Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі». Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

    Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі». Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

    Дімаров уособлює… еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла.
    М. Слабошпицький

    У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко.
    Дімаров Анатолій Андрійович народився 17 травня 1922 р. на хуторі Гараськи, на Полтавщині у сім’ї гречкосія Гарасюти Андроніка Федоровича, а не в Миргороді, як писав потім у численних анкетах.
    Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми б мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але мати, дружина куркуля, рятуючи дітей і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Раніше він не міг про це сказати, лише на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти».
    Через багато років сини ще побачилися з батьком, а Анатолій навіть трохи жив з ним під Харковом, де старого Гарасюту як доброго господаря на свій страх і ризик (не мав же «надійних» документів…) прийняв пасічником керівник однієї установи. Згодом керівника самого репресували, Гарасюта змушений був звільнитися — та й пропав безвісти на життєвих перехрестях…
    Страшні роки голодомору А. Дімаров пам’ятає ще хлопчаком. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями, воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах. По закінченні війни навчався в Літературному інституті ім. О. М. Горького в Москві, потім — у Львівському педагогічному інституті, у Вищій партійній школі в Москві. Був на редакційній роботі в газетах «Радянська Україна», завідував відділом у газеті «Радянська Україна», «Радянська Волинь», працював головним редактором Львівського обласного видавництва «Радянський письменник».
    А. Дімаров вважає Волинь своєю другою батьківщиною. Приїхав до Луцька в 1944 році, де прожив шість років. Тут у нього прокинулася національна свідомість. «У мене до того ніколи не сиділо в душі, що я — українець!».
    Друкуватися Анатолій Дімаров почав з 1944 року, першу книжку — повість «Гості з Волині» видав1949 року, а 1951 р. — нарис «Дві Марії».
    Відтоді він опублікував понад два десятки книг. Найвідоміші серед них — новели «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1951), «Через місточок» (1957) ; романи «Його сім’я» (1956) , «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964), «Біль і гнів» (кн. — 1, кн. 2— 1980).
    У романі «Біль і гнів» А. Дімаров переконує, що війну перемогло саме народне життя. Стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір’я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в’їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник.
    У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у ХХ столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

    Головною темою роману «Ідол» є психологічні колізії. Автор показує, на які труднощі натикається людина, створюючи сім’ю вдруге, коли вже має дітей від першого шлюбу, яким далеко не завжди подобається вибір батьків. Саме через Ларочку Софія втратила люблячого Петра, переступила межу порядності, безсердечно знущаючись із пасербиці Наталі, знищила ненароджену дитину, щоб тільки звільнитися від другого шлюбу, який став для неї випробуванням. До речі, й Петрові в цій ситуації не легше. Тому не дивно, що в уста героя Дімаров вкладає такі слова: «Чому б йому не зустрітися з Софією набагато раніше, коли він ще був неодружений, а вона — незаміжня? Мали б тепер двох спільних дітей, і ніщо не тьмарило б їхнього щастя». Роман «Ідол» надзвичайно гостропроблемний і актуальний. Його авторові, як і за роман «Його сім’я», закидали звинувачення в різних гріхах. Основним було, як зізнається у спогадах письменник, те, що у творі «не зображений вплив колективу на виховання дитини».
    Побут, страх перед тим, що єдина доня житиме у злиднях, як всі інші діти, змусив і головну героїню присвятити себе дочці аж так, щоб зруйнувати і своє життя, і — в перспективі — доччине, виховавши справжнього ідола, що потребує покори і поклоніння.
    Материнський інстинкт заступає не тільки любов до другого чоловіка, але й змушує витиснути з власного серця навіть жаль до старого батька, який не має грошей на харчі в той час, коли Софія збирає малій дочці справжні капітали то на білячу шубку, то на годинник.
    Повість А. Дімарова «Квартира». Сама назва твору пояснює багато. Головний герой повісті аж ніяк не тягне на оптимістичного юнака, образ якого був притаманний радянським творам про щасливу розв’язку великого кохання — шлюб. Уже з перших рядків повісті автор дає зрозуміти, що сім’я досягла важливого пункту — в неї є власне житло. І ось тепер глава родини береться за облаштування квартири, береться так натхненно, що дуже швидко, крім квартири, для нього вже нічого не існує. Страшно читати таку асоціацію персонажа: «Мати померла тоді, коли слали паркет». Щоб зіронізувати над примітивністю радянського міщанина, А. Дімаров вдається до бурлеску — підміни низького стилю високим. Його герой без тіні ніяковості проголошує: «Лише дуб, коли його обробити як слід, набирає з роками благородного світло-коричневого кольору. Старанно процикльований, покритий прозорим лаком, взятий у світлі плінтуси, він матиме вид старовинної картини, яка вийшла з-під пера майстра вісімнадцятого, а то й шістнадцятого століття».
    Примітивні досягнення такого типу у персонажа «Квартири» викликають набагато більше емоцій, аніж родинне горе, або родинне щастя. Коли від нього пішла виснажена гонитвою за речами вагітна дружина, це не викликало ніяких докорів сумління. Довідавшись, що дружина, народивши доньку, не проти розміняти квартиру, він готується до кримінального злочину: «Поділити квартиру…Розіп’ясти, роздерти, розрізати все, чим він досі жив: весь його труд, всі його надії, всю його втіху. Відібрати найдорожче, без чого й життя — не життя!».
    Найстрашніше в цій історії, що головний герой, якого й названо промовисто «Мик-Мик», свято переконаний у своїй правоті і в злочинності намірів дружини, яка нібито й народила заради того, щоб загарбати квартиру. Він стає потенційним кримінальним злочинцем, небезпечним для суспільства, фанатиком квартири, істотою, для якої квартира дорожча від маленької доньки.
    Проте автор не наважився піти до кінця. Обставини у повісті складаються так, що формально власник квартири не винен у смерті дружини й дочки — вони гинуть в авіакатастрофі. Але, почувши цю звістку, він торжествує. Він здобув блискучу перемогу — зумів відгородитися своєю квартирою від усього світу, він поставив помешкання на постаменті найвищого бога. Ось чому в монолозі героя звучить думка про те, що він «сам, один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою, яка єдина не осудить, з якою він давно вже став єдиним цілим, злився душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого і через усе переступить».
    Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад.
    Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978),— вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті.
    Про таке, як у війні, але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого — чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. Або, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником («Термінальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім’ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»). Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова — людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди…»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання «хто є хто»: , «Мама Люба», «Кримінальна Історія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж». «Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з них пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста та села, перетворюючи їх, колись добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліплених єдиним бажанням — щось «дістати», «вхопити», «запопасти».
    У повісті «Боги на продаж», якою завершується книга, письменник звертається до історії. Твір цей — жорсткий аналіз становлення підлості в людині, художнє дослідження того, як під впливом жахливих обставин тоталітарної диктатури, «класового підходу» відбувалося перетворення чистої дитячої свідомості на свідомість «батькопродавця», що незмивним тавром лягає на совість людини, призводить до моральної деградації, робить злою, жорстокою, зловтішною, такою, яка ненавидить усіх навколо себе. А почалося все з «батькопродавця» Павлика Морозова, чи, радше, зі слів учительки: «…підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!» І від того першого несміливого підняття руки — до письмової заяви-публікації в газеті: «зрікаюся батька як класово ворожого Радянській державі» — такий швидкий і короткий шлях. Викривлена свідомість і страх — це та могутня сила, на яку розраховував сталінізм — давала блискучі наслідки нівечення людської свідомості, перетворення особистості на «гада плазуючого». А потім — відмова й від заарештованої матері, конфлікт із сестрою, зрада нареченої. І так через ненависть до людей, через озлобленість, до останнього свого притулку, аж поки не прозвучали слова оповідача: «Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Неначе виконали дуже неприємний обов’язок і тепер були вільні од нього». Яка оцінка людського життя може бути жахливішою, ніж ця.
    Протягом десяти років письменник створив цикли оповідань «Сільські історії» (1988). Великий інтерес у читачів викликав двотомник спогадів «Прожити й розповісти» (1997-1999), збірка оповідань «Жінка з дитиною» (1959), «Самосуд» (1999) та збірка повістей та оповідань «Зблиски» (2002).
    Збірка «Зблиски» має глибокий символічний зміст. Вона допомагає усвідомити основне ідейно-тематичне спрямування авторської думки. Тлумачний словник української мови так трактує значення слова «зблиск»: спалах вогню, блискавки, світла.
    В одному з інтерв’ю письменник зізнався: «У моїй пам’яті зблиснули давні спогади. А результатом цих спогадів і постала збірка». Основу цієї збірки становлять найкращі оповідання, новели та повісті, які друкувалися останнім часом у періодичних, зокрема в журнал «Київ» та «Березіль». Серед них «Борода», «Тринда», «Ясноока ти, ясноока», «Наталка-Полтавка», «Мітла», «Персональний пенсіонер», «Матка», «З святом тебе, мамо, з святом», «Сни», а також повісті «Молитва по Марії», «Ціпоньки-ціпи», «Поема про камінь», у яких подано зріз сучасного життя в місті та селі. У збірці «Зблиски» змальовано долі українських селян, подано виразний світ художніх почуттів, образів, колізій.
    Провідна тематика художніх творів — людина з її повсякденням, любов’ю, муками виживання, мріями, болями, смертю та безсмертям.
    Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Анатолій Дімаров розумів, що про народ потрібно писати без будь-яких прикрас. Гірка правда життя, змальована в повісті, дасть нам більше користі, ніж замилювання споконвічними атрибутами старожитньої України. Художник слова дуже тонко проникає у внутрішній світ героїв, відчуваючи найтонші порухи живої душі.
    У повісті «Поема про камінь» про це ще раз нам нагадує письменник, який у своїх спогадах звертається до трагічних часів, коли відбувалося «переселення народів». Анатолій Андрійович різко засуджує імперську політику Москви щодо інших народів колишнього СРСР, звертає увагу на екологічні проблеми: випробування атомної зброї в околицях Семипалатинська, опромінення казахів, загибель Аральського моря.
    Однією з провідних тем у художньому доробку письменника є тема материнства. Світлою і ніжною любов’ю, співчуттям до матері, берегині роду людського, пройняті твори Анатолія Дімарова «Тринда», «Ясноока ти ясноока», «Матка», повість «Молитва по Марії».
    Українська жінка Василина, яка на війні втратила свого чоловіка й сина, рятує від смерті пораненого фашиста, вбачаючи в ньому не ворога, а теж чийогось сина. За свій гуманний милосердний вчинок жінка була жорстоко покарана владою.
    Марія Безрідна, героїня повісті «Молитва по Марії», «увійшла в життя автора надовго, заволоділа його уявою». Життя цієї мужньої, самовідданої жінки є прикладом жертовності, безмежної материнської любові. Саме вона вчила сина жити чесно й не коритися неправді.
    Герой повісті «Молитва по Марії» Олексій Безрідний, цей рицар духу у світлі насильства, стверджував своє право бути людиною на землі. Він не хотів пристосовуватися до обставин, жити тихо й затишно. Його не могло вдовольнити маленьке щастя для себе. Він прагнув щастя для свого нещасного краю і народу. Таким його виховала мати — Марія.
    Прозаїк у своїх творах також звертався до виховних традицій української родини: традиції шанобливого ставлення до батьків, відповідального ставлення батьків до виховання дітей, родинної злагоди.
    В оповіданні «Ясноока ти, ясноока» письменник наголошує на тому, що кожна людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, задумуватися над тим, у чому полягає сенс її життя.
    А. Дімаров своїми творами ще раз нагадує читачам, що українці здавна були глибоко віруючими людьми, дотримувалися звичаїв і традицій своїх пращурів, жили за законами Божими. Тому не дивно, що у збірці присутні ще декілька образів-архетипів — образ церкви, хреста і хрестика, які супроводжують людину від народження до смерті.
    Хрестик в оповіданні «Матка» є теж символічним,знаковим,живим нагадуванням того, що всі ми християни, тож повинні нести в своїх серцях любов до ближнього свого, вміти пробачати.
    Великою національною трагедією для українців є нищення, руйнування наших святинь — більшовицькою владою. І ця тема проходить через усю творчість прозаїка. Письменник своїми творами прагне прихилити душу сучасного читача до первозданного, одвічного, що має стати джерелом відродження духовності нашого народу.
    Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова — синонім життя.
    Написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Про хлопчика, який не хотів їсти» (1958) «Блакитна дитина» (1968), «На коні і під конем» (1978), «Для чого людині серце» (1963), «Друга планета”« (1980), «Тирлик».
    Твори А. Дімарова про дітей і для дітей позбавлені солодавого загравання до читача, нещирості, недоречності й дорослого дидактизму — вони привертають до себе правдою, реальністю, теплим гумором, тому й цікаві сьогодні тим, хто може вигукнути за героєм твору «Блакитна дитина»: «Коли б дорослі знали, як важко жити підліткові!».
    В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
    Повість «Блакитна дитина» складається з двох частин: перша — «Через місточок», у якій розглядаються глибокі філософські проблеми життя людини. Так і у творі А. Дімарова був чарівний місток, що провисав над безоднею, по один бік якої жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. «Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа», — говорить автор-оповідач.
    Цей чарівний місточок переносить автора у далеке дитинство, спогади про яке і становить зміст другої частини повісті — «Блакитна дитина».
    У творі постають зовсім не дитячі проблеми: стосунки між батьками й дітьми, учнями й учителями, протест проти ганьби й захист власної честі, справжня дружба, правда і брехня, перше кохання…
    За повістю Дімарова «Українська вендета» знято однойменну стрічку (1990, режисер В. Крайнєв, Київська кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка), за повістю «Симон-різник» — художній фільм «Ізгой», (1992, реж. В. Савельєв, творче об’єднання «Феста-Земля» та «ССС-Фільмкунст», Німеччина; Гран-ПріМкф у м. Сан-Ремо, Італія, 1993).
    Найяскравіші твори Анатолія Дімарова з доробку останніх літ увійшли в книжку «Божа кара» (2009). Том складають твори, написані в часи, коли диктат ідеологічних інституцій не обмежував мистецького запалу. В книзі цілком відсутні оцінки й авторські характеристики дійових осіб — натомість подається безпристрасний переказ подій життя героїв чи вчинку або навіть жесту. Прихильність не так до описів і оцінок, як до фіксації дій — не випадкова, а, очевидно, принципова, визначальна риса авторського стилю А. Дімарова, що має корені не лише в його світобаченні, а навіть у темпераменті.
    Історії, які А. Дімаров оповідає, ніби очевидець, настільки вражаючі, кричущі, що будь-яка додаткова драматизація навела б на думку про їхню вигаданість. Але вони нефальшиві, і зокрема, події одної із них — повісті під назвою «Самосуд» — зафіксовані в документах епохи.
    «Самосуд» розповідає про енергійного й підступного нікчему, що прагнув за будь-яку ціну самоствердитися за рахунок власних односельців.
    В Анатолія Андрійовича Дімарова — дві життєві пристрасті: його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєднувалися в його житті, що у творах письменник не раз звертався до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів — до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, шафах. На стінах — картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.
    Нині А. Дімаров з незгасною наснагою працює над дуже стислими афористичними оповідками-притчами.
    “Описати все, як воно було, показати так, як Бог намалював” — творче кредо письменника, якому він слідує усе своє життя.

    Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі». Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Анатолій Дімаров

    Повернутися на сторінку Українська література

    Вас можуть зацікавити:

    1. Анатолій Дімаров. Аналіз творчості

    2. Анатолій Дімаров. Життєвий і творчий шлях

    3. Дімаров Анатолій Андрійович. Біографія. Творчість

    4. Біографія Анатолія Дімарова

    5. Для чого людині серце? Аналіз твору (за оповіданням А. Дімарова «Українська вендета»)

    6. Правда про янгола, «блакитну дитину» (за твором А. Дімарова «Блакитна дитина»)

    7. «Я теж стою над урвищем, і по той бік — прожиті мною роки». Огляд життя і творчості А. Дімарова

    8. Для чого людині серце? (за оповіданням А. Дімарова «Українська вендета»)

    9. Щира розповідь про власне дитинство (за повістю «Блакитна дитина»)

    10. Анатолій Дімаров. Матеріали для вивчення творчості в 7 класі

    11. Художній дивосвіт Анатолія Дімарова. Урок-зустріч з письменником

    12. Щира розповідь про власне дитинство (Урок за повістю Анатолія Дімарова «Блакитна дитина»). 7 клас

    13. Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі»

    14. Дитячий світ Анатолія Дімарова (за повістю «Нa коні і під конем») (С. Ленська)

    15. Секрети мистецької майстерності А. А. Дімарова (за збіркою «Зблиски») (Я. Бахчевнікова)

     

    Комментарии закрыты.