УРОК № 41. Тема. «Шістдесятництво» як явище культурологічне й соціальне; його зв’язок із дисидентським рухом. В. Симоненко. Творча біографія поета. Традиційність лірики. Образ України. Мотив самоствердження людини в складному сучасному світі, українська література 11 клас

УРОК № 41. Тема. «Шістдесятництво» як явище культурологічне й соціальне; його зв’язок із дисидентським рухом. В. Симоненко. Творча біографія поета. Традиційність лірики. Образ України. Мотив самоствердження людини в складному сучасному світі, українська література 11 клас

Мета: допомогти учням глибше усвідомити «шістдесятництво» як явище культурологічне та соціальне; ознайомити із життям і творчістю поета В. Симоненка — одного з найяскравіших представників цієї доби, зацікавити його особистістю та творчістю; розвивати аналітичне, критичне мислення, навички самостійного підбору інформації, її опрацювання; поглиблювати вміння виділяти головне, робити узагальнення та висновки, аналізувати ліричний твір; виховувати активну громадянську позицію, патріотизм, любов до літератури, повагу до митців.

Очікувані результати: учні вміють розповідати про «шістдесятництво» в українській літературі, називають його представників; знають матеріал про життєвий і творчий шлях В. Симоненка, вміють виразно читати, аналізувати його вірші, висловлювати власні враження та думки.

Обладнання: портрети «шістдесятників», виставка їхніх творів, ілюстративні матеріали до теми про митців-дисидентів (живопис, музика, кіно), ілюстрації до біографії В. Симоненка.

Тип уроку: комбінований.

Хід уроку № 41. Тема. «Шістдесятництво» як явище культурологічне й соціальне; його зв’язок із дисидентським рухом. В. Симоненко. Творча біографія поета. Традиційність лірики. Образ України. Мотив самоствердження людини в складному сучасному світі, українська література 11 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.
«Шістдесяті роки — це час, коли злетів у космос Ю. Гагарін, коли люди починають засвоювати не лише висоти всесвіту, а й глибини людської душі, це час, коли було надруковане 26-томне видання «Історія міст і сіл України», це час, коли у літературі почнуть відкривати імена письменників, які були штучно вилучені з літературного процесу (М. Хвильовий, Г. Косинка, Б.-І. Антонич, М. Куліш, В. Підмогильний), це час, коли на літературному схилі засяють імена: М. Вінграновський, В. Симоненко, І. Драч, Ю. Щербак, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Шевчук, В. Стус, М. Сом. Шістдесяті роки — це час, коли з’являться друком романи «Людина і зброя», «Собор» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, це час, коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм «Тіні забутих предків».
Епоха «шістдесятництва» виходить за межі 60-х років, коли саме в літературу увійшло нове покоління письменників. В її рядах стоять Д. Павличко і Ліна Костенко, які почали писати в 50-ті роки, а деякі митці (В. Кордун, М. Воробйов, В. Голобородько, В. Рубан) увійшли в літературу по-справжньому лише у 80-ті, хоча й починали на два десятиліття раніше. «Шістдесятниками» стали й М. Рильський у своїх «Голосіївській осені» (1959), «Зимових записках» (1964), у знаменитих «Вечірніх розмовах», які друкувалися у «Вечірньому Києві», і П. Тичина у збірці «Срібної ночі» (1964), і А. Малишко у «Дорозі під яворами» (1963), «Синьому літописі» (1968), і Л. Первомайський в «Уроках поезії» (1968), й Ігор Муратов у «Розчахнутій брамі» (1967)».
Про це та одного із найяскравіших представників «шістдесятництва» В. Симоненка ви дізнаєтесь ґрунтовніше сьогодні на уроці.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Перевірка домашнього завдання.
(Учитель перевіряє написані учнями тези до теми (можна провести як роботу в парах).)

ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу; формування вмінь та навичок

Слово вчителя.
60-ті роки ХХ ст. традиційно пов’язують із приходом до влади М. С. Хрущова та позитивними змінами в суспільстві: офіційним засудженням культу особи Сталіна, ліквідацією концтаборів, сприянням розвитку сільського господарства та промисловості. Хоча й тут не обійшлося без великих «перекосів» — зовнішня агресивна політика, криваве придушення повстань у Будапешті та Новочеркаську, ліквідація «не перспективних» сіл та укрупнення колгоспів, переслідування інакомислячих, теза про побудову комунізму за двадцять років.
Коли до влади прийшов Л. І. Брежнєв, ситуація значно погіршилася. Почалися переслідування національної інтелігенції, арешти, покарання психіатричною лікарнею, що було не краще за найжорстокіший концтабір.
Внаслідок цього, а також економічної та ідеологічної криз почав наростати опозиційний рух, що виражалося в написанні протестних листів, масових акціях, діяльності «самвидаву», дисидентстві.
«Щасливе майбутнє» так і не було побудоване, а український національний менталітет ніяк не узгоджувався з комуністичною ідеєю «безнаціональної радянської людини», головну думку якої закладено в пісні «Наш адрес — не дом, и не улица, наш адрес — Советский Союз».

Словникова робота.

Дисидент — відступник, інакомисляча людина.

Повідомлення учнів, огляд ілюстративних матеріалів, прослуховування аудіозаписів пісень.

(Учні розповідають про дисидентів художницю А. Горську, кінорежисера С. Параджанова, поета і композитора В. Івасюка.)

А. ГОРСЬКА
A. Горська. Напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв, живописець, монументаліст, театральний художник, графік. Написала гарні портрети О. Довженка, В. Симоненка, Є. Сверстюка, І. Драча, В. Стуса. (Демонструються репродукції портретів.) Як театральний художник плідно співпрацювала з видатним режисером Лесем Танюком.
У своїй творчості А. Горська не визнавала ідеологічного замовлення, офіціозу. Її завжди цікавила тільки людина. Вона була душею «шістдесятництва», одухотвореною рушійною силою всіх його зачинань, у ті задушливі часи надихала на боротьбу проти сваволі й тотального залякування. У грудні 1970 року художниця загинула за нез’ясованих обставин. Це вбивство так і не було розкрито. «Її постать яскравіша від легенди,— пишуть про А. Горську товариші,— сяйво її зірки не погасне на нашому небосхилі».
B. Стус відгукнувся на смерть А. Горської поезією, сповненою болю та відчайдушної рішучості не звертати з обраного шляху.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай — червону тінь калини,
На чорних водах — тінь її шукай.
Бо — горстка нас. Малесенька шопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
Що калинова кров — така густа,
Така крута, як кров у наших жилах,
У білій стужі білих голосінь
Це гроно болю, що паде в глибінь,
На нас своїм безсмертям окошилось.

C. ПАРАДЖАНОВ
С. Параджанов — «божевільний геній» в українській пустелі. 1965 року в кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського. Фільм-легенда, якому в нашому кіно судилося стати сміливим новаторським експериментом кінорежисера. Саме на цій прем’єрі І. Дзюба виголосив промову на захист безневинно засуджених, а В. Стус запропонував вставанням продемонструвати свій протест проти сваволі влади.
Керівництво кінематографа намагалося «спрямувати» творчі зусилля Параджанова «в русло соцреалізму». Але це виявилося неможливим, і всесвітньо відомий майстер, талант якого був на злеті і прагнув реалізації, залишився без роботи. Натомість — судові процеси і принизливі звинувачення. У 1991 році С. Параджанов помер.

В. ІВАСЮК
Хто сьогодні не знає пісні «Червона рута»? Людям різного віку близька її мелодія, так само як ім’я автора — В. Івасюка. Життя композитора — мов натягнута струна, мажорна мелодія якої змушувала митця робити її ще тугішою.
«Івасюківський вибух» — яскравий, могутній, підхоплений його друзями — С. Ротару, Н. Яремчуком, В. Зінкевичем, так зворушив задрімані душі, що українці, які, здавалось, уже назавжди перекували свої голоси на чужу мову, заспівали рідною. Пісні Івасюка захоплювали нові й нові позиції на естраді, нагадували нам, чиїх батьків ми діти, долали національну байдужість. І це в той час, коли офіційна влада зустрічала в штики будь-який свіжий струмінь у нашій культурі.
В. Івасюк зник 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли його тіло.
Роки тамують біль втрати, але пам’ять береже світле ім’я композитора-самородка, відкривача новітнього пласту української музичної культури.
М. Івасюк, поет, батько Володі, писав:

Благословляю, сину, ті роки,
Що розчинили тобі навстіж двері
У царство творчості, і на папері
Лягли слова і ноти на рядки.

Розповідь учителя або повідомлення учня.
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на воєнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працювала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з’явився вірш.

У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два,—
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— Ти пустуєш тута,— озвався,—
А тебе дома батько жде…
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступав у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездушно в рани,
У болючі рани чужі…

Багато прикростей випало на долю Василя. В школу йому довелося ходити за дев’ять кілометрів, зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав, учився краще за всіх, а потім поступив до Київського університету.
І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у газетах на Черкащині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них про любов не до партії і вождя, а до простих людей: діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів — і всі полягли на фронті, дядька, який з голоду взяв щось на колгоспному полі і якого тепер судять.
Коли твори Василя стали друкувати, усі зачитувалися ними. Але разом зі славою почастішали погрози й наклепи. Багато людей, котрі називали себе друзями, відвернулися від поета. Поряд лишилися кохана дружина і маленький син Олесь, якого Василь Андрійович дуже любив. Тільки вони та ще мама, Ганна Федорівна, підтримували його, коли він тяжко захворів. Але поет не зачерствів душею, не озлобився.
Разом зі славою і визнанням починається цькування митця, йому погрожують розправою, були навіть напади й побої. І багато колишніх друзів відвернулися від Симоненка, боялися не те що допомогти й підтримати, а й просто сказати добре слово, подати руку. Не всі, звичайно, були й справжні товариші — не дуже багато, але були. Серед них Ілля Бердник, поет і журналіст, редактор газети у Вінниці. Він запропонував Василеві кинути Черкащину і переїхати до них, у місто на Південному Бузі, обіцяв роботу і квартиру. Але невдовзі сам був звільнений зі своєї посади за низку проблемних критичних публікацій.
В. Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. Їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, забороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів. Але справжню поезію не можна вбити. Нині вона повертається до нас у збірках і піснях. В. Симоненко постає перед сьогоднішнім читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духовних здобутків світової культури.
В. Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення творів поета із забуття боролися визначні майстри слова. Серед них був і О. Гончар. Його стаття мала назву «Витязь молодої української поезії».
(За В. Кривкою)

Ось як писали про поета його сучасники.
«Не якимись формальними новаціями вразив Симоненко нас, не умільським мереживом слів, а тією внутрішньою красою, істинністю почуття, інтелектуальною наповненістю, щирим юнацьким поривом, що властиві його найкращим поезіям». (О. Гончар)
«Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його трагічну долю.
Він був образом свого часу. А час вимагав не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації». (М. Жулинський, літературознавець) «Симоненко вразив читача не запаморочливими, формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям». (О. Мусієнко, літературознавець)
«І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою позначена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам’ять, коли вона піде з нього». (В. Неділько, літературознавець)
«Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої рядки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, а й створення моральних, політичних, загальнолюдських обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві заступити юридичні закони». (Д. Павличко)
«Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю». (П. Хропко, літературознавець)
У творчому доробку В. Симоненка і громадянська лірика, й інтимна, багато творів сатиричного спрямування. Є вірші для дітей (пригадайте «Цар Плаксій і Лоскотон»).

 

Виразне читання поезії В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…». Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.

— У якій стильовій манері написаний вірш? (Традиційній реалістичній.)
— Які два види лексики вживає автор у поезії, з якою метою? (Пафосну, патетичну та просторічну, аж до лайливої; очевидно, для більшого емоційного впливу, контрасту та протиставлення; лексику абстрактну — «революції, бунти, повстання» та конкретну — «без лобів їх, без очей і рук».)
— Яким постає ліричний герой цієї поезії? (Людиною з активною громадянською позицією, гарячим патріотом своєї батьківщини, якою пишається до самозабуття.)

Коментар учителя.
Починається вірш В. Симоненка рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана — Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, котрою пишається, заради якої творить. Гордо і відверто заявляє поет, що батьківщина для нього — найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом батьківщини.

 

Виразне читання поезії В. Симоненка «Я…». Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.

— З яким твором поета перегукується цей вірш? («Ти знаєш, що ти — людина?».)
— Які рядки ви б назвали «крилатими», афористичними, близькими до основної думки, твору? (Ми — не безліч стандартних «я» / А безліч всесвітів різних; І тільки тих поважають мільйони, / Хто поважає мільйони «я».)
— Виділіть фразеологізми, вжиті в поезії, визначте їхню роль у творі. (Уявляти пупом, ладен розіпнути, не стати навколішки — автор досягає образності, емоційності вислову, навіть різкості, щоб передати почуття гніву, осуду, презирства.)

Коментар учителя.
Вірш В. Симоненка — лірична сповідь поета про своє «я» — горде, безкомпромісне, гідне звання людини. Бездушне чиновництво намагалося зробити з народу «сіру слухняну масу», бездумного «гвинтика» великої машини, що їде в якесь міфічне «світле майбутнє». Кращі представники нації протестували проти цього, боролися, бо кожна людина — неповторна, і «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». Тож треба навчитися поважати себе, тому що «тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони «я»».

Поетичний практикум.
Визначте віршові розміри поезій В. Симоненка

159

Відповідь: П’ятистопний хорей із жіночою та чоловічою перехресною римою.

162

Відповідь: За основним чергуванням — дактиль; у залежності від логічного наголосу та виконавського завдання, у першому й останньому рядках можливий інший поділ на строфи — дактиль з хореєм або дактиль з усіченою стопою. Рима перехресна.

IV. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— Найбільше мені запам’яталася думка (сподобалися рядки з поезії).

V. Домашнє завдання
Вміти характеризувати літературу «шістдесятників», знати про життя і творчість В. Симоненка, аналізувати його вірші, вивчити одну з поезій напам’ять; підготувати повідомлення-дослідження.

УРОК № 41. Тема. «Шістдесятництво» як явище культурологічне й соціальне; його зв’язок із дисидентським рухом. В. Симоненко. Творча біографія поета. Традиційність лірики. Образ України. Мотив самоствердження людини в складному сучасному світі, українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.