• Гороскоп 2016

Iван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iван Семенович Левицький (Нечуй) народився 15 листопада 1838 р. в м. Стеблевi (тепер Корсунь-Шевченкiвського району на Черкащинi) в родинi сiльського священика. Змалку вiн добре знав українськi народнi пiснi, приказки, старовиннi легенди та комiчнi казки й анекдоти, придивлявся до звичаїв i побуту селянства. Рано виникло у хлопця i тяжiння до книги, до iсторiї i поезiї рiдного краю. В батьковiй бiблiотецi вiн знаходив iсторичнi працi М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменського, твори давньої та першi ластiвки нової української лiтератури. Особливо полонив уяву Iвана Левицького «Кобзар» Шевченка своєю народнiстю i високою поетичнiстю. Вiршi поета, розмови про нього були поширенi в народi, особливо в тiй мiсцевостi, де минали дитячi лiта письменника. Враження вiд поезiї Шевченка, як i вiд усної народної творчостi, глибоко западали у свiдомiсть i згодом знайшли гучний вiголос в оригiнальнiй прозi I. Нечуя-Левицького.
Початкову освiту вiн здобув вдома, а потiм у духовному училищi при Богуславськiм манастирi. Задушливу атмосферу старої «бурси» письменник згодом вiдтворить в мемуарному творi («Уривки в моїх мемуарiв та згадок. В Богуславськiм училищi»). Зi сторiнок спогадiв I. Нечуя-Левицького рельєфно постають «вихователi» беззахистних дiтей: жорстокий наглядач отець Федiр, п’яний самодур iнспектор Страхов та iншi, схожi на них… Навчання перетворювалось на безглузде зубрiння схоластичних «премудрощiв», моральне виховання — на знущання з учнiв i немилосерднi кари за найменшi провини. Лише потайки вiд учителiв можна було читати «свiтську» лiтературу (коли до школярiв попав «Золотий осел» Апулея, вони вивчили його майже напам’ять). З вдячнiстю згадує автор мемуарiв про молодих освiчених учителiв, якi подекуди траплялися серед п’яних деспотiв i злих аскетiв-«наставникiв».
По закiнченнi Богуславського духовного училища (1852 р) I. Левицький наступного року вступив до Київської духовної семiнарiї, де почував себе трохи вiльнiше. Тут юнак захоплено читає Пушкiна, Гоголя, Щедрiна, знайомиться з творами Сервантеса, Лесажа, Шатобрiана, Данте, студiює французьку мову.
Пiсля закiнчення семiнарiї I. Левицький через хворобу цiлий рiк перебуває вдома у батькiв, а потiм викладає географiю, арифметику та старослов’янську мову в Богуславському духовному училищi. 1861 р. вiн вступає до Київської духовної академiї (йому, як синовi священика, доступною була лише духовна освiта).
60-тi роки — це час пожвавлення суспiльного руху, коли посилюються народнi заворушення, поширюється iдеологiя революцiйних демократiв. У цих умовах на Українi зростає прогресивна нацiональна культура. Ще наприкiнцi минулого десятирiччя виходять друком антикрiпосницькi «Народнi оповiдання» Марка Вовчка, в 1860 р. опублiкований «Кобзар» Шевченка, у 1861-1862 рр. видається журнал «Основа». Все це пожвавлює духовнi запити студентської молодi, звертає їхню увагу на актуальнi суспiльнi й зокрема культурнi питання. Передовi настрої епохи проникають навiть через глухi мури духовної академiї. Разом з iншими, найбiльш мислячими студентами Левицький наполегливо займається самоосвiтою, передплачує тогочаснi росiйськi журнали («Современник», «Русское слово», «Русский вестник» та iн.) й «Основу». Його хвилюють проблеми зближення iнтелiгенцiї з народом, шляхи дальшого розвитку нацiональної культури та мови. Серед студентiв духовної академiї, як згадує письменник, «половина були великоруси, але було чимало сербiв, були й болгари, модлавани, греки й грузини». Молодь гаряче сперечалася з соцiальних та нацiональних питань, дебатувала лiтературнi новини. Особливо палкi суперечки викликали роман I. Тургенєва «Батьки й дiти» та присвяченi цьому творовi пристраснi статтi Д. Писарєва. З цих рокiв I. Левицький винiс посилену увагу до образiв «нових людей», зокрема до тургенєвського Базарова, якого вiн не раз згадує пiзнiше у своїх статтях i до якого «примiряє» свої образи молодих українських iнтелiгентiв.
Закiнчивши в 1865 р. духовну академiю, молодий рiзночинець порушує сiмейну традицiю, вiдмовляється вiд духовної кар’єри i йде вчителювати в свiтськi учбовi заклади. I. Левицький спочатку викладає словеснiсть у Полтавськiй духовнiй семiнарiї, потiм бачимо його як гiмназичного вчителя росiйської мови, лiтератури, iсторiї та географiї в Калiшi (1866-1867) i в Седлецi (1867-1872), з 1873 р. вiн учителює в Кишиневi. Навколо нього гуртуютсья прогресивно настроєнi вчителi. Обговорення суспiльних та лiтературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на захист народу та його культури, його зв’язки з М. Драгомановим та київськими «громадiвцями»-українофiлами викликали пильну увагу департаменту полiцiї. За молодим вчителем встановлено жандармський нагляд, i, можливо, передчасний вихiд Левицького у вiдставку (у 1885 р.) пов’язаний саме з цими несприятливими обставинами.
Ще наприкiнцi 60-х рокiв учитель I. Левицький потай вiд свого оточення друкував власнi твори пiд псевдонiмом «I. Нечуй» у львiвському журналi «Правда» («Двi московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Свiтогляд українського народу в прикладi до сьогочасностi»). Незабаром його першi художнi твори вийшли окремим виданням у Львовi (Повiстi Iвана Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту українських письменникiв» i порiвнюючи його повiстi й оповiдання з кращими творами тогочасних росiйських письменникiв.
У другiй половинi 70-х — на початку 80-х рокiв талант художника-реалiста досягає найбiльшого розквiту. В цей час вiн створює класичнi повiстi й оповiдання з народного життя («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сiм’я», «Баба Параска та баба Палажка»), розгорнуту повiсть-хронiку з життя духовенства («Старосвiтськi батюшки й матушки»), перший український роман про нацiональну iнтелiгенцiю, її настрої та змагання («Хмари»).
З 1885 р. письменник живе в Києвi. Влiтку звичайно виїджає на Черкащину — до Стеблева, Бiлої Церкви, навколишнiх сiл. Серед знайомих i друзiв I. Нечуя-Левицького бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його вiдвiдує в Києвi I. Франко, а потiм автор «Миколи Джерi» зустрiчається з I. Франком, I. Белеєм та iншими демократичними лiтераторами Захiдної України у Львовi, по дорозi до Щавницi (Карпати), куди вiн їздив на лiкування.
Суспiльнi зрушення, динамiка людської психологiї вiдбиваються в художнiх творах письменника 90-900-й рокiв («Афонський пройдисвiт», «Помiж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривдженi й нескривдженi», «Старi гультяї», «Київськi прохачi», «Сiльська старшина бенкетує», «На гостролях в Микитянах» та iн.).
У цих творах I. Нечуй-Левицький сатирично висмiює попiв та ченцiв, вiдбиває соцiальне розшарування на селi, виявляє моральний розклад пануючих класiв, змальовує новi в українськiй лiтературi картини з побуту українських авторiв, подає цiкавi типи київських «прохачiв» — людей мiського «дна».
У творчiй спадщинi славетного прозаїка зустрiчаються окремi казково-утопiчнi твори. В 1892 р. вiн написав казку «Скривдженi й нескривдженi», де у фантастичних образах, спираючись на давню iндiйську мiфологiю та український фольклор, вiдбив непримиреннi суперечностi мiж народом та деспотичним самодержавством. Алегорична блискавка спалює царський палац i знаменує в творi перемогу повсталих мас. Утопiчний iдеал свiтлого, заможного i просвiченого суспiльства, позбавленого жахливих вiйн i соцiальних конфликтiв, письменник змалював у художньому етюдi «Бiдний думкою багатiє». Це пiдтверджує органiчнiсть демократизму письменника, хоч iнодi вiн i вiдчував на собi вплив лiберальних iлюзiй та нацiональних пересудiв.
Уже на початку своєї дiяльностi I. Нечуй-Левицький звертався до iсторичної тематики (романтична казка «Запорожцi» 1873, драми «Маруся Богуславка», 1875, «В диму та полум’ї», 1875), пiзнiше написав науково-популярнi нариси з давнiх часiв України та повiсть «Гетьман Iван Виговський» (1899).
Залишився надрукованим за життя письменника його найбiльший художнiй твiр такого плану — iсторичний роман «Князь Єремiя Вишневецький» (написаний у 1897 р., вперше надрукований 1932 р.). У творi вiдбилися концепцiї українських лiберально-буржуазних iсторикiв, хоча художник часом iде далi, виялвяючи соцiальне пiдгрунтя подiй. Основну увагу в романi звернено на процес полонiзацiї та покатоличення українських просвiчених кiл XVII ст., на боротьбу козацтва i селянських мас Правобережної України проти нацiонально-релiгiйних утискiв з боку польської шляхти. Проте зустрiчаємо й епiзоди, що свiдчать про наявнiсть не лише нацiональної, а й соцiальної незгоди мiж селянами та панством. Саме зображення поневолення i знущань з боку феодалiв та розмаху народних рухiв надає творовi рис реалiстичної змiстовностi. В романi селянськi ватажки Кривонос i Вовгура гуртують повстанськi сили, нищать панськi замки й фортецi. Врештi пiд керiвництвом Богдана Хмельницького повстанцi здобувають перемогу над ворогом. З художнього боку iсторичний роман I. Нечуя-Левицького поступається перед його класичними творами на сучаснi теми: зустрiчається надмiрна публiцистичнiсть, одноманiтнiсть образних засобiв, розтягненiсть описiв. Проте й тут читач знаходить чимало яскравих, живописних сцен, вдалих портретних i психологiчних характеристик.
Здобувши визначних успiхiв на теренi художньої прози, письменник виявив себе i в галузi драматургiї. Крiм згаданих iсторичних драм, вiн написав комедiї з сучасного мiського побуту «На Кожум’яках» (1871) та «Голодному й опеньки м’ясо» (1877), в яких змалював оригiнальнi типи мiщан, торговцiв, дрiбних урядовцiв, влучно охарактеризував їхнi звичаї, мораль i психологiю. Найбiльш вдалою є комедiя «На Кожум’яках». У переробцi М. Старицького вона набула бiльшої сценiчностi й досi (пiд назвою «За двома зайцями») живе в українському театрi.
Слiд вiдзначити, що доля українського театрального мистецтва, музики, живопису, можливостi й шляхи їхнього розвитку привертали пильну увагу I. Нечуя-Левицького i не раз ставали предметом його публiчних роздумiв. Про це свiдчать його статтi та рецензiї «Україна в артизмi» (1881), «З Кишинева» (1885), «В концертi» (1887), «Марiя Занковецька, українська артистка» (1893) та iн. Найцiннiшими прикметами українського театру автор цих розвiдок вважає сценiчну правдивiсть i звернення до демократичного глядача, прагне до розширення репертуару п’єсами реалiстичного напряму.
Iнтерес I. Нечуя до витворiв народної фантазiї, мотивiв та образiв українського фольклору знаходить вияв у його великiй працi «Свiтогляд українського народу в прикладi до сьогочасностi». Спираючись на книгу О. Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу» та iншi фольклористичнi дослiдження, письменник створює ескiз української народної мiфологiї. На пiдставi аналiзу народних вiрувань та звичаїв, змiсту численних колядок, щедрiвок, веснянок I. Нечуй прагне схарактеризувати самий процес творення народом поетичних образiв свiтлих богiв — Сонця, Зорi, Хмари, Вiтру, Весни та цiлої низки iнших фантастичних iстот: русалок, мавок, полiсунiв, польовикiв, упирiв, вовкулак тощо. Фольклор пiдказує письменниковi особливостi селянської психологiї, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомiв i тропiв, якими вiн щедро користується в творчостi.
За пiвсторiччя невтомної працi I. С. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят творiв. Своєю творчiстю вiн сприяв розвитковi реалiзму в українськiй лiтературi, поширив її тематичнi межi й образнi можливостi. Найсильнiшою стороною його таланту було вмiння вихопити з плину життя виразнi людськi типи, втiлити їх у рельєфнi й яскравi художнi образи.
З особливим спiвчуттям письменник-гуманiст ставився до простих людей, правдиво й майстерно малював героїв з народу. Микола Джеря, Василина, Кайдашi, баба Параска i баба Палажка — це класичнi художнi постатi, що мiцно ввiйшли в свiдомiсть поколiнь читачiв.
Реалiзм I. Нечуя-Левицького можна визначити як соцiально-побутовий. Глибокий знавець життя, письменник вмiв неквапно й докладно подати портрети своїх героїв, їх повсякденнi думки й розмови, змалювати цiлi поколiння людей рiзних соцiальних класiв i станiв. До нього в українськiй лiтературi не було такого багатства й рiзноманiтностi побутових картин, таких багатобарвних, реалiстично точних i захоплено поетичних пейзажiв. Замилуваний у природу, Нечуй-Левицький щедро малював своїм письменницьким пером українськi села й мiстечка, дав чудовi пейзажi Києва, Одеси, Кишинева, Акермана, вiдтворив Карпатськi гори, Днiпро, Чорне море, широкi степи України. Чимала заслуга Нечуя-Левицького i в розвитковi лiтературної мови, яку вiн постiйно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови.
Письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних i жанрових меж, яку в iнших, на той час бiльш розвинених лiтературах здiйснювали цiлi течiї або поколiння письменникiв. Реалiстичнi художнi твори Нечуя-Левицького — автора «Миколи Джерї», «Бурлачки» та iнших надбань української класики — вiдомi не лише на Українї. Поступово зростає їх популярнiсть серед народiв України i за кордоном. Повiстi й оповiдання видатного українського письменника неодноразово перекладалися на росiйську мову (збiрки вибраних творiв, окремi видання), а також на молдавську, бiлоруську та iншi мови народiв СРСР. Деякi з них («Микола Джеря», «Бурлачка», гумористичнi твори та iн.) виходили польскою, чеською, угорською, нiмецькою та iншими мовами.
Основна художня спадщина I. Нечуя-Левицького зберiгає й сьогоднi свою пiзнавальну, виховну й естетичну цiннiсть, впливає на сучасного читача своєю вiрнiстю правдi життя i художньою переконливiстю.

Iван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.