Твір на тему МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ, Українська література, 10 клас

Твір на тему МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ, Українська література, 10 клас

 

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних — за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршованих інтонацій.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Поезія «Гаї шумлять…» починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як золото», «горить-тремтить ріка, як музика»). П. Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін «думки пряде», «мріє гай над річкою»), який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів — шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить). Суголосна людська душа, вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета — уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять.» вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш «Арфами, арфами.», в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок із природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою — тогочасного громадського життя:

Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде.
Перламутровий.

Подібні настрої — оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого — притаманні й поезії «Там тополі у полі…»:

Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур.

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші «Світає…»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. «Промінням схід ранить ніч, мов мечами»,— таким поетичним виразом П. Тичина малює «роботу» сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Водночас автор і в цій поезії залишається самим собою. Природа для нього — не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.
О глянь, що над нами!
Розкраяно небо — мечами, мечами.

Удруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках згадує про ліричного героя, значно місткіший, ніж попередній. Мечі — не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гроз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова проникливо читати і книгу природи, і людську душу.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини — «Ой не крийся, природо.» Ця лірична мініатюра присвячена осені. Але яку гаму людських почуттів вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість — і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість — безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптово — зміна настрою:

Тільки зірка упала.
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі.
О, ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’язково здійсниться. Чи ж не тому «засміялося серце у тузі»? Це — несподіваний образ-оксюмирон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за логікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення. У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору-персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, кристалізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь — це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

 

Твір на тему МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ, Українська література, 10 клас

 

Повернутися на сторінку Твори з української літератури, 10 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.