Iван Карпенко-Карий (1845-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iван Карпенко-Карий (1845-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

В iсторiї української культури i суспiльно-полiтичного руху другої половини ХIХ — початку ХХ ст. I. Карпетнко-Карий займає одне з найпочеснiших мiсць. Активний дiяч аматорського театру в 60-70-х роках, дiяльний член таємного революцiйного гуртка в Єлисаветградi кiнця 70-х — початку 80-х рокiв, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор i органiзатор театральної справи — ось тi означення, якi складають узагальнену дефiнiцiю I. Карпенка-Карого як iсторичної особистостi. Але найбiльше вiдомий був I. Карпенко-Карий за життя (i таким лишається досi в народнiй свiдомостi) як драматург. Iсторики української драматургiї i театру дiйшли висновку, що у другiй половинi ХIХ ст., власне до виходу на суспiльну арену Лесi Українки, найбiльшим українським драматургом був I. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, саме вiн у загальновизнанiй драматургiчнiй трiадi, поруч з М. Кропивницьким i М. Старицьким, став творцем соцiальної драми, якi ще продовжували живити музично-драматичну стихiю українського театру, ту стихiю, яка й досi iнколи видається ледве не єдиновизначальною нацiональною прикметою українського театру, що нiбито становить нацiональну його природу. I. Карпенко-Карий як новатор залишався глибого нацiональним драматургом, але вiн повнiше, нiж його сучасники, засвоював досвiд росiйської i захiдноєвропейської драматургiї, прагнучи вивести український театр на новi рубежi.
Iван Карпович Тобилевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенiвцi Великовискiвської волостi Ольвiопольського (згодом — Бобринецького, пiзнiше — Єлисаветградського) повiту Херсонської губернiї (тепер с. Веселiвка Новомиргородського району Кiровоградської областi).
У дiловодствi колишнього Департаменту герольдiї правительствуючого сенату зберiгається велика папка документiв, з яких видно, що Карпо Адамович Тобiлевич багато разiв безуспiшно добивався визнання свого шлягетського походження, оскiльки в рiзних документах по-рiзному фiгурувало прiзвище предкiв Тобiлевичiв: Тобiлевич, Тобелевич, Тубiлевич. Це й було формальним приводом для вiдмови у затвердженнi роду Тобiлевичiв у дворянському званнi. Добре поiнформований у цiй справi, навiть беручи участь у складаннi рiзних прошенiй, Iван Карпович Тобiлевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедiї «Мартин Боруля» (1886).
Прадiд Iвана Тобiлевича — Семен, дiд Адам i батько Карпо походили з мiстечка Турiя (колiшньої Київської губернiї, тепер Черкаської областi), де мали власнi невеличкi грунти, але рiд настiльки збiднiв, що вже Карпо Тобiлевич змушений був працювати управителем чужих маєткiв, часто мiняючи мiсцi проживання.
Мати ж Iвана Карповича, Євдокiя Зiновiївна Садовська, походила з козацького роду, з мiстечка Саксаганi Катеринославської губернiї (тепер — с. Саксагань П’ятихатського району Днiпропетровської областi). Але цей вiльний козацький рiд потрапив у крiпацьку залежнiсть до пана Золотницького. I Карповi Адамовичу довелося наречену викуповувати.
Дитячi роки Iван Тобiлевич провiв у сiльському середовищi, в рiднiй Арсенiвцi та у с. Камiнно-Костуватому, звiдки винiс першi враження не тiлько вiд краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соцiальної несправедлiвостi. Малий Iван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого вiку, питаннями.
Коли хлопцевi минуло десять рокiв, батько вiддав його до Бобринецької трикласної повiтової школи.
Перший рiк навчання, коли Iван жив на чужiй квартирi у сердитої, скупої жiнки, яка обдирала своїх квартирантiв, настiльки дався взнаки, що вiн тяжко захворiв. Це глибоко вразило батькiв, i вони купили на околицi Бобринця — Рущинi хату, живучи в якiй i закiчив школу Iван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, i молодшi брати.
Завдяки винятковим здiбностям, наполегливостi у навчаннi, зразковiй поведiнцi Iван Тобiлевич здобув повагу не тiльки серед учнiв, а й учителiв. Учитель iсторiї Гордов навiть запрошував Iвана до себе додому i давав йому книжки для читання.
Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправдi трикласна Бобринецька повiтова школа була першим i останнiм офiцiйним освiтнiм закладом для майбутнього письменника i актора. Далi йому, як i багатьом iншим самородкам з народу, довелося закiнчувати життєвi «унiверситети». Оскiльки для вступу на державну службу треба було мати шiстнадцять рокiв, Iван Тобiлевич у чотирнадцятирiчному вiцi змушений був заради шматка хлiба влаштуватися на писарську посаду в канцелярiї пристава Абрамова у Малiй Висцi з платнею аж 2 крб. 50 коп. на мiсяць. Недовго пробувши в здеморалiзованому чиновницькому середовищi, Iван Тобiлевич покинув Малу Виску й повернувся до батькiвського дому в село Камiнно-Костувате. А ще згодом, восени 1859 р., вiн влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькiй ратушi. I тiльки наприкiнцi сiчня 1864 р. Iван Тобiлевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повiтового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.
У Малiй Висцi i Бобринцi, незважаючи на чиновницьке багно, яке замсоктувало чистi душi молодих людей, I. Тобiлевич читав багато книжок i журналiв, зокрема беручи їх iз передовою молоддю бiблiотеки. Пiд впливом п’єс О. Островського, натхненний iдеями Жадова з «Доходного мiсця», вiн заснував у Бобринцi аматорський гурток з тим, щоб прибуток вiд вистав йшов на пожервтвування бiдним людям. Репертуар гуртка складали росiйськi, передусiм О. Островського, i перекладнi росiйською мовою п’єси, а також твори I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ’яненка, Д. Дмитренка. Спочатку грали у дерев’яному благанi на мiському майданi, а далi перейшли до будинку Медового на Великiй вулицi; таким чином в Бобринцi заснувався, крiм лiтнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став I. Тобiлевич, який був i за режисера, i за актора. Восени 1863 р. до цього гуртка пристав М. Кропивницький.
Садиба Тобiлевичiв у Єлисаветградi була одним iз осередкiв мистецької i громадсько-полiтичної роботи в мiстi. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що дiяв при мiсцевому громадському клубi, органiзованому братами Тобiлевичами на чолi з найстаршим Iваном Тобiлевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером i декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українськi вистави на користь незаможних учнiв. Але в травнi 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних i вокальних творiв українською мовою, пiсля чого аматорський гурток занепав. У цей час у мiстi активiзувалася революцiйна або радикальна, як тодi говорили, атмосфера. З’являютсья примiрники пiдпiльної преси: спочатку газета «Земля и воля», а далi, з подiлом народницької партiї, вiдповiдно газети «Народная воля» i «Черный передел». Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шелгунова, народницька белетристика, революцiйна публiцистика, зокрема й макрсистська. Єлисаветградський революцiйний гурток збирався то в Тобiлевичiв, то на квартирi iнспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постiйне проживання лiкаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманiвця за свiтоглядом, у Єлисаветградi склався новий революцiйний гурток, до якого ввiйшов I. Тобiлевич.
Коли ж Херсонське губернське правлiння 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцiю про звiльнення I. Тобiлевича зi служби, йому нiчого не залишалося, як прийняти пропозицiю братiв i друзiв перейти на професiональну сцену. I вiн десь у цi першi днi жовтня 1883 р. робить вирiшальний крок. За плечима було тридцать вiсiм рокiв сповненого драматизму життя, з них двадцать — акторської i режисерської роботи в аматорському театрi, газетної театрально-публiцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», першi художнi твори — оповiдання «Новобранець» (1881), опублiковане саме у 1883 р. пiд псевдонiмом «Гнат Карий» у київському альманасi «Рада» i драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою i незабаром подана пiд цим же псевдонiмом до цензури. Як актор I. Тобiлевич дебютує пiд псевдонiмом «Карпенко-Карий». Вiдтепер цi два прiзвища часто мiнятимуться мiсцями для означення однiєї й тiєї самої творчої особистостi, але якщо лiтературнi твори вiн пiдписуватиме i власним прiзвищем, i псевдонiмом, то акторська дiяльнiсть його буде назавжди позначена прiзвищем Карпенко-Карий.
Наприкiнцi лютого 1890 р. через непорозумiння мiж М. Садовським i М. Заньковецькою, з одного боку, I. Карпенко-Карим i П. Саксаганським з другого, останнi виходять з трупи М. Садовського i утворюють окрему, якiй судилося стати наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст. найкращим, найсильнiшим в органiзацiйному i мистецькому вiдношеннях українським театральним колективом. Трупа ця мала рiзнi назви. Спочатку, до 1888 р., це було «Товариство росiйсько-малоросiйських артистiв пiд керiвництвом П. Саксаганського». Iменi I. Карпенка-Карого в офiцiйнiй назвi не було, але справжнiм органiзатором, натхненним iдеологом «Товариства» був саме вiн. Його драматургiя становила основу репертуару, чим «Товариство» вiдрiзнялося вiд iнших тогочасних українських труп. Художнє керiвництво i режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адмiнiстративне — I. Карпенко-Карий. Фактично ж усi творчi питання вирiшувалися спiльно. «Товариство» стало лабораторiєю I. Карпенка-Карого, в якiй творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжнiй реалiстичний театр, який високо нiс i розвивав кращi традицiї української сцени. I хоч «Товариство» кiлька рокiв успiшно дiяло паралельно з трупами М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий постiйно прагнули з’єднатися, але рiзнi перепони, предусiм договори з орендованими театрами, заважали цьому. I тiльки в березнi 1898 р. пiсля розриву М. Заньковецької з М. Садовським останнiй пристав до «Товарства» старших братiв. Вiдтепер до 1900 р. трупа виступала пiд назвою «З’єднане товаристо П. К. Саксаганського i М. К. Садовського». А 1900 р. до «Товариства» ввiйшли М. Кропивницький i М. Заньковецька. На афiшах закрасувались славнi iмена: «Трупа М. Л. Кропивницького при участi М. К. Заньковецької пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського». Це була трупа корифеїв українського театру, в якiй I. Карпенко-Карий займав одне з головних мiсць. Але таке становище тривало недовго. Наприкiнцi зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром i М. Кропивницький вийшли з трупи. Навеснi 1904 р. пiшов iз трупи М. Садовський. I знову залишились П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий самi, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкiнцi 1906 р. вiдвернула його вiд сценiчної дiяльностi, а незабаром звела у могилу.
Помер вiн у Берлiнi, в клiнiцi вiдомого тодi професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тiло його було перевезено на Україну i, за його заповiтом поховано на кладовищi села Карлюжини поблизу хутора Надiя, поруч з могилою батька.
У лiтературi I. Карпенко-Карий прийшов у зрiлому вiцi, маючи значний досвiд активного учасника театрального аматорства на Українi. Першим його лiтературним твором було оповiдання «Новобранець», написане у 1881 р. й опублiковане М. Старицьким в альманасi «Рада» тiльки через два роки (1883). Оповiдання свiдчить про непересiчний белетристичний талант I. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психологiї трудящої людини. Тематично цей твiр спорiднений з «Народними оповiданнями» Марка Вовчка, але на ньому помiтний вплив росiйської народницької лiтератури, яку письменник добре знав i навiть перекладав українською мовою. Дослiдники не раз висловювали подив, чому пiся вдалого дебюту в прозi письменник бiйику бiльш не повертався до цього виду лiтератури. Думається, вiдповiдь може бути одна: це оповiдання, а радше невеличка повiсть, як визанчив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом’якшення Емського акту 1876 р., тобто до вiдновлення українських вистав. Отже, письменник не мiг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тiльки восени 1881 р. укараїнський театр було вiдновлено, I. Тобiлевич поринув у драматургiю, створивши першу п’єсу «Чабан» (1883), а далi театр цiлковито заполонив його, не залишивши в душi мiсця для прози.
Соцiальна тема, якою зробив заявку I. Карпенко-Карий, знайшла свiй дальший розвиток у його творчостi. Опинившись на засланнi у Новочеркаску, вiн весь вiльний вiд щоденної фiзичної роботи заради шматка хлiба час вiддає наполегливiй працi для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму «Хто винен?» (1884), пише iсторичну драму «Бондарiвна» (1884), здiйснює за допомогою дружини Софiї Тобiлевич, яка досконало володiла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургiв, одноактну драму Яна Галасевича «Чортiвська лава» — на драму «Чортова скала» (1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарiвницю» (1886), пише комедiю «Мартин Боруля» (1886), першу редакцiю драми «Пiдпанки» (1887), яка з чиєїсь руки й досi датується 1883 р. Саме в цей перiод драматург працював у планi, скажемо, користуючись термiнологiєю одного з найсерйознiших дослiдникiв драматургiї I. Карпенка-Карого — Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової i реалiстично-побутової.
Викривальну, гостросюжетну лiнiю «Бурлаки» I. К. Карпенко-Карий розвива у рядi iнших творiв, що продовжували реалiстично-побутову лiнiю, передусiм у п’єсах комедiйного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедiєю «Розумний i дурень», в якiй уперше в творчостi I. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередникiв у росiйськiй лiтератури (Салтиков-Щедрiн) i в драмi М. Кропивницького «Глитай або ж Павук». Спостережено на цiй п’єсi вплив комедiї О. Островського «Свої люди, поквитаємось».
У комедiї «Мартин Боруля» (цiй, породженiй характером тогочасної української дiйсностi, версiї мольєрiвського сюжету «Мiщанин-шляхтич») йдеться начебто про iншi речi — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання вiдновити втрачене предками дворянство. Але за всiм цим другим планом вбачаємо сатиру на iснуючi соцiальнi порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспiльствi шляхом протиставлення iншим, таким самим гречкосiям, викриття тодiшнiх судових порядкiв, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедiя ось уже сто рокiв не сходить зi сцени українських театрiв, що свiдчить про її неперехiднi мистецькi цiнностi.
Щедрий талант сатирика гоголiвсько-щедрiнського типу I. Карпенко-Карий ще бiльшою мiрою виявляє у наступних своїх комедiях «Сто тисяч» (1890) i «Хазяїн» (1900). Дехто з дослiдникiв обидвi цi комедiї разом з комедiєю «Розумний i дурень» небезпiдставно вважає своєрiдною трилогiєю. Бо й справдi, жадоба збагаження хитрого i спритного мужика, який в нових суспiльних умовах вийшов на iсторичну арену, є визначальною i для головних героїв комедiї «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедiї «Хазяїн» Терентiя Пузиря.
П’єси «Сто тисяч» i «Хазяїн» — найкращi сатиричнi комедiї в українськiй дожовтневiй драматургiї, що ввiйшли до української лiтературної класики i становлять злотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрi.
I «Розумний i дурень» i «Сто тисяч» i «Хазяїн» — сатиричнi комедiї, хоч комедiйнiсть їх глибоко захована за дiєю, бiльш властивою драмi. Головнi персонажi в цих п’єсах — не комедiйнi, а характернi, як прийнято визначати тип героя в театрi. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанровi визначення комедiї таким своїм п’єсам, якi нiчим не нагадували комедiй у традицiйному розумiннi цього жанру.
Не менш важливою була соцiальна лiнiя i в п’єсах, визначених автором як драми i в яких Я. Мамонтов небезпiдставно вбачав типовi прикмети мелодрами. Щоправда, пiзнiшi дослiдники визнавали мелодраму за третьосортну драматургiю, i така сумнiвна репутацiя цього жанру зберiгається й донинi, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соцiальнiстю. Саме такими були всi драми I. Карпенка-Карого, сконструйованi за мелодраматичною моделлю. Вже, у першiй з них — «Хто винен?» (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало асоцiацiю з крилатим висловом, що йшов вiд назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника — Гната, Софiї i Варки — криється у тогочасних суспiльних взаєминах. Старий сюжет, запозичений з ентографiчно-побутової п’єси Стеценка «Доля» (1863), звiльнений вiд етнографiчного аксесуару i розроблений в iншому планi психологiчних мотивацiй, зажив iншим життям. Текст п’єси побачив свiт 1886 р., але для відавання вона була заборонена, бо цензурi здалося неморальним вираження конфлiкту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз пiдлягала заборонi, але все ж таки була дозволена пiд випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замiсть бiльш узагальненого — «Безталанна»).
Драму «Наймичка» теж вiдносять i до жанру мелодрами, i до романтичної системи українського театру, але нiхто iз сучасникiв, якi витирали сльози вiд неперевершеної, генiальної гри М. Заньковецької в головнiй ролi нещасної, знедоленої «рiдним» українським глитаєм простої української дiвчини — сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнiвався у правдивостi зображеного там життя. На виставах цiєї «мелодрами» плакав не тiльки простий, демократичний глядач, якому була близькою понiвечена доля безталанної наймички, а й сановний — обох столиць, який не мiг протовпитись на виставу, iдучи «на Заньковецьку» пiд час славнозвiсних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзi i Москвi в 1886-1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настоєний до української культури, але заплакав i петербурзський зоїл О. Суворiн, який знущався з української мови i вiдмовляв українському театровi в майбутньому. I не завадили тут формальнi особливостi п’єси, якi лежали ще в площинi етнографiчно-побутового театру.
Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцiй у життi, I. Карпенко-Карий не обiйшов у своїй творчостi такого питання, як органiзацiя хлiборобських спiлок, що з’явилися у 90-х роках ХIХ ст. за iнiцiативою колишнього учасника єлисаветградського пiдпiльного гуртка М. Левитського, «артiльного батька».
Окрему групу в драматургiчному доробку I. Карпенка-Карого складають iсторичнi п’єси. Писав вiн їх, занепокоєний вiдсутнiстю iсторичної тематики на українськiй сценi, яку вiн вважав одним з рушiїв у пробудженнi притлумленої царизмом нацiональної свiдомостi народу. Тому пiсля реалiстичної драми «Бурлака» вiн перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народi iсторичної балади про Бондарiвну — просту українську дiвчину-красуню, яка сподобалась польському графовi Миколi Потоцькому, що був канiвським старостою, а тому й вiдомий у фольклорi художнiй лiтературi як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч i вдавав iнодi козакофiла.
Подiбно до iсторичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» I. Карпенко-Карий у драмi «Бондарiвна» (1884) теж перенiс подiї, зображенi в баладi, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної вiйни українського народу проти шляхетської Польщi пiд керiвництвом Б. Хмельницького. Але вiдтворити героїзм цiєї епохи драматурговi не вдалося, як не вдалося взагалi iндивiдуалiзувати i типiзувати образи твору, починаючи з головної героїнi Тетяни Бондарiвни, яка в народнiй баладi постає бiльш мужньою, розумною, щирою i безпосередньою в протиборствi з жорстоким i цинiчним сласолюбцем Потоцьким. У п’єсi не було того iсторичного фону, який би вiдбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не змiг вийти за межi романтично-побутової драми, позбавленої глибоких iсторичних узагальнень.
Незважаючи на це та на ряд iнших мистецьких хиб, «Бондарiвна» незмiнно трималася в репертуарi театру корифеїв. Драматург постiйно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного мiсця серед найдосконалiших в iдейно-мистецькому вiдношеннi його п’єс.
Творчiсть I. Капренка-Карого — вершина української драматургiї 80-90-х рокiв ХIХ — перших рокiв ХХ ст. Драматург продемонстрував глибиннiсть аналiзу соцiальних конфлiктiв, справжню, а не показну народнiсть, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й ентографiї, а в збагаченнi його творiв народною мудрiстю. Мова його героїв, хоч i позначена поспiль, особливостями пiвденноукраїнських говорiв, яскраво iндивiдуалiзована, насичена фразеологiзмами, приказками i прислiв’ями, специфiчними термiнами, пiдслуханими в сiльськiй глибинцi i в чиновницько-бюрократичному середовищi, у рiзних суспiльних верствах, iнодi й у декласованого елементу. Народна пiсня в п’єсах I. Карпенка-Карого не грає iлюстративної ролi, як це часто трапляється в творах драматургiв, що культивували у твореннi характеру чи руханнi дiї твору. Всi п’єси I. Карпенка-Карого позначенi динамiчнiстю дiї, яскравою сценiчнiстю, що забезпечувало їм успiх у глядача. Майстер дiалогу, I. Карпенко-Карий не гребував таким традицiйним засобом, як монолог, особливо внутрiшнiй, який, однак, нiколи не порушував загальної динамiки твору. У кращих п’єсах I. Карпенка-Карого завжди спостерiгається єднiсть змiсту i форми. Психологiзм його героїв розкривається в конкретних подiях, у думках i вчинках, що рiднить його з росiйськими драматургами О. Островським i Л. Толстим, з творами захiдноєвропейської психологiчної драми.
Як нiхто з українських драматургiв другої половини ХIХ ст., I. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференцiацiю в його середовищi, опоетизувавши красу духовного свiту простих людей i сатирично висмiявши звироднiння панiвних верхiв.
Розвиваючи двi паралельнi тенденцiї в українському театрi — роматичну i реалiстичну, якi органiчно взаємодоповнювались, I. Карпенко-Карий створив свiй театр, який, спираючись на традицiї, що йшли вiд I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ’яненка i Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалiзму, цiлком вiдповiдаючи духовi часу, естетичним потребам тогочасного глядача i глядача наступної епохи.

Iван Карпенко-Карий (1845-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.