УРОК 8 Тема. Топонімічні та гідронімічні легенди, українська література 5 клас

УРОК 8 Тема. Топонімічні та гідронімічні легенди, українська література 5 клас

Мета: ознайомити з поняттям топонімічні та гідронімічні легенди; зі змістом окремих із них; розвивати навички виразного читання, переказу, аналізу фольклорних творів; виховувати допитливість, спостережливість, любов і пошану до землі, на якій живеш.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: карта України, даної області, району (краю); пейзажні картини, фотографії різних географічних об’єктів.

Теорія літератури: топоніми, гідроніми, народні легенди, ознаки жанру.

ХІД УРОКУ 8 Тема. Топонімічні та гідронімічні легенди, українська література 5 клас

І. Мотивація навчальної діяльності

Повідомлення теми й мети уроку.

ІІ. «Поетична хвилинка»

Варіант учителя.

Після бурі

Минулася буря — і сонце засяло,
Веселка всміхнулась в ясних небесах,
Проміння у краплях прозорих заграло
І хмари у шати блискучі убрало,
І світ стрепенувся, мов збуджений птах.
(М. Рильський)

Можливий коментар учня.

У поетичних рядках змальовано чудову картину природи: після бурі, хаосу, дужого вітру все стає на свої місця — лагідно сяє сонечко, у небі з’являється барвиста веселка, а в душі людини стихає тривога. Цікаве порівняння світу природи зі збудженим птахом.

ІІІ. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання.

а) Переказ легенди «Шандровський соляний колодязь»; визначення її теми та головної думки;
б) огляд ілюстрацій;
в) перегляд інценівки за твором;
г) зачитування характерних географічних назв свого краю, припущення щодо їх виникнення.

IV. Сприйняття і засвоєння навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

Багато легенд і переказів пов’язано із виникненням назв міст, сіл, гір, озер, рік. Назви географічних об’єктів, що знаходяться на суші, називаються топонімами, а назви водних об’єктів — гідронімами. Отже, відповідно є топонімічні та гідронімічні легенди. (Запис визначень до літературознавчого словника.)

2. Виразне читання.

Легенди «Дві сестри», «Дарунок милого», «Ріка Орель», «Річка Кінська», «Порада чумаків», «Кривий Ріг», «Самара-Новомос-ковськ», «Нікополь», «Село Спаське», «Велика і Мала Лепетихи» (або інші за вибором).

3. Аналіз прочитаних творів за планом.

План

1) Це народний переказ чи легенда? За якими ознаками це з’ясовується?

2) Яка тема твору?

3) Хто герої цього фольклорного твору?

4) Яка головна думка?

5) Які образні, поетичні слова й вислови вжито, з якою метою?

6) Що особливо вражає, чому?

7) Вкажіть жанрові ознаки твору (до переказів чи легенд).

8) Цей твір належить до топонімічних чи гідронімічних легенд (переказів)?

V. Закріплення знань, умінь і навичок

Вікторина.

Козак Мамай та Олесь Кмітливець підготували для вас вікторину про топоніми та гідроніми України. (Відповідати письмово, не записуючи питань, а лише нумеруючи їх. Кожна правильна відповідь — 1 бал.)

1. Найбільша ріка України, яку в легендах називають ще Борисфеном. (Дніпро.)

2. Найбільше місто України, назва якого походить від імені засновника. (Київ.)

3. Одне з найбільших міст України, колишня її столиця; походить від імені козака Харка. (Харків.)

4. Велике українське місто, назва якого складається з назви найбільшої ріки України та чоловічого імені. (Дніпропетровськ.)

5. Місто, назва якого пов’язана із дніпровськими порогами. (Запоріжжя.)

6. Назва вугільного краю, що складається з назви ріки та співака з низьким голосом. (Донбас.)

7. Найбільші гори України, які український письменник Остап Вишня жартівливо назвав Кирпатими. (Карпати.)

8. Назва автономної республіки, що входить до складу України, містить назву столиці Італії. (Крим.)

9. Скупчення зірок у вигляді смуги через усе небо, назване на честь українців, що їздили волами до моря по сіль. (Чумацький Шлях.)

10. Найхолодніша за назвою зірка, яка допомагає мандрівникам знайти дорогу. (Полярна зірка.)

11. Місто, назване іменем великого українського письменника. (Івано-Франківськ.)

12. Місто Лева. (Львів.)

(Взаємоперевірка й оцінювання під керівництвом учителя.)

VI. Домашнє завдання

Підготуватися до написання твору за топонімічною чи гідронімічною легендою свого краю; підготувати «поетичну хвилинку».

VII. Підсумок

 

Додаток до уроку №8

Дві сестри

Біля великої води (цебто десь біля нашого моря) жив колись, кажуть, старий рибалка. Дружина його давно померла, лишивши небораці двох дочок. Одну з них, старшу, звали Азою, а другу, меншу,— Золотокосою Піщанкою. Сестри були такі красиві, що хто їх було угледить, той уже й про сон забуде: все про них думає. А дівчата шукали свого щастя перебірливо, ніхто із місцевих парубків не припадав їм до серця.

Аза щодня сиділа на березі моря, на високій кручі, та все виглядала когось. Мабуть, свого судженого, який поплив у далекі світи і там, як переказували люди, загинув від ворожої шаблі.

І ось одного разу, коли дівчина сиділа ось так у задумі, де не взявся сильний вітер-буран. На морі піднялися височенні хвилі. Бігли вони до берега, били в кручі й страшно стогнали. Аж раптом відколовся від кручі великий шмат землі і разом із Азою впав у розбурхані хвилі. Побачила це Золотокоса Піщанка — та й собі кинулась з гори у море, щоб урятувати старшу сестру. Та так і потопились обидві…

Ранком наступного дня, коли море втихомирилося, повернувся з гостей старий рибалка, вийшов на берег і побачив, що нема його дочок на кручі, а на тому місці, де любила сидіти Аза, свіжий обвал. Глянув батько униз — а там, під самою кручею, такий золотий пісок іскриться на сонці, що аж очі засліплює! А море — тихе-тихе і таке лагідне, як його діти… І зрозумів усе нещасний та й гірко заплакав…

З того часу і море наше почали називати Азовським, бо ж утопилася в ньому красуня Аза. А довгих піщаних кіс у цьому морі тому так багато, що разом із Азою втопилася в нім її молодша сестра — Золотокоса Піщанка.

Дарунок Милого

Старі люди кажуть, що давно-давно колись ув одному селі на березі нашого моря жила дуже красива дівчина. Звали її Азою. І любила вона гарного-прегарного хлопця.

Настав тривожний час, і Азин коханий пішов на війну з турками. А як виступав у похід, то подарував дівчині золотий перстень, щоб вона чекала й не забувала свого милого.

— Як загубиш цей перстень, то знатиму про твою невірність,— сказав парубок.

Пройшло кілька років. Аза берегла дарунок, як зіницю ока, та все чекала хлопця з походу, а він не повертався. І ось одного разу сталася біда. Пішла дівчина до моря прати білизну, задумалася та й упустила ненароком перстень у воду. А тут де не взялася хвиля, скаламутила воду — і пропав дарунок. Злякалася бідна Аза, кинулася у хвилі, щоб дістати свою дорогу втрату, та й утопилася.

З тих пір і море зветься Азовським по імені безталанної дівчини, яка так і не діждалася свого милого з походу.

Ріка Орель

Це було давно-давно.

Жили в нашому краї запорожець і змій. Жили вони, жили та й засперечалися за межі своїх володінь. Сперечалися вони, сперечалися, а потім і вирішили, щоб закінчити суперечку, провести борозну між своїми володіннями.

От змій запрягся в плуг і проорав рів, почавши ген-ген далеко, а скінчивши біля Дніпра. І потекла потім по тій борозні проораній річка, і назвали ту річку Орель.

Річка Кінська

Як зганяли козаки турків із нашої землі, то дійшли аж до того місця, де тепер оце Мала Катеринівка. І тут у широкій долині, над річкою, відбулася страшна битва.

Запорожці перебили стільки ворогів, що потекла кров потоками в річку і всю її зчервонила. Тільки невеликий загін турецький, втікаючи, встиг перебратися на лівий берег і зник у степу.

Кинулися наші було за втікачами, а коні не хочуть заходити в річку: бояться червоної води. Як уже не намагалися козаки перепливти на той бік — нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав:

— Ну що ж, хлопці… Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами — тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі йти… А ми ще й у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо…

Так з того часу й прозвали річку Кінською. І, справді, колись була вона границею між Україною та Туреччиною.

Порада чумаків

Давно колись Таврійським степом чумаки по сіль у Крим ходили. Вдень вони по сонцю дорогу знаходили, а вночі — по зірках. Ще й досі ті зоряні гони на небі люди Чумацьким Шляхом звуть.

Доїдуть було чумаки до нашої річки та й отаборяться на спочинок. Дуже їм оці місця подобались, а особливо нічної пори, коли зорі вгорі сяяли і в воді білим світлом відбивалися. Серед усіх тих зірок дві були найяскравіші. Одна — велика, а друга — трохи менша.

Як прогнали козаки турків і татар з нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали.

«Назвіть,— кажуть,— річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою і Малою Білозірками, бо, бачте, як над ними велика і мала зірки білим сяйвом виграють!.. »

Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Отак і звуться з тих незапам’ятних часів наші села та наша річка Білозірками.

Село Спаське

Тут колись запорожці жили. Це ж од них і село завелось. Тут з давніх-давен християни все від татар ховались. Як набіжить орда, то християни і спасаються тут саме від неї. Ото воно Спаським і прозвалось.

Де в бога взялись запорожці та давай орду кишкать, давай кишкать та й зігнали аж у Крим; там вона й зосталась. Отож тоді запорожці й церкву тут поставили. Вона збудована так, як і самарська: уся на тиблях, без гвіздків. Там же, за вони й городок поставили, а тут, біля могил, і жили вони. Заліпи, Ткачі, Мирони, Богомази. Старий Богомаз як умер, то його поховали на могилі. Отож і знаходять тут люди всячину запорозьку: і залізяччя, і пістолі, і стволи, й кулі.

Велика і Мала Лепетихи

Нижче нашої Кам’янки в Дніпро з лівого боку впадає невеличка степова річечка Лепетиха, а як по-простому, то Ляпатиха. Ще за козаччини тутечки, кажуть, стояла турецька сторожа. Пильнували турки, щоб запорожці в море на чайках не проскочили. Ну, а козаки все-таки вхитрялися й проскакували. Було, як допливають до сторожі темної ночі, то кошовий і наказує пошепки гребцям:

— Ляпай тихо! Ляпай тихо! — Це проти того, щоб вороги не почули, як запорожці веслами орудують, та не почали стріляти.

Від того буцімто й річечку назвали Ляпатихою, а вже пізніше дві слободи: більшу — Великою Ляпатихою, а меншу — Малою Ляпатихою.

Кривий Ріг

Був собі кривий козак на прізвище Ріг. І мав він шинок на Кодацькій дорозі, що йшла аж у саму Січ. Там є й могила, що зветься Баба. То кожний подорожній, було, їде та й повертає в шинок до кривого козака Рога. Кажуть, було: «Чи ще далеко нам їхати?» — «Та їдьмо аж до кривого Рога, а там щось перекусимо та й спочинемо». То згодом і все поселення, яке з’явилося на цьому місці, назвали Кривим Рогом.

Самара — Новомосковськ

Селище Самара так прозвано, бо стоїть на річці Самарі. Як стали ж селиться в ньому з Гетьманщини, то й прозвали Новоселицею, а теперечки — містом Новомосковськом.

Біля цього селища збудували запорожці общежительний монастир, той самий, що й досі стоїть. За Січі було в ньому ченців чоловік з двадцяток, а постригались вони в Києво-Печерській лаврі й жили собі хоч подаянієм, а в достатку.

Церква була дерев’яна, во ім’я святителя Миколая, від того й монастир прозивався Самарсько-Миколаївський, і дуже був багатий ризницею і церковною утвар’ю. Замість архімандритів поставляли в ньому то строїтелів, то ігуменів…

Нікополь

Колись на цьому місці, де тепер Нікополь, слободи не було, а жили запорожці хуторами. По цей бік Дніпра земля була козацька, а по той бік — турецька. Перевіз тут був споконвіку. Де тепер скелі на Дніпрі, був острів Орловий; його змило водою. Він був великий, і на ньому, кажуть, було становище січових рибалок. Жили тоді рибалки і понад річкою Лапинкою.

Нікополь поділявся на кутки. Де тепер церква й лавки, цей куток здавна зветься містечко. Далі, вгору по Дніпру, аж до Лисої гори,— то Довгалівка, бо там жили запорожці Довгалі. Далі в степ — Лапинка, прозвана за урочищем Лапинці. А тут, біля перевозу,— Микитине, де жив багатий козак Микита.

Спочатку й слобода звалася Микитиною; а як поставили запорожці церкву, назвали попи Нікополем. Так і звемо й по цей день.

У запорожців Січ була в Капулівці та в Покровській слободі, в Нікополі було роздолля велике, був торжок, були шинки, півча, попи, музики…

Оце як набридне якому козакові сидіти в Січі, то він одпро-ситься в кошового і гайда в Нікополь гуляти. Як тільки в слободу, так і повертає до Микити.

Тоді в козаків були свої звичаї. «Здрастуй» не казали, а під’їде козак під вікно конем та й гукає:

— А пугу! пугу!

— Козак з Лугу!

— Базавлук!

— Соломаха та тузлук!

Цебто прилетів пугач до пугача (козак до козака) та й питає господаря:

— Що ти є за чоловік? (пугу, пугу?)

А той з хати:

— Козак з Лугу.

А цей знову:

—А я козак з Базавлука!

Тоді господар і просить гостя до хати хліба-солі їсти (соломахи та юшки з риби, або по-козацькому — тузлука).

На другий день іде козак до церкви, відслужить молебень і каже попові:

— Ну, панотець, богові богове, а кесарю кесареве! — Викине на тарілку червонця й знову до Микити пити-гуляти… Як підгуляє, вийде з хати й гукає:

— Ану, коти барило горілки, давай питців, співаків, музик!

Звісно, народові того й треба. Тільки пара з рота — тут тобі вродяться й питці, й співаки, й музики. Давай козак частувати, давай гуляти!.. Далі як загуде скрипка, бубон! Як піднімуть танці, співи, галас — так і піде все ходором! Куди запорожець — туди й челядь…

Так гуляє козак день, гуляє два, гуляє тиждень. Як витрусить кишені, тоді на коня і гайда в Січ.

Томаківка

Де теперечки оце селище Томаківка, колись дуже давно була, кажуть старі люди, запорозька слобідка. Заїхала якось сюди цариця Катерина. Схотілося їй вийти з карети та відпочити біля річки під вербами.

Ну, вже як відпочила цариця, тоді пішла на село, на садки та городи подивитись. А воно саме маківки цвіли. Побачила Катерина ті чудові квіти та й питає в свого почту:

— Що це так гарно цвіте?

Князі та генерали зирк, зирк один на одного — і мовчать, бо й вони зроду таких квітів не бачили. Коли це з куреня показався дід-запорожець. Цариця — до нього.

— Діду, що це за квітка? — і показує на мак біля тину.

— То маківка,— відповів старий.

— Томаківка,— не зовсім уторопавши, засміялась Катерина й додала: — Ну, хай же й слобода ця віднині зветься Томаків-кою. — Сказала так та й подалась із своїми слугами далі мандрувати.

Веселі Терни

Після того як Богдан Хмельницький розбив польську шляхту під Жовтими Водами, то козаки відпочивали в нашій балці; а вона була вся заросла тернами. Стояла тут і корчма. То козаки й назвали цю місцевість Веселими Тернами. А потім і поселення, що з’явилося на цьому місці, назвали Веселими Тернами.

 

УРОК 8 Тема. Топонімічні та гідронімічні легенди, українська література 5 клас

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури 5 клас

Комментарии закрыты.