Урок № 66. Тема. Ознайомлення з творами сучасних поетів, українська література 10 клас

Урок № 66. Тема. Ознайомлення з творами сучасних поетів, українська література 10 клас

Мета: ознайомити учнів із сучасною українською поезією, спонукати до її читання; розвивати навички естетичного сприйняття поезії, знаходження асоціацій та аналогій, висловлення власних думок та вражень від прочитаного; виховувати любов до літератури, прагнення до духовного збагачення.

Обладнання: книжкова виставка, портрети письменників, аудіо-, відеозаписи.

Теорія літератури: постмодернізм, верлібр, літературні угруповання.

Хід уроку № 66. Тема. Ознайомлення з творами сучасних поетів, українська література 10 клас

I. Актуалізація опорних знань учнів
Зачитування та обговорення тез про значення художньої
спадщини В. Винниченка.
(Якщо урок проводиться в нетрадиційній формі, то без цього етапу.)

ІІ. Оголошення теми й мети уроку

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів

Вступне слово вчителя.
Ось і підійшло до завершення наше знайомство з класиками української літератури. Але не треба думати, що письменники були колись давно, а тепер їх уже немає. Літературний процес безперервний, він розвивається разом із розвитком людського суспільства. Інша справа, що «велике бачиться на відстані», на жаль, мало митців, навіть геніальних, здобувають славу за життя.
І все ж, вдумливий, естетично розвинений читач може відрізнити справжню поезію й «римоплетіння». На сьогоднішньому та наступних уроках ми й спробуємо стати літературними критиками, а ще краще — поцінувачами справжнього мистецтва.

IV. Основний зміст роботи. Проведення «круглого столу» чи «засідання клубу любителів поезії»

1. Слово вчителя (або підготовленого учня).
Літературне життя нашого сьогодення розвивається багатьма паралельними течіями. Передовсім письменники осмислюють мистецьку спадщину, повернену читачам, з’являються й нові художні цінності як в Україні, так і в діаспорі.
У цілому літературознавці визначають основний напрям сучасної літератури, мистецтва в цілому як постмодернізм. Для нього характерне твердження: література є не відображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в них не істина, а слово, котре як елемент тексту є новою реальністю. Твір постає сув’яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій (натяків на загальновідомі твори, історичні події). За твердженням одного з критиків, «ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані». (С. Аверинцев.)
В українській літературі нині виступає кілька поколінь поетів. Серед представників старшого покоління — колишні «шістдесятники», потім «вісімдесятники». Одні з них, як Ліна Костенко, Іван Драч, В. Голобородько, Микола Вінграновський, Ігор Калинець та інші, твердо відстоювали свої переконання, намагалися не кривити душею, іншим, як, скажімо, Борису Олійнику, довелося переоцінювати цінності й пробувати йти в ногу із часом.
До «середнього покоління» поетів можемо віднести неоавангардистські угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), «ЛуГоСад», «Нова дегенерація», «Пропала грамота», АУП (Асоціація українських письменників) та ін. Своїм завданням вони вважали таке: позбутися обтяжливих штампів «соціалістичного реалізму» і робили це, спираючись на великий досвід сміхової культури, «низового бароко», футуристів та дадаїстів.
Лави вітчизняного письменства постійно поповнюються новими талантами, зокрема переможцями літературних конкурсів «Гранослов», «Смолоскип» та ін.
Творчість сучасних поетів характеризується розмаїттям стильових та естетичних уподобань. Серед них — і прихильники класичного вірша (С. Чернілевський, П. Гірник та ін.), і верлібру (С. Короненко, І. Малкович та ін.), і розкутої, насиченої метафоричним змістом версифікації (І. Римарук, В. Герасим’юк та ін.).
«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»,— пише видатна українська поетеса Ліна Костенко. Доторкнемося й ми до сучасної поезії, спробуємо осмислити її та відчути естетичну принаду, збагатитися духовно.

2. Виразне читання.
(Слід роздати для ознайомлення аркуші, на яких надруковані вірші різних поетів. Учні мовчки знайомляться з ними, потім виразно читають уголос (по колу, по черзі), діляться власними думками та враженнями. (Особливо складні вірші читає вчитель або підготовлений учень).)

Знаю
I за вежами слів, й за холодним фасадом кар’єри,
за мільйонами тонн заштихованих знов прапорів
заховалося те, що не впишеш у жодні папери,
щось таке, що лиш нині його доторкнутись посмів.
Хоча думав про те у вечірній і мужній колисці,
не спинявши надмірність пульсацій власних рамен,
хоча мріяв, як Бог,
що жар-птиця поселить десь близько
до старих міражів (саме тих, в котрі вірив Гоген).
Хоч питавсь у мерця, і прохожого,
і у того, хто завтра заявить о праві на світ:
«Де заховано те?», а у відповідь: «Тоже мнє…»
найчастіше лунало з орбіт, із хатин, із боліт.
Але нині вже знаю, склавши іспит магістру казок.
Не шифрую уже мізантропа в розбещену кралю.
Нині знаю, бо весь під жорсткими дощами промок
у дорозі до храму із назвою «Чаша Грааля».

* * *
Коли тікає щастя із анкет,
а серце скручене рулоном дроту
із містики, в проклятий кабінет
чарівника обвітреного профіль
появиться із платонічних хащ,
у імператорську прибуде хвилю.
Свій стриманий і декадентський плач
подужати, відьмаку, не осилю.
Мій ворог — жартівливий Купідон,
Мій друг — стіни чотирикутник.
Для мене біс під реготу содом
програму долі виконав на лютні.
До мене в сні безшкіра татарва
приходить, випиваючи зіниці,
і розкладає щастя на дрова.
Цикутова кімната мені сниться.
Мої вірші читають навпаки.
Переді мною мармурові двері
понурі потойбічні козаки
малюють на московському папері.
Мене послухав строгий чарівник,
розвів руками, стиха головою
кивнув, зістрашився і зник.
Мене ж лишив для сну із татарвою.
Степан Процюк

До французького шансоньє

Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки — з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі
(Їх так сприймають слухачі),
Та пам’ятай — у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти — гітара, гілка з дерева,
I ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав…
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі…
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров’ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!..
Олександр Ірванець

Очей печальних золоті свічада

1
Молюсь снігам і синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкі вуста молитвою палю.
Ревнивіше молюся, аніж досі.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як під сонцем роси.
Раб прославляє, але більше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хліба,
Випрошує у неї світла з німба.
Але гіркий діставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурі лики,
Він сам малий, а світ великий.
Охрип дверей відчинених орган.

2
Охрип дверей відчинених орган,
Та зачинити двері не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
«Немає від кохання замовлянь».
Холодний комин видихає сажу,
Холодний від самотніх зимувань.
А я холодний від його повчань,
Що час навчить, що час мені покаже.
Покаже — так, а чи навчить — не знаю,
Бо й він в усіх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає і стіни,
I з лезами до горла лізуть тіні…
Я стережу вікна сліпий екран.

3
Я стережу вікна сліпий екран,
Забувши півників ліпити з глини.
Усі мої непрощені провини
Вікно затягують, немов туман.
Повільно дуже, але певно гину.
Волосяний співав мені аркан:
«Бажаєш стати вільним — спробуй стань.»
Ні крикнути, ані ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить — задушений помру.
Уся моя надія на сестру.
Сестра пішла провести трохи осінь.

4
Сестра пішла провести трохи осінь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворі пора,
I пес старий у відчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Він до думок ховається у льосі.
Від сліз у нього лід блищить на носі.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псові
У тон підспівують банькаті сови.
А вітер волоцюга й уркаган
Прогулюється по дахові, ходить,
Сентиментальним голосом виводить.
Елегію розлуки і кохань.

5
Елегію розлуки і кохань
Народжує тривка печаль поета.
Він, як заблукана між зір планета,
Чужий усім. Він сам собі капкан.
Він ліцедій, п’яниця, донжуан —
Сьогодні вмер перед її портретом.
Нехай пересихає річка Лета,
Якщо нема надії в сподівань.
I знов живе, і знову помирає.
Рятує сам себе і сам себе карає.
Складає вірші у нерівні стоси.
Його червону ягідку калини,
Немов надії рятівну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Мені від зайця крихту пирога
I давню чутку: всім, хто у бігах,
Амністію, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снігах,
А не втікаю, як це вам здалося,
Хоча мій слід заплутаний і босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про ідею.
Дощем і сонцем пахнуть її коси.
У небі світиться її ім’я.
Довкола тиша. Тільки чути, як
Траву під снігом сонний заєць косить.

7
Траву під снігом сонний заєць косить.
Мене не бачить посеред трави.
Я в ній ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих відносин.
Ще три стебла косі до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Сміється тихо наді мною заєць,
Він бо, старий і мудрий, певно знає,
Що все міраж, химера, все обман.
Все вигадки. I наша з зайцем гра.
Навколішки стає покірний раб.
Рабові сниться кара і тиран.

8
Рабові сниться кара і тиран.
Маркіз де Сад і Мазох йому сниться.
У небі журавель, в руці синиця,
На небесах Великий Вічний Пан.
Рабові все одно, все без різниці,
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усміхається рушниця.
У рабстві він знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хліб у нього — хліб тяжкий.
Він брат найбільшої з усіх цариці.
Освітлюють спокійні їхні лиця
Агонії — тонесенькі свічки.
Василь Слапчук

* * *
Мука цнотливо і владно велить,
щоб я братався у небі з орлами.
З Шляху Чумацького сиві воли
глибоко й круто чоло поорали…
Хмари лягають вагою бесаг —
тиснуть і тиснуть на згорблені плечі.
Ось налітаюся у небесах
і повернуся на землю, як вечір.
Хтозна, з пером чи крило, чи рука,
поруч у вирії душі… ще теплі.
Мука моя у тернових зірках
втомлено далями синіми терпне.
Як же у всесвіті я не зомлів?
Як долетів на полиннім обрусі?
Кликала здалека грудка землі,
Щоб я світанком крилатим вернувся.
Мука цнотлива, свята, золота —
дай перестріти в дорозі розлуки.
Де ті орли, де воли, де літа?
Щастям стає ця розпроклята мука.
Іван Іов

* * *
останні дощі розстріляють місяць…
я одягну небо вже після
того,
як взую асфальт
і пов’яжу на шию
чорну хмарину
потім —
я піду до тебе через усе місто
з букетом у руці строкатої пісні
і весело лоскотатиме лоба
мій хвилястий скальп
я зустрінусь з тобою у кленах
таких здорових
та ще більш сором’язливих
і зізнаюсь тобі у коханні
А в небі залунає регіт
падолисту жовтої зливи
тамуючи ніжне світання
далі —
я розповім про країну кульбабію
віршами, небом, сонцем —
твоя посмішка залунить очима —
я злечу: летітиму довго-довго.
I РАПТОМ —
прокинусь,
впавши на спину.
Ростислав Мельників

Плину зі світом своїм

Світе, невже це не вічне,
Тільки наснилось мені?
Коні заходять у річку,
Хлопчик на білім коні.
Пахне стернею сухою.
Сіра снується пітьма.
Плине моєю рікою
В парі з водою туман.
Жінка іде по городу,
Дзвонить відром голубим.
Тиха зоря — на погоду,
Тихий над хатою дим.
Тепло мені і спокійно.
Я не прощаюсь ні з чим,
Разом із вечором плину,
Плину зі світом своїм.
Все це зі мною навічно,
Аж до останнього дня.
Коні заходять у річку.
Хлопче, притримай коня.
Леонід Талалай

* * *
Щодуху дощ —
Лозу в вузол;
Мов швом —
Межу; в хащах — вужем…
I лопух у полі —
Мов швом.
Жах аж!
Потоп…
I — тиш…
Зорі розшиті…
Радощі в хатах… Віщо дар…
…Довжінь-тишу рову ворушить ніж вод.

* * *
Жовтень жовті жолуді
На базар несе,
Пише осінь охрою
Золоте есе.
Листопадом, бабиним літом
Набиває вітер
золотий кисет,
злотом люльку креше,
золоті пожежі
попасом пасе.
Сонце — обережне —
Золотими клешнями —
В золоту Родощ
Золотим пожежником
Походжає дощ.
Анатолій Мойсієнко

* * *
Волога і різка, мов контури дерев,
в повітрі застряє Господня арматура.
Вирізьблюється день, холоне між дверей
Блукаюча вода — твоя температура.
Поважне надбання — ця вогкість по ровах,
ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами
допоки будуть нам стояти в головах
великі небеса великої держави,
це коливання, цей тижневий падолист,
це обважніле тло, немов червона паста.
Розхитуєш містки, якими подались.
Так легко перейти, така спокуса впасти.
Сергій Жадан

* * *
ми перестали довіряти
казці
у криницю кинули
останню крихту
місяця
присіли
край світанку й
стали звільна кволе щастя
лущити немов квасолю

* * *
перша пташка
море від землі відрізала крилом.
друга пташка
дзьобом відтяла його від небосхилу.
третя пташка
море безборонне випила до дна.
Роман Бабовал

* * *
Єдине дерево, що розквіло,— помилилося. Його не порятують очі. Обпікаючи ранковим світлом це біле непорозуміння, йдеш далі.
Канонади звуків вічного міста байдужі до того, що сталося. Сувора заповідь попередньої пори року. Піднімаєш торішнє висохле листя, і цей світ видається ще більшою недоречністю. Шляху назад немає. Повертаєшся додому і посміхаєшся.
Невже цвітіння залишилося з тобою?
Іван Ципердюк

* * *
Он розсунув обаполи місто
Мій Дніпро, заломивши брову.
Серед сала і малоросійства
Це — моє і отут я — живу.
Це моє. З правіків і назавше,
Наче гемоглобін у крові.
Все зчужіло. Та небо ще ж — наше,
Наші вітер і сонце в траві.
Та іще прапори незникомі,
Не зароблені на трудодні.
Не на їхнім вчорашнім обкомі,
А на серці і Стуса труні.
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
Їм здавалось уже —
тут ніколи,
нічого
не буде,
А я — є!
Павло Вольвач

* * *
входжу
у дерево
позаду лишаю дні
липкі й розтягнені
як смола в літню спеку
на асфальтовій дорозі
у темінь стовбура
входжу одинцем
моє тіло
легке й сліпе
відчуває ритм
дерев’яного серця
захоплено
залишаю зір
потойбіч кори.
Марія Ревакович

* * *
Коли до вас темної ночі
прийде Лев,
ви не кажіть йому нічого
про зоопарк.
Нехай він не знає,
що на світі є зоопарки.
Нехай хоч один Лев
цього не знає.
А потім цього не знатимуть його діти.
А потім — його внуки.
Потім — правнуки.
I колись буде
ціла Лев’яча Держава,
де жоден Лев
не знатиме про зоопарк.
Коли б тільки вижив той Лев,
що прийде до вас темної ночі.
Галина Кирпа

* * *
Жив один лис який умів писати
і він писав у шкільному зошиті про осінь
носив під пахвою зошит
і олівець за вухом і сідав на пні
коли бачив що ще один лист упав
або бачив гніздо без птахів
Коли мерзли пальці і груди
грівся над багаттями глиняних круч
Коли лягав спати зошита клав під голову
і згадував що він побачив за увесь день
а того ранку прокинувся і побачив сніг
і заховав він зошита до наступної осені.

* * *
Прощання незнане сузір’я,
де вишня з дійницею
на хисткій кладці розхлюпує молоко
між плачем стебел і веслами у очах.
Нічого не забути, усе покласти
засохлими долонями, на яких від потиску
твориться на тій і на тій долоні по пташці,
між сторінок книжки.
Дивитися, відхиливши гілку вечора,
як дівчата п’ють медове свято,
так ніби згадуючи.
I останнє слово світиться з дна криниці,
куди не досягає ні одна сльоза,
навіть та, що продовжується аж до сьогодні.
Василь Голобородько
Хлопчик, що сидить за комп’ютером
Хлопчик сидить за комп’ютером,
Слухаючи, як у нього за спиною
Перемовляються квіти.
Вони говорять невеличкими сегментами,
Що розбризкують живу енергію,
Від якої крісло стає динозавром
На солом’яних ніжках,
А килимок над тапчаном
Розтягує в усмішку вуста і вуха,
Які можуть також згортатися
В невеличкі парасольки.
I це так діє на комп’ютер,
Що він виплигує сам із себе,
I, обнявши за плечі хлопчика,
Біжить разом із ним
До найближчого скверу
Помацати щойно погирену
Травичку.
Емма Андієвська

***
Юркові Бедрику

лівим берегом живучи
правим берегом накриваючись
чи буває що на плечі
відбиваються лапи заячі
озираєшся — а ніхто
зупиняєшся перед ранком
на розковзаному плато
наступити на першу бранку
і стинаючи колізей
на приреченість сатурнічну
ти не віриш що морок
цей не загрожує бути вічним
ти прирощуєш як мечеть
цю посудину до Аллаха
та буває що на плече
відпочити сідає птаха
і згадавши про білий дар
не присилуваний до світу
ти роздмухуєш листя хмар
щоб могла вона долетіти
Іван Андрусяк

Дует
Про вовка згубна і промовка.
А я взяла і здуру — бовк.
I — на тобі. У гості човга
Мій друг, мій брат, мій сірий вовк.
З вовками жити — вміти вити,
А я їх мови не учу.
Гість виє, виє несамовито.
Я щебечу.
I не гнічуся тим дуетом.
Така вже музика людська:
дует кларнета з кулеметом,
танок багнета і смичка.
Дарма, що вранці од поета
лишаться стоптані штиблети.
Дарма, що вовче — зверху в нас.
Такий-бо час.
Але, повірте, виє вовк,
поки живе. А здох — і змовк.
А я і вбита не мовчу.
А я і мертва щебечу.
На бенефісі всепланетнім —
сіяй, кларнете!
Ірина Жиленко

3. Колективна робота.
Прослуховування аудіозаписів, перегляд відеокліпів пісень на слова сучасних поетів; обмін враженнями.

4. Міні-диспут.
«Сучасна поезія: у чому її привабливість і в чому — недоліки». (Розглянути аспект «література для обраних», «елітна література» і «масова культура».)

V. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

• Продовжіть речення.
«Так, сучасна поезія …»
«Ні, сучасна поезія …»
«Я вражений (вражена) …»

VІ. Домашнє завдання
Підготувати улюблений вірш сучасного поета для читання та аналізу.

Урок № 66. Тема. Ознайомлення з творами сучасних поетів, українська література 10 клас

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури. 10 клас

Комментарии закрыты.