Твір на тему СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА, Українська література, 11 клас

Твір на тему СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА, Українська література, 11 клас

 

У кожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на башнях у надвечір’ї, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церквами. Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами називали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань релігійного чи іншого значення. Отже, слово «соборність» (єдність, єднання) є спорідненим до слова «собор».

Проблема збереження цінного історичного пам’ятника в романі Олеся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює велич людини-творця, людини-воїна, людини-громадянина.

Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною довершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!» Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов’язана із цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам’ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас із невтомним дослідником, ученим-етнографом, видатним істориком Дмитром Явор-ницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам’яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу народу, захищаючи цей історичний пам’ятник.

А Іван Баглай та його учитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок славного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані.

На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі нерозривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього «козацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім’я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх уболіваннях.

Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь-ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вдачею і за віком, але є між ними і спільне: усі вони дуже тонко відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму. Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені, Володимире, але не в той бік ти думаєш».

Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. «Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів.»

На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про ганьбу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі.

Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди залежно від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а й людини, і собори наших душ залишаться незайманими.

 

Твір на тему СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА, Українська література, 11 клас

 

Повернутися на сторінку Твори з української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.