Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика (продовження), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика (продовження), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

У повісті «На дні» накреслюється свідома критика натуралістичного методу Золя. Український письменник уже в теорії «наукового реалізму» заклав характерну відмінність від натуралістичного методу Золя, доповнивши його просвітницькою «поступовою тенденцією». У повісті «На дні» головну увагу він звертає на студіювання насамперед морально-психологічного досвіду, духовного життя, бувши більше «психопатологом», подібно до Достоєвського, ніж «соціологом», як Золя.
Жанрова й тематична багатоплановість ранньої лірики Франка збагачується політичною сатирою. Як реакція на злободенні політичні акції, написані жваво, дошкульно й виразно, з неприхованими натяками на учасників тогочасного галицького політичного життя, сатиричні поеми й вірші Франка були оригінальним явищем в українській літературі.
На початку 80-х років Франко у жанрі прози створює серію малих творів — студій буденного життя, «правних понять і обичаїв» люду, записаних із вуст оповідача, де авторська оцінка досить тонко ховається за іронічним, хоча зовні цілком нейтральним тоном оповідача («Добрий заробок», «Історія моєї січкарні», «Хлопська комісія», «Домашній промисел», «Сам собі винен»). Ці оповідання майстерно переводять пізнавальний і соціологічний інтерес письменника на індивідуальні характери, а розповіді героя-свідка або учасника події роблять зображуване фактом суспільної історії.
У малій прозі цього періоду Франка цікавить становлення людського характеру, зокрема особливий світ дитинства, де формуються перші враження про добро й зло. Окремі сторінки життя «маленької» людини відтворюються найпереконливіше через дитячу психологію. В оповіданнях «Малий Мирон» «Олівець», «Грицева шкільна наука», «Злісний Сидір», «Микитичів дуб» розгорталась історія формування особистості, «починаючи від перших проблисків власного думання» і закінчуючи зародженням протесту проти «усякого неволення та тиранства».
Протягом 1881-1882 років Франко друкує натуралістичний роман із життя робітників «Борислав сміється». У ньому переплітаються пропагандистські завдання й власне літературна мета автора. Ескпериментальну заданість роману Франко формулює як намір «дати небувале в окрасці бувалого», показати вповні «те, що тепер існує в зароді» «нових людей» «при роботі». Такий ідеальний смисл твору стосувався зображення масового руху бориславських робітників. Організований страйк і повстання робітничого Борислава, які стали об’єктом зображення, автор художньо й ідеологічно домислює. Однак твір не є шаблонною політичною агіткою, писаною від одного випуску до іншого, або простою ілюстрацією соціалістичних ідей («боротьби праці і капіталу). Перед Франком стоїть завдання створення нового жанру, відповідного його ідеологічній меті. Реальність і аналітизм зображення характерів героїв, відомих із попередніх творів бориславського циклу, мальовничість описів і пластичність масових сцен, увага до психології, введення паралельної сюжетної лінії з життя галицьких буржуа виводили твір поза межі документалізму та пропагандизму і засвідчували пошуки нового жанру.
На передній план письменник висуває морально-психологічну самосвідомість «важку і незвичну» «працю думок» новонароджуваного пролетарія-інтелігента, який стає втіленням нового героя-ідеолога. Такий герой вводиться в текст майже з готовими ідеями й пропагує їх серед робітників.
Важливим критерієм естетичних оцінок стає в цей час для Франка не так реальний, як ідеальний смисл зображуваного. Саме такий принцип «ідеального реалізму» сформульовано в історичній повісті «Захар Беркут». За задумом повість мала бути історична й «ідеальна». Громадське життя Карпатської Русі ХІІІ ст. осмислювалося письменником у перспективі соціалістично-федералістських ідеалів з орієнтацією на сучасність. На історичному матеріалі, так само, як раніше в романі «Борислав сміється» на основі робітничого руху, Франко символізує політичний ідеал «тісної організації громад». Відтак за ідеологічним наповненням цю історичну повість можна розглядати як суспільно-політичну утопію. Однак така утопія поєднується з конкретикою й самодостатністю історичної повісті, обростаючи «історичною і неісторичною декорацією».
Франко формулює поняття реалізму ідеального. Такий реалізм має звертати увагу не на «тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності», зауважує Франко, а передавати «думки, змагання, боротьбу». Важливу роль відіграють при цьому ідеальні типи, які мають «уособляти в собі думи і змагання даної доби».
Теорія «ідеального реалізму» початку 80-х років зафіксувала переосмислення натуралістичного соціологізму («наукового студіювання), з одного боку, й повернення Франка до ідеальних структур мислення й романтизму — з іншого. «Реалізм» як метод та «ідеалізм» як зміст і мета художнього зображення (уособлення дум і змагань даної доби, «представлення розвитку суспільності») дещо видозмінено нагадують елементи «наукового реалізму» Франка — «науковий» метод і «поступову» тенденцію.
Пошуки Франка в царині поезії у 80-х роках вилилися в цикли «вольних» і «тюремних» сонетів, які внесено до другого видання збірки «З вершин і низин». Цикл «Вольні сонети» об’єднує ряд творів, написаних у різні роки. Провідною для нього стала потреба оновлення класичного змісту сонета. Нове значення відкривається тоді, коли проявляється внутрішня діалектика жанру, народжується нова гармонія й оновлюється формально-змістовий взаємозв’язок класичного тексту. У «Вольних сонетах» Франко демонструє, як переосмислюється взаємозалежність «рабської» форми та «свобідної» думки, коли остання стає виявом нового, демократичного світовідчуття. Формами останнього є антиномії думки й почуття, права й сили, праці й страждання, бажання і щастя — загалом, весь обсяг змісту, який передає динаміку живого, зацікавленого світовідчуття поета, суб’єкта «плебейської» нації, як називав себе Франко.
Розкріпачення громадянського пафосу всупереч класичній формі сонета й виявлення в сонетах демократичних суб’єктивних почуттів і думок були тим новим, що, за Франком, оновлює сонет.
Новаторське переосмислення природи сонета Франко продовжує в циклі «Тюремні сонети», написаних переважно під час третього ув’язнення (1889). «Поетична революція», здійснювана в них митцем, пов’язана передусім із опобутовленням і натуралізацією змісту сонета, який відтворює реальність тюремного буття. В «Тюремних сонетах» поет стає хронографом і одночасно філософом описуючи будні арештантського життя, філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існування, дешифруючи його символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням цього «дна».
Зрештою, переживання ліричного героя й картини оточення складаються в загальний образ метафізичного зла — деспотичної тюремної культури. Перспектива бачення буття розширюється: від тюремної камери вона переходить на карту Європи, де панують дві імперії — Австрія і Росія. Страждання окремої людини піднесено до оскарження долі всіх жертв, які принесло людство на своєму історичному шляху.
Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які відтінюють дійсність універсаліями морального плану — легенда про зраду й покарання Пілата, про голуба й пустельника.
Укладаючи «дзвінкі рифмові сплети» сонетів, натуралізуючи й демократизуючи сонет, Франко-поет тяжіє до повноти словесного вираження, яке виявляло б мудру гармонію думки й слова, влучність моральної сентенції, освітлювало ідеал людяності, виростало з ефекту катарсису через видіння пекла й людських мук. Така поетична структура виразно тяжіла до класичних структур образотворення, які мають у собі цілеспрямовану моральну настанову. Так поряд із «реальною» тенденцією в творчості Франка розвивається й тенденція до ідеалізації морального світу й духовної парадигми людського життя.
У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з «народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах у сусідів».
Загалом і в поезії, й у прозі, як слушно зауважував А. Кримський, «в писательській формі бачимо у Франка великий поступ за період 80-х років». Значно розширюється тематико-проблемне коло його оповідань і повістей. Поряд із соціологічним студіюванням дійсності, реалістичними оповіданнями («Хлопська комісія», «Ліси і пасовиська», «Цигани») чіткіше виявляє себе тенденція до стилізації, інакомолвення, сатири. Серед творів такого плану можна виокремити оповідання гофманівського типу («Без праці»), сатиричні твори в стилі Салтикова-Щедріна («Свина»), сатиричні сюжетні казки («Куди діваються старі роки», «Наша публіка»), казки з апокрифічно-сатиричною і бурлескною тенденцією («Як русин товкся по тім світі», «Як пан собі біди шукав», «Як то Згода дім будувала»), оригінальні притчі-новели («Поєдинок», «Рубач»).
Франка цікавить також проблематика «сучасного» роману — особливого різновиду прози, пройнятої актуальним соціальним змістом, не обмеженої формами натуралістичного чи романтичного мислення, але близької до синтетичного суспільного узагальнення. Елементи популярних різновидів вальтерскоттівського роману чи роману авантюрного, виховного, психологічного служили вихідним пунктом творення ним нового «сучасного» роману.
Сучасним психологічним романом у творчості Франка 80-х років стала написана польською мовою (1887) «Лель і Полель». Твір за життя Франка не був опублікований, хоча обіцяв стати новаторським явищем не лише в українській, а й у тогочасній польській літературі. «Лель і Полель», особливо в першій частині, певною мірою ту готичну різноманітність, яка накреслилася вже в ранній повісті Франка «Петрії і Довбущуки». Однак така різноманітність слугує іншій меті — в центрі уваги письменника-позитивіста є історія виховання нового героя. Брати-близнюки Калиновичі здобувають освіту, стають незалежними й займають високе соціальне становище (один — як редактор газети, інший — адвокат). Перша частина твору мала характер функціональний — за допомогою фантастичної і майже детективної історії про віднайдення скарбу, епізодів польського повстання, реалій дитинства письменник окреслює історичний контекст формування характерів героїв.
Особливості сюжету й композиції твору зумовлені романтичною концепцією двійництва. За сюжетом, один із братів-близнюків виявляється ошуканим підробленими листами та обіцянками жінки й задля свого кохання зрікається своїх переконань, стає ренегатом і зрештою накладає на себе руки. В момент його смерті другий брат-близнюк відчуває напад тяжкої хвороби й стає немов паралізованим, утративши волю й здатність існувати автономно. Повість закінчується смертю обох братів, стверджуючи майже містичний зв’язок, який існує між близнюками.
«Лель і Полель» — зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Начко Калинович. При цьому зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й стильові переходи — від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії — створили широкий образний діапазон цього новітнього роману.
У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає «історії Галичини й особливо історії галицько-українського національного і літературного руху». Значний доробок Франка-критика як рецензента й фольклориста (статті «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Наші коляди»).
У 80-х роках Франко створює ряд поем («Ex nihilo», 1885, «Святий Валентій», 1885), у яких проблематика духовного характеру виступає на перший план. Філософський монолог «Ex nihilo» («Монолог атеїста») задумувався письменником як твір із виразним суспільним (антиклерикальним) змістом. У ньому поетично викладалися філософсько-етичні засади атеїстичного світогляду, що набував, однак, гностичного забарвлення. Пафос твору відбивав позитивістську критику Бога згідно з ідеями незнищенності матерії й раціоналізмом людського духу (пізнання). Через знання, сумнів і критику геройнігіліст доходить висновку про принципову активність духовних потенцій людства. Таке трактування атеїстичного світогляду не тотожне нігілізмові, як стверджувала тодішня клерикальна критика. Заповнені трудом «воля і простір» суб’єктивного діяння полягають для героя-позитивіста в «сумніві, критиці і досліді правди», а не в нігілістичному запреченні Бога. Франко розгортає монолог, відтворюючи ритміку живого мовлення з його інерцією, повторами, логічними силогізмами, що передають безпосередній процес народнження думки. Враження розмовного стилю засвідчують, зокрема, постійні ритмічні переноси.
Аналіз новочасного гуманізму в зв’язку з християнським його трактуванням і гностицизмом Франко здійснює в поемі «Святий Валентій». Тема жертовності й егоїзму, співвідношення любові до ближніх і свободи індивідуальної волі накреслені в поемі на підставі легенди про житіє святого Валентія. Поему, як зазначав Франко в листі до Драгоманова, задумано як твір, що критикує антигуманні й антикультурні елементи християнства і має «ярко освітити антигуманні і антикультурні погляди християнської аскези».
Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 р. складає докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Докторська дисертація Франка базувалася на дослідженні давньохристиянського роману «Варлаам і Йоасаф» та його літературної історії. Раніше Франко пропонував у Львівському університеті для здобуття докторського ступеня свої дослідження про політичну лірику Шевченка й творчість І. Вишенського, але обидві теми було відхилено. Перебування у Відні підготувало грунт для нового етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам’ятками східної міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх форм, тем і способів письма. Серед нових його творів 90-х років — повість «Для домашнього огнища» (1892), поема «Цар і аскет» (1892), «Зів’яле листя» (1896), збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд» (1898), низка оригінальних поем.
Важливими складниками художніх пошуків Франка були театр і драматургія. Починаючи з ранніх драматичних спроб, інтерес його до театру був постійний. А на початку 90-х років він замислюється над тим, щоб «кинутися головою на поле драматичне». Значну увагу театрові приділяв Франко і як критик. З огляду на особливу культурно-просвітницьку місію українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських драматургів, намагається обгрунтувати суспільно активну природу сучасного йому театру.
Перу письменника належить низка театрознавчих рецензій, статей, досліджень. Серед них «Руський театр» (1893), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894), статті, присвячені творчості С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, Я. Кухаренка, К. Писанецького. Осмислюючи шляхи розвитку театру в Галичині й Наддністрянській Україні в широких зіставленнях із європейським театром і драматургією, Франко формулює такі визначальні, на його думку, принципи національного театру, як «підійми поступу і просвіти». Новий демократичний театр і нова драматургія мали давати «картину української громадськості» загалом, а не в окремих її верствах, представляти реальність у взаємних впливах різних суспільних груп, бути «документом часу» й пробуджувати в глядачів критичне ставлення до дійсності.
У своїй творчості Франко звертає основну увагу на «психологічну та історичну правду замість декораційного блиску». Уже ранні переклади «Антігони» й «Електри» Софокла, «Іліади» й «Одіссеї», шкільні драматичні розробки Франка («Югурта», «Славой і Хрудош», «Три князі на один престол») свідчили про освоєння поетики класичного типу, інтерес до старого й нового, романтичного й натуралістичного театру. В перших драматичних творах Франка виявилися прикметні ознаки його мислення — протиставлення різних, переважно контрастних моральних настанов, конфлікти, засновані на боротьбі за владу, мотиви зради, діалогізм як спосіб розгортання думки, ідея народу як могутньої сили в історії й носія гуманістичних ідеалів.
Пізніше теми з сучасного життя стали об’єктом драматичних творів «Рябина» (1886; 1893), «Майстер Чирняк» (1894), «Учитель» (1896), «Украдене щастя» (1893), «Будка, ч. 27» (1896). Історичній тематиці присвячено драми «Сон князя Святослава» (1895) та «Кам’яна душа» (1895).
На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи — створення ліричної драми «Зів’яле листя» (1896), поем «Похорон» (1898), «Іван Вишенський» (1900), збірки «Мій Ізмарагд» (1898).
Лірична драма «Зів’яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів «декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. — період раннього модернізму. В історії нещасливого кохання одного з сучасників (щоденник його, ймовірно, слугував Франкові за вихідний матеріал), у власних переживаннях і сумнівах поет уловив настрої й філософію нового покоління, яке втрачало цілісність попереднього позитивістського світогляду, заснованого на авторитеті розуму й науки.
Звертають на себе увагу різноманітність ритміки й строфіки цієї збірки Франка, її стилістична динаміка, інтертекстуальність і симфонізм. Драматична форма трьох «дій» («жмутків»), кожна з яких інтонована тільки їй властивими настроями, барвами, мотивами, надавала цілісності поетичному матеріалу. Подібно до природного циклу, суб’єктивне чуття проходить стадії весняного («молодечого», ідеального) розквіту, літнього рефлексивного співу-роздуму, зрілого осіннього спомину-плачу, й зрештою — зимового (вселенськи розчарованого) відстороненого аналізу й резигнації. Місткими семантичними узагальненнями стають метафори й символи «живого щастя», «невиспіваного співу», «смерті-привиду», «любові-плачу», які організовують всю поетичну збірку, надаючи їй цілісності. Вони дають змогу поєднати теми любові й творчості, тугу за природною гармонією і холод інтелектуальної рефлексії, демонічне розчарування й риторичну гру в самогубство.
«Зів’яле листя» стало узагальненням інтимних переживань поета, відбитих у його творах різних років, а «лірична драма» — формою найбільш раціональної, філософської рафінованої обробки ліричної теми.
Проблема індивідуалізму в зв’язку з моральними, національними, громадянськими обов’язками й гуманістичними ідеалами стала об’єктом поетичних рефлексій у поемах Франка «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей». У цих творах продовжено розпочатий «Зів’ялим листям» аналіз роздвоєної свідомості митця, який почувається втомленим від свого каменярського обов’язку, розчарованим і відкиненим своїм народом.
Морально-філософські пошуки у творчості Франка цих років виразно засвідчила його збірка «Мій Ізмарагд». За взірець поет узяв давньоруський збірник релігійно-повчальних афоризмів і притч «Ізмарагд», який становив, за його словами, «неначе певний курс практичної, християнської моралі». Нове прочитання давнього джерела стало оригінальною духовно-творчою акцією для Франка. Він зізнався, що давно мріяв написати таку книжку, де цілковито виявилася б морально-виховна, духовна природа самої поетичної мови.
Автор загалом наголошував, що «правдива поезія мусить бути засвіди моральною», й тим самим видозмінював свої попередні вимоги до «реальної» поезії. Нова збірка мала бути «наскрізь моральною», але не моралізаторською й доктринерською. Найважливішою ознакою «Мого Ізмарагду» стало злиття особистого переживання та загальнолюдського чуття любові, доброти, лагідності, толерантності, що їх письменник прагне передати своїм читачам.
Культурно-історичний універсалізм і гуманітаризм, характерні для Франка в цей період, виявились у розширенні індивідуального світобачення до рівня «людськості», в ототожненні духовної сутності «я» з уселюдською моральною природою.
Франкова моральна поезія, вміщена у збірці «Мій Ізмарагд», пропонувала іншу тенденцію розвитку поетичного мислення порівняно з символістською естетизацією життя, метафізикою краси та онтологізацією суб’єктивного в поезії наприкінці ХІХ ст.
Загалом Франко — і як критик, і як митець — причетний до формування такої категорії, як «сучасна література». Саме так трактується актуальний літературний процес, свідком і учасником якого був і сам письменник. Поява численних періодичних видань, розгортання літературної критики, активізація перекладацької діяльності — все це сприяло формуванню повноцінного літературного процесу, елементом якого було й уявлення про сучасну літературу.
Радісне відчуття гурту однодумців-каменярів змінюється у Франка в средині 90-х років визнанням персональної жертви та свідомим самоозначенням як «мужичого сина».
Маючи намір дати в кількох томах оповідання, «більше-менше однорідні змістом, давніші поміж новішими», Франко тематично замикав епічне коло тем і проблем, які фактично відтворювали цілісну картину суспільно-історичного буття Східної Галичини останньої третини ХІХ ст., і, отже, давали культурно-психологічний зріз окремої епохи. У своїх натуралістичних студіях і реалістичних оповіданнях він розгорнув «образ нашої суспільності» через життя «робочого люду» (збірка «Добрий заробок» і інші оповідання», 1902), через процес виховання сільського хлопчини, «починаючи від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи» (збірка «Малий Мирон» і інші оповідання», 1903), через становище жінки та емансипаційний рух у тогочасному галицькому суспільстві (збірка «Маніпулянтка» і інші оповідання», 1904, 1906).
У 90-х роках Франко також часто звертається до казково-алегоричних, притчевих форм, до сатири. Він створює класичні за місткістю узагальнення казки та притчі-сатири («Звірячий бюджет», «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Доктор Бессервіссер»). Постає також новий тип оповідача-«бесідника». Появу «бесідника» Франко пов’язує з радикальним селянським рухом. Він сам був причетний до утворення в 1890 р. Русько-української радикальної партії, що мислилася ним передусім як школа політичного виховання.
1900 роком датуються «Перехресні стежки» І. Франка. За жанровими ознаками це новітній суспільно-писхологічний роман, у якому поєднано традиції ідеологічного роману й повісті, що складалися в українській літературі в творчості І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, з елементами психологічного роману в дусі Ф. Достоєвського.
Однак «перехресні шляхи» — це також новий символічний образ реальності, яка постає з перехрещення багатьох людських доль, життєвих історій та психологічних візій. Власне різнорідність і паралельність багатьох сюжетів виявляли ірраціональність самого життя.
Почтаком ХХ ст. датується ряд творів малої прози Франка, в яких реальний і узагальнено-алегоричний пласти зображення подані як рівноправні й взаємодоповнювані.
Фатальність, демонізм, сексуальність — такий урбаністичний підтекст жіночих образів (адже проституція асоціюється передусім із міським життям). Ця тематика — явище розвитку модерної європейської культури (Бодлер, Ніцше, Гамсун, Пшибишевський, Шніцлер, д’Аннунціо). Такий підтекст досить відчутний і в галюцинаторних, психоаналітичних образах Франкових творів (богиня щастя в повісті «Boa constrictor», Регіна в «Лелі і Полелі», жінка-привид у «Зів’ялому листі»).
Мала проза Франка 900-х років позначається драматичним напруженням пистрастрей, концентрацією дії й замкнутістю художньої форми. Письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого й несвідомого в їхній поведінці. Особливого значення набувають у його оповіданнях спогади, листи, щоденники, які художньо сповільнюють дію, а то й повертають її назад («Сойчине крило», 1905).
Соціальна, психологічна й морально-філософська тематика реалізувалася в прозі Франка через різні стильові домінанти. Франко загалом творить оригінальну, синтетичну за своєю природою структуру художнього мислення, яка, з одного боку, охоплювала форми соціологічного студіювання, близького до наукового пізнання, з іншого — була спрямована на моральне й суспільно-політичне виховання, і одночасно виступала формою параболічного узагальнення.
В різних періодах творчості кожна з таких структур тією чи тією мірою домінувала. Однак найчастіше вони поєднувалися навіть у межах одного твору. На цій основі взаємодіяли різнорідні елементи старої риторичної системи (алегоризм, притчевість, символіка) й нової, реалістичної, натуралістичної, романтичної, навіть символістської. Імпресіоністськи-натуралістична стилістика відчутна в творах «Boa constrictor», «На роботі», «Лель і Полель», «Чума»; сугестивна сецесіоністська стилістика характерна для повістей «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», поліфонічна музично-сугестивна образність викристалізовується в новелах початку ХХ ст.
Значну роль у творах Франка відіграє також психоаналітична образність, заснована на сновидіннях, мареннях, візіях. Бажання, загнані у підсвідомість, прориваються в снах, символах, видіннях, стають об’єктом тонкого писхологічного мікроаналізу. Поряд із цим у художній образності Франка важливі й елементи просвітницької естетики — дидактична основа, активність позитивного ідеалу й ситуація морального відродження спираються на риторику, сентиментальність, раціональний схематизм; стилістично відчутні у творчості Франка й сатира та іронія. Хоча поєднання реалістичних, просвітницьких і романтичних елементів характерне для творчості майже всіх письменників другої половини ХІХ ст., але такої напруженої взаємодії художніх стилів і структур, як у Франка, немає в жодного з них.
Творчість Франка в єдності з його літературно-критичними, публіцистичними й науковими студіями можна розглядати як цілісну культурну школу.
У поетичній творчості Франка початок ХХ ст. прикметний також новаторством поетично місткої й раціонально виразної лірики. Значне місце посідають ліричні медитації, роздуми про природу творчого обдарування та функції мистецтва. На тлі поширених того часу символістсько-неоромантичних захоплень і особливої моди на суб’єктивістську лірику виважені й чіткі Франкові строфи, ясний раціональний смисл і морально-психологічна тенденція його поезій ніби врівноважували ці тенденції, повертали до минулої класичної спадщини.
Вихід збірки «Із днів журби» (1900) — своєрідне інтермецо в поетичній творчості Франка. В ній він підсумовував пережите, засвідчував свою незнищену віру в людей та аналізував ті втрати й болі, які випадали на долю поета — «мужичого сина». Ідеал жертовного громадського посвячення покоління 70-х років, який складався й озвучувався ліричним голосом поета, дедалі виразніше набуває культурософського забарвлення і стає підставою культурного міфу про поета — «мужичого сина «Фантастична мета»: «відродження», «плебеї», «праця», «рух», «дух» — уся ця лексика вводить в атмосферу громадських ідеалів і сумнівів нового демократичного покоління.
Відлунням пережитого роздвоєння й розчарування стають муки втраченої любові, відчуття життєвого тягаря, плину літ, завмирання молодечого пафосу.
Лірика Франка набуває глибоко особистісного звучання, стає рефлексивною й нюансованою. Вольовий, духовно-романтичний порив цього покоління, що його заявив «Гімн», заступається болісними й напруженими роздумамаи, в яких віра в майбутнє і його передчуття зливаються з рефлексіями, побоюваннями, бажаннями щастя окремого індивіда.
Міфологема «смерть на шляху» наявна в багатьох творах Франка. Бути лише мостом, посередником, провідником, вести до щасливої країни мрій, але самому не бачити її, вмирати на шляху, як змія, бути терном, будівничим майбутньої щасливої вітчизни — такі ідеї акумулює цей індивідуальний культурний міф, що його створює пізній Франко, розгортаючи та проявляючи різні іпостасі образу каменяра, поета-суспільника.
У середині 900-х років Франків гуманітаризм дедалі більше звільняється від соціального утопізму і наповнюється національною проблематикою. 1905 роком датована поема Франка «Мойсей». Її структуру визначає загальний пафос романтичної утопії й міфотворчості, властивий початку ХХ ст. Міфологізм цього твору базовано на попередніх культурософських ідеях поета, відображених у його творчості. Символічного й узагальненого смислу набувають у ній тема вождя й народу, колізія двійництва, міфологема жертви.
Біблійно-міфологічна основа й символічна постать Мойсея дали змогу Франкові поєднати раціональний аналіз з ірраціональним і міфологічним, а в плані художньому синтезувати ліричні рефлексії, психологічні сугестії й моралізаторські притчі. Таким чином, поема «Мойсей» концентрує в плані художньому різні стилі та форми художнього зображення, а в плані ідеологічному поєднує проблематику національного й особистісного плану.
Доля Мойсея-пророка, «відіпхнутого своїм народом», стала тією духовною ситуацією й тим архетипом, який допоміг Франкові синтезувати емоційний і раціональний досвід власного життя, національно-духовний код цілого народу, якому судилося «в сусідів бути гноєм», із загальногуманістичною проблематикою, що нею Франко вивіряв історичний поступ людства.
Використавши біблійну легенду про пророка Мойсея — вождя єврейського народу, який виводить свій народ із єгипетського полону до «землі обітованої», Франко персоніфікував у цьому образі власний сорокарічний досвід на службі у свого народу. Як зауважував він у передньому слові до «Мойсея», «основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».
Протягом 90-х — на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма «Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих. На початку ХХ ст. на літературне поле виходить нове покоління митців, які особливо підкреслювали свій нетрадиціоналізм, естетичну свободу й індивідуальність творчого самовираження. Франко протистояв їм, з одного боку, як учитель (у чому неодноразово зізнавалися представники львівського модерністського угруповання «Молода муза»), а з іншого — як критик, естетичні принципи якого сформувалися в минулу позитивістську добу.
Франко стояв у центрі історико-літературного процесу в Україні більш ніж тридцять років, формуючи суспільно-естетичну свідомість. Франкова концепція національної літератури складалася протягом усієї його творчості. Методологічне підгрунтя її він пов’язував із культурно-історичною школою й етнологією, оскільки, на його думку, історія літератури має бути й історією цивілізації.
Історико-літературна концепція Франка склалася на підставі аналізу окремих періодів та етапів літературного розвитку й реалізувалася в таких синтетичних статтях і дослідженнях, як «Характеристика української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1892), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894), «Студії на полі карпаторуського письменства ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1901), у статтях «Українсько-руська (малоруська) література» (1898), вперше опублікованій у чеському виданні, «Южнорусская литература» (1904), написаній для словника Брокгауза й Ефрона, «Українці», вперше надрукованій угорською мовою (1911), а також в узагальнювальному «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Ці студії доповнює «Історія української літератури від початків українського письменства до І. Котляревського», першу редакцію якої Франко датував 1907 роком і рукопис якої лишився незавершеним.
Методологічні засади дослідження української літератури як літератури національної, її визначальної характеристики й план викладу Франко узагальнив у статтях «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задачі історії літератури», «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», над якими він працював у 1891-1895 роках. Указуючи, зокрема, на прикметні особливості нової української літератури порівняно зі старою, Франко підкреслює зв’язок літературної мови з теорією народності, цивілізаційну ідею нового українського письменства, принцип індивідуальності як основний естетичний принцип нової літератури та її світський характер.
Майже всю історію світової культури від найдавніших часів до часів Франка представлено в його перекладах. Пам’ятка ассиро-вавилонської, давньоїндійської, давньогрецької й римської літератур, слов’янський епос і твори польського, чеського, словацького і російського письменства, італійські, німецькі, французькі автори разом з історико-культурними коментарями та оригінальними дослідженнями складають доволі повну, енциклопедичного характеру перекладацьку антологію Франка. Як історик культури, Франко відзначав також те позитивне явище, що твори українських письменників перекладалися іншими мовами і входили до скарбниці світового письменства.
Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробовував і закріплював форми художнього зображення, вже вироблені іншими літературами (польською, німецькою, французькою, російською), а також прилучався до пошуку нових способів образотворення.
Універсальність наукової й творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст. Він також розгорнув на кожному з його етапів (у 70-90-х роках) комплекс домінантних теоретичних і практичних питань, які визначили характер літературного процесу.
Тим самим Франко сприяв цілісності взаємодії літературної творчості й літературної критики, активізував процес національно-култьурного самовизначення, підніс значення і роль творчої індивідуальності.
Притаманний Франкові культурно-історичний (або, за його словами, «цивілізаційний», «моральний») підхід до художніх явищ був набагато ширший за суспільний утилітаризм.
Із власної біографії Франко створив культурний міф, а у своїй творчості намагався гармонізувати загальнолюдські ідеали й потреби індивідуального самовизначення.
Психоаналіз того глибокого роздвоєння, яке характеризувало світовідчування українського інтелігента в добу позитивістську й післяпозитивістську, став одним із провідних засобів художнього зображення у прозовій творчості Франка. У поезії особливо виразно виявилися пізньоромантичні настрої, а еволюція поетичного світу Франка пролягала від «реальної» до «моральної» поезії. Звертаючися до документалізму й соціологізму, опонуючи золяїзму, освоюючи параболічні форми зображення, Франко «йшов за віком» і був «цілим чоловіком». Культурний гуманітаризм дав змогу Франкові створити й розгорнути у своїй творчості унікальну естетико-художню концепцію, яка за обсягом, культурним значенням і новаторським змістом стала епохальним явищем в історії української літератури й культури. Водночас Франко своїм життям і творчістю показав суб’єктивну, людську ціну культурного самопосвячення й цивілізаційного вибору.

Iван Якович Франко (1856-1916). Аналіз творчості, критика (продовження), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Читайте також:

Комментарии закрыты.