• Гороскоп 2016

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ (загальна характеристика). Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ (загальна характеристика). Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Усна народна творчість — словесна частина складних явищ народної культури, які нерідко поєднують у цілісному комплексі різні види й форми творчої діяльності (слово, музику, хореографію тощо). На означення таких явищ європейська наукова традиція пропонує термін фольклор, що в перекладі з англійської означає «народні знання, народна мудрість». Науку про усну народну творчість називають фольклористикою.
Фольклорні твори за родовою ознакою поділяють на епічні, ліричні і драматичні. В межах родів твори відповідно до поетики та функціональних прикмет поділяють на жанри. В залежності від історичних умов кожен жанр переживав «сприятливий» і «несприятливий» періоди свого побутування, виявлені в етапах виникнення, поширення, включення до масового репертуару, старіння та занепаду.
Найдавніші прояви словесної творчості припали на період формування людської мови. Протягом ряду століть у всіх народів переважав фольклорний тип поетичної творчості. Йому властиві такі риси: усність, традиційність, варіантність, поєднання слова з елементами інших мистецтв, безпосередність контакту виконавця зі слухачем, колективність.
Фольклор тісно пов’язаний з народним життям. Він віддзеркалює народні міфологічні уявлення, вірування, мораль, родинні взаємини та історичну пам’ять. Усна народна творчість співвідноситься з таким етапом людського буття, коли «фольклорним» способом відбувалося пізнання та відображення дійсності, а також акумулювався засвоєний досвід. За типом світосприйняття фольклор тісно пов’язаний зі світом міфології, однак як явище мистецтва, споріднений з літературою. Подвійна природа фольклору робить його посередником між найдавнішою міфологією та літературою. Остання виникає разом із зародженням писемності. І хоч історично література пов’язана з усною народною творчістю, характер писаного слова значно відрізняється від усного.
На відміну від літературного твору, який має визначене авторство, фольклор — це творчість анонімна. Нерідко траплялося так, що пісню складав один народний співець, орієнтуючись на культурні очікування певного кола слухачів. Передаючись з уст в уста та зазнаючи змін, вона втрачала авторство і ставала надбанням колективної пам’яті. Таким чином, фольклор є колективним явищем.
Колективність фольклорної творчості не означає її повного знеособлення. Талановиті народні автори та виконавці відчутно впливали на вдосконалення творів, враховуючи історичні зміни та Пов’язані з ними актуальні культурні запити колективу. Деякі фольклорні жанри набували масового поширення, натомість інші вимагали від виконавця спеціального навчання, особливого музикального або акторського обдарування. У ряді випадків можна говорити про професіоналізацію народних виконавців. Виникали своєрідні професії, що відповідали духовним потребам тих чи інших суспільних груп. Такими професійними виконавцями в українській народній традиції були, зокрема, лірники, кобзарі, бандуристи, тісно пов’язані з ідеологією козацької верстви.
Важливо усвідомлювати, що запис словесної частини фольклорного тексту — це лише сурогатна форма, яка не враховує реальної ситуації побутування народного мистецтва. Ця ситуація передбачає існування фольклорного твору в цілісному мистецькому комплексі та одночасно в кількох рівноцінних варіантах. Варіантність є наслідком усного побутування фольклорного твору в різних регіонах та в різні історичні періоди. Поширення в численних варіантах забезпечувало тривале існування твору, оскільки зміни, які вносилися виконавцями, сприяли адаптації текстів до вимог конкретного культурного середовища та актуальних запитів часу.
Усна народна творчість — важлива частина національної культури. Вона є джерелом пізнання історії народу, його суспільної свідомості, етичних норм та естетичних уявлень.
Фольклор здійснив відчутний вплив на становлення й розвиток літератури. Народнопоетичні мотиви відіграли помітну роль у формуванні літературних сюжетів, а фольклорні теми, образи, персонажі використовувалися й переосмислювалися літературою упродовж всього її існування. Письменники завжди запозичували з народної творчості символіку, використовували і модифікували фольклорні жанри.
У цілому народна творчість — явище багатовимірне. Важко переоцінити її пізнавальне та виховне значення. Зберігаючи у сконцентрованій формі інформацію про різноманітні прояви життя етнічного колективу, вона є яскравою і своєрідною версією духовної історії народу.

Календарно-обрядова поезія

Одним з найбільш давніх явищ українського фольклору є календарно-обрядова поезія. Вона виникла ще в дохристиянський період і була нерозривно пов’язана з річною господарською діяльністю та родинним побутом. Цикли календарно-обрядової поезії співвідносилися з певними періодами хліборобського року та відповідними трудовими процесами. До календарно-обрядової творчості належать колядки та щедрівки, веснянки, русальні, купальські, * жниварські пісні тощо.
В давнину словесна частина календарного обряду виконувала магічну функцію. Вона ґрунтувалася на вірі у здатність словесних заклинань впливати на сили природи та життя людей. З часом магічна функція календарної обрядовості поступилася естетичній. Традиційне селянське середовище, визначене хліборобською спеціалізацією, надовго затримало календарні обряди. З року в рік вони супроводжували життя українського селянина, визначаючи в ньому кульмінаційні моменти з їх урочистою, святковою атмосферою. Бувши в основі своїй традиційним, календарне кола щороку ніби по-новому відкривалося для хлібороба в емоційному колективному співпереживанні природних та господарських процесів.
Українські народні обряди зазнали відчутного впливу християнства. У свою чергу християнська традиція увібрала в себе окремі елементи архаїчної обрядовості. Тривала взаємодія церковного та хліборобського календарів витворила яскравий культурний феномен українського народного обряду.
Колядками та щедрівками називають різдвяно-новорічні величальні обрядові пісні, генетично пов’язані з аграрним культом. Під впливом християнства їх побутування було погоджене зі святкуванням Різдва та Нового року. Відповідно вони розрізняються за часом виконання — колядки виконуються перед Різдвом, а щедрівки — проти Нового року (за юліанським календарем). Часто щедрівку можна впізнати та відрізнити від колядки за наявністю традиційної формули «Щедрий вечір, добрий вечір…». В обрядах колядування та щедрування брала участь переважно сільська молодь. Напередодні Різдва гурт молоді, обравши «отамана», «скарбника» й «міхоношу», ішов від хати до хати й виконував колядки — величання господарям і членам їхньої родини з побажанням сімейного щастя, щедрого врожаю та достатку. За виконання пісень колядники одержували подарунки. Колядування нерідко поєднувалося з обрядом водіння кози та різдвяною вертепною виставою. Напередодні Нового року молодь обходила село, виконуючи щедрівки, а вранці наступного дня господарів вітали діти, співаючи засівальних пісень з побажанням добробуту на цілий рік. Слід також згадати про церковні колядки, в яких передається емоційне переживання різдвяних подій.
В календарному колі за колядками та щедрівками ідуть веснянки ( в Галичині — гаївки, гагілки). Це календарно-обрядові твори, присвячені приходу весни. Старовинні веснянки супроводжували розгортання магічного ритуального дійства, покликаного вплинути на сили природи. Як правило, веснянки виконувалися дівчатами. Частіше це були хороводні лісні, в яких з радісним піднесенням віталося весняне пробудження природи та висловлювались сподівання на щедрий врожай. Існує також велика група веснянок пізнього походження. Це твори ліричного та жартівливого характеру, які практично втратили зв’язок з ритуальною обрядовістю. У таких веснянках переважають мотиви кохання, а самі твори наближаються до ліричних пісень.
Наприкінці весни або на початку літа виконувались русальні пісні. В давнину вони супроводжували обряд русалій, який припадав на так званий русальний тиждень. Русальним, «зеленим», «клечальним» називали тиждень перед святом Трійці. Три останні дні цього тижня і три перші дні наступного називають зеленими святами. Тоді селяни прикрашали зіллям та гілками дерев свої помешкання. За народними віруваннями, саме в цей час прокидалися мерці й виходили з води русалки. Вважалося, що вони могли впливати на життя й добробут мешканців села. Русальні пісні виконували роль магічних заклинань, потрібних для здобуття прихильності надприродних істот.
Яскравим проявом українського календарного обряду є свято Івана Купала. Це свято літнього сонцестояння, яке відзначалося в ніч з 23 на 24 червня (з 6 на 7 липня за григоріанським календарем). У цей час сільська молодь збиралася біля річок або озер. Там розпалювали багаття, влаштовували ігри, водили хороводи, ворожили, виконували купальські пісні. Головними атрибутами свята були Купало і Марена — опудала, які підлягали ритуальному знищенню. Найчастіше їх відносили до річки і там топили, співаючи купальських пісень. Очевидно, давній купальський ритуал був заснований на поєднанні магії води, вогню і словесного заклинання. Вважається, що він був покликаний забезпечити збереження врожаю, сприяти очищенню людини напередодні жнивної пори. Народ зберіг вірування, згідно з якими саме на свято Івана Купала природа розкриває свої таємниці. Існує легенда, що в купальську ніч щасливці можуть натрапити в лісі на квітку папороті, яка вказує на місце схованки скарбу. Купальська ніч пов’язана також з дівочими ворожіннями. Дівчата йшли на річку і пускали заздалегідь виготовлені вінки за течією, співали пісень і стежили, до якого берега пристане вінок і чи не потоне він у воді. Значна частина купальських пісень пізнього походження вже не має безпосереднього зв’язку з мотивами давньої обрядовості. Це переважно ліричні пісні на тему кохання або ж просто жартівливі твори, покликані підтримувати святкову атмосферу.
Жнива завжди були найбільш відповідальним, по-справжньому кульмінаційним моментом у житті селянина-хлібороба. Пора збирання врожаю на різних етапах передбачала дотримання ряду звичаїв та обрядів, які супроводжувалися жниварськими піснями. Найважливіші обрядові дійства припадали на початок та особливо — на завершення жнив. Пісні, які виконувалися в цей час, мали безпосередній тематичний зв’язок з хліборобською працею. Жниварські пісні прийнято поділяти на зажинкові, що співалися на початку жнив; жнивні, які виконувалися під час жнив; обжинкові, які співали після збирання врожаю. У жниварських піснях розкривається тема хліборобської праці, передається піднесений настрій трудівників, пов’язаний з успішним завершенням тривалого трудового процесу.

Весільні пісні

Весільні, пісні супроводжували різні етапи весільного обряду. Означення «народна драма», яке іноді прикладається до весілля, умовне і з наукового погляду не зовсім виправдане. Весільний обряд, на відміну від фікційного характеру драми — мистецького явища, орієнтується на звершення цілком конкретної, соціально значимої дії. У своїй основній функції весільний обряд покликаний забезпечити виживання, стабільність та продуктивну життєдіяльність певної родової, етнічної або ж корпоративної спільноти. Відповідно до цього він надає шлюбу сакрально-містичної та соціальної санкції, покладаючи тим самим на його учасників чітко визначені традицією права й обов’язки. Весільний обряд має давнє походження. За тривалий період побутування він увібрав у себе цілий комплекс культурних елементів різних епох. З часом частина компонентів обряду втратила актуальність і набула умовно-ігрового характеру. Вважається, що українське весілля сформувалося ще за часів матріархату, оскільки значна частина весільних пісень звернена до матері. Важливим етапом, який позначився на українському весільному обряді, був період Київської Русі — недарма нареченого й наречену на весіллі іменували князем і княгинею.
Весілля — складне й багатопланове явище народної культури, яке синтезувало принципи різних видів мистецтва. Центральними героями весільного дійства є молодий і молода. Важливу роль відіграють їхні батьки, інші персонажі — дружки, бояри, світилки. Сам обряд, як правило, складався з кількох етапів: сватання, заручини, підготовка до весілля, власне весілля та понеділкування. Ці етапи поділялися на окремі епізоди. Словесна частина весілля, що супроводжує обрядову дію, включає не лише пісні, а й діалоги, замовляння, прислів’я, приказки.
Першим етапом весільного обряду було сватання. Спочатку з ініціативи парубка його родичі домовлялися з батьками дівчини про сватання. Потім від молодого присилалися свати — двоє досвідчених і шанованих людей, добре обізнаних із традиціями. Свати належним чином вели розмову, яка завершувалась конкретним запитанням, зверненим до батьків дівчини: «Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?» Якщо батьки молодої давали згоду на шлюб, дівчина виносила старостам рушники, якими вони обв’язували один одного, і дарувала присутньому під час сватання парубкові весільну хустку. Після цього батьки благословляли молодих. Якщо ж парубкові під час сватанні відмовляли, то дівчина підносила йому на знак відмови гарбуза.
Наступним етапом весільного обряду були заручини. Вони проходили в молодої, де збиралися родичі і друзі наречених. Під час заручин дружки виконували пісні, в яких передавалися настрої дівчини, що прощається з батьківською сім’єю. У них також оспівувалися краса та душевні якості молодої. У деяких випадках до весільного обряду входили ще й оглядини — переважно тоді, коли наречені походили з різних сіл.
У ході підготовки до весілля випікався коровай. Цей процес супроводжувався піснями, в яких висловлювалися добрі побажання молодим та поетизувався весільний хліб як символ родинного щастя й достатку. Підготовка до весілля передбачала також звивання гільця, яке символізувало щасливе
подружнє життя, — його прикрашали калиною, колосками, квітами. У цей час також співали відповідні пісні.
Власне весілля проходило урочисто при великому зібранні запрошених. У весільних піснях уславлювалися молодий і молода, на адресу яких висловлювали побажання щасливого подружнього життя. На весіллі виконували також чимало жартівливих пісень, що сприяли створенню святкової атмосфери. На завершення весільного дня наречені, їх родичі та гості пригощалися короваєм.
Останнім етапом весільного дійства було понеділкування (почепини, пропій, перезва), коли влаштовувалося застілля переважно для родичів молодих. У цей час співалися веселі пісні, доречні при доброму частуванні.
Таким чином, весільна обрядовість передбачала виконання найрізноманітніших пісенних творів. Серед них були пісні як давнього походження, що колись виконували магічну функцію, так і пізніші твори — переважно ліричні, які передавали мінливу — від мінорних до піднесених тонів — емоційну палітру.

Казки

Казка — це епічний фольклорний твір чарівного, пригодницького або побутового характеру, який розповідає про вигадані події. Орієнтація на вимисел є однією з найважливіших жанрових ознак казки. Сюжет казкового твору завжди утверджує перемогу добра над злом. Нерідко казка завершується традиційною формулою: «Ось вам казка, а мені бубликів в’язка», «І стали вони жить-поживать, добра наживать» та ін. Казкових персонажів прийнято поділяти на злотворців, добротворців та знедолених.
Вважається, що казка генетично пов’язана з давньою міфологією. її становлення відбувалося шляхом перетворення міфологічних структур, що поступово втрачали зв’язок з ритуальним дійством, у них послаблювалася віра в істинність міфічних подій, розвивалася вигадка, втрачалася етнографічна конкретність, відбувалася заміна міфічних героїв звичайними людьми, причому увага переносилася з колективної долі на, життя окремої людини.
За змістом і художніми особливостями казки поділяються на кілька різновидів. Це казки про тварин, чарівні та побутові (соціально-побутові) казки.
Казки про тварин мають дуже давнє походження. Персонажами цих творів виступають мешканці світу природи, наділені людськими прикметами. Вони уособлюють певні особливості характеру та поведінки людини. У більшості випадків казкові персонажі поводяться майже так само, як і люди: обирають собі владу, відпочивають, розважаються, приймають гостей тощо. Тематика таких казок переважно побутова. Деякі з них мають виразну моралістичну настанову. Композиційно казка про тварин нескладна, в ній, як правило, осмислюється кілька анекдотичних епізодів. Окрему групу серед казок про тварин становлять повчально-розважальні твори, розраховані виключно на дитячу аудиторію. Вони сприяють розвитку мислення дитини, формують її світогляд, збагачують мовлення.
Чарівними називають казки, в яких наявні фантастичні елементи та героїка. У таких казках увага зосереджена на образі головного персонажа та його подвигах. Як правило, він наділений незвичайними властивостями, що допомагають подолати всі перешкоди. Героєві стають у пригоді добротворці (люди або тварини), які надають йому допомогу безпосередньо, або ж сприяють у пошуках потрібних чарівних предметів (шапки-неви-димки, чобіт-скороходів тощо). Злотворці, які протистоять героєві чарівної казки, зображені в образах фантастичних надприродних істот та чарівників. Це може бути багатоголовий змій, чарівник Ох, Песиголовець, відьма. У чарівний казці герой обов’язково здобуває перемогу над силами зла і дістає винагороду за свої подвиги.
Побутові (соціально-побутові) казки тематично пов’язані з родинним та соціальним буттям людини. У них осмислюється широкий спектр переважно моральних питань. Вони віддзеркалюють вироблені досвідом колективного співжиття народні етичні уявлення та віру в перемогу добра. Це казки про щастя, долю, смерть, справедливість, бідність і багатство тощо. Невипадково в них нерідко зустрічаються такі персоніфіковані образи, як Доля, Щастя,
Горе, Правда і Кривда. Серед соціально-побутових казок чимало гумористичних і сатиричних, у яких висміюються моральні вади людей та викриваються суспільні зловживання.
Жанр народної казки здійснив відчутний вплив на становлення жанрів літературної казки й новели. Художня література завжди використовувала казкові образи та мотиви. Позитивна духовна основа української народної казки й сьогодні приваблює широкого читача, особливо дитячу аудиторію.

Легенди та перекази

Легенда і переказ — близько споріднені жанри. Частіше їх розрізняють за наявністю чи відсутністю фантастичних елементів. Легендою прийнято називати усне народне оповідання, в якому зображено чудесні події, що сприймаються оповідачем та слухачем як достовірні. Установка на достовірність чудесного належить до найголовніших ознак легенди. Переказ, на відміну від легенди, майже не містить фантастики, він змальовує дійсність в межах життєвої правдоподібності.
Легендарний матеріал надзвичайно різноманітний. Умовно виділяють міфологічні, апокрифічні, історико-героїчні легенди.
Міфологічні легенди фіксують давні уявлення про світ. їх іще можна назвати пояснювальними, оскільки вони розповідають про походження людей, тварин і рослин, морів і гір, небесних світил, видів господарської діяльності. Нерідко такі легенди, як і подібні до них перекази, розкривають походження назв місцевостей, гір, річок, озер, птахів, риб, комах, рослин тощо. Міфологічна легенда виходить з розрахунку на переконливість викладу і має найчастіше монологічну будову.
Апокрифічні легенди відрізняються від інших легендарних оповідань за тематичним принципом. Вони розповідають про різні епізоди священної та церковної християнської історії, орієнтуючись головним чином на їх неканонічні, апокрифічні версії. У цих легендах знайшла свій вияв простонародна релігійна свідомість, схильна до переосмислення і спрощення біблійних сюжетів, образів та мотивів, внаслідок чого постав яскравий феномен української народної християнської субкультури.
Історико-героїчні легенди та перекази розповідають про важливі події з української минувшини, звеличують патріотизм народних героїв, змальовують їх подвиги. Фізичні й духовні риси персонажів цих творів відчутно перебільшуються, підкреслюється їх незвичайний розум, винахідливість, далекоглядність, іноді надприродні властивості. В образах героїв історико-героїчних легенд та переказів втілилися колективні уявлення про справедливих і мудрих народних ватажків — захисників усіх скривджених і зневажених.
На відміну від казки, легендам та переказам не властива стійка оповідна організація. У них відсутні стереотипні оповідні елементи — зачини, повтори, словесні формули. Головне передати певну інформацію, причому, як правило, у формі довільної імпровізації.
Легенди та перекази мають велике пізнавальне та виховне значення. Вони несуть у собі інформацію про різноманітні прояви духовного життя людей, розкривають спосіб їх мислення та характер сприйняття світу, дозволяють краще пізнати своєрідність національного характеру українців.

Думи та історичні пісні

Важливу сторінку української народної словесності становлять думи та історичні пісні. Вони представляють масштабну епічну картину історичного життя українського народу. Думами називають епічні та ліро-епічні твори на історико-героїчну та соціально-побутову тематику, які виконуються речитативом під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. Дума як жанр народної поезії сформувалась у XV ст. Найдавніші повні записи дум відомі ще з XVII ст. Термін дума в сучасному його розумінні утвердився на початку XIX ст., тоді ж було зібрано й записано більшість відомих дум.
Жанр думи вимагає від виконавця високого рівня професійної підготовки. Виконавців народних дум називають кобзарями, бандуристами, лірниками. Щоб оволодіти необхідною технікою гри, кобзар нерідко проходив досить тривалий період учнівства. Існували навіть спеціальні школи кобзарської майстерності.
Тематика дум різноманітна. Серед них є твори на історико-героїчні теми, в яких змальовано боротьбу українського народу проти чужоземних загарбників («Козак Голота», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Отаман Матяш старий»). У цих творах народ уславлює своїх героїв, підносить почуття патріотизму. В окремий цикл виділяються думи, які розповідають про перебування полонених у неволі, їх поневіряння, прагнення вирватися з чужини та повернутися на батьківщину («Плач невольників», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі»). Чимало дум присвячено змалюванню подій національно-визвольної війни 1648-1654 рр„ під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (« Хмельницький та Барабаш », «Перемога під Корсунем», «Хмельницький і Василій Молдавський»), У них оспівується героїка визвольної війни, дається висока оцінка діяльності гетьмана та найкращих представників козацької старшини. В деяких думах розкриваються побутові теми, що пов’язані переважно з морально-етичними аспектами народного життя («Удова і три сини», «Брат і сестра»).
Думи мають специфічну, властиву тільки для них художню організацію. Практично кожна дума має зачин (заспів, заплачку) і традиційну кінцівку (славослів’я). Особливістю думи є використання нерівноскладового вірша (від чотирьох до тридцяти складів у рядку). Думи не мають поділу на строфи, натомість складаються з мовних тирад, або періодів, з різною кількістю рядків, причому кожна тирада формулює окрему завершену думку. Дума, як правило, використовує дієслівну риму, що надає виконавцям широкий простір для імпровізації.
З народними думами тематично споріднені історичні пісні. Вони, як і думи, виникли ще в XV ст. У них розповідається про справжні історичні події та реальних історичних осіб. Допускаючи елемент художнього домислу, історичні пісні не містять фантастики та уникають надмірної гіперболізації. Вони мають строфічну будову та використовують рівноскладове віршування.
В центрі історичної пісні — драматична подія, яка проливає світло на характер певної історичної епохи. В історичних піснях яскраво виявилась народна свідомість: у них даються засновані на принципах народної моралі характеристики подій та особистостей, висловлюється критичний, оціночний погляд на соціальні процеси. Тематично історичні пісні пов’язані з різними епізодами боротьби народу проти чужоземної експансії та з громадянськими процесами в українському суспільстві.
Думи та історичні пісні відіграли помітну роль у процесі становлення національної самосвідомості українців. Вони фіксували й поширювали колективний досвід, який сприяв утвердженню в народній пам’яті уявлення про спільну історичну долю етнічної спільноти. Ці твори відчутно вплинули на розвиток художньої літератури, постачаючи теми, мотиви та образи з українського історичного життя.

Народні балади

Народна балада — це ліро-епічний твір з драматичним напруженим сюжетом, у якому розповідається про події з особистого, родинного та громадського життя. Нерідко в баладі наявні елементи фантастики та героїка. У баладному творі дійсність постає переважно крізь призму драматичних і трагічних подій з особистого життя персонажів. Сюжет балади несе в собі повчальну, моралізаторську настанову. Нерідко вона посилюється окремими повчальними узагальненнями (частіше кінцівками, рідше зачинами). Оповідь у баладі динамічна, драматизована, зосереджена на розвитку подій, психологічні характеристики персонажів досить стислі, економні. Значну роль в художній організації балади відіграє діалог, який сприяє повнішому розкриттю характерів персонажів. У баладних творах яскраво представлена народна символіка, нерідко зустрічаються міфологічні мотиви (найчастіше — метаморфоза, перетворення людини на об’єкт природного світу). Для балади характерне також використання прийому гіперболи, особливо в творах на історико-героїчну тематику, коли виникає потреба підкреслити незвичайні фізичні чи духовні властивості героя, посилити драматизм ситуації.
Українські народні балади мають давнє походженні. Вони виникли шляхом трансформації та синтезу елементів інших фольклорних жанрів — календарно-обрядових та родинно-обрядових пісень, казок, легенд, замовлянь. Найбільш сприятливим і продуктивним періодом для розвитку української балади були XV-XVII ст. У сучасному значенні термін балада використовується з початку XIX ст. На сьогодні відомо близько трьохсот сюжетних типів українських балад.
Українські балади різноманітні за тематикою. Вони об’єднують твори про трагічні випадки з особистого й родинного життя та про драматичні суспільні й історичні події. Значна частина балад змальовує дошлюбні взаємини і драматичні епізоди, пов’язані з коханням. Родинно-побутові балади розкривають традиційну сферу сімейних відносин з її моральним устроєм та стереотипами. Балади на історичну тематику близькі до історичних пісень, однак вони не ставлять за мету відобразити певну подію, а зосереджуються на вираженні емоцій, викликаних цією подією. Окремі балади звертаються до соціальних сторін народного життя. За своєю внутрішньою організацією вони наближаються до соціально-побутових пісень.
Українські балади передають багатий колективний моральний досвід, розкривають спектр народних поглядів на кохання та дошлюбні взаємини, в лірико-драматичному ключі осмислюють усі етапні моменти людського життя. Не дивно, що баладний матеріал знайшов широке використання в художній літературі. Митці слова звертаються до балад не лише за темами, сюжетами й мотивами. Балади приваблюють значним духовним і пізнавальним потенціалом, оскільки несуть чимало цінної інформації про своєрідність національного характеру українців.

Ліричні пісні

Ліричними піснями називають фольклорні твори, які віддзеркалюють психоемоційну сферу народного життя. Генетично вони пов’язані з обрядовою лірикою, однак як самостійний жанр сформувались значно пізніше — у XVI ст.
Лірична пісня найчастіше має монологічну будову, хоч іноді припускає використання діалогу. Ключовим композиційним прийомом ліричної пісні виступає психологічний паралелізм, що передбачає зіставлення людського життя з явищами природи. Картина природи в цьому випадку має символічний зміст — вона підпорядкована розкриттю психологічного стану героя. Нерідко психологічний паралелізм подається на початку пісні, однак у деяких випадках він може поширюватись на весь твір. У ліричній пісні використовуються також близькі до паралелізму народні порівняння. Символіка ліричних пісень досить різноманітна, щоправда, вона, як правило, передає два загальні значення — горя і щастя. До поширених у ліричних піснях художніх прийомів належать також постійні епітети, персоніфікація, гіпербола.
Ліричні пісні прийнято поділяти на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові. У свою чергу суспільно-побутові пісні поділяють на козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські та солдатські, наймитські і заробітчанські. У козацьких піснях передаються ліричні переживання, пов’язані з боротьбою проти загарбників, уславлюється героїзм та патріотизм українського козацтва. Чумацькі пісні пов’язані з життям та побутом людей, які за своєю професією мусили нерідко під час тривалої подорожі долати небезпечні випробування. Далека дорога, хвороба, сум за домівкою, турбота за рідними,— усе це знаходило вияв у чумацькій ліричній пісні.
У кріпацьких піснях відображені переживання людей, змушених відбувати панщину, з гірким драматизмом передається їхнє гостре усвідомлення свого підневільного стану. Рекрутські та солдатські пісні в ліричному тоні осмислюють загрозу тривалої військової служби, розлуку з родиною, епізоди перебування у війську. Примусова військова повинність сприймається героями цих творів відверто негативно, як нещастя, що ставить хрест на майбутньому людини. У наймитських і заробітчанських піснях змальовано переживання людей, які через матеріальні нестатки змушені марнувати своє життя і здоров’я на важких роботах у чужому господарстві.
Родинно-побутова народна лірика тематично об’єднує пісні про кохання та жіночу долю. Пісні про кохання становлять кількісно найбільшу частину родинно-побутових творів. Закоханість, переживання розлуки, туга і сум за коханою людиною — такими є основні мотиви цих пісень. Пісні про жіночу долю розкривають переживання родинних взаємин, змальовують становище невістки. в чужій родині, нерідко висловлюють розчарування жінки в її надіях на подружнє щастя. До родинно-побутової лірики відносять також удовині та сирітські пісні.
У ліричних піснях знайшли відображення найрізноманітніші прояви української народної душі. Героям цих творів властиві краса й духовне багатство, здатність до щирих і глибоких переживань. Народна лірика стала важливим джерелом становлення й розвитку цілого ряду ліричних жанрів художньої літератури.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ (загальна характеристика). Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Повернутися на сторінку Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Комментарии закрыты.