Твір на тему ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант»), Українська література, 10 клас

Твір на тему ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант»), Українська література, 10 клас

 

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх російських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шевченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в морокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки путня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо. …А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й квартира для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…».

I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї.

Доля ніби сприяла дівчині: «…У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».

Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…».

Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.

Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на навчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.

Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу.

Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своєму незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Василю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і вигнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.

Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.

Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя-оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», тепер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших…

Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».

Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..». Треба у це щиро вірити.

 

Твір на тему ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант»), Українська література, 10 клас

 

Повернутися на сторінку Твори з української літератури, 10 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.