• Гороскоп 2016

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій української літератури ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій української літератури ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

У літературознавстві існує думка про два типи літератури, що склалися в країнах Центральної і Південно-Східної Європи в епоху формування націй (ХVІІІ – початок ХІХ ст.). Перший тип (польська, російська) характеризується нормальним, «класичним» розвитком ідейно-художнього комплексу: Ренесанс, бароко, класицизм із притаманними йому літературними напрямами й жанрово-стильовою системою (трагедія, комедія, сатира, ода, байка, ідилія, віршове послання, ірої-комічна поема, роман та ін.), романтизм. Цьому типові властиве засвоєння античної спадщини на рівні західноєвропейських літератур, багатство й розвиненість літературних мов.

Ренесанс, або Відродження (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюсь) – доба в історії культури та мистецтва ХІV-ХVІ ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у ХVІ ст. Видатними постатями ренесанса були Леондардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, П. Ронас, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики ренесансу покладалися принципи мимезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Дійсність трактувалася не як зорова омана, а як єдино дана, «безальтернативна», наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансного добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ. Жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм. Митець – центральна постать цієї епохи – намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Накреслювалася масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приміром, Леонардо да Вінчі з однаковою енергією писав знамениту «Джоконду» і конструював смертоносні гармати). Ідеям обожнення митця при усвідомленні його земного статусу ренесанс має завдячувати християнству, зосередженому на проблемі божественного покликання людини не за її субстанцією, а за благодаттю. Та й саме поняття ренесансу – євангелійного походження (Євангеліє від Івана); його джерела вбачаються не лише в античності, а й у філософії неоплатонізму, в категоріях Світової Душі та космосу, в земному і небесному часопросторі. Універсальний антропоцентризм ренесансу закладав у собі елементи класичної рівноваги й невідомого еллінам та римлянам «романтичного» пориву в простір, акцентував принципи гуманізму та постійної новизни. Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав’язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами ренесансу. Доба ренесансу породила не тільки божественного Рафаеля чи П. Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт раблезіанського Панурга, конкістадорів, інквізицію, Н. Макіавеллі, Саванародлу; навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах «універсально» людини ренесансу за її невтоленним екстремізмом богоподібності, де проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар’єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики «фаустівської душі», спрямованої в простір. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків достеменного гуманізму, до трактування людини як мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характене для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі ренесансу, зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського), перейнятого ознаками ман’єризму як рефлексії над мистецтвом, над проблемою співвідношення митця і його твору, над питанням художнього пізнання, лише спорадично порушуваними представниками раннього ренесансу. То був «антикласичний» бунт проти раціональної ясності та невмотивованого оптимізму нормативної ренесансної естетики, її міметичної закомплексованості, що супроводжувався іронічним ставленням до титанізму (Ф. Війон) або принциповою критикою його експансіоністських домагань, безпідставних з погляду визнання слабкості людської істоти в хаосі космосу (М. Монтень, Б. Паскаль). Особливого загострення ця тенденція набула в добу бароко. Ренесанс виявилося перехідною епохою, базою для розбудови європейської культури та мистецтва у новій якості – процес майже невідомий народам Сходу, зокрема і Московський Русі. Україна зазнала впливу ренесансних віянь, втілених у творчості латиномовних поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховський та ін.), у конфесійній полеміці кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.), яка виявила європейський тип мислення. Українство, підхоплене потужною хвилею ренесансу перейняло гуманістичні, вільнолюбні ідеї, близькі його ментальності, гармонійне сполучення земного та небесного, але ніколи не преживало спалахів титанізму (універсальні постаті І. Мазепи, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Леся Курбаса, О. Довженка та ін. – відмінного історико-психологічного походження), ні пафосу експансії, споконвік чужої народу хліборобської культури. Традиція ренесансу позначалася на специфіці інших стильових тенденцій, починаючи від бароко, на особливостях національних відроджень як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої сподіваної тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема. Проблема ренесансу в українському контексті потребує відповідної історико-смислової конкретизації. Йдеться про «обудження» (Є. Маланюк) чи «випростування» (М. Грушевський), відмінні від класичного ренесансу, на що свого часу звернув увагу Ю. Лавріненко, підкориговуючи емоційно сформульоване М. Хвильовим уподібнення українського ренесансу до італійського. Коли в Італії ренесанс було органічною ланкою у сув’язі мистецького поступу, то в Україні воно мало відмінні риси: це виявлявся спонтанний рух вперед, часто з оберненими поглядами назад, у минувшину, в нерозв’язані вчорашні проблеми. Вимушена прикутість до рятівного минулого зумовлювала орієнтацію на традицію як засіб компенсації втрачених етапів літературного та духовного розвитку. Мовиться не про один ренесанс, а про цілу низку перманентних ренесансів, що витворюють чи не єдину базову платформу українства, коли з чергової національної катастрофи поставала нова генерація, представлена переважно письменством. Ренесанс як інтегрант художніх та позахудожніх явищ найповніше характеризує своєрідність української дійсності й зокрема літератури, що проявляється у постійних сплесках та затиханнях перманентних «обуджень», яких, очевидно, було три. При цьому відновлювалися не старі форми, а творчі стили, які визначалися панівним для кожної доби типом світосприймання: християнським (ХІV-ХVІІІ ст.), народницьким (ХІХ ст.) та концептуальним (ХХ ст.). Ці назви – умовні. Вони вказують на місцерозташування естетичної концепції – чи поза літературою, чи в її іманентних межах. Водночас кожний ренесанс має свої хвилі і свій напрямок. Так, перший ренесанс з ренесансними та бароковими рисами рухався від трикутника «Остріг-Краків-Львів» до Києва: другий, прейнятий духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мав п’ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку ХХ ст., «розстріляне відродження» та «празька школа» 20-30-х роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, «нью-йоркська група», шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін.

Бароко (iтал. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтвi та лiтературi XVII-XVIII ст., якому належить важливе мiсце у поступi європейської культури. Бароко прийшло на змiну Вiдродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властивi мiнливiсть, полiфонiчнiсть, ускладнена форма. Лiтература бароко характеризується поєднанням релiгiйних i свiтських мотивiв, образiв, тяжiнням до рiзних контрастiв, складної метафоричностi, алегоризму i емблематичностi, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У рiзних культурах, лiтературах бароко склалося неодночасно. Серед країн православно-слов’янської культурної спiльностi бароко почало формуватися i набуло значного розвитку в Українi та в Бiлорусi, що безпосередньо стикалися з польською та захiдноєвропейською бароковими культурами. Крiм цього, бароко мало i власнi, нацiональнi, джерела: києво-руськi та фольклорнi, що проявлялися на рiзних рiвнях цього напряму – «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в iсторiї української лiтературi трактувалося по-рiзному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевський у монографiї «Український лiтературний барок» (Прага 1942-44), але тiльки на VI Конгресi славiстiв у Празi 1968 вченi поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського. Його розквiт в українськiй лiтературi припадає на кiнець XVI-XVIII ст. i простежується у рiзних жанрах, зокрема в поезiї Лазара Барановича, Iвана Величковського, Григорiя Сковороди та iн. Взiрцем барокових вiршiв є збiрка «курйозної» поезiї Iвана Величковського «Млеко от овци, пастирю належное». Виразнi бароковi риси має i шкiльна драматургiя. Серед прозових творiв бароко найбiльше проявляєтсья в ораторськiй прозi (збiрники проповiдей Лазаря Баранович «Меч духовний», «Труби словес проповiдних»; Iоаникiя Галятовського «Ключ розумiння»; Антонiя Радивильського «Огородок Марiї Богородицi», «Вiнець Христов») та козацьких лiтописах Самовидця, Григорiя Грабянки, Самiйла Величка.

Класицизм. Напрям у європейськiй лiтературi та мистецтвi, який уперше заявив про себе в iталiйськiй культурi XVI ст. Найбiльшого розквiту досягає у Францiї (XVII ст.). Певною мiрою притаманний усiм європейським лiтературам, у деяких зберiгав свої позицiї аж до першої чвертi XIX ст. Для класицизму характерна орiєнтацiя на античну лiтературу, яка проголошувалася iдеальною, класичною, гiдною наслiдування. Теоретичним пiдгрунтям класицизму була антична теорiя поетики i, в першу чергу, «Поетика» Аристотеля, теоретичнi засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленнi своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузi жанру i стилю, класицизм спирався i на фiлософiю рацiоналiзму. Першою важливою спробою формулювання принципiв класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпосiдовнiшим, найгрунтонвiшим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний пiсля того, як лiтературний класицизм у Францiї сформувався. Застосувавши фiлософський метод Декарта до лiтератури, який полягав в узагальненнi досвiду класицистiв, Н. Буало встановив строгi рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфiку. Для класицизму був характерний рацiоналiзм, представники якого вважали, що краса та iстина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як вiдкрита розумом сутнiсть речей. З рацiоналiзмом пов’язана нормативнiсть класицизму, який строго регламентував мистецтво та лiтературу, встановлював вiчнi та непорушнi правила й закони. Для драматургiї – це закон «трьох єдностей» (дiї, часу й мiсця). У галузi мови класицизм ставив вимоги ясностi та чистости, iдеалом була мова афористична, понятiйна, яка вiдповiдала б засадам теорiї трьох стилiв. Для класицизму характерний аристократизм, орiєнування на вимоги, смаки вищої суспiльної верстви. Героями класицистичних творiв були переважно люди високого походження. Важливим складником теорiї та практики класицизму була встановлена iєрархiя жанрiв, серед яких найважливiшими вважалися античнi: епопея, трагедiя, дидактична поема, ода, байка, сатира. Практиками класицизму були насамперед французькi письменники: поет Ф. де Малерб, драматурги П. Корнель, Ж. Расiн, Ж.-Б. Мольєр, романiстка панi де Лафайєт, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Ла-брюйєр, байкар Ж. де Лафонтен, пiзнiше – просвiтителi Вольтер, Ж.-Ж. Русо та iн. В Українi класицизм не змiг у силу неприятливих iсторичних обставин розвинутися як цiлiсна структурована система, переважно орiєнтувався на «низькi» жанри (очевидно, пiд впливом «низового» бароко). Деякi тенденцiї класицизму в Українi знайшли свiй вияв у трагiкомедiї Феофана Прокоповича «Владимир», поезiї Iвана Некрашевича, шкiльних «пiїтках» XVIII ст., поемi «Енеїда» I. Котляревського, травестiйнiй одi П. Гулака-Артемовського «Пiснi Гараська», оповiданнях Г. Квiтки-Основ’яненка та iн.

Трагедiя (грецьк. букв.: козлина пiсня) – драматичний твiр, який грунтується на гострому, непримиренному конфлiктi особистостi, що прагне максимально втiлити свої творчi потенцiї, з об’єктивною неможливiстю їх реалiзацiї. Конфлiкт трагедiї має глибокий фiлософський змiст, є надзвичайно актуальним у полiтичному, соцiальному, духовному планах, вiдзначається високою напругою психологiчних переживань героя. Трагедiя майже завжди закiнчується загибеллю головного героя. Кожна iсторична доба давала своє розумiння трагiчного i трагедiйних конфлiктiв. На думку стародавнiх грекiв, у їх основi лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскiльки наявний свiтопорядок й долi людей цiлковито залежали вiд нього. Такий погляд яскраво виявляється в античнiй трагедiї. Наприклад, у творi Софокла «Едiп-цар» головний герой Едiп як не прагнув, щоб не справдилося лиховiсне попередження Оракула, однак так i не змiг уникнути вбивств змальовує Есхiл («Агамемнон»): у гнiвi за те, що цар Агамемнон, рятучи флот у Авлiдi, принiс у жертву богам свою доньку Iфiгенiю, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловiка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської вiйни. Орест, убиваючи матiр, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справi тої винуватицею є». Iдейно-художнiй змiст античної трагедiї зумовлювався мiфологiчним свiтосприйманням навколишньої дiйсностi греками. Драматургiя пiзнiшних епох втратила мiфологiчне бачення свiту. Конфлiкти трагедiї того часу здебiльшого крилися у суспiльному ладi. Вже не фатум, не воля богiв, а реальнi соцiальнi обставини визначили долю персонажiв. У трагедiях В. Шекспiра («Ромео i Джульєтта», «Король Лiр», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв i традицiй. Подiї з життя шекспiрiвських героїв мотивуються внутрiшнiм розвитком їх характерiв, що виявляються у вiдповiдних обставинах. Джульєтта, Отелла, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, якi сповiдують протилежнi, пов’язанi з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспiльства, що вiдмирає. Трагедiя класицизму базувалася на культi античностi та розуму. Конфлiкт у творах П. Корнеля («Сiд», «Горацiй»), Ж. Расiна («Федра») виник мiж почуттями героїв i їх обов’язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пiзнiше, в епоху Просвiтницрва, конфлiкт у трагедiї змiнюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвiтницькi iдеї, борючись з прибiчниками соцiального та нацiонального гнiту, фанатизму у вiрi. В українськiй лiтературi зародження трагедiя припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають «Трагедiю о смертi послiднього царя сербського Уроша V i о паденiї Сербського царства» М. Козачинського. ХIХ ст. дало кiлька зразкiв трагедiї («Переяславська нiч», «Кремуцiй Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» I. Карпенка-Карого, «Оборона Бушi» М. Старицького). Лiтература ХХ ст. помiтно розширила обрiї української трагедiї. 1918 р. з’являється твiр В. Пачовського «Роман Великий», подiї якого розгортаютсья у ХIII ст. Родинна трагедiя князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творi М. Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917). Драматизму революцiї та громадянської вiйни присвячено трагедiю В. Винниченка «Мiж двох сил» (1919). Особа i революцiя, герой i народнi маси – ця проблема порушується в Т. Я. Мамонтова «Коли народ визовляється» (1922). Народною трагедiєю глибокого соцiального змiсту став твiр М. Кулiша «97» (1924). Пiзнiше з’являються п’єси Ю. Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст i смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

Комедія (грецьк. kōmōdia, від kōmos – весела процесія і ode — пісня) – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людини. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературні античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв’язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об’єктивними законами суспільного розвитку. В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У ХVІ-ХVІІ ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урдемалас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Калдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п’єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні присойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»). Витоки української комедії – в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу ХVІІ-ХVІІІ ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини ХІХ ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») – опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ’яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Щельменко-денщик», «Щельменко – волостной писарь»). У другій половині ХІХ ст. з’явилися комедія, що розкривала життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі ХХ ст. Одна з перших комедій цього часу – «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодощі»), Я. Стельмаха («Вікентій Преорзумний»), В. Минка («Жених із Аргентини». У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

Комедія масок, або Комедія дель арте (італ. commedia dell’arte — професійна комедія) – різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження що успадкував традиції римської доби. Персонажі комедії масок («слуги» -маски: Бригелла, Арлекін, Серветта, Пульчинелла; сатиричні маски: старий купець Панталоне, а також ліричні герої без масок) були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. Як театральний жанр комедії масок вплинула на творчість Ж. –Б. Мольєра, К. Гольдоні, К. Гоцці, М. Гоголя та ін.

Комедія ситуацій – жанровий різновид комедії, розбудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи «непередбачуваному» збігові обставин. Комедія ситуацій, відома з античної доби, розвивалася в середньовічних фарсах, у комедії масок, в інтермедіях тощо. До цього жанру зверталися Т. де Моліна («Чеснотна Марта»), В. Шекспір («Комедія помилок»), Ж. –Б. Мольєр («Тартюф»), М. Гоголь («Ревізор»), І. Котляревський («Москаль-чарівник»), І. Карпенко-Карий («Сто тисяч»), О. Коломієць («Фараони») та ін.

Сатира (лат. satira, вiд satura – сумiш, усяка всячина) – особливий спосiб художнього вiдображення дiйсностi, який полягає в гострому осудливому осмiяннi негативного. У вузькому розумiннi сатири – твiр викривального характеру. Сатира спрямована проти соцiально шкiдливих явищ, якi гальмують розвиток суспiльства, на вiдмiну вiд гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралi, пристосуванцi, лицемiри, ренегати i зрадники, явища, якi не вiдповiдають естетичному iдеаловi. У сатиричних творах широко використовуються художня гiперболiзацiя, яка є основою сатиричної типизацiї, парж, гротеск. Сатира зародилася в уснiй народнiй творчостi. Високого рiвня досягла в лiтературi античних часiв (Аристофан, Петронiй, Лукiан). Розквiт сатири в захiдноевропейськiй лiтературi пов’язаний з iменами Дж. Боккачо, Ф. Рабле, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Свiфта, Вольтера, Г. Гейне, В. Теккерея, А. Франса, Марка Твена, Б. Шоу, Г. Манна, Я. Гашека та iн. З-помiж українських письменникiв – Iван Вишенський, Григорiй Сковорода, I. Котляревський, Г. Квiтка Основ’яненко, Є. Гребiнка, Л. Глiбов, Т. Шевченко, I. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Лесь Мартович, В. Самiйленко, Остап Вишня, В. Винниченко, В. Чечвянський, О. Чорногуз та iн.

Ода (грецьк ōìdēа) – жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. У стародавній Греції ода – хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну. Оди, створені Піндаром (близько 544-518 до н.е.), прославляли переможців спортивних змагань. Ода Квінта Горація Флакка (65-8 до н.е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість – відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. У Західній Європі відродження оди відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524-85), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної оди на історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної оди, вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї. Опираючись на творчість Ф. Малерба, теоретик класицизму Н. Буало (1636-1711) в «Мистецтві поетичному» (1674) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Класиком оди в Італії став Г. Квябрер (1552-1638), в Англії – Д. Драйден (1631-1700). Термін оди в російську лірику ввів В. Тредіаковський (1703-68), який у трактаті «Міркування про оду взагалі» (1734) поділив їх на дві групи: хвалебні і «ніжні» (за пізнішою термінологією – анакреонтичні). Оди писав М. Ломоносов (1711-65), в поезії якого вони стають творами «високого стилю». В Україні оди були відомі в ХVІ-ХVІІ ст. як панегірики. Згодом до жанру оди звертались І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сапфо»), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807»), П. Данилевський («Ода малороссийского простолюдина»), К. Пузина («Малороссий-крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій. Таким шляхом пішов П. Гулак-Артемовський, переспівуючи оди Горація («До Пархома», 1823, 1832), Л. Боровисковський написав «Подражаніє Горацію» (1828). У західноукраїнській поезії до жанру оди зверталися О. Левицький – «Домоболіє», 1828; С. Лисинецький – «Воззріння страшилища» (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Т. Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін. У наш час в оді філософські мотиви невіддільні від громадянських національних, загальнолюдських проблем. У філософсько-патетичних одах ризано просупає авторське ставлення до проблем світоглядних, вічності й безсмертя, життя і смерті. Часто «я» в оді зливається з «ми», використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи. Розширився тематичний спектр оди, подолано неминучу для цього жанру ситуативність та риторичність, багатшою стала поетика.

Байка — коротке, переважно вiршоване, алегоричне оповiдання, в якому закладено дидактичний змiст; один з рiзновидiв лiроепiчного жанру. Складається з оповiдної частини та виновку-повчання. У вчинках персонажiв байки – звiрiв, птахiв, рослин – вбачаються i висмiюються людськi вади. Засновником байки вважається легендарний еллiн Езоп (VI-V ст. до н.е.), iменем якого (езопiвською мовою) називають iнколи пiдтекст художнього твору. Його традицiю продовжив римлянин Федр (I ст. н.е.). Крiм античних джерел, байка зазнала впливу iндiйської «Панчататри» («П’ять книг», III ст. н.е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором байки вважається французський байкар Ж. Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицiю жанру, надав йому виражальної гнучкостi та змiстової шляхетностi. Вершинних здобуткiв досягла байка у Росiї (I. Крилов).
Сучасна байка рiзниться вiд античної переважно вiршпваною формою, їй притаманна астрофiчна будова, рiзностопний ямб, що називається байковим вiршем (рiзновид вiльного вiрша), здебiльшого з парним римуванням. Жанр байки має свою традицiю в Українi. Вiн спостерiгається в «казаннях» Iоаникiя Галятовського, Антонiя Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорiя Кониського, у «Баснях харковських» Г. Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, Є. Гребiнкою, особливо Л. Глiбовим, з творчiстю якого пов’язується розвкiт жанру. До байки зверталися I. Франко, Б. Грiнченко, А. Косматенко, П. Глазовий та iн. Байка нинi зазнає певної еволюцiї. Крiм сюжетних байкiв з’являються байки-приповiдки («лiлiпути»), а також байки-епiграми, байки-жарти, байки-пародiї тощо.

Ідилія (грецьк. eìdýllìon – замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eìdos – образ; мовою олександрійських учених – поетичний твір) – одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (ІІІ ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой – представник пастушого простолюду – контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (ІІ ст. до н. е.), в Римі – Вергілій, Кальпурній (І ст. до н.е.), Немесіан (ІІІ ст. н.е.). В новоєпропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви – безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів.

Віршове послання – різновид епістоли, віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб. Цей жанр, започаткований в античну добу (приміром, «Послання до Пізонів» Горація, де мовиться про принципи художньої творчості), поширився у всіх європейських літературах, а відтак і в українській («І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Т. Шевченка або «Товаришам із тюрми» І. Франка, «Рибальське посланіє» М. Рильського і т.п.).

Поема (грецьк. poiema – твiр) – лiричний, епiчний, лiроепiчний твiр, переважно вiршований, у якому зображенi значнi подiї i яскравi характери. Назва поема загальна, у лiтературознавствi частiше мовиться про конкретний жанровий рiзновид поеми: лiро-епiчну, лiричну, епiчну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну i т.п. Виникла поема на основi давнiх i середньовiчних героїчних пiсень, сказань, епопей, що уславлювали визначнi iсторичнi подiї. Первiсна поема мала епiчний характер i нерiдко була тiсно повязана з мiфолгiчною творчiстю. Такими є «Iлiада» Гомера, «Енеїда» Вергiлiя, «Пiсня про Роланда», «Слово про Iгорiв похiд». В античну добу й середнi вiки поемой називали анонiмну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднiшня поема – i в першу чергу поема епiчна. Iнодi поемою називають великий прозовий роман, який, крiм гликого змiсту й широкого охоплення життєвих подiй, вiдзначається пафосом i лiризмом («Мертвi душi» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них є поеми, писанi прозою, якi виникли в добу романтизму (А. Бертран) i досягли свого розквiту в добу символiзму (Ш. Бодлер, А. Рембо). Як жанр, що розвивається на межi епосу, лiрики й драми, синтезуючи в собi їх характернi засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнiшою сьогоднi.

Роман (фр. roman – романський) – найбiльш поширений у XVIII-XX ст. епiчний жанровий рiзновид, мiсткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рiдше вiршований) епiчний твiр, у якому широко охопленi життєвi подiї, глибоко розкривається iсторiя формування характерiв багатьох персонажiв. Головними структурними елементами роману є розповiдь та творений нею уявний свiт у просторi й часi, населений персонажами, наповнений подiями, укладеними в сюжет. Крiм оповiдi (виклад вiд першої особи) або розповiдi (виклад вiд третьої особи), роман властива пряма мова персонажiв (у виглядi дiалогiв, монологiв), описи, авторськi вiдступи. Залежно вiд рiзновидиу роман, авторського стилю чи творчої манери письменника спiввiдношення мiж ними рiзноманiтнi – вiд переваги оповiдi (розповiдi), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, дiалогу чи монологу (внутрiшнього монологу у психологiчному романi, опису в документальному романi). Розповiдач у своїй класичнiй формi, сформованiй реалiстичним романом – авторитарний творець уявного свiту, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в мiцних, остаточних рамках своєї iнтерпретацiї та оцiнки. Роман XX ст. притаманний iнший тип розповiдача: розповiдач вступає у «дiалогiчнi стосуни з чужими свiдомостями»; iншi свiдомостi є рiвноправними щодо нього. В такого романа є своя традицiя – вiд Ф. Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологiчному романi «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. В українськiй лiтературi елементи дiалогiчностi, полiфонiї наявнi в «Перехресних стежках» I. Франка. Розповiдь визначає i сюжетну схему роману: вiд найпростiшої, епiзодичної, яку частiше спостерiгаємо в повiстi, оповiданнi, до складної, розгорненої, притаманної творовi з багатолiнiйним сюжетом. Якщо в романi XVIII-XIX ст. сюжет, як правило, вiдповiдає хронологiчному й логiчному розгоранню подiй, то у XX ст. вiн порушений причинно-часовою послiдовнiстю, бо автор змiщує хронологiчний i логiчний перебiг подiй. Пов’язанi iдейним задумом, сюжетом, персонажами, роман утворюють дилогiї, тетралогiї та цикли. Зародився роман у серединi XII ст. на хвилi прагнень ознайомити європейське суспiльство (передусiм французьке) з античними мiфами, творами античних авторiв. Так з’являються першi романi: «Роман про Олександра», «Роман про Фiви», «Роман про Трою», «Роман про Енея» — компiляцiї, переспiви античних творiв. Тодi роман називали розповiдний твiр, написаний котроюсь iз романських мов (не латинською). У серединi вiки виникають лицарськi романи (куртуазнi, а так цикл артурiвських романiв Кретьєна де Труа). В епоху Вiдродження з’являються пародiї на лицарський середньовiчний роман («Гаргантюа i Пантагрюель» Ф. Рабле) – роман з елементами реалiзму, у формi казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кiхот» М. де Сервентеса – прообраз реалiстичного Р. Етапним для жанрового розвитку роману боло XVIII ст. Саме тодi, в епоху Просвiтництва, постали авантюрний роман («Iсторiя Жiль Блаза» А.-Р. Лесажа, сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Л. Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Г. Уолпола), а також роман з елементами сатири й пародiї («Мандри Гуллiвера» Дж. Свiфта, «Iсторiя пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Г. Фiлдiнга). Як головний жанр у XVIII ст. роман виступає насамперед в англiйськiй лiтературi. Класичних рис роман досягає у XIX ст. як реалiстичний роман, якому передують роман, писанi романтиками, — Й. В. Гете, В. Скоттом, В. Гюго, Жорж Санд. Романтики розвинули роман iсторичний («Айвенго», «Роб Рой» В. Скотта), стали з’єднувальною ланкою мiж романтичним i реалiстичним романом. Реалiстичний роман розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Дiккенс, О. Пушкiн, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та iн. Роман XX ст. – це рiзноманiтнi типи й рiзновиди роману, при формуваннi яких виразно спостерiгається змiшування жанрiв. Єдиної квалiфiкацiї рiзновидiв роман немає. Залежно вiд лiтературних епох, перiодiв, течiй, стилiв i теоретичних засад розрiзняють роман просвiтницький, середньовiчний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенцiалiстичний i т. п. За змiстом – соцiальний, сiмейно-побутовий, соцiально-побутовий, iсторичний, фiлософський, сатиричний, пригодницький, бiографiчний, науково-фантастичний та iн. За часом розгортання сюжету – iсторичний (зображуються минулi подiї), сучасний (зображується теперiшнi подiї), роман про майбутнє (зображуються передбаченi автором подiї, наприклад, у науково-фантастичному романi). За тематикою чи зображуваним середовищем – урбанiстичний роман, маринiстичний роман, часом їх вважають пiдвидами роману, класифiкованих за мiстовим принципом, (наприклад, автобiографiчний роман – рiзновид бiографiчного, роман на тему села – рiзновид соцiального, родинний роман – рiзновид сiмейно-побутового). В Українi роман з’явився пiзнiше, нiж в iнших країнах Європи, що було зумовлено культурно-полiтичною ситуацiєю, гострою цензурою, що переслiдувала все українське. Спочатку українськi романи писалися росiйською мовою (Г. Квiтка-Основ’яненко, Є. Гребiнка, П. Кулiш). Першим романом українською мовою є «Чорна рада» П. Кулiша (1846). Значно розвинув український реалiстичний роман Панас Мирний («Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Повiя»). Розвиток українського роману пов’язаний iз творчiстю українських письменникiв XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Мiняйла, I. Чендея, Р. Iваничука, Р. Федорiва, Р. Горака та iн.

Роман автобiографiчний
Жанровий рiзновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а подiї, вмiщенi у фабулi, — достеменнi подiї з його життя. Як образ головного персонажа, так i його сюжет – це художня обробка фактiв, пережитих автором. Одним iз найдавнiших романiв автобiографiчних є «Сповiдь» Ж.-Ж. Руссо. Раман автобiографiчний не слiд ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарнiй прозi автора передовсiм цiкавить свiт, якиий вiн описує, а вiдтак – власна персона. У щоденнику немає розриву мiж часом написання i часом, про який iдеться в оповiдi. Як рiзновид роману бiографiчного, роман автобiографiчний бiльш концентровано й послiдовно втiлює авторськi погляди, суб’єктивно трактуючи подiї й факти життя. Елементи автобiографiзму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гуси-лебедi летять» М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та iн.

Роман бiографiчний
Жанровий рiзновид роману, в центрi опису якого життя певної iсторичної особи – вченого, полководця, письменника, митця, суспiсльного дiяча тощо. Роман бiографiчний спирається на документи, водночас значна роль у ньому вiдводиться художньому вимислу, який белетризує твiр, нерiдко заповнює прогалини у бiографiчних даних. Продуктивний жанр XX ст. Приклади роману бiографiчного – «Бiографiя Ф. Тютчева» I. Аксакова, «Величне та земне» Дж. Вейса, «Молодiсть короля Генрiха IV» Г. Манна, «Тарасовi шляхи» О. Iваненко, «Дочка Прометея» М. Олiйника, «Сторонець» Р. Андрiяшика, «Марiя Гаширцева» М. Слабошпицького та iн. Значна доля бiографiзму – в романi «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман готичний, або роман жахiв
Роман, в якому зображено незвичнi ситуацiї, жахи пекла, страхiтливi жорстокостi, великi таємницi, що перетворюють людину на iграшку надприродних сил. Сформувався в Англiї наприкiнцi XVIII ст. Творцем роману готичного вважається Г. Уолпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами роману готичного XVIII ст. були А. Радклiф, М. Льюїс. Дiя в романi готичному вiдбувається найчастiше в середньовiчному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничостi. Iнодi картини страху в романi готичному мали звороний, комiчний ефект, але найчастiше зберiгали виховне, дидактичне призначення. Роман готичний вплинув на творчiсть видатних письменникiв першої половини XIX ст. – Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та iн., — сприяв формуванню нових жанрiв у романiстицi (сенсацiйного, фантастичного роману). Вiдновлюється в дещо змiненiй формi у лiтературi XX ст. Зокрема, в українськiй лiтературi – у формi химерного роману, з «химерами», «чортiвнею», «козацькими пригодами». Елементи химерного роману притаманнi творам О. Стороженка, М. Йогансена, I. Сенченка, О. Iльченка, В. Мiняйла, В. Дрозда, В. Яворiвського, П. Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогiя В. Земляка «Лебедина зграя», «Зеленi млини».

Роман дететктивний, або кримiнальний (англ. detetcitve novel, вiд detektive – слiдчий; нiм. Kriminalroman, вiд лат. criminalis – злочинний, той, що стусується вивчення злочинiв) – один iз видiв детективної лiтератури (iнодi видiляється як рiзновид пригодницького роману). Характерна ознака роману детективного – надзвичайна динамiчнiсть сюжету: подiї розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастiше це пошуки i встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумiннi вважаються роман детективний А. Конан-Дойля, В. Коллiнза, Агати Крiстi, Ж. Сiменона, Ф. Достоєвського. У другiй половинi XX ст. виник новий рiзновид роман детективний – т.зв. «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинцы, а на його вчинках. Роман детективний сформувавшись у XIX ст., став одним iз найпопулярнiших серед рiзновидiв такої лiтератури. Український роман детектив представляють Ю. Дольд-Михайлик («I один у полi воїн»), В Кашин (Справедлiвiсть – моє ремесло»). Поєднання детективних елементiв з соцiально-побутовими, науково-фантастичними притаманне роману детективному О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїнi. За тематикою, стильовими ознаками, способом констуювання художнього свiту можна окреслити такi рiзновиди роману детективного: соцiальний, полiтичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публiцистичний, психологiчний, гумористичний та iн.

Роман iсторичний
Побудований на iсторичному сюжетi, вiдтворює у художнiй формi якусь епоху, певний перiод iсторiї. В романi iсторичному iсторична правда поєднується з правдою художньою, iсторичний факт – з художнiм вимислом, справжнi iсторичнi особи – з особами вигаданими, вимисел умiщений в межi зображуваної епохи. Роман iсторичний започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську вiйну з I ст. н.е., а також французськi псевдоiсторичнi романи XVII ст. У них iсторiя була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажiв, а iсторичнi факти нерiдко пiдмiнювалися фантастикою (звiдси назва «псевдоiсторичний роман»). Перший справжнiй роман iсторичний створив В. Скотт («Уеверлi», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентiн Дорвард»), котрий зумiв поєднати iсторичний факт з художнiм вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так i реалiстичними способами зображення. Цей тип дiстав назву «вальтерскоттiвський», справив великий вплив на розвиток роману iсторичного в європейських лiтературах. В епоху романтизму роману iсторичного став одним iз найбiльш поширених лiтературних жанрiв, що було викликано глибоким зацiкавленням iсторiософiєю. Для реалiстичного роману iсторичного XIX-XX ст. вiрнiсть iсторичнiй правдi не виключає звернення до злободенних проблем сучасностi. Через роман iсторичний нерiдко виконує певне iдеологiчне призначення. Iнодi iсторична епоха – лише тло для змалювання актуальних подiй. Для сучасного роману iсторичного характерне зближення з iншими рiзновидами роману – пригодницьким сенсацiйним, психологiчним та iн. Його мова, як правило, певною мiрою архаїзована. В українськiй лiтературi зразками роману iсторичного вважаються «Чорна рада» П. Кулiша, «Сагайдачний», «Корнiєнко» А. Чайковського, «Упирi» Ю. Опiльського, «Людолови» Зiнаїди Тулуб, «Гомонiла Україна» П. Панча, «Євпраксiя», «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Пiд вiчним небом» Вас. Шевчука, «На полi смиренному» Вал. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Iваничука, «Гнiв Перуна», «Золотi стремена» Раїси Iванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богiв» I. Бiлика та iн.

Роман крутiйський (iсп. novela picaresca, вiд picaro – шахрай, крутiй) – рiзновид епiчного жанру, одна з найдавнiших форм європейського роману. Виник в Iспанiї (анонiмна повiсть «Ласарильйо з Тормеса»). Роман крутiйський розповiдає про пригоди хвацького пройдисвiта, авантюриста – пiкаро, вихiдця з низiв або декласованого дворянства, який повнiстю iгнорує обов’язковi суспiльнi моральнi норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Роман крутiйський виник iз культурно-iсторичної ситуацiї, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Роман крутiйський став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У романi крутiйському вiдсутня складна композицiя, як правило, тут однолiнiйний сюжет, подiї розгортаються у хронологiчному порядку, оповiдь ведеться найчастiше вiд першої особи, що iмiтує форму автобiографiчних спогадiв героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбiльшого розквiту роман крутiйський досяг в Iспанiї у XVII ст. (Життєпис крутiя Гусмана де Альфагаре» М. Алеманi-де-Енеро, «Iсторiя життя пройди на iм’я Дон Паблос» Ф. Кеведо-i-Вiльєгаса, «Кульгавий бiс» Л. Велеса де Гевари). Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лiсардi та iн.), невдовзi вплинув на жанровий розвиток лiтератур iнших європейських країн. Його художнi прийоми використав Д. Дефо, Г. Фiлдiнг, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та iн. Оскiльки герой роману крутiйського «мандрує» у своїх пригодах рiзними соцiальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспiльства, мiстив елементи критики й сатири. У XX ст. деякi художнi прийоми роману крутiйського використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та iн. В українськiй лiтературi мало виявлений.

Роман науково-фантастичний
Великий епiчний твiр, дiя в якому вiдбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властивi прогностичнi функцiї. Для роману науково-фантастичного характерна орiєнтацiя на високi досягнення наукової та технiчної думки; поряд iз фантастичними елементами у ньому мають мiсце науковi гiпотези, технiчна фантазiя, мисленнєве експериментування. Початки роману науково-фантастичного — XIX ст. (Ж. Верн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує i складнi суспiльнi, соцiально-полiтичнi, фiлософськi, морально-етичнi проблеми (А. i Б. Стругацькi, Г. Уеллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредберi, А. Кларк та iн.). Якщо у фантастичному романi фантастичним є насамперед художнiй простiр, то у романi науково-фантастичному – час. Український роман науково-фантастичний представляють В. Владко («Аргонавти всесвiту»), Д. Бузько («Кришталевий край»), О. Бердник («Чаша Амрiти») та iн.

Роман пригодницький (фр. roman d’aventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подiями й характеризується несподiваним їх поворотом, великою динамiкою розгортання. Для роману пригодницького характернi мотиви викрадення й переслiдування, атмосфера таємничостi й загадковостi, ситуацiї припущення й розгадування. Одними iз перших таких творiв були «морськi» романi Дж.-Ф. Купера й Ф. Марiєтта, iсторико-пригодницькi О. Дюма-батька, соцiально-пригодницькi Е. Сю. Роман пригодницький має типологiчнi подiбностi з романом фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), детективним i полiтичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколiо, Ю. Семенов). Рiзновидом роману пригодницького можно вважати роман сенсацiйний, у сюжетi якого є подiя або повiдомлення, що справляють сильне враження. Одним iз засновникiв українського роману пригодницького з елементом сенсацiї був Г. Лужницький, автор книг «Кiмната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та iн. Типовим прикладом роману пригодницького вважаються «Прекраснi катастрофи» Ю. Смолича. Iнодi рiзновидом цього жанру вважають авантюрний роман. У своєму романi «Дверi в день» Гео Шкурупiй поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соцiально-побутовий
Основний рiзновид реалiстичного роману. Утвердився у XIX ст. Для нього характерна iдеологiзацiя приватного життя, побуту персонажiв. Письменники-реалiсти, передовсiм французськi реалiсти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англiйськi Ч. Дiккенс i В. Теккерей – розсувають сжюетнi рамки й до особистiсного, приватного аспекту зображення долучають сцени i епiзоди, що охоплюють життя усього суспiльства та епохи. Роман соцiально-побутовий часто вiдтворює конфлiкт мiж людиною та суспiльством i в такий спосiб намагається розв’язати його або констатує неможливiсть усунення конфлiкту (I. Тургенєв, Л. Толстой, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та iн.). Це майстерно змальовано й у романi соцiально-побутовому XX ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Е. Хемiнгуей, А. Моравiа, Л. Арагон, М. Шолохов, Б. Прус, Я. Iвашкевич, К. Чапек, У. Самчук, М. Стельмах та iн.). Сьогоднiшнiй роман соцiально-побутовий здебiльшого набуває рис психологiчного роману («Сестри Рiчинськi» I. Вiльде).

Роман тенденцiйний
Рiзновид роману, в якому уявний свiт, витворений автором, пiдпорядкований певнiй iдеологiчнiй позицiї. Письменник вiдверто прагне пiдвести читачiв до заздалегiдь окрелених висновкiв, популяризує тi чи iншi полiтичнi переконання. Герої такого твору чiтко й виразно подiляються на «позитивних» i «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються полiтичнi «iстини», вони стають виразниками iдеологiчних чи полiтичних переконань автора. Роман тенденцiйний був типовим для радянської лiтератури (яскравi зразки – «День отца Сойки» С. Тудора, романи Ю. Смолича).

Роман у вiршах
Рiзновид змiшаного жанру, який поєднує багато плановiсть, епiчнi принципи розповiдi з суб’єктивнiстю, притаманною лiричним творам. Роман у вiршах став поширеним у XIX-XX ст. Мажують з ним драматична поема, вiршована повiсть. В Українi помiтне пожвавлення цього жанру спостерiгається у 60-70-тi ХХ ст. (хоча представлений вiн i у 30-50-тi: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардiєць» В. Сосюри, «Полiська трилогiя» О. Пiдсухи, «Молодiсть брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Лiни Костенко.

Роман фантастичний (грецьк. phantastike – здатнiсть, уявляти) – роман, сюжет якого грунтується на фантастицi, тобто уявний свiт якого не вiдповiдає наявному реальному свiту або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художнiй образ у романi фантастичному виходить за межi мiмезису, твориться шляхом моделювання письменником «нового» свiту, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних свiтiв – дiйсного та iрреального, фантастичного. Витоки цього жанру – у середньовiчному лицарському романi XIV-XV ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин мiфотворчої народнопоетичної свiдомостi. Нерiдко до фантастики вдаються при створеннi реалiстичного, фiлософського, сатиричного та iн. романiв («Майстер i Маргарита» М. Булгакова, «Сто лiт самотностi» Г. Гарсiа Маркеса). Рiзновидом роману фантастичного є науково-фантастичний. В украiнськiй лiтературi ХХ ст. вiдновив свої традицiї фантастичний химерний роман («Самотнiй вовк» В. Дрозда), а також «умовно»-фантастичний, химерно-гротескний (трилогiя Є. Гуцала «Позичений чоловiк», «Приватне життя феномена», «Парад планет»).

Роман фiлософський
Великий епiчний твiр, в якому безпосередньо викладається свiтоглядна або етична позицiя автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвiтництва (Вольтер – «Кандiд, або Оптимiзм», «Простодушний», «Мiкромегас»; Д. Дiдро – «Жак-фаталiст та його господар»), виник з необхiдностi популяризацiї фiлософiї рацiоналiзму, сатиричного зображення суспiльних норм, законiв i полiтичних подiй. У ХХ ст. великого поширення набуває роман соцiально-фiлософський, де у концентрованому виглядi викладаються фiлософськi переконання письменника, його iсторична концепцiя, глобально осмислюється iсторична епоха. Класичними у такому жанрi є твори А. Франса «Боги жадають», «Сучасна iсторiя», «Таїс», «Острiв пiнгвiнiв», «На бiлому каменi». Елементи роману фiлософського притаманнi українськiй лiрико-фiлософськiй романiстицi (О. Гончар – «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; М. Стельмах – «Чотири броди», «Правда i кривда»), соцiально-полiтичним, утопiчним романам В. Винниченка: «Сонячна машина» (антиутопiя), «Нова заповiдь», «Вiчний iмпереатив». До цього жанрового рiзновиду звертаються случаснi письменники («Дiм на горi», «Три листки за вiкном» Вал. Шевчука та iн.).

Роман щоденник
Лiтературно-побутовий жанр, фiксацiя побаченої, почутої, внутрiшньо пережитої подiї, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе i не розрахований на публiчне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебiльшого у монологiчнiй формi, хоча може бути й внутрiшньо дiалогiчна (полемiка iз самим собою, з уявним опонентом тощо). Цi ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочнiй лiтературi, особливо наприкiнцi XVIII ст., коли поглиблювався iнтерес до людської душi, що притаманне сентименталiзму («Сентиментальнi мандри» Л. Стерна). Певнi особливостi щоденника використовувались у пригодницькiй лiтературi, скажiмо, у Ж. Верна, фiлософських текстах («Щоденник знадника» С. К’єркегора) i т.п. В українськiй лiтературi вiдомi щоденники, котрi стали незамiнними iсторичними та духовними документами, написанi Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та iн.

Другий тип літератури (чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська, словенська) сформувався в умовах іноземного гноблення, уповільненого культурного розвитку й загального занепаду історичного життя. У результаті певні етапи й ланки художнього розвитку чи то пропускалися, чи занадто слабко виявлялися. Літературний процес позначався тут пережитками архаїчних традицій, поєднаних із новими віяннями, взяємопереплетенням, синкретизмом різностадіальних явищ (ренесансних рис, бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму). У літературах цього типу переважають «низькі» жанри народного походження, недиференційованість художніх структур, слабко риражено протистояння напрямів, значне місце належить проблемі літературної мови й мовної боротьби. Починаючи з середини ХVІІІ ст. і протягом значної частини ХІХ ст. ці літератури переживають епоху національного пробудження й відродження. Шлях, пройдений ними до утворення в другій половині ХІХ ст. національних літератур, пропонується вважати свого роду окремим літературним напрямом, головною ознакою якого є художня недиференційованість.
Водночас у країнах Центральної та Південно-Східної Європи не тільки можна виокремити два типи літератури, а й констатувати наявність багатьох спільних рис художнього розвитку, що визначаються подібністю суспільно-історичних і національно-культурних ситуацій. В умовах боротьби проти іноземного панування це відігравало консолідуючу роль у мілітературних зв’язках та сприяло їхній духовній близькості. Як правило, в цих країнах соціально-економічна й ідейно-культурна роль середніх класів була дуже слабкою, внаслідок чого провідну роль відігравало дворянство, яке стояло ближче до національних художніх традицій. Національне відродження, в яке вступили країни Центральної та Південно-Східної Європи під гаслами Просвітництва, характеризувалося тяжінням до національно-історичної тематики, внаслідок чого античність як складова формування нових літератур активно переосмислювалася в дусі власної культурної спадщини. Фольклорно-ренесансний елемент виступав головним їхнім формантом.
Народні художні традиції в переосмисленому вигляді входили й у бароко, й у класицизм, і в сентименталізм та романтизм, і в явища, позначені зародковими рисами реалізму. Особливу роль відігравала народна поезія, її проблематика, образне мислення, саме світосприйняття, що ставали знаряддям емасипації літератури та закріплення в ній національних традицій. Близькість літературного розвитку відбивалася й у характері співвідношення літературних напрямів і жанрів, у системі художніх течій і стилів. У більшості цих літератур у перших десятиріччях ХІХ століття не складаються або ж виникають із запізненням роман і трагедія; натомість зароджується національна драма, переважає соціально-побутова комедія, байка витісняє оду, розвиваються сатирично- й комедійно-пародійні форми та літературна пісня. Актуальною стає проблема утвердження в літературі народної мови.
Об’єктивна картина розвитку української літератури ХVІ – перших десятиріч ХІХ ст. демонструє типологічні риси як першого, так і другого типу літератури, що дає підставу вважати її явищем перехідного типу від другого до першого. Українська література виявляє свою близькість до літератур другого типу й у характері розвитку літературних напрямів і стилів. В Україні це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, позначені високим рівнем знаковості образної структури, відішли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним первнем тільки-но ще формувався.
Оновлення тематики й проблематики в українській літературі відбувалося великою мірою за збереження попередніх художніх традицій у галузі стилю й жанрових форм як царини формальної й тому автономнішої та стабільнішої щодо суспільно-історичного життя. Водночас розбіжність останнього в Україні з розвитком суспільно-історичного життя в інших європейських країнах, їхня різностадіальність не могли не вплинути не тільки на інтенсивність розвитку літературних напрямів і стилів, а й на сам їхній характер, домінування в них тих чи тих рис, які в інших літературах посідали інакше місце.
Особливості тривалого історичного життя в опосередкованих формах визначали зрештою в українській культурі й національну специфіку естетичного ставлення до дійсності, що, зокрема, чи не найпомітніше в переважанні художніх структур народного походження (як, до речі, у більшості літератур «некласичного» типу розвитку).
В умовах суспільно-історичного відставання в розвитку країн із «некласичним» типом літератури їхні контакти з літературами Заходу приводили до виникнення в них поліцентризму в розвитку напрямів і стилів. В українській літературі це виявилось у своєрідному їх синкретизмі, коли в літературному процесі й у творчості одного письменника паралельно чи в певній взаємодії співіснували явища, які на умовній схемі світового розвитку належали до різних літературних епох. Українська література перших десятиріч ХІХ ст. одночасно освоювала і класицизм, і сентименталізм, і романтизм апробувала початкові форми реалізму, переломлюючи все це крізь призму не тільки і не так своїх суспільно-історичних умов, як через магічний кристал національного художнього світобачення. Унаслідок з’являлися, по суті, нові ідейно-художні структури, які, маючи в собі головні типологічні риси загальноєвропейського розвитку, не повторювали «класичні» напрями й стилі, а збагачували загальноєвропейський літературний процес новими, оригінальними явищами.
Визначальними літературними напрямами й стилями, сформованими наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в усіх європейських літературах, в українській літературі були реалізм просвітницької ідейної орієнтації та романтизм.

Реалiзм (лат. realis — речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст. Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного (iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Визначальними для реалiзму були прагнення до об’єктивностi i безпосредньої достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя «у формах самого життя»), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiї як поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей, вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-композицiйний спосiб формування художньої правди, превалювання прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн. Слово «реалiзм» вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй фiлософiї реалiзмом називався напрям, який, на противагу номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями «реалiзм», «реалiст» означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть, тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу «iдеалiста», мрiйника. З кiнця 20-х XIX ст. термiн «реалiзм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у лiтературi, на вiдмiну вiд «лiтератури iдей» (класицизм) та «лiтератури образiв» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.–Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою «Реалiзм» (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику «Реалiзм» (1857) i журналi «Реалiзм» (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.
У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи «античний реалiзм», «ренесансний реалiзм», «просвитницький реалiзм», «реалiзм XIX ст.», «реалiзм XX ст»; iншi пов’язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї «реалiзму без берегiв», «наївного реалiзму», «магiчного реалiзму», видiляють «етнографiчно-побутовий реалiзм», нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.

Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.
Звернення просвітницького реалізму до зображення життя «третього» й «четвертого» станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з’явитися тільки в низькій комедії. Позбавлені класицистичної ієрархії та канонічності жанри стають відкритими. Важливе місце належить так званим середнім жанрам, поштовх до розвитку яких дала епоха Відродження. Відображення буття в його цілісності, орієнтація на життєву правдивість, посилення пізнавальної функції літератури ставлять у просвітницькому реалізмі на перше місце жанри, що перебувають у сфері сущого. Культ аналітичного розуму, посилення ідеологічної функції за послаблення функції естетичної (перевага ідеї над образом) висувають у просвітницькому реалізмі на перше місце епічно-оповідний ряд жанрів, головним змістом яких є зображення людини й суспільства (середовища) як об’єктивної реальності у формах самого життя.
Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.
Пріоритет раціоналістичного підходу не сприяв розвиткові ліричних жанрів. Просвітницький сенсуалізм слід розуміти не як перевагу в літературі ліричного стурменя, а тільки як адекватність сприйняття світу, його вірогідно-етнографічне відображення. Бідність жанрів лірики (в поезії переважає ліро-епіка) пояснюється ще й тим, що в просвітницькому реалізмі в центрі уваги були не індивідуальні характери та дослідження їхньої психології, а зображення долі людини, родових і станових її рис.
В українській літературі в перші десятиріччя ХІХ ст. жанровий синкретизм зовсім не був статичною сукупністю художніх форм. У системі жанрів виявлявся той саморух літературного процесу, який свідчив про опозицію до раціоналістичної ієрархії жанрів, про пошук найадекватніших форм художнього зображення національного життя.
Просвітницький реалізм призвів до активізації народних художніх форм, що беруть початок іще в ХVІ ст. Про тісний зв’язок із народною естетикою свідчить своєрідне схрещення віршової літературної байки з прислів’ям, приказкою, анекдотом, казкою; народні ліричні та ліро-епічні пісні й балади позначаються на композиції, структурі й поетиці драми, народні жартівливі пісні – на жанрі комедії та водевілю. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм.
На перше місце в літературі виходять так звані низькі жанри класицизму, що в своєму існуванні зазнають великого впливу народнопоетичної стихії, — бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з’являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.
Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, ідейно-естетична структура якої через розділення домінантної логічної ідеї та художньої форми, дидактично-виховне спрямування, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критичну функцію та орієнтацію на масового читача найбільше відповідала просвітницьким настановам.
Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років ХІХ ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.
Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.
Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів’я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.
У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч ХІХ ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.
Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.
Тісний зв’язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як байка-казка та байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов’язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів’я чи приказка).
Розрізняють ще й байку-новелу та байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.
Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.
Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».
Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З’являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.
У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з’являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.
Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів’я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).
Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її – комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру ХVІІІ ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.
Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років ХІХ ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.
Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини ХІХ ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.
За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.
Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв’язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичноі ієрархії жанрів.

Проза (лат. prosa, вiд prosa oratio – пряма, така, що вiльно розвивається й рухається, мова) – мовлення не органiзоване ритмiчно, не вритмоване; лiтературний твiр або сукупнiсть творiв, написаних невiршованою мовою. проза – один з двох основних типiв лiтературної творчостi. Поезiя i проза – глибоко своєрiднi сфери мистецтва, якi рорзiзняються i формою, i змiстом, i своїм мiсцем в iсторiї лiтератури. Донедавна прозою (на вiдмiну вiд поезiї) вважали усi нехудожнi словеснi твори; подiбний слововжиток спостерiгається навiть у XX ст. В українськiй лiтературi поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у пiсляшевченкiвський перiод. Художня проза у власному розумiннi цього слова – порiвняно пiзне явище, яке iнтенсивно формувалося ще з доби Вiдродження. У давнiй i середньовiчнiй лiтературi проза мала специфiчне призначення: у прозиi творились, як правило, лише напiвхудожнi, «змiшанi» твори прикладного характеру (iсторичнi хронiки, фiлософськi дiалоги, ораторськi твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комiчних жанрiв (фарси, деякi види сатири i т. iн.). Проза тих часiв – це так звана ритмiчна проза, яка своєю формою наближалася до вiрша, сприймалася як своєрiдне вiдгалуження поезiї. Наприклад, у києво-руськiй прозi наявна послiдовна ритмiчна органiзацiя: текст членувався на бiльш-менш рiвнi вiдтинки (колони), котрi часто завершувалися (чи причиналися) спiвзвучними дiєслiвними або iменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Вiдродження (в українськiй лiтературi значно пiзнiше) формується проза, а з доби Просвiтництва вона посiдає провiдну роль у лiтературi (роман, новела, повiсть).
Донинi не розв’язано питання про формальну органiзацiю художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю органiзацiєю проза не має принципових вiдмiнностей вiд повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпiдставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна i внутрiшньо закономiрна структура, яка принципово вiдрiзняється вiд вiршового ритму i при цьому усе ж виводить прозу за межi буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемiнгуей та iн.), вимагаючи вiд автора не меншої напруги i майстерностi, нiж вiрш. Художня своєрiднiсть прози не вичерпується принципами зовнiшньої органiзацiї мови. У прозi домiнують суттєво вiдмiннi способи та форми словесної образностi вiд таких, якими користається поезiя. Так, рiзнi види тропiв, якi здебiльшого мають велике значення для органiзацiї поетичного мовлення, у прозi посiдають куди менш помiтне мiсце. Якщо в поезiї джерелом «художньої енергiї» є взаємодiя, взаємовiдзеркалення словесних вимислiв, здiйснюване рiзними формами зiставлення слiв (порiвняння, метафора, метонiмiя i т. п.), то для прози найбiльш характерною є взаємодiя рiзних мовних планiв: мови автора, оповiдача, персонажiв. Через взаємовiддзеркалення цих мовних планiв зiдйснюється осмислення i оцiнка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозi (порiвняно з поезiєю) постає бiльш «прозорою», що, здавалось би, вiдтворює певну життєву реальнiсть безпосередньо. Разом з тим постiйно вiдчутна образна сила митця, майстернiсть володiнням словом, згармонiйована точнiсть i яснiсть мовних планiв. Значно бiльшу роль у прозi вiдiграє сюжет, послiдовний розвиток дiї; предметнiшими i бiльш визначеними є характери та обставини.

На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого – слабкою структурованістю самого українського суспільства.

Драма (грецьк. drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення. Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi «Поетика» розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiї, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiї в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та її мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчної дiї у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелiвська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажiв через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дiї, кульмiнацiєю та розв’язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такої драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ’яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий, I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiї. Iншим жанровим типом є «неаристотелiвська» або «вiдкрита» драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, «Обiтниця Яугандхараяти» в Iндiї, «Перси» Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв’язки («Чарiвний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесi Україники, «Соловейко-Сольвейг» I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.

Драма як жанр
П’єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi («Iон» Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессiнг – «Мiс Сара Сампсон», «Емiлiя Галоттi»). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов’язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з’являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» I. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонiм не розкрито), «Чари» К. Тополi, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Iвана» С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi. Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерiвна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з’являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зiйде…» М. Кропивницького, «Житейське море» I. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» I. Франка, «Нахмарило» Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми («Молода кров», «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь»). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш («Зона», «Патетична соната», «Вiчний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.

Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.

Повiсть
Епiчний прозовий твiр (рiдше вiршований), який характеризується однолiнiйним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ i глибиною їх розкриття займає промiжне мiсце мiж романом та оповiданням. Крiм обсягу, пейзаж рiзниться вiд оповiдання розгорнутiшим сюжетом, бiльшою кiлькiстю другорядних персонажiв, повнiшою та глибшою їх характеристикою, наявнiстю описiв. Розмежування повiстi та роману менш виразне. Схожi вони за предметом зображення (життєвi буднi чи вагомi, iсторичнi подiї), засобами зображення, розкриттям характерiв. Але повiсть охоплює менше коло проблем, коротший перiод iз життя героя. Якщо в романi акцент робиться на розгортаннi сюжету й розширеннi кола проблем, то в повiстi сюжет бiльш статичний: акцентується на глибшому аналiзi одного чи кiлькох конфiлктiв, на описах. Як i в романi та оповiданнi, велику роль у повiстi вiдiграє голос автора або розповiдача. У самостiйний вид епосу повiсть вiдмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руськiй лiтерарутi повiстю називали будь-яку об’єктивiзовану розповiдь про життєвi та iсторичнi подiї, вона була близькою до лiтопису («Повiсть минулих лiт»), апокрифiв («Повiсть про Варлаама i Йоасафа»). Початки української повiстi – у перекладах «Олександрiї» i повiстей про Трою, якi через болгарський варiант грецької хронiки Малали перейшли до києво-руських «Хронографiв». У XV ст. з’являється велика кiлькiсть перекладних латинських духовних i свiтських повiстей, якi через Бiлорусь, найчастiше в польському або чеському варiантi, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакцiя «Олександрiї», «Про Трiстана»). Появi повiстi в українськiй лiтературi сприяло засвоєння нею у перiод бароко в першу чергу захiдноєвропейських духовних, рiдше – авантюрних i демонологiчних повiстей. Перша українська повiсть, писана українською мовою, — «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка (1833).

Оповiдання
Невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному (рiдко кiлькох) епiзодi з життя одного (iнодi кiлькох) персонажа. Невеликi розмiри оповiдання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолiнiйного, чiткого за побудовою сюжету. Характери показанi здебiльшого у сформованому виглядi. Описiв мало, вони стислi, лаконiчнi. Важливу роль вiдiграє художня деталь (деталь побуту, психологiчна деталь та iн.). Оповiдання дуже близьке до новели. Iнодi новелу вважають рiзновидом оповiдання. Вiдрiзняється оповiдання вiд новели бiльш виразною композицiєю, наявнiстю описiв, роздумiв, вiдступiв. Конфлiкт в оповiданнi, якщо є, то не такий гострий, як у новелi. Розповiдь в оповiданнi часто ведеться вiд особи оповiдача. Генеза оповiдання – в сагах, нарисах, оповiдних творах античної iсторiографiї, хронiках, легендах. Як самостiйний жанр оповiдання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогоднi – це продуктивний жанр художньої лiтератури.

Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ’яненку.
Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ’яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ’яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.
Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого – прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов’язком, людиною й долею – до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв’язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ’яненка – від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.
Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.
Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною ХІХ ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця ХІХ ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій української літератури ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.