературний критик, видавець і педагог, громадський діяч і журналіст Дмитро Нитченко (Чуб): «Моя перша зустріч і знайомство з письменником Іваном Багряним відбулась у Харкові десь навесні 1930 року, коли він зайшов до нашого видавництва «Література і мистецтво», яке містилося після реорганізації ДВУ на вулиці Вільної Академії, 5. Я працював секретарем, і він відразу звернувся до мене у справі свого віршованого роману «Скелька», який подав свого часу ще до ДВУ. Роман лежав без руху. Причина була не тільки в тому, що твір був патріотичний, історичний, а і в тому, що лише недавно був сконфіскований його інший твір «Аве Марія», яку надрукували охтирські друкарі за одну ніч. (7) Поему було видано 1929 року. Цензура не могла пропустити цей твір, бо присвята, якою починалася книжка, налякала партійних керівників і редакторів. Присвята була така:

«Вічним бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,
Всім скривдженим і зборканим,
І своїй бідній матері присвячую».

У передмові до поеми автор висловив теж на той час крамольні речі. Він просив читача не називати його поетом, «бо поети нині — бо слово поет стало означати «хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар». Багряний просив читача, звертаючись до нього «друже мій любий», «друже мій», не йменувати його поетом, тому що він хоче бути лише людиною і тільки нею.

Звісно, після ознайомлення з такою передмовою висновок був одностайним: заборона. На третій день книжку вилучили з продажу. Але було вже пізно. Дев’яносто відсотків накладу поеми вже розкупили.

Письменник взяв рукопис «Скельки» і відніс до «Книгоспілки», де редактором був Олекса Слісаренко, і 1930 року роман у віршах «Скелька» побачив світ. Через деякий час з’явилася розгромна рецензія на твір, написана О.Правдюком, а невдовзі І. Багряного заарештували.

Автор заборонених творів згодом напише:

«В 1928 році залишив інституті перебрався жити й працювати до Харкова, мавши вже такі (хоч не зовсім сталі) переконання:

1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національні не тільки за формою, а й за змістом. Я український письменник.

2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності.

3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву.

І нарешті:

4) Вважаю, що для української культури (головне літератури) створено занадто тісні рямці, щоб вона мала вповні розвиватися. Надання виключних переваг одним течіям (ВУСПП, Молодняк) і відтирання інших так само, як і поодиноких письменників, що стоять на вуспівській плятформі, з одного боку, і суворість літконтролю з другого, створювало важкі умови.

Останнє (тобто літконтроль) спричинилося до найбільшого мого особистого незадоволення, після того, як низку моїх творів не пущено до друку.

Ось такі я мав погляди і так був настроєний в 1929 р. …

Основним моїм настановленням і мрією було написати таку поетичну річ, якої ще ніхто не написав до мене.

Та друкуватись з моєю ідеологією не так просто. Поглядів я не зміняв і не переоцінював, а замість того на знак протесту вирішив друкуватись сам. Так з’явилась книжка «Аве Марія …» (8).

А далі історичний роман у віршах «Скелька», розгромна рецензія Правдюка, що вважалося прямим доносом чекістам.

Це було восени 1932 року в Харкові. Іван Багряний ішов до знайомих дівчат, що мешкали на Москалівці. «Йому перегородили дорогу двоє в цивільному, попросили пред’явити посвідчення і чемно запропонували йти за ними. Це сталося, мовляв, серед білого дня й на очах у перехожих, зосібна письменника Валер’яна Поліщука. Івану Багряному назавжди вкарбувалось у пам’ятку спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу у супроводі агентів ГПУ, запитав: «Куди?» І запам’ятався його веселий сміх: «А-а-а… На фабрику-кухню!» Здогадався Поліщук правильно, а от радів даремно: удачливому, і дотепному Валер’янові судилася ще страшніша, аніж Багряному, доля. На тій же «фабриці-кухні» зготовлено було смертний рішенець для Поліщука Валер’яна. І ще для десятків українських письменників». (9)

На допитах Багряний поводився незалежно, гордо, навіть зухвало. Слідчий допитував його російською мовою. Багряний вимагав слідчого, який би знав українську. Хоч і неохоче, але цю вимогу задовольнили. У практиці чекістів такі випадки були рідкісними. Натрапивши на такий опір, коли обвинувачений заперечував, кепкував, злив слідчих, прокурор запитав у Багряного: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» — «Я б розстріляв, — відповів Багряний і пояснив: — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте». Судді зареготали: нечасто їм доводилося чути такі відповіді». (10)

Одинадцять місяців допитували чекісти Багряного. Допити здебільшого проводилися вночі, а це забирало сили, вимучувало. Письменник не визнавав себе винним. І нарешті вирок: трирічне заслання на Далекий Схід. Він пройшов пішки тайгу й тундру, подружився з українцями, які жили тут, але згодом, як він писав, «охопила мене страшна туга за Україною». Багряний тікає із заслання, але в Томську його заарештовують. Знову суд і вирок: три роки ув’язнення в таборі. Не добувши терміну в Бамлагу, письменник тікає. Знову переховується в українців, одружується. В 1937 році народжується в нього син Борис. Тікає на Україну в рідну Охтирку, але там, за доносом сусіда, його схопили й кинули до Харківської тюрми. Знову допити, катування, вимоги зізнатися, погрози й обіцянки. Так він пройшов через оту «фабрику-кухню», спізнав усе лихо. Але як не мордували Багряного, він не «розколовся», а відкидав фальшиві обвинувачення.

Перед війною його звільнили під так звану «беріївську зворотну хвилю».

Всі ці події відображено в романі «Сад Гетсиманський». Та перед цим ще були збірка поезій «Золотий бумеранг» та сатирична комедія «Генерал».

Початок другої світової війни Багряний зустрів на волі, бо чекісти його відпустили восени 1940 року за недостатністю доказів для повторного засудження. Письменник тоді вже тяжко захворів на туберкульоз, який дістав по тюрмах. Йому було дозволено жити лише в Охтирці. За німців редагував українську газету «Голос Охтирщини». Як він сам згадує, в 1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу інтелігенції, але випадково врятувався… (11) Виїжджає до Харкова, пише сатиричну комедію «Генерал», хоче поставити її в театрі, але йому відмовляють. Режисера налякало, що автор порушив найболючіші проблеми людської гідності й людського права говорити правду і вільно думати. Комедія досі не побачила сцени.

У 1943 році І.Багряний вирушив на Захід. Був в українському підпіллі ОУН-УПА. Опинившись у 1945 році в Німеччині, організував Українську Революційно-демократичну Партію. На еміграції письменник розгорнув активну політичну та організаторську діяльність, спрямовану на згуртування українських патріотичних сил. Усе це відтворено в його публіцистиці. Визначаючи ідеологію УРДП, Багряний підкреслював, що це партія національного ідейного спрямування, її провідна ідея — ідея боротьби за українську національну державу, за національну свободу й незалежність українського народу. Він поєднував національну ідею з ідеями демократії та соціальної справедливості.

Носієм української національної ідеї Багряний вважав не касту, не клас, а український народ. Його завітною мрією було об’єднання населення України в єдину українську спільноту. З чужинського краю, з океану Багряний пророкував: «Віримо, що нарешті настане той день, коли змагання нашої великої нації закінчаться тріумфом, коли ми дійдемо до мети, змиємо бруд каторг і порох доріг і вільні й щасливі розправимо плечі в своїй власній хаті, де на покутті зорітиме наша велика Правда». (12)

Письменник заповідав, що треба виховувати людей сміливих і гордих, незалежних у своїх думках і устремліннях, а не «духовних плебеїв», які за гріш продають ідею, партію чи друзів, тобто треба виховувати новий тип людини, політика, організатора. Ці настанови Багряного актуальні й сьогодні.

«Прикро дивитися, — зазначає Іван Дзюба, — тривожно бачити, як і сьогодні національно-демократичні сили роблять помилки, які вже губили Україну і від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний…». (13)

Велике виховне значення має стаття з книги «Публіцистика» «Молодь Великої України і наші завдання», яка допоможе сучасній молоді, як і колись вихідцям з України на еміграції, позбутися почуття меншовартості й неповноцінності і повірити в себе, у свою силу, свою державу.

Іван Багряний випробував свої сили в найрізноманітніших жанрах. В історію літератури ввійшов як оригінальний поет, полум’яний публіцист, самобутній прозаїк, неординарний драматург. Змальовані ним образи вражають своєю психологічною достовірністю. Це Григорій Многогрішний і Наталка Сірко з роману «Тигролови», Андрій Чумак та його брати з «Саду Гетсиманського», Петро й Ата з «Буйного вітру», штурман з «Морітурі».

Літературну працю письменник поєднував з активною громадсько-політичною роботою. Він заснував газету «Українські вісті», разом з іншими письменниками-емігрантами створив організацію МУР (Мистецький український рух), був лідером УРДП, обирався заступником і головою Української Національної Ради, був організатором і заступником голови українського молодіжного руху ОДУМ (Об’єднання Демократичної Української Молоді).

Тяжке життя, поневіряння по таборах і тюрмах Радянської імперії підірвали здоров’я письменника. Останні п’ятнадцять років життя він хворів на туберкульоз, а до нього додалася ще й хвороба серця.

Так хотілося ще працювати й творити, а сил уже не було. «Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень, б’юсь з хворобою, підданий ріжним лікарським маніпуляціям. Серце. Здається, моя пісенька проспівана… Оце написав кілька рядків, а так, ніби працював півдня кайлом у шахті», — писав він до Дмитра Нитченка. (14)

Які тільки ярлики не вішали на письменника: і «український Пушкін», і «український Солженіцин», «куркульський прихвостень»і «хвильовист», «адепт ленінської революції» і «діяч оунівського запілля».

А сам письменник хотів бути «тільки людиною». Критика нещадно картала його в еміграції, а на батьківщині переслідували сталінські агенти.

Іван Багряний мріяв написати художній твір про Симона Петлюру, про повстання на панцернику «Потьомкін», відновити в пам’яті й покласти на папір роман «Мариво», який був конфіскований у 1932 році… Та смерть невблаганна.

25 серпня 1963 року о сьомій годині вечора перестало битися серце великого письменника. Помер Іван Багряний у санаторії Сан Блазієн у Шварцвальді, Західна Німеччина. Поховали його в Новому Ульмі. На пам’ятнику, поставленому на могилі, викарбувані слова з поеми «Мечоносці»:

Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.

Всього неповних 57 років прожив письменник, а скільки створив у найнестерпніших умовах! 1944 рік — роман «Люба»

1946 рік — роман «Золотий бумеранг»

1947 рік — повість «Морітурі»

1948 рік — комедія-сатира «Генерал», повість-вертеп «Розгром»

1950 рік — роман «Сад Гетсиманський» 1953 рік — повість «Огненне коло»

1956 рік — поема «Антон Біда — герой труда»

1957 рік — «Маруся Богуславка» — перша частина незавершеної трилогії «Буйний вітер»

1965 рік — «Людина біжить над прірвою» 1994 рік — «Під знаком Скорпіона» 1996 рік — «Публіцистика»

Твори для дітей

«Телефон», «Казка про лелек та Павлика-мандрівника»

Пісні

«Балада про Тютюнника», «Марш українських Січових стрільців», «Вставай, народе!», «За Україну» та ін.

У паламфлеті «Чому я не хочу вертатись до СССР?», автор пояснює всім, чому він не хоче вертатися на ту «родіну». Для багатьох людей Європи й усіх частин світу дивно: як це можна втікати від своєї Вітчизни? Багряний каже, що його Вітчизна — Україна — сниться йому щоночі, бо там лежать кості його предків, там могила його матері. Але він не може туди повернутись, бо там більшовики, які знов кинуть його й таких, як він, у тюрму, відправлять на каторгу:

«Я повернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, — зазначає Багряний, — коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький… Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості».(15) Сьогодні Іван Багряний повертається в Україну своїми творами, своєю вірою в її незалежність і вірою в її народ, незнищенну могутню націю, що «сама кує й буде кувати свою долю».

Н. Волошина

Література

1. Костюк Г. Відійшов у безсмертя //Іван Багряний. Публіцистика. — К.: Смолоскип, 1996. — С 837.
2. Іван Багряний. Публіцистика. — С 23.
3. Гаврильченко О., Коваленко О. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного. Передмова // Іван Багряний. Сад Гетсиманський. — К.: Дніпро, 1992. — С.8.
4. Ол. Правдюк. Куркульським шляхом //Большевики про Івана Багряного. Прометей, 1959. — С. 6.
5. Там само. — С 8.
6. Там само. — С. 15.
7. Нитченко Дм. Листи письменників. — Мельбурн(Австралія): Ластівка, 1992. — С.З.
8. Цит. за: Шугай О. Прирекла любов // Літературна Україна. — 1992. — 6 лютого.
9. Череватенко Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ». Передмова // Багряний І. Людина біжить над прірвою. — К.: Укр. письменник, 1992. — С. 303.
10. Там само. — С. 304.
11. Цит. за: Шугай О. Через терни Гетсиманського саду // Літературна Україна. — 1990. — 6 вересня.
12. Іван Багряний. Публіцистика. — С 86.
13. Дзюба І. Громадянська снага і політична прозірливість. Передмова // Іван Багряний. Публіцистика. — С 10.
14. Нитченко Дм . Листи письменників. — С 30—31.
15. Іван Багряний. Публіцистика. — С.30.

Багряний Іван (Іван Павлович Лозов’ягин). Українська література

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутися на сторінку Іван Багряний

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *