Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Вченi — фiлософи, iсторики, фольклористи, ентографи, — литературнi критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових i лiтературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмiрну глибину його поетичного таланту. Культурно-цивілізаційні й громадсько-політичні ідеї Франка часто живили й навіть визначали зміст багатьох його художніх творів, і все-таки було б великим спрощенням розглядати його художні тексти як маніфестацію політичних ідей, а постаттю суспільного діяча підміняти складну й суперечливу іпостась Франка-митця.
Весь народ спiває як свої власнi пiснi на слова Франка «Безмежнеє поле», «Мiсяцю-князю», «Розвiйтеся з вiтром, листочки дрiбненькi» та iншi. Його називають титаном працi, що подiбно бiблiйному Мойсею, сорок рокiв свого життя вiддав невсипущiй, а часом каторжнiй працi i невпиннiй боротьбi за соцiальне i нацiональне визволення свого народу. Вiн плекав нових борцiв, вiв молодих митцiв до вершин свiтової культури. Щоб сучасний читач змiг конкретно уявити собi титанiчнiсть працi Франка, досить назвати кiлька цифр. За все життя вiн написав понад шiсть тисяч художнiх творiв i наукових праць, себто кожнi два днi творчого життя — новий твiр. «Зiбрання творiв у 50-ти томах», що побачили свiт, — ледве чи охоплюють половину спадщини I. Я. Франка! Подiбну працездатнiсть до самозабуття, до повного фiзичного i психiчного виснаження у свiтовiй практицi вiдшукати важко.
Непримиренний ворог австрiйської цiсарської влади i польської шляхти, через яку австро-угарська корона здiйснювала панування над українським населенням Галичини, цькований власними псевдопатрiотами i клерикалами iз «народовського» i «москофiльського» таборiв, вiн жив у крайнiй бiдностi, заробляючи на хлiб часом корекутрою чужих праць i перекладiв. Але Iван Франко виявив таку цiльнiсть свiтогляду, характеру, переконань, безкомпромiснiсть в досягненнi життєвої мети, яку ще мали Григорiй Сковорода, Тарас Шевченко, а з молодших його сучасникiв — Павло Грабовський та Леся Українка.
Разом iз Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Iван Франко — один iз трьох найвизначнiших поетiв нової української лiтератури. «Вiд часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвiте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…» — сказав вiн про революцiйну музу Лесi Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче i поетичне слово пiсля Шевченка Україна почула ранiше, ще iз Франкової збiрки «З вершин i низин» (1887, 1893) — другої пiсля «Кобзаря» книжки революцiйної поезiї в українськiй лiтературi.
Його поетична творчiсть зростала на революцiйних традицiях Шевченка, її мотиви i образи живило реальне життя i соцiальна боротьба в Галичинi останньої чвертi XIX столiття. А крила i безсмертя поезiї Франка — це вiд власного генiя, якому посильно було осягнути все: економiчнi закони суспiльного розвитку, скарбницю свiтової культури, секрети поетики, причини трагiчного життя народу i його мудрiсть, виражену в думах, пiснях, прислiв’ях, приказках.
Понад столiття тому, 1878 року, зi сторiнок першого революцiйно-демократичного журналу «Громадський друг» зiйшли рядки його «Каменярiв». Ще через чотири роки в першiй у Львовi українсько-польскiй робiтничiй газетi «Praca» було видруковано «Гiмн». Цi твори поклали межу, за якою лишились роки учнiвства, пошукiв, iдейного гарту, а попереду стелились десятилiття титанiчної працi, боротьби, нових пошукiв, сягання мистецьких висот, удари злої долi i важкi, знесилюючi перемоги.
У передмові до збірки польськомовних оповідань «Nieco o sobie samym» (1897) Іван Франко вказував на два типи митців — геніїв, «обранців долі», та «письменників-робітників», і скромно зараховував себе до другого типу письменників. У них бібліографія творів звичайно більша за життєпис, стверджував Франко, і «людина неначе зникає поза тим, що зробила». Саме такий цивілізаційний міф про Каменяра — письменника-робітника свідомо створював Фанко на основі власного життя і творчості, й цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості, перекривши собою іншу іпостась — Франка як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті й у стражданні», «творця нових напрямів», представника духу часу, коли жив. Саме такі «обранці долі», на переконання Франка, мали право на життєпис, оскільки він «дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення». Себе ж український письменник називав лише серед робітників, які «допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку».
Таким чином, Франко свідомо спрощував власну творчість і принижував свою роль як митця, протиставляючи романтичній концепції письменника-генія позитивістське розуміння автора, суспільного діяча. Його міфологема каменярів стане підгрунтям культурно й національно значущої, цивілізаційної моделі творчості, у дзеркалі якої Франко запропонував майбутнім читачам оцінювати також і його власну постать.
Загалом своєю творчістю Франко підключився до важливих процесів, які визначили характер розвитку тогочасної української літератури: секуляризації суспільно-літературної думки, формування жанру суспільного роману, переборення конвенційності шевченкового стилю, складання новітньої сугестивної поетики, поглиблення психологізму, розгортання естетики натуралістичного й постнатуралістичного плану.
Суспільно-культурний контекст творчості Франка визначали ідеї європеїзації та культурної інтеграції загальноукраїнського літературного процесу, з одного боку, та обгрунтування цілісності єдиної культурної традиції українського письменства від давнини до сучасності — з другого боку. Загалом саме на цей час припадає складання концепції національного письменства. Елементами його стали просвітницька ідеологія «загальнонародної» української літератури, ідея суспільно-цивілізаційної місії літератури, культурницька ідеологія . Ці процеси свідчили про активність національно-культурного самоусвідомлення та провідну роль у цьому процесі української літератури. До обгрунтування концепції національного письменства Франко прилучався як митець і як теоретик літератури та критик, відзначаючи двоєдиність культурної орієнтації українського письменства. Така двоєдиність грунтувалася на загальних тенденціях новочасної світової літератури до «інтернаціоналізації літературних уподобань і інтересів» (у сені однозначності «могучих духових, суспільних та моральних інтересів нашого часу») та «націоналізації кожної поодинокої літератури».
Концепція національного письменства Франко істотно змінювалася в різні періоди його життя, так само, як змінювалася й естетико-художня програма його творчості. Може, жодний інший український письменник не виявив такої динаміки зміни ідей, програм, творчих засад, як Франко.
У пошуках власної концепції він пройшов через полеміку з народовцями й москвофілами, змушений був відмежовуватися від національно-романтичної теорії окремішності й позитивістської ідеї «людськості», відштовхувався від соціалізму й націоналізму, здійснював пошуки універсального морально-гуманітарного ідеалу та поборював кризу позитивістської свідомості.
Особливості культурної та естетико-художньої діяльності Франка великою мірою визначено ідеалами суспільно-культурного й просвітницького руху, який сам Франко назвав «Молодою Україною». Саме так, за аналогією з іншими європейськими модернізаційними рухами другої половини ХІХ ст. («Молода Німеччина», «Молода Скандинавія», «Молода Польща»), Франко називатиме діяльність покоління, яке вийшло на суспільне й літературне поле останньої чверті ХІХ ст. під гаслами соціалізму, радикалізму й реалізму.
Як митець Франко формуюватиме принципи «нової» реалістичної школи в плані теоретичному й практичному. Естетично нова культурна ситуація зумовлювался переходом від пізньоромантичних літературних орієнтацій, етнографічного й реалістичного побутописання до суспільно-психологічної школи, близької до європейського натуралізму.
«Нова» школа спиралася на моральні засади національної традиції української культури та зміну форм художнього освоєння сучасності, яку переживала вся європейська література наприкінці ХІХ ст.
Роль, яку Франкові судилося відіграти в історії української суспільно-культурної думки, зумовлена як перехідним характером його доби, так і геокультурним порубіжжям, яким вирізнялася Західна Галичина. З одного боку, світогляд і художня творчість Франка відбила зміну цілих епох (романтизму й позитивізму, позитивізму й модернізму). З іншого боку, особливості художнього світу письменника зумовлювалися центральноєвропейським контекстом — належність Західної Галичини до єдиного геокультурного простору Австро-Угорщини породжувала співіснування різних мов (української, польської, німецької) та різних культурних традицій. Наприкінці ХІХ ст. саме Галичина стала посередником у поширенні нових західних ідей у Наддніпрянській Україні.
Разом із іншими західноукраїнськими митцями Франко вводив українську літературу як активний чинник у центрально- та східноєвропейський літературний контекст. Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, вільно володіючи кількома мовами, Франко виборював українську літературу, за його власним визнанням, «права горожанства серед цивілізованих народів світу».
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького. Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов. Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага в гімназії надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправлення сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасній пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.
Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавлення класичного літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою. На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й електична.
Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «москофільського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши ж до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», які ще велися між «москофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед польсько-українських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.
На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі — «вірші любовні, драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея», два перші акти «Уріеля Акости» Гуцкова, ціла «Краледворська рукопись» і т. д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором (як зізнавався сам, ще в гімназії записав «сотні народних пісен, казок прислів’їв та інших творів».
Рання поетична творчість виявляє передусім літературні зацікавлення Франка й розвивається переважно в річищі тогочасної галицької літературної традиції.
Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. Ідеальні образи, характери й ситуації, відтворювані у віршах, відображали ідеалістичний світогляд автора, а романтичні настрої та сюжети видавалися вторинними, книжними. У ранніх поезіях Франка бракує романтичної пристрасності і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.
Серед прикмет ранньої лірики Франка — тяжіння до класичної форми вірша (сонет), до олітературення народної пісні й балади.
Наслідувальний характер ранньої поезії, який виявився в запозиченні сюжетів, співіснував, однак, із оригінальною романтично-декоративною стилістикою, за допомогою якої автор оживлював історичні легенди й перекази.
Оригінальність поетичної манери раннього Франка, за словами критика, виявилася насамперед у нетрадиційності його художнього вибору, а саме — у відкиненні народнопоетичної художньої форми.
Особливість поетичної манери Франка виявилася не так у стилі, як у виборі та розробленні відомих літературних тем. Риси оригінальності вбачалися в певному нюансуванні класичних сюжетів, яким автор надавав елегійних і рефлексивних відтінків, у широкому використанні алегоричних і риторичних формул.
Часто класична форма сонета, сповільнений ритм і книжна лексика слугували розгортанню ідеалізованих образів-алегорій — народного духу («Народна пісня»), божественної любові, що пробуджує поетичну творчість («Моя любов»), загальнолюдського духу («Божеське в людськім дусі»). Загалом, у ранній ліриці Франка домінувала ідеалістична естетична свідомість. Вона базувалася на елементах по-просвітницькому трактованого платонівського ідеалізму та класицистичній морально-естетичній сублімації. Прикметно, що саме така ідеалістична естетична концепція, поєднувана з романтизмом, натуралізмом чи неоромантизмом, здебільшого визначатиме еволюцію всієї його творчості. Франкова концепція творчості будувалася на зближенні художньої творчості з духовною, моральною практикою. Це актуалізувало гуманістично-творчий характер літератури й підносило особливу цінність морально-риторичної єдності знання та слова. Художня творчість, таким чином, несла в собі ідеальну гуманістично-просвітницьку тенденцію, а естетика відображала моральний зміст людської діяльності.
Молодого Франка приваблює не статика риторичних фігур, а динамічне, контрастне зіставлення глобально типізованих характерів. Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності, що визначають загальнолюдський духовни досвід (ідеал «божеського в людськім дусі»).
Предметом поезії загалом, за визначенням Франка, має бути не просто реальність, а вторинна, морально-інтелектуальна, «реальність», тотожна з особливою ідеальною «природою» і «розумним життям, — не простим органічеським вегетуванням». Так Франко фактично відмежовується від реалізму як принципу естетики та способу художнього зображення.
Ідеалізм у ранніх творах Франка виявляється насамперед у їхній дидактичній спрямованості й випливає із злиття морального, раціонального та емоційного рівнів художньої творчості. При цьому тенденція розгорнена через діалог, аргументи об’єктивуються через опозиції ідеалізованих типів і персонажів (князь — співець, благородний вождь — підступний зрадник), конфлікти й перипетії будуються на зіткненні загального й конкретного, на протиставленні станових і загальнонародних, загальнодержавних інтересів. Такі конфлікти характеризують ранні драматичні спроби Франка («Славой і Хрудош», 1875; «Три князі на один престол», 1875). Його загалом цікавить слов’янський, давньоруський дружинницький епос. Франко настільки захоплювався епічністю українських народних пісень і дум, що мріяв про опублікування твору на зразок відомого Краледворського рукопису.
Уже в цей період закладається певна система оцінок та вподобань, які дають змогу говорити про окремий — ранній період творчості Франка.
Перші поетичні твори Франка позначалися відстороненим сприйняттям національної традиції, впливами класицистично-просвітницького ідеалізму та раціоналізму, пізньоромантичною стилізацією.
Мистецтво й література через це мислилися особливою ідеальною, духовно-практичною сферою пізнання й виховання «людськості». Прикметно, що ідеалістична естетика була характерною не лише для раннього періоду, а й відчувалася навіть у період так званого натуралістичного перелому Франка в теорії «наукового реалізму». Вона залишалася властивою також для його зрілої та пізньої творчості.
Таке спрямування ранньої творчості в поезії доповнювалось у прозі відкритим замилуванням романтичною готикою і фантастикою. Загалом європейський літературний процес останньої чверті ХІХ ст. визначався передусім розвитком реалізму й натуралізму. Пізньоромантичні та пізньокласицистичні елементи, широко практиковані в тогочасній українській літературі в Галичині, були вже застарілими, однак усе ще популярними. Сам Франко схарактеризував еволюцію своєї ранньої творчості як шлях засвоєння найновішої «реальної» школи й переборення псевдокласицизму — «найбільше фарисейського і брехливого з усіх видів тої всеєвропейської моди, яка широко ввійшла в набуток «вищої» літератури тих часів».
Переплетення фантастики й реальності, історії та сучасності з суспільними, просвітницькими ідеями вказувало на проміжне місце повісті між романтичним типом оповіді та соціальним романом, потребу якого Франко особливо відчував.
Про це свідчить зокрема зображення життя й побуту різних соціальних груп. Розгалужена наративна структура повісті будується за допомогою вставних розповідей і часових зсувів. Новим на той час, на думку самого Франка, було змалювання «живими сценками» явищ суспільного життя, таких як ворогування сімей, ставлення сільського священика до польського двору, опришківство ХVІІІ ст., розбійництво ХІХ ст., монастирське життя та побут поміщицької сім’ї, вияви вільнодумства серед євреїв тощо. Таким чином, романтична повість увібрала в себе елементи суспільної студії.
Таким чином, Франко завершував ту традицію розвитку української романтичної прози, яка привела до появи на національному грунті вальтерсскотівського історичного роману в прозі П. Куліша («Чорна рада») і готичного роману, започаткованого «Тарасом Бульбою» М. Гоголя. Повість Франка «Петрії і Довбушуки» вичерпувала форми готичного роману й засвідчувала перехід останнього до розряду масової літератури.
Переорієнтація з «казки» на «історію», заявлена наприкінці повісті, вказала на перелом у творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 роках, коли почали виходити його прозові «образки» «Борислав», що «мали повний скандальний успіх серед галицької публіки». Знайомство з найновішою європейською літературою (Е. Золя, Г. Флобер) і творами російської народницької белетристики, заангажованість у соціалістичному русі прискорили процес самоусвідомлення молодого письменника, сприяли демократизації його світогляду та зверненню до ідей реалізму й позитивізму.
Знаменним фактом тогочасного суспільно-култьурного життя Галичини стало зародження в невеликому колі людей, згуртованих навколо журналу «Друг», нового типу свідомості, названої на відміну від популярних тоді ідей «народовства» й «москофільства» радикальною партією.
Молоді «народовці» («Друг» на той час став уже органом «народовського» напряму) виступили як «апостоли правди» та «християни» під гаслами прогресу, науки, соціальної й моральної свободи, за що їх охрестили нігілістами й соціалістами.
Франкові судилося стати одним із ідеологів і літописців цього руху, започаткованого наприкінці 70-х років.
Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей, філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка («Гімн», «Товаришам із тюрми», «Каменярі»).
Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті «Поезія і її становисько в наших временах» (1876). Розуміння природи поетичної творчості в ній близьке до ідеалістичного (зокрема, в трактуванні «поетичної справедливості»). Однак стаття містить також і критику абстрактних естетичних ідеалів класицистичного та романтичного типу. Ключовим при цьому стає поняття «людськості», яке Франко мислить по-просвітницькому (як загальнолюдську моральну сутність) і по-позитивістському — як суму емпіричного людського досвіду й водночас як позитивний родовий ідеал. Пізніше, в період глибшого зацікавлення позитивізмом, розробляючи принципи натуралізму в літературі та «релізму» в політиці, Франко значною мірою конкретизуватиме саме поняття «людськості», зокрема, переосмислюючи його субстантивну (божественну) заданість і пов’язуючи з ідеями суспільного й етичного прогресу. У цьому плані й література бачилася поверненою не до ідеального класичного ідеалу, де з’єднувалися дух, уява й природа, а співвіднесеною з соціальним аналізом реальної людської історії.
Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), хоча рух до нього демонстрували попередні критичні виступи Франка («Літературні письма», «Роман Е. Золя «L’assomoir», «Новь» І. С. Тургенєва», «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і в Франції», «Критичні письма в галицькій інтелігенції»). Заперечення романтичної естетики супроводжується в них утвердженням суспільної ролі мистецтва й потребою створення «реальної» критики.
Становлення нової парадигми розвитку української літератури Франко пов’язує з перспективою розгортання «новішого» реалізму, що на цьому етапі є для нього своєрідним різновидом європейського натуралізму — синтезом аналітичного, «наукового» методу й «поступової» раціонально-просвітницької тенденції.
Теорія «наукового реалізму» спиралася на досвід французького натуралізму (передусім Золя) та «ультрареалізм» російської народницької белетристики (зокрема Гл. Успенського), в якій Франко побачив виразну гуманістичну тенденцію. На його переконання, література має не лише описувати реальність, а й аналізувати факти, причини й наслідки для того, щоб виявити механізми функціонування суспільства й показати інтелігенції культурні та прогресивні завдання, зблизити її з народом. Головним взірцем, зізнавався Франко пізніше про свою літературну школу, «був Золя, потрохи Діккенс, Брет Гарт, Марк Твен і Щедрін».
Ознайомлення Франка з натуралізмом та його трансформація на українському грунті накладалися на спостереження над тодішнім галицьким життям. Епоха «нафтової гарячки» надавала колись квітучому сільському Підгір’ю, співцем якого вже в ранній творчості виявив себе Франко, нового індустріального характеру. 1877 р. Франко видає збірку «Борислав. Картини з життя підгірського народу», якою започатковує цикл бориславських оповідань, що до них звертатиметься протягом майже всього життя.
На кінець 70 — початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху — зв’язок із робітничими гуртками, участь у виданні робітничої польської газети «Praca», вивчення й популяризація окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассал, К. Маркса, співпраця з польськими соціалістами тощо. Симпатії Франка до робітничого руху пояснювалися значною мірою поглядом письменника на пролетаріат як на «чинник цивілізації», що сприяє вселюдському прогресові, оскільки, мовляв, робітники борються за такий лад, який «кожній, без винятків, одиниці забезпечить всебічний розвиток природних даних».
Крім очевидного функціонального й пропагандистського характеру, студії з життя робітників, які Франко друкує того часу, мають виразну просвітницьку тенденцію. Так, Франко намагається доповнити натуралістичний об’єктивізм Золя, а зображення брутальних сцен і тривіальності буденного життя облагороджує гуманними ідеалами та моралізаторськими сценками. Зацікавившись явищем пролетаризації колишніх селян у Бориславі та умовами життя ріпників, Франко тенденційно показує, як Борислав «пожирає молоде покоління, лісти, час, здоров’я і моральність цілих громад, цілих мас». Соціологічно-етичне підгрунтя утверджуваного Франком натуралізму зумовило зображення моральних страждань та несвідомих афектів, спричинених нафтовою «гарячкою» — хворобливим станом свідомості, який протиставляється все ще ідилічному сільському життю. Франка цікавить психологія «маси», «масовий» герой, він показує десакралізацію традиційного сільського мислення і розпад традиційного способу життя (пияцтво, розбишацтво, руйнування патріархальних стосунків).
«Галицьки образки», з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі «Дністрянка» («Лесишина челядь», «Два приятелі»), започатковували серію «коротеньких картинок», які могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману. Фрагментарність, ексізність прозових студій Франка, фіксування тогочасності в окремих моментах її розвитку, на його думку, мали підготувати наступний — синтетичний етап літературного розвитку, коли мали з’явитися «ширші заокруглені образи дійсності». Ішлося, отже, про руйнування старої оповідної структури, в якій функція автора-всезнавця спрямовувала й вичерпувала епічну художню перспективу. Багатогранність і різнорідність життєвого матеріалу, його принципова невичерпність, з одного боку, й майже утопічна віра в спроможність художньої аналітики та злбиження її з наукою, з іншого, руйнували монологічну закритість оповіді в натуралістичній прозі, зближували її з імпресіоністичною. Цей процес трансформації епічної структури позначився на прозі Франка.
Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна: 1878 р. написано першу в українській літературі натуралістичну повість «Boa constrictor», 1880 р. — повість «На дні», 1881 р. — незавершений роман «Борислав сміється». У проміжках між ними — новаторська збірка оповідань «Борислав» (1877), цикл «Рутенці» (1877), новели й оповідання з народного життя. Розгорнена оповідь у перших оповіданнях Франка, сугестивна й контрастна в «Лесишиній челяді» та іронічна в «Двох приятелях», набуває в циклі «Борислав» гострого публіцистичного характеру.
Франко намагається опанувати такі форми художнього зображення, в яких гуманістична тенденційність природно й закономірно випливала б із конкретних обставин і характерів, а самі колізії мали б не лише побутовий характер а й змальовували «відносини людей, поодинокі їх учинки та громадські імпульси, що пробуджують до такого, а не іншого діяння».
Конкретність і детальність описів життя «ріпників» не лише окреслюють специфічний предмет зображення, а й покликані зафіксувати особливу, майже наукову об’єктивність літературних студій.
В оповіданнях «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник» ідеться про розпад традиційного патріархального ладу й руйнування таких моральних засад, як родинна любов, побратимство, батьківський закон, побожність. Згідно з натуралістичним методом Франко сприймає бориславське життя як виродження, завмирання духовних потреб і пробудження звірячих інстинктів, як стан постійної нервової гарячки. Водночас гуманна тенденція та просвітництво виявлені в тому, що Франко протиставляє бориславській пастці ідилію сільського життя, і його ріпник прозріває і повертається на село. Алегорія Задухи має при ньому красномовно й дохідливо показати всю недолю, уособлювану Бориславом, а навернення «грішника» — стати гіркою іронією на життя у бориславському світі.
Натуралістичний контекст бориславських оповідань відчувається у міфологізації такого соціального явища, як Борислав. Створюється загальний образ міста-потвори, ландшафту, засіяного кістками жертв, людської маси, напівсп’янілої-напівбожевільної. Таким чином, соціальне зло й фізичне виснаження супроводжуються фізіологічним і психічним руйнуванням характеру. Натуралізм та документалізм Франкових творів підривав романтичні конфлікти й моралізаторсько-сентиментальні повчання творів «народовського» спрямування.
Об’єктивний науковий метод зображення письменник поєднує з просвітницькою тенденцією в оповіданні «Ріпник», повістях «Boa constrictor», «На дні», де віра в природну, добру, здатну до морального відродження людську натуру, переважає об’єктивний аналіз психофізіологічного й соціального виродження та вносить у твори елементи моралізаторства, сентименталізму. Важливою ознакою теорії «наукового реалізму» є, отже, просвітницька критика згубного впливу на людину соціального середовища.
«Boa constrictor» можна вважати першою власне натуралістичною повістю в українській літературі. Структуру її визначає особливий психологізм, заснований на елементах самоспостереження психологічній сугестії та аналізі «дрібних, мікроскопічних мотивів психологічних». Важливою ознакою повісті став натуралістичний спосіб зображення, за яким людина в соціальному процесі є жертвою, а сам процес — фатальним і ворожим. Франко міфологізує буржуазний спосіб життя. Символом його стає змій-полоз, уособлення «золотої гарячки», в яку втягнений новочасний буржуа Герман Гольдкремер. При цьому важливу роль відіграє напружена фабула, а також психофізіологічний аналіз свідомості героя. Цей аналіз засвідчує не лише підпорядкування владі золотого полоза-капіталу, а й одержимість манією влади, що символічно (й навіть фізіологічно) проступає у сні Германа про сексуалне оволодіння богинею щастя.
Повість «Boa constrictor» вводила в українську літературу жанрову структуру, не подібну ані до романтичного валтерскоттівського, ані до просвітницького роману виховання, елементи якого наявні в повістях Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
1907 р. Франко створює нову редакцію повісті. Зображуючи характер і життєвий шлах «галицького капіталізму», він зупиняється, як сам зауважує, на історії «галицького капіталізму взагалі». Його прогресивне суспільно-історичне значення, на думку автора, полягало в створенні ситуації, яка давала можливість «вийти зі старої тісноти та безрадності патріархального життя, пізнати більше світу, розвинути свою волю».
Властиві ранній творчості Франка пошуки адекватного художнього способу зображення нового життєвого матеріалу (побуту ріпників, їхньої пролетаризації й моральної деградації) втрачають на цей час свою гостроту й актуальність. Його цікавить трагізм життя окремої людини та фатальна сила випадковості.
Письменник підкреслює одноплановість характерів, доповнюючи сюжетні лінії, загострюючи їх і навіть надаючи їм аванюрного підтексту. Таке повторне звернення до вже написаного, варіювання його й переосмислення відбивають глибинну філософсько-естетичну системність індивідуального світобачення письменника.
Виразною зміною позначено розвиток індивідуально-особистісного первня в поетичних і прозових творах Франка початку 80-х років. Загалом лірика Франка містила в собі відчутний ідеологічний підтекст, оскільки індивідуальне світосприйняття поета відбивало самоусвідомлення всього покоління 70-х років, «Молодої України». Громадянська лірика цього періоду засвідчує майстерне опанування публіцистично-романтичною риторикою й відверто авторською поетичною дикцією. У програмовому для свого покоління «Гімн. Замість пролога» Франко використовує ритмомелодику й романтичний архетип Духу, навіяний поезією Ю. Словацького. На цій основі Франко уславлює вольове самоствердження й поривання вселюдського духу, проголошуючи його «вічним революцінером».
«Гімн став декларацією «нового», десакралізованого й раціонального типу світогляду, носієм якого було покоління «молодої України».
Уперше видана 1887 р. й згодом доповнена й перевидана 1893 р., збірка «З вершин і низин» — свого роду підсумкова на двадцятилітньому творчому шляху поета. До першого видання включено незначну частину поезій, написаних протягом 1877-1887 років. Друге, значно розширене видання, організоване за поетичними циклами, жанрово й стилістично багатофункціональне, тематично різнопланове, можна вважати зразковим в українській літературі кінця ХІХ ст. Поетична збірка Франка задала той спосіб циклічної організації та своєрідної діалогізації поетичного тексту, який стане притаманним ліриці ХХ ст. (Леся Українка, М. Вороний, П. Тичина). Домінантний настрій збірки — героїзм самопожертви й самопосвяти.
Чимало поезій у збірці «З вершин і низин» датовано 1880 — 1883 роками. Власне, на цей період припадає активний процес становлення поетичного голосу Франка, вже не обтяженого романтично-класицистичною традицією, а зорієнтованого на створення суб’єктивно забарвленої «реальної» поезії.
Революційні мотиви й політичні гасла втрачають декларативність, а виростають із потужного асоціативного образотворення, де синтезовано психологічні настрої, картини весняної природи й напружене пульсування людської думки.
Характерною ознакою такої нової «реальної» лірики є інтелектуалізм і живе, зацікавлено-суб’єктивне ставлення до зображуваного. Так, раціональнї ідеали, співвіднесені з природними викликами, втрачали абстаткний зміст і ставали живими й конкретними («реальними»). Звертання до «розуму-бистроума» як до сили, що сприяє суспільному пробудженню, підтверджується в самих поезіях інтенсивністю авторського мислення, його асоціативністю й точністю формулювання думки. Суголосність авторської позиції з думками й настроями ліричного героя підсилює авторитетність поетичних зізнань, надає їм громадського резонансу й драматичного смислу. Іноді таки «думи» (жанрова суголосність із Шевченком) переростають у жанрові сценки, стають пейзажними замальовками.
Цикли «Скорбні пісні» та «Нічні думи» зі збірки «З вершин і низин» можна розглядати як іще один різновид громадянської лірики Франка, де чимраз чіткіше окреслюється неповторна суб’єктивність ліричного героя. У них прориваєтьєся ліричне, інтимно-суб’єктивне переживання в моменти зневіри, рогубленості, душевної боротьби.
Цикл «Думи пролетарія» пройнятий романтично-вольовим ствердженням активного діяння («На суді»), іронією щодо фальшивості «братніх» сліз і обивательського життя («Ідеалісти»), звертаннями до однодумців-товаричів («Товаришам»). Новий герой — пролетарій, який стає носієм авторської свідомості в творчості Франка, одержує в цьому циклі право заманіфестувати свої ідеали («Semper idem!», «Не люди наші вороги»). Усе виразніше утверджується стилістика монологічного мовлення, закличного й абсолютного в своїх оцінках.
До циклу «Excelsior» увійшли твори, в яких помітну роль відіграють структури епічного й драматичного плану («Наймит», «Беркут», «Христос і хрест», «Човен», «Каменярі», «Ідилія»). Для них характерна двоплановість поетичної думки, яка поєднує предметний і абстрактний рівні зображення. Конкретні реалії, зорові образи (беркут, човен, каменярі, наймит) переростають в узагальнені символи й алегорії. Таке смислове розширення образів (народу як наймита на своєму полі; беркута — птаха, що навіює передчуття смерті, символізує деспотію, фатум; Христа, що асоціюється з ідеалами людського поступу й розуму; каменярів, які торують шлях і водночас алегорично окреслюють простір духовного діяння людини) засвідчує складання особливого поетичного ідеологізму. Крім символічного підтексту власне художніх асоціацій, ці твори цікаві також своїми психологічними сугестіями. Пластичною, зоровою проекцією духовного ідеалу поета, його самоозначенням стала образна об’єктивація емоційно-психологічної єдності й цілеспрямованості колективу і «я», що набуває майже архетипного смислу в «Каменярах». Каменярі — алегоричний образ не героя, а звичайного робітника, одного з маси. Саме так видозмінюється героічна тираноборча парадигма романтизму в добу позитивізму.
Зацікавлення натуралізмом та увага до конкретних життєвих явищ із погляду психологічного й соціального позначилися й на прозі Франка. Його приваблюють характери й ситуації, що відображають становлення нових морально-психологічних уявлень і на іншому, ніж Борислав, матеріалі, приміром із життя духовної інтелігенції, виявляють розпад феодально-клерикальної ієрархії та її системи цінностей. Художнє студіювання дійсності привело Франка до нового жанрового різновиду — нарису, що стоїть між публіцистикою і художньою прозою (цикл «Рутенці», 1878). Формується і новий спосіб характеристики — через належність літературного персонажа до певного «суспільного типу». Позитивістська методологія виявлялася тут у зведенні окремого індивідуального характеру не до ентологічного чи історичного, а до суспільно-психологічного типу. Головною загальнопсихологічною ознакою «галицьких рутенців» Франко вважав «буржуазні (міщанські) інстинкти». Тим самим письменник відходив від сільської патріархальної тематики й переключався на проблематику міщанського, міського й індивідуалістичного змісту.

Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.