УРОК № 52. Тема. Проза другої половини ХХ ст. Тематичне й жанрове розмаїття, національна специфіка. О. Гончар. Життя і творчість, українська література 11 клас

УРОК № 52. Тема. Проза другої половини ХХ ст. Тематичне й жанрове розмаїття, національна специфіка. О. Гончар. Життя і творчість, українська література 11 клас

Мета: ознайомити учнів з основними тенденціями розвитку української прози в другій половині ХХ ст., із життям і творчістю одного з найвидатніших її представників О. Гончара; розвивати навички виділення головного, його систематизації, самостійного пошуку інформації; поглиблювати вміння висловлювати власні думки та враження; виховувати прагнення до літературної самоосвіти, любов до художнього слова, повагу до митців, естетичний смак.

Очікувані результати: учні вміють характеризувати розвиток української прози другої половини ХХ ст., її тематичну та жанрову різноманітність, національну специфіку; знають матеріал про життєвий і творчий шлях митця, розповідають про найвизначніші його твори.

Обладнання: «портретна галерея» письменників-прозаїків другої половини ХХ ст., виставка їхніх творів.

Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

Хід уроку № 52. Тема. Проза другої половини ХХ ст. Тематичне й жанрове розмаїття, національна специфіка. О. Гончар. Життя і творчість, українська література 11 клас

I. Актуалізація опорних знань учнів

Завдання учням.
1. Доведіть, що В. Стус — новатор змісту і форми в поезії, письменник світового рівня (наведіть самостійно дібрані приклади).
2. Висловіть власну думку про героїзм і жертовність поета-патріота В. Стуса. Чи не даремними вони були?

ІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.
Нова генерація українських прозаїків другої половини ХХ ст., хоч і активно шукала власних шляхів, усе ж спиралася на досвід попередників. «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота»,— писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженкові. Творчу молодь не влаштовували тогочасні «література на замовлення», суворо обмежені рамки «соцреалістичної» партійності, народності, що полягала у висловленні народом «глибокої вдячності комуністичній партії, радянському урядові й особисто товаришу.», історизму (написаній самою партією історії партії). Щоправда, багато письменників самі ще вірили в комуністичні ілюзії, вважаючи: можна ще гуманізувати суспільство, оздоровити його в межах існуючої системи. Ці протиріччя знаходили своє відображення в українській прозі аж до кінця 80-х. Про особливості розвитку прози у другій половині ХХ ст. та її представників ми й будемо говорити сьогодні на уроці.

ІII. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Міні-лекція вчителя з елементами бесіди.
— Яких прозаїків другої половини ХХ ст. ви знаєте з попередніх класів? (Є. Гуцало «Лось», «Олень Август», «Сім’я дикої качки», Гр. Тютюнник «Дивак», В. Нестайко, В. Близнець, М. Стельмах, Я. Стельмах, Б. Харчук, Л. Пономаренко, А. Дімаров, В. Дрозд, І. Багряний та ін.)
— Які теми й проблеми порушуються в їхніх творах, чи здалися вони вам цікавими, актуальними?
У центрі епічних полотен та коротких прозових форм «шістдесятників» постала проста людина, змальована без штучного оптимізму, зі всіма своїми маленькими радощами та великими болями, яка була носієм справжньої духовності. Досить відчутним у прозі цих років виявилося особистісне першоджерело. І це не дивно — ще свіжими були рани, завдані війною, хотілося сказати правду про неї, про повоєнні роки. Тому подіями ставали виходи творів Г. Тютюнника «Вир», О. Гончара «Людина і зброя», «Тронка», творів М. Стельмаха, Л. Первомайського та ін.
Брат Григорія Тютюнника Григір пішов іншим шляхом. Уже перша його збірка оповідань «Зав’язь» засвідчила неабиякий талант. Письменник так майстерно розкриває неповторні характери у звичайних побутових ситуаціях, що вони набувають загальнолюдського, гуманістичного узагальнення.
Тогочасна проза розвивалася не лише в реалістичному та лірико-романтичному руслах. Письменник В. Дрозд започаткував новий стиль, названий «химерною прозою». Це твори «Білий кінь Шептало», «Ирій», «Маслини», «Катастрофа». До такої стильової манери, підживленої традиціями І. Котляревського, О. Стороженка, О. Ільченка, вдалися й В. Земляк у дилогії «Лебедина зграя» та «Зелені млини», В. Міняйло у творах «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі», Є. Гуцало в романі «Позичений чоловік». Паростки нового пробивалися і в період так званого застою. З літературного обігу було вилучено й піддано нищівній критиці, а потім «забуто» роман О. Гончара «Собор» лише за те, що в ньому говорилося про потребу відновлення національної пам’яті, про право людини на свободу, засуджувалися вияви пристосуванства та національного нігілізму.
Українські прозаїки звертаються до фантастики і пригод (Ю. Мушкетик), до історії (П. Загребельний). Ті, хто зважувався полемізувати з офіційною історіографією, піддавалися брутальній критиці, як це було з романами «Мальви» Р. Іванчука та «Меч Арея» І. Білика.
Інтенсивний процес оновлення української прози відбувся наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли в Україну прийшла заборонена література діаспори, репресованих письменників, коли з’явилася нова хвиля «вісімдесятників» (Г. Пагутяк, В. Медвідь, Є. Пашновський, Ю. Андрухович та ін.) зі своєю «експериментальною» прозою. Нове покоління митців прагнуло осягнути першосутність, обстоювало потреби духовної свободи та індивідуальної ініціативи.
Нинішнє літературне життя розвивається в багатьох напрямках — від неореалістичного до постмодерного, від осмислення мистецької спадщини, поверненої читачам, до творення нових художніх цінностей.
— На вашу думку, які зв’язки літератури з історією? з політикою? економікою? іншими видами мистецтва?

Розповідь учителя про О. Гончара.
Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха (тепер Кобеляцького району) Полтавської області в сім’ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.
1921 року померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925-го вчився в рідному селі, потім у с. Хо-рішках. 1933 року — після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина).
Протягом 1933-1937 років О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».
З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У 1938-1941 роках створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».
У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений.
Гончар писав також поезії (видані 1985 року окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
У 1945 році О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946-му, працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, надрукував романтичне оповідання «Модри Камень» в журналі «Україна».
Протягом 1946-1947 років О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».
У 1947-1959 роках вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).
У 1959-1971 роках О. Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986-му — секретар правління Спілки письменників СРСР, депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.
Роман «Людина і зброя» (1960) 1962 року отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
У 1961-му вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963-му — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964).
1966-го на V з’їзді письменників України О. Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике».
1968-го опубліковано роман «Собор».
Протягом 1970-1976 років письменник створив такі твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).
У 1973-му він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.
У 1978-му О. Гончара обрано академіком АН УРСР, йому присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) 1982 року отримав Державну премію; вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986-му опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». У 1990-му О. Гончар вийшов з КПРС (вступив 1946-го). У 1991-му опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». 1992-го О. Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). 1993-го Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
Його онука була серед тих студентів, котрі своїм голодуванням під Верховною Радою змусили уряд піти у відставку.
О. Гончар помер 14 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.
Визнання прийшло до О. Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з’явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, проти нього організовано кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. 1964 року помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто всіх, хто не прославляв, а «очорнював» радянську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70-80-х роках.
У 1986-му в інтерв’ю журналу «Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охоронців імперії).

Повідомлення учнів.

РОМАН О. ГОНЧАРА «ЛЮДИНА І ЗБРОЯ»

…Окопи стали для нас другими університетами.
О. Гончар

«Людина і зброя»… Заголовок цього роману має в собі великий філософський зміст, бо об’єднує два поняття, що породжують і взаємно виключають одне одне: людина створила зброю, щоб убивати людину. Чи в цьому високе призначення людини? Ні! — каже письменник своїм романом. Люди народжуються, щоб жити, любити, щоб пізнавати світ, робити своє життя на землі кращим і щасливішим.
1938 року О. Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма-матер письменник згадував з теплотою й любов’ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань…»
У читальній залі й застала його звістка про війну: «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє. Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт. Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої».
Запеклі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким, бої за Київ. Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо і правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя».
Роман виданий 1960 року, а в 1962-му відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Для зображення письменник обирає найважчий для України час — поразки й відступи перших місяців війни. У творі багато автобіографічного. Написаний він з позицій відтворення «війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом». Це роман пам’яті, адже і для його героїв звістка про війну ввірвалась у студентську аудиторію під час підготовки до екзаменів.
«…Несподіваний грюкіт стрясонув двері. Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово: «Війна!»».

ВІЙНА В ОБРАЗАХ
«Написати цю книгу підказав мені мій обов’язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогненних рубежах 41-го року»,— так письменник розкрив свій творчий задум.
Дійові особи — бійці-студбатівці. Це ті, що навчалися з О. Гончаром у Харківському університеті й у перший же день війни здали свої відстрочки і стали до армійських лав.
«Як їх багато. Студенти й студенти. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки… Ідуть, чітко карбуючи кроки по бруку.
Сама юність іде, красиві які люди все йдуть. Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути — клекоче сльоза».
Герої — духовно багаті юнаки й дівчата, справжні патріоти, сповнені щастя, радісних надій на майбутнє: Богдан Колосовський, Андрій Степура, Мирон Духнович, Василь Дробаха, Мар’яна Кравець, Таня Криворучко, Ольга-гречанка… Постаті й характери їхні виписані опукло, яскраво, вони дихають життям.
Вдумливий і серйозний, щедрий і відкритий Богдан Колосовський. Для друзів він «був і є взірцем мужності, людиною обов’язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби», людиною, на яку «можна до кінця покластися». Колосовський високо цінує справжніх друзів, «людей високої проби… людей з домішкою заліза, сталі». Це з такими вірними товаришами він вибирався з оточення, долав найважчі перешкоди. У листі до своєї коханої Тані він пише:
«Жди, ми вийдем. Кожен із нас має в серці заряд, силу любові й ніжності, що виведе нас до мети. Сильні духом, пам’ятаєш цей вислів?.. Скільки я бачив їх живими. На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону споруд Дніпрогесу, тримали рубежі, які, здавалось, нічим уже втримати не можна… Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».
Молоді воїни — вчорашні студенти — готові на самопожертву, аби тільки знищити фашизм. Вони одразу на собі відчули, що війна — це «ураган чорний, бушуючий, смертоносний». Перед читачем постають реальні, страшні картини оточення батальйону, смертей зовсім юних хлопців, які ще вчора готувалися стати вчителями, поетами, науковцями.
Автор по-філософському осмислює зображуване, показує полярність життя і смерті, війни і миру. Немов живі, постають перед нами студенти-воїни Духнович, Степура, Лагутін.
Духнович: «Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується все ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, і нічим уже, здається, не поправити становище. Були мрії, були перспективи, а тепер війна зяє під ногами чорним бездонним проваллям…»
Степура: «Історики, географи, філологи — скільки вас полягло на однім рубежі! Кров’ю стікає студбат. На криваві тріски розметала його війна, — ті там, а вони ось тут. Покалічені, мчать під гуркіт канонади через села, повні тужби, повні тривоги й непевності. Оце твоя Україна, ось такою її бачиш. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку…»
Людиною з великої літери можна назвати Мирона Духновича, цього «факультетського вільнодума і філософа». До глибини душі цивільний, скромний і чесний, він приваблює високим почуттям відповідальності перед собою, друзями, Батьківщиною; захоплює чистотою своїх ідеалів, готовністю на самопожертву. Він, як герой, пішов назустріч смерті, підірвавши гранатою склад авіабомб.
На самому початку війни в боях полягли мрійник і поет, «син села трудового», безстрашний Андрій Степура, ніжний, красивий Славко Лагутін.
У творі немало етико-психологічних конфліктів, які підтверджують велич духовного першоджерела в людині. Суперники в мирному житті (обидва кохали Мар’яну), Лагутін і Степура не втратили людяності. Коли було смертельно поранено Славка Лагутіна, Степура забув про свою неприязнь, подумки заклинав його вижити.
Ясними, чистими барвами змальовує О. Гончар образи дівчат. Вірні, багаті душею, вони, як могли, допомагали захисникам Вітчизни.
«З ранку й до ночі, мов чайки морські, біліють хустинками по степах дівчата, жінки-солдатки та солдатські матері. Віриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкі ці рови, які вони риють,— три метри завглибшки, сім метрів завширшки! — таки зроблять своє, допоможуть рідній армії перепинити ворогові шлях».
Навіть серед жахіть війни є місце світлому й палкому коханню. Слава Лагутін і Мар’яна святкують своє весілля напередодні відправлення на фронт — народжується нова сім’я. Але в неї немає майбутнього: хлопець гине в першому ж бою. Рано залишилась удовою Мар’яна. Ось вона щойно дізналася про загибель свого чоловіка:
«Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі. Десь за Дніпром він похований. Харків без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя…»
А як контрастує з розрухою, спустошенням чисте й ніжне кохання Богдана і Тані. Як жагуче покохала Степуру Ольга-гречанка, але так і не освідчилася хлопцеві, що поліг лицарською смертю, захищаючи Дніпрогес.
На основі життєвого матеріалу письменник зобразив війну глибоко й багатогранно. Серед крові, жорстокості, бруду солдати не втратили найкращих людських рис, залишилися гуманістами. Герої роману серцем і розумом відчували, що захищають від варварства й спустошення не тільки свою Батьківщину,— вони боронять найвищі здобутки всього людства. Адже смерть загрожує і прадавній «Іліаді», і творам Толстого, Барбюса, Ґете, українській пісні, і шедеврам Ґойї.
Оглянувши історичні шляхи народів, професор університету Микола Юве-налійович дійшов сумного висновку: «Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Карлового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід фашизму…»
У романі показано прагнення нашого народу до миру, творчої праці, осуджується війна як явище протиприродне, антилюдське. Особливо вражає епізод, де наші війська і працівники електростанції змушені підірвати Дніпрогес і відступити. Богданові Колосовському важко змиритися із суворою дійсністю: «Все оце, що так натхненно будувалось, що зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб? На цілі століття мирного життя ця споруда була розрахована».
Письменник таврує ганьбою світ насильства й людиноненависництва. Ідея миру, що домінує в романі, реалізується крізь призму світосприймання героїв, зокрема Духновича: «Така мала в нас планета і таке, по суті, мале на ній людство. Чи зможе воно коли-небудь об’єднатись для мирної праці, від цього, власне, залежить усе, усе».
Його думку підхоплює інший персонаж — Колумб: «Ця війна мусить бути останньою з усіх воєн, що були на землі… Досі все винаходили для війни,— хіба не пора вже винайти щось — раз і назавжди — проти неї? Земля — не полігон. Земля — це нива, щоб сіяти».
Головний мотив роману — життєствердний. Створивши образи мужніх патріотів — студентів добровольців та їхніх вірних подруг,— О. Гончар звеличив просту людину, яка стала на захист Батьківщини, людину з непереможною зброєю — силою духу, впевненістю в правоті своєї справи, відданістю своєму народові.

IV. Закріплення знань, умінь та навичок

Тестове завдання.
Доповніть висловлювання літературознавця А. Погрібного про О. Гончара, обравши відповідні за змістом слова; прокоментуйте цей вислів.
«Майстер, голос якого… ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи,— таким… видатний письменник сучасної доби Олесь Гончар».
А співає … видніється;
Б має … постає;
В робить … здається;
Г триває … уявляється.

V. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— Найбільше мене вразив той факт, що.

VI. Домашнє завдання
Знати матеріал про розвиток прози другої половини ХХ ст., про життя і творчість О. Гончара; прочитати новелу «За мить щастя».

УРОК № 52. Тема. Проза другої половини ХХ ст. Тематичне й жанрове розмаїття, національна специфіка. О. Гончар. Життя і творчість, українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.