Урок № 53. Тема. О. Гончар. Новела «За мить щастя». Краса й сила кохання як матеріал художнього осмислення. Узагальнений образ миті життя, філософія миті щастя людини, українська література 11 клас

Урок № 53. Тема. О. Гончар. Новела «За мить щастя». Краса й сила кохання як матеріал художнього осмислення. Узагальнений образ миті життя, філософія миті щастя людини, українська література 11 клас

Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні особливості, філософську сутність твору, майстерність автора; розвивати й удосконалювати навички аналізу прозових творів малих форм; виховувати любов до літератури, естетичний смак, усвідомлення філософської сутності щастя людини, його відносності й короткочасності.

Очікувані результати: учні знають зміст новели, вміють її переказувати, виділяти головне та яскраві деталі, характеризувати героїв, узагальнені образи, філософію, висловлювати власні думки та враження.

Обладнання: портрет письменника, видання твору, ілюстрації до нього.

Тип уроку: формування вмінь та навичок.

Хід уроку № 53. Тема. О. Гончар. Новела «За мить щастя». Краса й сила кохання як матеріал художнього осмислення. Узагальнений образ миті життя, філософія миті щастя людини, українська література 11 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.
«Маємо відродити в наших сучасних українцях і українську генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!» — ставить завдання перед собою й перед іншими митцями О. Гончар. І виконує його повною мірою, даруючи читачам скарби своїх думки й слова, роздуми про щастя людське у високохудожніх образах. Про це ми й поговоримо сьогодні на уроці.

II. Актуалізація опорних знань учнів

Завдання учням.
1. Розкажіть про О. Гончара як письменника, громадського діяча і людину.
2. Охарактеризуйте його творчість, романтичну стильову манеру.

ІІІ. Формування вмінь та навичок

Обмін враженнями щодо новели «За мить щастя».

Переказ ключових епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».
Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водовозку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.
На жнив’яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе полум’я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка п’є з глека воду й весело всміхається до водовоза, ніби під’юджує, припрошує до себе. З’являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками.
А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах.
Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. «Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим». Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев’я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? «І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, «віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги».
Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу. До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл.
Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.
Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув’язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку. І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав’язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. «Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)».
Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками.
Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари! А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.
Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув’язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує.
За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.

Евристична бесіда.
— Про який час ідеться у творі? (Одразу після перемоги у Другій світовій, коли війська ще залишалися на звільнених від фашистів територіях.)
— Яка тема новели? (Романтичне кохання мадярки, заміжньої жінки, та радянського бійця, молодого хлопця.)
— Який злочин вчинив Діденко? (Вбив розлюченого чоловіка Лариси, звабив жінку.)
— Чому Лариса так вчинила? (Мабуть, це було справжнє кохання з першого погляду, якого не зазнала зі своїм чоловіком-нелюбом.)
— Чи піддаються однозначній оцінці вчинки закоханих? (Ні, адже сталося вбивство, порушені моральні норми та звичаї народу, до якого належала жінка; з іншого боку — любов не підвладна жодним законам, розуму, кордонам, заради неї йдуть на все.)
— Чи жалкує Сашко Діденко про своє кохання, ціна якого — життя? (Ні, він відчув мить щастя і за це готовий померти.)
— Які художні деталі в новелі запам’яталися, вразили вас? (Пасмо сивини в чорних косах Лариси, грубі руки артилериста Сашка, які можуть бути такими ніжними, та ін.)
— Які кольори підкреслюють романтичний настрій твору? (Червона кофтина, золотисті снопи, голубе небо, чорне волосся та ін.)
— Який твір з української класики нагадує новела «За мить щастя»? («Момент» В. Винниченка.)

Слово вчителя.
Твори О. Гончара — благодатний матеріал для досліджень лінгвістів. Послухайте, як аналізує художню майстерність автора, його індивідуальний стиль літературознавець С. Єрмоленко, доктор філологічних наук, співробітник інституту української мови НАН: «Поетичною сповіддю можна назвати новелу «За мить щастя». Вона має характерний настроєвий зачин — ніби місточок між сьогоднішнім і минулим.
Зачин — одна розгорнута ускладнена синтаксична конструкція, своєрідна фігура періоду, в якому поєднались епічний та романтично-піднесений зміст і в якому друга завершальна частина налаштовує читача на сприймання «давньої історії», причому розказаної оповідачем у поетично-романтичному ключі. Поодинокі розмовно-знижені слова інтимізують, індивідуалізують оповідь, але не можуть переважати піднесеної романтичності метафор, пристрасних ліричних відступів, наприклад: «Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов’ю на якісь досі не знані верхогір’я. Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й міг фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала.»
Синтаксис новели — це синтаксис риторичних нанизаних запитань, фігур градації, інверсійного порядку слів, властивого для схвильованого емоційного монологу. Межа між внутрішньою, невласне авторською мовою і вкрапленням мови персонажів у характерні оповідні структури майже непомітна: голос оповідача зливається з голосом і відчуттям персонажа, а через такий синтез відбувається психологічно-мовне залучення читача до цієї «сповіді душі».
Поезія у прозі — саме так можна оцінювати мову новели «За мить щастя». Читача тримає в полоні пейзаж літнього сонячного дня: «Дунайське небо шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця»; «Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив’яним сонцем».
Можливості народнорозмовного словотворення реалізуються в природних епітетах (набакирена пілотка, снопаста праця), у порівняннях, що видобуваються з мовної свідомості, підказані сприйманням світу й того часу, в якому живуть авторові герої: «Були сказані якісь слова,— він їх сказав по-своєму, вона по-своєму — і хоч це було як мова птахів і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх.
Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами».
В оповідній манері Гончара вагому стилістичну роль виконує чергування коротких простих й ускладнених поширених речень, фраз, що переростають у ритмічно організовані періоди.
Таке чергування створює тональність індивідуалізованої оповіді, в якій несподівано набуває семантичної виразності, афористичності якась фраза, речення, що прочитується на тлі всього тексту, а не лише у зв’язку з конкретними сусідніми фразами, наприклад: «Передній край галасу не любить»; «— Не сміємо брати шлюб з іноземками. Такий закон.— Проти любові закон? Не може бути такого закону!»; «Що ж, був хміль, а тепер — похмілля».
Романтичний сюжет про спалах кохання артилериста Сашка Ді-денка і мадярки Лариси закінчується військовим трибуналом, смертним вироком для Діденка. На зміну золотисто-мажорним кольорам початку новели приходить дощовий сумний пейзаж: «Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на іншому глухому узліссі.» Мотив темних хмар повторюється, відтінюючи гнітючий настрій суворої тиші, коли виконується смертний вирок.
Контрастує з мажорним початком новели її закінчення. І хоч синтаксична і ритмомелодична організація фраз витримана в тому самому запитально-нагнітальному градаційному ключі, що й уся лірично-романтична оповідь (порівняйте типові вислови: «Що так рано її [чорну хвилю волосся] посріблило?»; «Що знав він досі?»; «Що вона бачила там?»; «Що після цього ще додати до цієї історії?»), проте закінчення сприймається читачем як лірично-мінорний акорд. Уся історія «промайнула» перед читачем як одна мить. Не випадково слово мить повторено в передостанньому абзаці: воно ще раз повертає читача до назви новели. Повтор — лексичний і синтагматичний — визначає музичність останніх двох речень: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись». Епічний лад цих фраз контрастує з іншим комунікативним типом висловів — риторичними й заохочувальними запитаннями, до яких часто звертається оповідач і які внутрішньо діалогізують текст, урізноманітнюють сприймання романтичної ліричної оповіді. Саме через цю внутрішню діалогізацію відбувається спілкування автора з читачем, при цьому народжується той тип інтимізованої прози, в якій читач легко знаходить і свої суголосні інтонації.
Вони, очевидно, закорінені в особливостях світовідчування українців, в образно-пісенних, ліричних картинах світу, в мінорному ладі народнопісенної мови.
Новели Гончара діють так, як діє на слухача музичний твір. Відчути нюанси цієї музики в лінгвопоетиці твору означає пізнати естетику національної мови, а також естетику індивідуального слова».
— Яке враження справила на вас ця розвідка? Чи хотіли б ви навчитися так аналізувати?

ІV. Закріплення знань, умінь та навичок

Дослідницька робота.
Доведіть, що твір «За мить щастя» — новела.

V. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— За мить щастя я міг би (могла б)…
— Щастя для мене…

VI. Домашнє завдання
Знати зміст новели «За мить щастя», вміти аналізувати її. Прочитати новелу О. Гончара «Залізний острів» з роману «Тронка»; підготувати повідомлення.

Урок № 53. Тема. О. Гончар. Новела «За мить щастя». Краса й сила кохання як матеріал художнього осмислення. Узагальнений образ миті життя, філософія миті щастя людини, українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.