УРОК № 44. Тема. М. Вінграновський — поет, прозаїк, кіномитець. Вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження». Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю», українська література 11 клас

УРОК № 44. Тема. М. Вінграновський — поет, прозаїк, кіномитець. Вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження». Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю», українська література 11 клас

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю митця, зацікавити ними; допомогти усвідомити ідейно-художнє багатство, естетичну привабливість поезій письменника; розвивати асоціативне мислення, вміння аналізувати ліричні твори, висловлювати власні враження та думки; виховувати розуміння великого значення почуття любові в житті людини.

Очікувані результати: учні знають матеріал про життєвий і творчий шлях письменника, вміють виразно і вдумливо читати його поезії, характеризувати їх, визначати риси індивідуального стилю письменника, висловлювати власні думки та враження.

Обладнання: портрет письменника, видання його творів, ілюстрації до них; ілюстративні матеріали до біографії (фрагменти кінофільму з його участю та ін.).

Тип уроку: нетрадиційний (урок-спостереження).

Хід уроку № 44. Тема. М. Вінграновський — поет, прозаїк, кіномитець. Вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження». Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю», українська література 11 клас

І. Актуалізація опорних знань учнів

Міні-диспут.
— Яка роль поезії в суспільному житті народу, в житті інтелектуала, пересічного громадянина, поета (митця)?

Бесіда.
— Чим запам’ятався вам І. Драч як особистість, поет, громадянин?

ІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.
У передмові до «Вибраних творів» М. Вінграновського видатний літературознавець І. Дзюба написав проникливі ключові слова про те, «що є тремким ядром поезії Вінграновського, осереддям, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову і знову повертається, все невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна. Це просто те, чим живе його душа».
Перефразовуючи відоме висловлювання, не знаєш, кому надати перевагу — поетові-громадянину й патріотові, мудрому філософові, тонкому цінителеві пригоди чи ніжному лірикові-романтику. Про це ми й будемо говорити сьогодні на уроці.

ІІІ. Основний зміст роботи

Робота з документом.

Яскрава особистість поета М. Вінграновського,
учня О. Довженка як джерело таланту

Микола був другою дитиною в родині Степана й Зінаїди Вінграновських. А всього дітей у них було четверо.
Народився 7 листопада 1936 року в м. Первомайську на Миколаївщині, куди батьки в час розкуркулення переїхали із с. Кумарі.
Коли розпочалася війна з фашистами, Степан і Зінаїда вирішили повернутися в рідне село. Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компанійський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик завжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях М. Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Рятушняка.
У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румунської окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і розпочав хлопець своє навчання.
Ще з дитинства Микола відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: «Повертаю праворуч — їду на Одесу», «Повертаю ліворуч — їду в Первомайськ», «Їду на північ — там Київ». «І як то він усе знає?»,— дивувалися хлопчаки.
І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати неповторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороззявляють. І до хитрощів був удатний. «Ви,— каже до хлопців,— за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще цікавішу історію розкажу…» Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обіцяну історію вигадує.
Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився добре, дуже любив читати.
Згодом сім’я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі. Тут Микола успішно закінчив середню школу № 17.
М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві. Згодом письменник згадуватиме:
«Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт.
У Києві стало страшнувато: на вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані…
Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу. .У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день — і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи.
Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба — скільки з’їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.
Складали ми етюди. Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п’ятірку…»
Так у 1955 році М. Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п’єс, креслення мізансцен — хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому.
А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м’яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім’ї дітей, як називається їхня річка. Вінграновський згадує:
«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонта в Умані» — трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав …беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».
Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента-улюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.
(За спогадами Д. Кота)
У поезію М. Вінграновський ввійшов першою публікацією в журналі «Дніпро» (1957, № 2) та наступними — у журналі «Жовтень» (1958, № 8) та «Літературній газеті» (1961, 7 квітня). 1962 року побачила світ перша збірка поезій «Атомні прелюди», яка викликала захоплення у читачів і неприхильну критику навкололітературних чиновників. У творчості тридцятирічного поета ідеологічна критика побачила (о, жах!) абстракціонізм та сюрреалізм. І тут «помітив» молодого поета вже інший метр — М. Рильський, який і захистив його, вказав на «виняткову національну виразність його лірики» і відзначив окремі невдалі образи.
Художній світ М. Вінграновського — у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософічне осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємкістю ідей та образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей та роман «Северин Наливайко».

Виразне читання поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…».

Робота в групах.
I група — традиційний аналіз поезії.
II група — пообразний аналіз поезії.
III група — проблемно-тематичний аналіз поезії (або есе).
IV група — аналіз за автором (послідовний).

Орієнтовні відповіді

І група
Поезія М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» належить до жанру інтимної лірики. Її тема — зустріч закоханих через багато років, відчуття й переживання ліричного героя через цю зустріч, спогади про щасливий час і неможливість його повернути. Образи в поезії є як реальними — ліричний герой та його колишня кохана, так і символічними — акація, котра асоціюється з духмяним білим цвітом та колючками; осінь — зрілі літа людини; пожежа, вогонь — пристрасті, кохання; мости, дороги — життєвий шлях. Головну думку (справжнє кохання — солодке почуття, яке не забувається з роками) поет утверджує через метафору — метаморфозу. Його кохана — «сеньйорита акація» — поєднання вишуканого, гордого з трохи насмішкуватим, ущипливим. Минули роки, настала осіння пора в природі і в житті героїв, а вона — все така ж «пожежа», «вогонь по плечі». Любов із часом «відболіла», але несподівана зустріч відродила почуття — «і солодше любити знов…» Щирі, свіжі почуття ліричного героя автор передає через метафори різних видів, оксюморон «колюче щастя», звертання «пожежо моя», гру слів «забув був вас», повтори, риторичні питання та інші художні засоби.
Вірш викликає гаму відчуттів, почуттів та роздумів — від філософського усвідомлення плинності часу й вічності кохання до естетичного задоволення, замилування красою поетичних рядків.

II група
Центральним образом поезії М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» є ліричний герой. Це людина зрілого віку, у котрої «У годину суху та вологу відходились усі мости».
З юності закоханий у «сеньйориту акацію» — очевидно, горду, примхливу дівчину, «колюче щастя». Але шляхи їхні розійшлися. Довго «боліло» й «горіло» серце юнака, тільки з роками притупився цей біль, ці почуття, і він, змучений, «перехрестивсь». А випадкова зустріч (чи не випадкова?) — і «Я забув, що забув був вас». Важче любити далеке, але «солодше любити знов». Шкода лише, що «Осінь. і останній я…»
Лірична героїня — «сеньйорита акація» — свіжий і неповторний образ. Він асоціюється зі звичайністю, витривалістю, запашними квітами та гострими колючками — не кожен наважиться мати з нею справу.
Метафори — називання «пожежо моя», «вогонь по плечі» вказують, очевидно, не лише на колір волосся, а й на запальний, пристрасний характер. Екзотичне звертання «сеньйорито» теж «промовляюче» — тут і шляхетність, і ніжність, і та ж пристрасність. Їхні з ліричним героєм дороги розійшлися (а може, взаємності й не було?), та щось усе ж таки примушує її повернутися, згадати, і, можливо, пожалкувати (але це — «за кадром!»). Поряд із реалістичними образами, овіяними романтикою почуття, у поезії багато символічних.
Осінь — у перекладі на людське життя — глибока зрілість; вогонь, пожежа — пристрасті, почуття; мости, дороги — життєвий шлях; година суха та волога — час життєвих радощів, перемог, удач та невдач.
І реальні, й символічні образи подані в емоційному ключі, через сприйняття головного героя й розкривають головну думку: почуття любові, кохання надзвичайно важливі в житті людини, відправні точки на шляху до щастя.

III група
Тема кохання в літературі — вічна. І розкрита вона давно, повно та різнобічно. Тисячі віршів написано про взаємне кохання, яке дає крила людині, підносить її, робить щасливою. Ще більше творів про нерозділене кохання, трагедії, з ним пов’язані. А є кохання — світлий спогад юності, весни, яким треба «переболіти». Ніхто не знає, яким залишилося б це перше почуття, коли б дійшло до логічної фази — шлюбу. Чи не стерлося б, не зміліло під впливом буденності, побутових труднощів, як це часто трапляється в житті?
Тому проблема кохання теж вічна: чи справжнє воно, чи витримає випробування часом, життєвими негараздами, різними спокусами.
Як бачимо, у вірші М. Вінграновського ліричний герой проніс через усе життя світле й сильне почуття кохання до свого «колючого щастя», «сеньйорити акації». Можна було б уже й забути, але ні. Побачив — і пожежа в душі спалахнула знову. Як солодко «любити знов», хоч лягла вже на плечі осінь — тягар прожитих літ («осінній я»).
Проблему кохання автор розглядає як проблему щастя, дару Божого, що осяває життя, робить його багатим, духовно наповненим.

IV група
«Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас»,— такими розмовними, трохи іронічними інтонаціями починається поезія М. Вінграновського. І неясно, про кого, про що йдеться — чи про кохану жінку, яку випадково зустрів після багатьох років розлуки, чи це дерево, біля якого в юності зустрічалися з коханою. У словах-звертаннях «сеньйорито», звучить стільки захоплення, поваги («ви») й навіть остороги, бо ж «колюча»! Минули роки («осінній час»), любити світлу мрію все важче, але ж і «солодше»! Хоча, хто може сказати напевно, що «воно за таке любов?», адже кожен відкриває її для себе заново і по-своєму. Багато в житті пережито ліричним героєм, «відболіло, прогоріло», почали загоюватися душевні рани. Зітхнув із полегшенням. І раптом — зустріч! Пожежа! Але вогонь горить рівно, тепло, зігріваючи «осінню» душу закоханих (чи закоханого?). Читаючи цю поезію, отримуєш естетичне задоволення від краси почуттів, краси художніх слів, так майстерно дібраних автором.

Виступи представників груп.

Висновки вчителя або учня-«аналітика».
Ми побачили різні шляхи літературознавчого аналізу поетичного твору, але всі вони мають одну мету: розкрити ідейно-художні особливості, естетичну цінність поезії, наші відчуття й думки, що виникли при її читанні.

IV. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— Найбільше мені сподобався метод дослідження…
— Мене вразила поезія М. Вінграновського…

V. Домашнє завдання
Вміти розповідати про життєвий і творчий шлях М. Вінграновського, аналізувати його поезії; вивчити напам’ять вірш «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…»; підготувати повідомлення.

УРОК № 44. Тема. М. Вінграновський — поет, прозаїк, кіномитець. Вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження». Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю», українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.