Урок № 65. Тема. Сучасна українська література. Презентація і дослідницько-творчого проекту «Літературна кав’ярня», українська література 11 клас

Урок № 65. Тема. Сучасна українська література. Презентація і дослідницько-творчого проекту «Літературна кав’ярня», українська література 11 клас

Мета: поглибити знання учнів про сучасну літературу, зацікавити нею; розвивати навички самостійної індивідуальної та колективної роботи з літературою, творчі здібності, вміння цікаво представляти результати творчих досліджень; виховувати любов до літератури, відповідальність, прагнення до самореалізації, естетичний смак.

Очікувані результати: учні вміють самостійно знаходити потрібну інформацію, працювати колективно й індивідуально; виявляють творчі здібності, володіють навичками презентації своєї пошуково-дослідницької та творчої роботи.

Обладнання: портрети письменників, книжкова виставка, ілюстрації, аудіо-, відеозаписи, відеопрезентації.

Тип уроку: нестандартний (презентація дослідницько-творчого проекту).

Хід уроку № 65. Тема. Сучасна українська література. Презентація і дослідницько-творчого проекту «Літературна кав’ярня», українська література 11 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.
Є такий напівжарт-напівправда: «Нове — це давно забуте старе». Традиція «літературних кав’ярень» сягає з часів першого українського ренесансу, 1920-х років, коли молоді люди збиралися разом, щоб почитати свої вірші, послухати інших, гаряче подискутувати про літературну класику та їхню сучасність. Тепер ми на шляху до нового відродження, і нам є про що поговорити, посперечатися, є чим насолодитися й над чим поіронізувати чи посміятися. Отже, сьогодні в літературній кав’ярні зібралися сучасні поети та прозаїки, літературні критики й просто зацікавлені читачі.
(Методична замітка. Захід можна проводити як інтерактивну вправу «Акваріум» — група учнів у малому колі в центрі обговорює проблеми уроку, інші у великому колі спостерігають, задають питання; можна — у вигляді вільного спілкування за кавою. Виступаючі можуть говорити від імені письменників, критиків, а можуть — від себе, як читачі, що діляться враженнями.)

II. Основний зміст роботи

Презентація проекту.

1. Діджей пропонує прослухати сучасні музичні композиції, пісні на вірші сучасних поетів.

2. Представлення сучасних письменників (у вигляді анкети чи автобіографії), зачитування творів В. Слапчука, Ю. Позаяка, Ю. Андруховича, І. Римарука, О. Забужко, Г. Пагутяк та ін.
(Розпочати варто з «Україніани» В. Слапчука, вірша Юрка Позаяка «Щойно ми народились…».
Обов’язково слід поговорити про найсучасніших літераторів, «кумирів» молоді з покоління «пофігістів» Любка Дереша й Таню Малярчук.)

Матеріал для доповідей учнів

Ю. АНДРУХОВИЧ
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991-1996).
Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від Бурлеск-Балаган-Буфонада». Проте друга поетична збірка Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини» з додатком «Індія» — 1997, 2002). Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» («Прапор», 1989) — майже фактографія служби автора в армії, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 року з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», № 1), що ніби заповідає риси, характерні для подальшої прози письменника: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992, перевидання — 1997, 1998), «Московіада» (1993, перевидання — 1997, 2000) та «Перверзія» (1996, перевидання — 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».
Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги — «Дезорієнтація на місцевості» (1999). Разом із польським письменником А. Стасюком Андрухович видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст, написаний до цієї книжки митцем, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення власного «часу і місця».
Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході.
Твори Андруховича перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).
Серед ряду літературних нагород — премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 рік.

ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК
Поет, кіносценарист, голова журі Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Народився 18 серпня 1956 року в Караганді (Казахстан) в родині засланців. У 1978-му закінчив українське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1978-го по 1988-й був редактором, завідувачем редакції поезії видавництва «Молодь». 1988-1992 — старший редактор поезії видавництва «Дніпро». З 1992-го працював коментатором, заступником завідувача редакції літературних програм Українського радіо (Національна радіокомпанія України).
З 1999-го — ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України. Він є членом Національної спілки письменників України (з 1983-го), Асоціації українських письменників (з 1996-го).
В. Герасим’юк є автором поетичних книжок «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1990), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат: Із лірики вісімдесятих» (1998). Передостання збірка була оцінена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десятиліття. Герасим’юк — член літературної майстерні «Пси святого Юра».
Поет є лауреатом Міжнародної літературної премії «Благовіст» (1993), премії журналу «Сучасність» (1995), літературної премії ім. П. Тичини (1999).

О. ЗАБУЖКО
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Кандидат філософських наук, одна з найвідоміших письменників сучасної України.
Народилась 19 вересня 1960 року, закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1987-го захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Співробітничає з Інститутом філософії НАН України ім. Г. С. Сковороди. Викладала україністику в американських університетах (1992-го в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994-го в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Рапогата», «Столичные новости» та ін.), вела літературні майстер-класи в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка.
О. Забужко є автором поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), поем, повістей, книги есеїстики «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999). У її перекладі з англійської вийшли друком твори П. Сміта, Сільвії Плят.
У прозі Забужко відчувається специфічна жіноча стомленість від інтелектуального світу. Дещо осторонь головного каналу прози Забужко знаходиться експериментальна повість «Дівчатка» (1999).
Філософсько-літературознавчий доробок Забужко становлять праці: «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран-ківський період» (1992) та «Шевченків міф України» (1997).
В Україні від 1996-го року (з часу першої публікації роману «Польові дослідження з українського сексу») загальний наклад проданих книжок О. За-бужко станом на 1 січня 2003 року склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997-го удостоєні Поетичної премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко — один з найпомітніших творів української літератури останнього десятиліття. Роман, який своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали все: від «Геніальне творіння геніального автора» до «Купа сирого напівлітературного тіста». Насправді ж цей твір — своєрідний щоденник особистого життя головної героїні — талановитої української письменниці (утримаємося від жодних натяків на автобіографічність), яка була змушена виїхати за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на батьківщині.

С. ЖАДАН
Поет народився 23 серпня 1974 року на Старобільщині Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Є автором поетичних збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Неп», «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Пепсі» (1998), «Два міста» (2000). Визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90-х. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із панк- і рок- субкультурами, зі знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґіне-сів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. С. Жадан — автор роману «Депеш мод» (2004). Він є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й віце-президентом АУП. Був членом літературної корпорації «Червона Фіра». Співредактор часопису «Гіґієна».
«Депеш мод» — один з прикладів дійсно вартісної сучасної української літератури. Сюжет роману такий: троє друзів вирушають на пошуки четвертого, який кудись зник, щоб повідомити його про самогубство вітчима, бо мама дуже просила, щоб Саша приїхав на похорон. У результаті — мотив втечі, в даному разі на лоно природи, в дитинство, як засіб захисту від усіх зовнішніх мракобісій Совка і псевдоідей із Заходу. Це основна лінія, до якої додаються три прологи та три епілоги.

Ю. ВИННИЧУК
Андеграундний псевдонім — Чемодан.
Поет, прозаїк, режисер, журналіст народився 1952 року. Живе і працює у Львові. Є автором повістей «Діви ночі» (перша публікація — «Дзвін», 1991, № 7), «Ласкаво просимо у Щуроград» (1992), «Ги-ги-и» («Четвер-3», 1992), роману «Мальва Ланда» (2000), поезій, оповідань, есеїв. Один з першопрохідців еротичного жанру в сучасній українській літературі. 1991 року Ю. Винничук видав збірку поезій «Відображення», упорядкував антологію української фантастичної прози «Огненний змій». Письменник надзвичайно широкого діапазону: від кічу («Діви ночі») до філософських оповідань та постмодерністських псевдопародій («Арканумські історії», «Прапор», 1990, № 5). Різнопланова діяльність Винни-чука стала своєрідним символом розквітлого пізньоімперського підпілля, що об-лаштовує та провокує феномени вільних часів, вітер свободи перехідних періодів.

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ
Поет, прозаїк, критик народився 1963 року. Живе на Чернігівщині. Був одним із засновників естетико-філософської робітні «ДАК». Є автором поетичних збірок «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)» (1994), «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика» (1999). Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації авторської пісні. Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994) за прозовий твір «Досвід коронації». У поетичній творчості Москальця спостерігаємо синтез війонівської балади з ностальгією за повнотою буття. У прозі видається більш винахідливим і навіть майстерним. Автор «супер-хіта» «Вона», відомого у виконанні рок-групи «Плач Єремії».

В. НЕБОРАК
Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року. Живе і працює у Львові. Учасник літугруповання Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Ряб-чук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою, з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Ю. ІЗДРИК
Прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер» народився 1962 року. Живе і працює в Калуші. Є автором повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997) і «Подвійний Леон» (2000), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, який не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, а за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись.

О. ІРВАНЕЦЬ
Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п’єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур’єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п’єса «RE-CORDING». О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення…» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереотипами кічевої культури. Ірванцева «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох театральних сценах Німеччини.

О. ЛИШЕГА
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач народився 1949 року. Живе і працює в Києві. Є автором поетичної книги «Великий міст» (1989), книги перекладів з китайської «Оповідки Давнього Китаю» (1990, у співавторстві з І. Зуєвим). Увагу критики привернула містерія Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу…» («Сучасність», 1992, № 11), у якій відчувається вплив на творчість Лишеги східних медитативних практик і орієнтальної філософської настанови на самоспоглядання. Як у прозі, так і в поезії Лишеги простежується творення «екзистенційного колапсу» для читача, особливої ситуації медитативного резонансу з настроєм тексту. Саме звідти специфічні оцінки творчості Лишеги: «шаманізм» (Ю. Іздрик), «вибух підсвідомих людських почуттів» (В. Габор). «Він сам — каліграма та декупаж, червоний лебідь власних поезій» (Н. Білоцерківець). Лишега — автор низки перекладів (з Т. С. Еліота, Е. Павнда, Д. Г. Лоуренса, М. Твена, М. Лаурі). У травні 2000 року Лишега був нагороджений щорічною премією американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну (англійською мовою) книгу поезій 1999 року (переклад Джеймса Брасфілда). І. Клех вважає Лишегу найкращим українським поетом останніх десятиліть.

Є. ПАШКОВСЬКИЙ
Прозаїк, есеїст народився 1962 року. Живе і працює в Києві. Є автором романів «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1991), «Безодня» (1992), «Осінь для ангела» (1996), «Щоденний жезл» (1997), кількох есеїв. Лауреат премії фундації М. Дем’яніва (1993). Один із найпомітніших письменників постмодернізму в Україні. У творах Є. Пашковського лексично нюансований потік свідомості означує ситуацію тотальної безпритульності Людини, вичакловує алхімію соціальних і текстових маргіналій, де «мозок б’є з голови, немов іржава вода з вирватого крану». В цій алхімії грубою матерією Буття виступає соціальне середовище, сприйняте чуттєво. Тексти Пашковського нагадують площину розчленованих ієрогліфів, в яких лексика незбагненним чином повстає супроти знакової складової, упосліджує її до нісенітниці та пірнає в безглуздя.
У деяких дослідників творчості письменника виникають сумніви щодо приналежності Пашковського до постмодернізму. Ці сумніви базуються на твердженні, що алхімія Пашковського не зовсім Гра (або зовсім не Гра).

ОСНОВНІ ТВОРИ
Поезії І. Андрусяка, «Рекреації», «Московіада», «Переверзії» Ю. Андруховича, «Депеш мод» С. Жадана, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, поезії О. Ірванця, «Дефіліяда у Москві», «Конотоп» В. Кожелянко, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу…» О. Лишеги, «Із янголом на плечі» І. Малковича, поезії В. Неборака, «Записки білого пташка» Г. Пагутяк, «Щоденний жезл» Є. Пашковського, поезії І. Ципердюка, «Сталінка» О. Ульяненка.

Поезія

В. Слапчук
УКРАЇНІАНА
Без права перекладу на іноземні мови

1.
Не знав Бог,
як чоловіка
покарати,
та й створив його
українцем.

2.
Спочатку
українці були
євреями,
а євреям
це не подобалося.

3.
Куди б не закинула
доля українця,
всюди йому дорога
хрестиком вишита.

4.
У що б українець
не взувся,
слід завжди босий
лишається.

5.
Став українець
суджену вибирати.
За однією дівкою
Україну дають,
а в другої —
корова на посаг.
Господар —
він і є господар.

6.
Мовчить українець,
рот їжею зайнятий.
Від пісні
лише ноти зосталися.

7.
Дайте
українцеві сала —
і матимете
точку опори.

8.
Повна Україна
українців,
але всі —
іншомовні.

9.
Що не українець —
то зять,
що не українка —
то невістка.
Усе життя
в приймах.

10.
Хатній поріг
Україну від українців
відділяє.

11.
Воля для українця —
це коли руки
вишиваним рушником
зв’язані.

12.
Москаля ховають,
а мати
плаче, як за українцем.

13.
Затягне українець
сумної
та й заплаче.
Якби горілки не випив,
від обезводнення
організму
помер би.

14.
Така мені
Україна,
що
повісився б.

15.
Щораз прикурить
українець —
хата згорить.
Уже й жінку
поміняв — не помагає.

16.
Зустрілися
два українці.
Один чорношкірий,
а другий
не по-нашому
балакає.

17.
Ніхто так
художньо
сала
не наріже,
як українець.

18.
Здолали б
українця вороги,
якби жінка
фартушком
не відігнала.

19.
Куди б серце не
закинув,
по всьому світі —
соловейки
з прізвищами
українськими.

20.
У кожного українця
дзеркало з булавою.
Коли б то
жінка в нього
так часто
не заглядала.

21.
Не ті українці,
що народилися,
а ті, що
не виродилися.

22.
Українець
ворогові не побажає,
другові не порадить
бути українцем,
а сам ним
лишається.
Через це і вважають,
що він хитрий.

23.
Ще не було
такої держави,
якої б українка спідницею
не накрила.
Отакі жінки
в українців.
А ви кажете:
де наша держава?

24.
Кому українець
позичав,
перед тим
і в боргу
зостався.

25.
Усім багата
Україна,
а найбільше —
терпінням.
Терпить українець
довше,
ніж живе.

26.
Нехай собі лякають
вороги, війною
погрожують.
Хліб-сіль в українця
завжди напоготові.

27.
Хто тільки
не гнобив українців,
у землю не закопував.
Зате ж яка тепер
земля наша родюча!

28.
Ой і нагнули ж
вороги
з українців луків,
наробили!
А брати наші,
знай,— до коліна
випрямляють.

29.
Як здибається лихо,
назву його
Україною та й буду
любити.

30.
Кожна людина
іншій людині —
трохи українець.

31.
А що вже
напрацювався
українець — чорно!
І бідував чорно.
Поки красти
не навчився.

32.
Поки українець
дітей рахував,
то й гроші
знаходилися,
а як
став гроші лічити
діти перевелися.

33.
Я — українець,
ти — українець,
і це
чи не єдине,
чого ми не годні
один одному
пробачити.

34.
Що з нами
сталося б,
якби мати
за українця
не молилася!

35.
Любить
Бог
українця,
але
не признається.

Юрко Позояк
ЩОЙНО МИ НАРОДИЛИСЬ

Щойно ми народились,
Нам вручили по ложці
І сказали: в майбутнім
Вас чека бочка з медом.
Треба йти прямо-прямо
Треба йти й не звертати,
Й ви побачите бочку
Й буде в бочці тій мед.
Й от, здається, збулося —
Ми по вуха в тій бочці,
І було б все, як треба,
Тільки в бочці — не мед.

І. Римарук
ЗІРКА

Може, так би невидимо й жив —
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою…
Затулитись од неї хотів —
та долоня була замалою.

Коментар вчителя.
Дитинство — пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що дитяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійсненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисного не зробила, нікого не підтримала, не допомогла!

ОБНОВИ

молодій душе
радій обновам —
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консулаті
задивились коники крилаті
а буланий змій
а вороний —
де ви нині
в упряжі якій
мчить полями бричка макабрична
деренчить горлянка візника
і твоя
душе
зоря одвічна
в небесах оновлених зника

Коментар вчителя.
У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезії жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» — мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості» та лету до осяйних небес.

Група Бу-Ба-Бу

Ю. АНДРУХОВИЧ

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ
Слова: Юрій Андрухович
Обробка слів, переклад: Мертвий півень

Агов, мої маленькі
чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ
туди, де кров з любов’ю
черленяться,
де пристрастей і пропастей
сувій.
Я — ваш отець, тож будьте мені
вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші —
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
З риторик і поетик академій —
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими — вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу —
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже
прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись,
наслухало,
щоб завше був натхненний
соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів
благословіть!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!

Коментар вчителя.
«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов’ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

КАЗКАР

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили б щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна
в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

Коментар вчителя.
Він міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом — виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він — казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах — чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».

АСТРОЛОГ

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»

Коментар вчителя.
Він живе у кімнатці на горищі, де дме вітер і холодно. Але найвище щастя для нього — «окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи» й полинути думкою до зірок, намагаючись вичитати в них людську долю. Інколи він сумнівається, впадає у розпач, вирішує жити «як усі», не марити зірками. Та, мабуть, він не зрадить ні себе, ні свого неба в зірках — своєї мрії.

БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ

Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
дійнявши на плечі дорогу і втому,—
всі радощі світу вляглися до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином — на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

Коментар вчителя.
Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому із чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. Їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок — не для них.

В. Неборак

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам’ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АОАО

Коментар вчителя.
Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії — це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати логічного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, прозорі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.

О. Ірванець

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки — з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі
(їх так сприймають слухачі),
Та пам’ятай — у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти — гітара, гілка з дерева,
І ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав…
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі…
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров’ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар вчителя.
Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем… і кров’ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

С. ЖАДАН

***
Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмар’я ці.
Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

Коментар вчителя.
Ліричний герой глибоко переживає розлуку з коханою («нам з тобою тепер падає різний сніг»). Йому залишаються спогади про музику ламких очеретів, про висоту, де були вдвох. І солодко завмирає, «тихо росте душа» в пригадуванні щастя і в його передчутті.

Проза

Г. Пагутяк

Народилася Г. Пагутяк у с. Залокоть біля річки Бистриці серед Карпатських гір.
Згодом родина переїхала в с. Урож. Батьки були вчителями. У домі — багато книжок зі стародавньої історії та філології. Дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний факультет мати членство в партії. Однак розкопки вона все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, поки про це не дізналися дорослі. Демонологію рідного села Галина пізнала від сусідів, що приходили до бабусі, і ставилася до цього досить серйозно. Змалку росла незалежною, виховувалася на книжках. Після невдалої спроби вступити на філософський факультет Київського університету почала писати повість — спогади про 10-й клас. Надіслала твір до Києва, у Спілку письменників, і її запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. Запропонували надрукувати повість за умови, що скоротять ледь не наполовину, але дівчина не погодилася. Повернулася додому, прагнула свободи. У 18 років узимку втекла з дому до Одеси. Там потрапила в навчальний заклад, де готували штукатурів-плиточників. Пізнала життя вповні.
Потім працювала на конвеєрі Бориславського фарфорового заводу, часом у три зміни. Почала писати повість «Діти». Через рік вступила до Львівського університету, навчалася спочатку там, потім — у Київському університеті. Закінчивши його, рік попрацювала неподалік від Чорнобиля (ще до аварії) у маленькій школі вимираючого села. Потім працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, у Львові і писала. Про її погляди «освіченого серця» і принцип «так є, але так не повинно бути» говорять есе «Беззахисність», «Жорстокість існування», «Рукава вологі від роси».
Г. Пагутяк — автор дванадцяти книг. До сучасної літератури у неї високі вимоги, так само, як і до власної творчості. І нині вона постійно перебуває в пошуку.

РАНОК БЕЗ ВЕЧОРА

Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.
Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п’є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.
У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.
На небі — одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.
Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.
Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.
Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.
Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво. А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.
Озирнулася — ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!
Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.
Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.
За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.
Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

Коментар вчителя.
У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.
Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.
Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

Проблемні, «провокаційні» запитання.
— Чи можна висміювати все і всіх, не залишаючи «нічого святого»?
— Чи затишно оточуючим поряд із «пофігістами»?
— На якому місці в системі цінностей у вас естетика, краса художнього слова?
— Ви відносите себе до творців масової чи елітарної літератури?
— Чи може якось література, особливо така, вплинути на читача, на сучасний стан речей?
— У чому сенс сучасної літератури?
— Чому так багато у ваших творах грубих, лайливих слів, навіть непристойностей?

Огляд малярських робіт сучасників, обмін враженнями про них.

Коментарі й підсумки вчителя.

Заключна бесіда.
— Що вам запам’яталося найбільше, що вразило?
— Чого б ви не хотіли?
— Який вид роботи, на ваш погляд, був найцікавішим, найдоцільнішим і найкориснішим?

ІІІ. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— Чи виникло у вас бажання познайомитися із сучасною літературою, якого жанру, напряму?

ІV. Домашнє завдання
Написати «відкритого» листа одному із сучасних письменників.

Урок № 65. Тема. Сучасна українська література. Презентація і дослідницько-творчого проекту «Літературна кав’ярня», українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.