Євген Маланюк (1897-1968). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Євген Маланюк (1897-1968). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

У статті «Хто є найбільший поет в Україні?» Іван Багряний іронічно писав: «Якщо по зросту — то Маланюк». Але у одночасно ставив його на друге місце після Т. Шевченка.
Є. Маланюк народився 20 сiчня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщинi, що за доби Запорозької Сiчi було знане як мiсто Архангела Михаїла i мало понад 10 тисяч мешканцiв, в родині українських інтелігентів. Батько походив зі старого козацького роду, любив мистецтво і науку, багато працював, але був незібраний, невгамовний, через що ніколи не мав постійного місця праці. В лiнiї батька були чумаки, осiлi запорожцi, хоч засновники роду, найбiльш правдоподiбно, прийшли з Покуття. Дiд, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Прiзвище Маланюк фiгурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини. Мати була дочкою чорногорця — Івана Стоянова, вiйськовика iз сербських осадчих, який походив з тих переселенців, що їх спроваджувла Катерина II для колонiзацiї земель… Євген Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життєву свою невдачу».
Маланюк говорив, що вiн у його старому, мурованому iз степового каменя, домi й жилося «на двi хати» — дiдову й батькову.
У першiй хатi панував дух вiкiв, старовинного побуту, тисячолiтнiх звичаїв i обрядiв та свiдомого «україноцентризму». У другiй хатi панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського iнтелiгента», теж «свiдомого».
Середню освiту здобув у реальнiй школi в Єлисаветградi, де вчилися колись славетнi брати Тойбiлевичi, а одночасно з Є. Маланюком — Юрiй Яновський. Потiм — навчання в Петербурзькому полiтехнiчному iнститутi, з початком першої свiтової вiйни — мобiлiзацiя до вiйська, Київська вiйськова школа, пiсля закiнчення якої вiн отримує офiцерське звання i стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрiлецького полку на Пiвденно-Захiдному фронтi. Коли в 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР (Української Народної Республіки). У листопадi 1917 р. молодий офiцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрiлецької дивiзiї, начальником якого був полковник Мєшковський, котрий пiд час встановлення гетьманської влади в Українi стає керiвником оперативного вiддiлу Генерального штабу. З полковником Є. Мешковським, як i з його заступником, вiйськовим старшиною В. Тютюником, Є. Маланюка пов’язали роки боротьби за українську державнiсть. Про цих визначних вiйськових дiячiв поет не раз описуватиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковський», «Пам’ятi Василя Тютюника», «Василь Тютюник», «Тютюник i Сiнклер»). Але в 1920 р. держава впала, українські війська відступали в Галичину. Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Польщі, у містечку Каліші в таборі для інтернованих українських частин.
Перебуваючи на службi в оперативному вiддiлi пiд орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабi дiючої армiї, Є. Маланюк був безпосереднiм учасником трагiчних спроб рестарування нацiональної државностi. Саме тодi перед майбутнiм поетом постали «iсторико-психологiчнi» комплекси української нацiї як проблеми, на вирiшення яких була спрямована вся подальша його творча енергiя. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для iнтернованих, коли битву було програно, а iсторичний шанс знову прогаяно.
У свiтоглядному планi поезiя i проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне цiле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають тi самi iдеї, вiдображаючи та висловюючи їх у рiзних жанрах. Вiд перших сторiнок табiрного калуського альманаху «Озимина», що починався його циклом «Держава Жовтань» i до останнього вiрша з «Ностальгiї», посмертної книжки «Перстень i посох», де нездiйсненна мрiя постає в образi понтiйської Навсiкаї, не вгасає «державницький мотив» поезiї Є. Маланюка.
Та її досить умовно можна подiлити на два основнi перiоди: поезiя мiжвоєнного часу, пiдсумована збiркою вибраного (1943), й доробок, написаний пiсля другої свiтової вiйни. У найзагальнiших рисах першому перiоду притаманний войовничiший «державницький» характер, наближення й викликання апокалiптичних вiзiй, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий перiод, що увiбрав розмах i наслiдки нечуваної свiтової війни, посиливши трагедiйнiсть свiтопочування поета, скерував його творчiсть вiд зумисне позбавленого лiризму «державного» поетичного будiвництва до проблем особистостi, захопленої виром iсторiї. З iдеї державностi поставала iєрархiчнiсть свiтобудови й свiтогляднiй концепцiї Є. Маланюка. На вершинi iєрархiї — Бог, вища справедливiсть, вищий судiя; поет — ланка мiж Богом i землею, Україною, творець вертикального вимiру степової, площинної батькiвщини, натхненник її нової державної iсторiї; слово поета — трансформацiя Божого слова; слово заклику, слово любовi i слово прокляття.
Для Є. Маланюка поетичне слово функцiональне в найвищому розумiннi, бо зв’язане з формотворчим духом нацiї, тому воно пiдпорядковане чiтким завданням пробудження нацiї, пiдготовки її до майбутнiх вирiшальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденцiйне. Завдання української поезiї на емiграцiї поет сформулював у програмовiй, як на той час статтi «Група «Танк».
Поезiя Є. Маланюка творила у словi все те, що було вiдсутним у реальностi, яка його оточувала. Найперше вона вiдтворювала обшири «Степової Еллади», вiддаленої од поета у просторi, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщi часу «варязький первень» княжої доби (вiн був прихильником норманської теорiї утворення Київської Русi), звертаючись до образiв I. Мазепи i П. Орлика як носiїв державницької iдеї в часи гетьманства i шведського короля Карла XII як союзника України у вiйнi з Росiєю та й до багатьох постатей свiтової iсторiї (вiд Перикла до Муссолiнi), якi на думку поета, були носiями державницької iдеї.
Iсторизм поезiї Є. Маланюка тiсно пов’язаний з її географiзмом. Поет вiдтворює географiю України умовно вiд Синюхи до Днiпра, тобто вiд своєї малої батькiвщини до великої. Географiя України явлена у нiй повнiстю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географiю, «вилiплена» нею. Звiдси ж — наскрiзна тема iсторично-географiчного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовiй зонi й бездержавницькому типовi людини, витвореному нею.
Маланюк був високоосвiчений, вiльно володiв кiлькома мовами, бездоганно знав свiтову iсторiю, європейську культуру й лiтературу, мiг «сипати» рiзнi цитати, але й цiлi вiршi не тiльки з творiв Шевченка, Франка, Лесi Українки, але й з архитворiв свiтової лiтератури.
1922 р. разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Із Польщі Маланюк переїжджає у Чехословаччину, де в 1923 р. закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії, отримує диплом інженера. 1929 у пошуках роботи виїхав до Польщі, де працював за фахом. У 1925 р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929 р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угрупування «Танк».
Протягом 1930-1939 рр. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».
У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУР у (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США.
У 1951-1966 рр. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книга спостережень» (Торонто, 1962).
У 1958 р. Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».
1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була iдея української державностi, яка становила енергетичне джерело творчостi Є. Маланюка, була його вiрою i головною настановою. Державнiсть з полiтичної категорiї переходила у свiтоглядну, творила систему вiдношень поета до свiту, перетворювалася на своєрiдний моральний iмператив. Усе, що сприяє державностi, — беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, — вороже. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду культури, як відродити українську державність. У розв’язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:

Як в нації вождів нема,
тоді вожді її поети.

У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв’язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості — краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос — так називалася паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв’язання цієї проблеми:

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши углиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забути, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.
Є. Маланюк усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів». І саме поезія, яка засвідчила появу Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до майбутніх випробувань. Поетична творчість Є. Маланюка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю» він змальовує Україну в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а циклі «Псалми степу» звинувачує українців у відсутності справжньої синівської любові до матері-землі.
Отже, образ «Степової Еллади» — України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття, «Ода до прийдешнього» — «Вiзiєю» апокалiпсису. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом із ворогами. Психологiчний ключ до таких емоцiйних коливань — не лише у вiдчуваннi iсторичного феномена України чи в iсторичному вiдтинковi бiографiї Є. Маланюка, — вiн у раннiй смертi матерi поета, вiдтворенiй у вiршi «Липень» («Перстень Полiкрата»). Контраст природного й людського породжує бунт лiричного героя проти байдужостi природи, зумовлює подальшу двоїстiсть персонiфiкацiї i емоцiйне джерело страшного прокляття, адресованого рiднiй землi. Лiричний суб’єкт в поетичнiй iєрархiї Є. Маланюка нiби перебирає на себе функцiї Бога, вiн часом занадто впевнений у своїй богообраностi, а тому (застосуємо теологiчну термiнологiю) непохристиянства — любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хiд Танатосу поезiєю Є. Маланюка. Ерос i Танатос часом химерно ототожнюються — поет вiрить, що вогонь вiйни може очистити, збудити Україну, а нi, то прирече її на загибель з її ворогами.
Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це свідчить про злам у шкалі цінностей поета, зміщення акцентів у мотивах, що були постійно присутні у його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї — лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка в особу — теж царського роду, але загублену серед чужих людей — Одіссей, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини.
Усе своє життя в еміграції Є. Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами Сталіну» тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних довкола «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Є. Маланюк мав великий вплив як в еміграції, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.
Стильово Маланюк був неоромантиком (динамiчний ритм першої емiграцiї), наприкiнцi схилявся до неокласики. Її принесли не лиш роки, але й закоханiсть до сонетiв М. Зерова та iнших з його групи. Посприяло цьому також знайомство з О. Бургардтом — Ю. Кленом, який йому багато повiдав про Зерова, який мiж iншими рецензував першу збiрку Маланюка (в журналi «Життя й Революцiя» 1926), Рильського, Филиповича й Драй-Хмару. Неокласика пов’язувала Україну iз свiтового культурою, а це також було в програмi Маланюка. Вiд нього є чому повчитися адептам поезiї. Маланюк передусiм — поет глибокої думки й вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленості. Коли твiй народ розпинають, — казав поет, — грiх оспiвувати квiточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета пивинна тодi бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме такої людини й потребує. Читачам сучасної України пригадає Маланюк, як треба любити батькiвщину, що в нiй хвалити, а що нi. До iсторiї треба пiдходити критично, щоб не повторювати помилок «правнукiв поганих». Найглибше виявив Маланюк критичне ставлення до iсторiї України в своїх глибоко концептуальних поемах. В них вiн сягав рiвня Шевченка й Франка.
Стиль поезії Є. Маланюка формувався під тиском панівних емоцій гніву й болю за століття бездержавності України. Цей гнів повертався не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідси в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ.
Особливо слід звернути увагу до Маланюкові дослідження історіософського та культурологічного плану. Відомі праці: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Портрет пана Мазепи» (1959), «Малоросійство» (1964).
Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей української літератури ХХ ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави та нації.

Євген Маланюк (1897-1968). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Читайте також:

Комментарии закрыты.