УРОК № 4 Тема. Українське весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, українська література 9 клас

УРОК № 4 Тема. Українське весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, українська література 9 клас

Мета: ознайомити учнів з обрядом українського весілля та його основними етапами як одним із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, з весільними піснями, елементами народної обрядовості у творах українських письменників; розвивати навички виразного читання, аналізу весільних пісень, визначення їхньої символіки, мотивів, художніх засобів; виховувати почуття поваги до родини та шлюбу як основних цінностей життя, до традицій предків, народних морально-етичних норм.

Обладнання: ілюстрації до теми (репродукції картин, зразки весільного одягу, фотографії), аудіозаписи.

Теорія літератури: весільні пісні та їхні різновиди, символіка.

ХІД УРОКУ № 4 Тема. Українське весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, українська література 9 клас

I. Актуалізація опорних знань учнів

Розповідь напам’ять пісень, висловлювання своєї думки про них.

II. Мотивація навчальної діяльності школярів

Вступне слово вчителя.

Хлопець і дівчина полюбили одне одного й вирішили одружитися, справити весілля. Що може бути кращим за це? Така подія — свято не лише для них, а й для їхніх батьків, родичів, знайомих. Цікавим є походження самого слова «шлюб». Спочатку це був «слюб» — єднання по любові.

Як правило, на весіллі лунає багато пісень. Наші предки супроводжували кожне весільне дійство — заручини, сватання, дівич-вечір, випікання короваю, власне весілля тощо — спеціальними весільними піснями, які мали глибоко символічне значення. Це й буде предметом нашої розмови на сьогоднішньому уроці.

III. Оголошення теми й мети уроку

«Хвилинка мудрості».

ІV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

Сьогодні юнаки та дівчата, як правило, самі собі обирають пару. А от у давнину був звичай одружувати хлопця й дівчину за волею батьків, які орієнтувалися не на бажання сина чи дочки, а на майновий стан молодих (багаті — бідні), на репутацію (з порядної сім’ї чи ні).

Знайомилися парубки й дівчата на вечорницях, на «вулиці», під час церковних свят. Передшлюбні стосунки суворо засуджувалися всією громадою.

Весільний обряд починався сватанням: посланці жениха (свати, старости) — поважні чоловіки, які добре знали, що в таких випадках говорять, не просто запитували у батьків, чи віддадуть вони свою дочку за їхнього «князя», а говорили, що в їхній двір забігла куниця, і «князь» хоче її впіймати. Якщо батьки «не бачили ніякої куниці» або говорили, що дочці ще треба підрости, то це означало відмову. Таке ж значення мав і піднесений сватам чи женихові гарбуз. Коли ж дівчина подавала сватам рушники, а «князеві» хустку — це означало, що сватання пройшло успішно й можна було приступати до заручин: сходилися гості, дружки, співалися відповідні пісні. Обрядові пісні звучали й при випіканні весільного короваю, який готували тільки жінки з благополучних сімей, щоб молоді також жили щасливо. Дружки накликали добре життя молодому подружжю і на «вінкосплетінні» — це був вечір прощання з дівуванням та парубкуванням, на якому плели вінок із барвінку нареченій, в’язали букетики для дружок і боярів, завивали гільце (вильце, вільце), що мало прикрашати весільний стіл.

В основний день свята збирався весільний «поїзд» молодого, що їхав по нього. Дорогою цей «поїзд» часто зупиняли, вимагаючи викуп. Постійно лунали величальні весільні пісні, що супроводжували й зустріч молодих.

Після частування та обрядових співів молодій розплітали косу, голову її покривали хустиною, як личило заміжній жінці. Коровай ділився між гостями, а молода прощалася з рідним домом і переїжджала в дім чоловіка. Усе це відображалося у відповідних весільних піснях.

Весілля закінчувалося перезвою (понеділкуванням або «циганщиною»). Гості перевдягалися, жартували, влаштовували різні забави, співали жартівливі пісні.

Хоч у весільному обряді були пісні, які викликали сум за минулим і тривожні думки про майбутнє, свято мало піднесений, радісний характер, адже, народжувалася нова сім’я.

У кожній місцевості існували свої обряди й традиції весілля, але основні елементи в ньому зберігалися скрізь. У багатьох сільських і навіть міських районах карпатського краю спеціальні весільні пісні співають і донині.

2. Виразне читання весільної пісні «До бору, дружбонько, до бору», прослуховування аудіозаписів.

3. Евристична бесіда.

— Про який етап весілля йдеться у пісні? (Завивання «гільця» — деревця, прикрашеного квітами, калиною.)

— Символом чого, на вашу думку, є «гільце»? (Молодості, краси, здоров’я.)

— Які ознаки народної пісні ви помітили в цьому творі? (Повтори, звертання, зменшено-пестливі слова.)

4. Виразне читання весільної пісні «А брат сестрицю та й розплітає».

5. Евристична бесіда.

— Про який етап весілля йдеться в пісні? (Розплітання коси, яке, за звичаєм, робить молодший брат нареченої.)

— Яким є настрій пісні? Чому саме? (Трохи сумний, бо дівчина прощається з дівоцтвом, безтурботним життям у батьків.)

6. Виразне читання весільної пісні «Розвий, сосно, сімсот квіток».

7. Евристична бесіда.

— Кому і в який етап весільного дійства співається ця пісня? (Боярам при прощанні молодого з парубкуванням. Етап весільного дійства — «вінкосплетення» та складання букетиків для бояр.)

— Якими є особливості пісні? (Називаються імена дійсних учасників ритуалу, що ними заміняються стандартні.)

8. Виразне читання пісні «Летять галочки у три рядочки».

9. Евристична бесіда.

— До якого етапу весілля можна віднести цю пісню? (До дівич-вечора.)

— Який виразний прийом народної пісні використаний на початку твору? (Поетичний паралелізм.)

— Який настрій має пісня? Чому саме такий? (Трохи сумний, дівчині жаль дівування, своєї коси, якої тепер вона не мала права показувати чужим людям.)

10. Виразне читання пісні «Ой матінко, та не лай мене».

11. Евристична бесіда.

— До якого етапу весілля підходить ця пісня? (Виряджання молодої зі свого дому в родину чоловіка, весільний «поїзд».)

— Що твір символізує? (З одного боку — радісне очікування, з іншого — розуміння того, що подружнє життя — це досить складна дорога.)

12. Заслуховування повідомлень учнів.

(Учні розповідають про те, як описували різні весільні обряди видатні українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Т. Шевченко, Марко Вовчок, П. Куліш, М. Стельмах, У. Самчук та ін. Див. Додаток до уроку № 4.)

V. Закріплення знань, умінь та навичок

Вибірково-асоціативний диктант «Психологічний портрет українців у весільній обрядовості». (Запишіть лише потрібні за змістом слова.) Романтичні, суворі, доброзичливі, поетичні, щедрі, жадібні, боязливі, сумні, веселі, дотепні, жартівливі, серйозні, вразливі, стійкі, сильні рішучі, мужні, сміливі.

VI. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

• Продовжіть речення: «Ніколи б не подумав (подумала), що …» «Мене вразило …» «Найбільше мене зацікавило .» «Весілля для мене .»

VII. Домашнє завдання

Навчитися виразно читати, аналізувати весільні пісні; підготувати усний твір «Традиції минулого в сучасних обрядах одруження батьків, рідних, знайомих».

 

Додаток до уроку № 4

Уривок із роману У. Самчука «Марія»

Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посадженого. Треба на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.

З цілого кутка зігнали найкращі коні «в підводу». Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали.

Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася у сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розплітальничка плаче, розплітатися не хоче»,— співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно щіпила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав’язаних косників, які поспліталися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! — Хай вас, дітоньки, Бог благословить раз, другий і третій!

Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ — Мати Божа Молошна, другий — Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак. Сусіди потиху шепотіли. Ні, ні, сусідко, як не кажіть, а це не є добре.

Посідали на підводи, а дружки заспівали:

Відчинилися ворота,
Їде до шлюбу сирота…

Марія в ще більші сльози… Гнатові тремтять уста, але стримується. Не личить йому ревіти, і несила втриматися. Пісня ніби про нього навмисно зложена. І матінка не бачить, і батенько не чує… На шлюб виряджають чужі людоньки, а коники шиї гнуть, і дружечки співають.

 

Уривок із повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»

На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.

— До кого?

— Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

Маруся, як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити; тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять; а сама була рум’яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.

Затим ось стукнуло під двер’ю палицею тричі.

Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нищечком:

— Господи милосердний! дай моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.

От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.

Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежав на столі, к покуттю (а за тим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.

Аж ось стук чули під дверима і втретє, теж тричі.

Тогді Наум перехрестився і каже до них:

— Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! іди ж сідай і ти.

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.

За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах аглицької каламайки, поясами попідперізувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ними ввійшов Василь… крий Матір Божа! — ні живий, ні мертвий: білий як стіна.

Пришедши у хату, старости помолились Богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.

Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре, а тільки для закону) пита:

— Що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс?

Старший староста й каже:

— Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.

Наум, узявши хліб, поцілував і, положивши на стіл край свого хліба, каже:

— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, добрі люди! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого царства, з якого государства?

Старший староста і каже:

— Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз дома, у нашій землі, випала пороша… Я і кажу товаришу: «Чого нам дивитись на таку шквирю, ходім ськать усякого звірю»,— і пішли. Їздили, слідили і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: «Ей ви, ловці, добрі молодці! услужіть мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця. Їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городов вам дам і скирту хліба». От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-государства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: «Не тільки звіра в полі, що куниця; пошукаємо деінде, найдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки,— каже-говорить,— по світу не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо,— прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали й зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?

Поки староста це законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лавці, скрізь двері дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей, і слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:

— Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати… Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?

Маруся, як се почула, та вголос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

— Ох мені лихо! А чому ж се так?

А Василь так об землю і кинувся, та аж припівз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:

— Будьте мені батеньком рідненьким! Не гнушайтесь бідним сиротою!.. За що в мене душу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!..

Тут і Маруся, забувши що їй гоже і що ні, вибігла теж собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері, і руки їх цілує, і приговорює:

— Таточку! голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! утінько моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наймички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!..

Отак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва поставали і, знай, полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже.

— Ох, панове сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, із тим назад іди. Сказано, дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати.

 

Уривок із п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»

Галя (вбегает в восторге). Приїхали, приїхали!

Хома (вздрогнув). Оце ж як ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш, як кликну.

Галя. Чого у кімнату? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.

Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя. Ну, так я піду. (Уходит.)

Хома с важностью садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

Свати. Дай, Боже, вечір добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечір і вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом продолжает.) Добривечір, люди добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

Сват (тихо покашливает). І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк — назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: «Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця — красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, й у Німеччину, і у Туреччину; всі царства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми й кажемо князю: «Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати». Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче. «Де вже,— каже,— я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Пішли ми вп’ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

Хома (притворно с сердцем). Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галю! чи чуєш! Галю! Порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Мене, старого, з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов’яжемо. Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годі ж тобі, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов’язати? Чуєш-бо, Галю?

А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити — в’яжи ж, чим знаєш,— хоч мотузком, коли ще й він є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца, и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу, и низко кланяется, и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам — сперва одному, потом другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хоме.

Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца и перевязывает через плечо одному и другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо, що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тим часом ти, Галю, не гуляй, а в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самі! (Кланяется.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

(Подняв чару.) Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, і багатства, і доброго здоров’я, щоб і внуків женити, і правнуків дождати…

 

Уривок з оповідання П. Куліша «Гордовита пара»

…Не зважився пан сотник і старости присилати, щоб не скеп-кувала вродлива Ковбанівна. Коли ж чуємо — по селу туркіт, туркіт. Сам сотник ридваном курить до вдовиної хати. З ним родичі поважні у ридвані. Козацтва купа комонником — пишно й гучно завітав пан сотник до Ковбанихи.

VI

Тут же ми, каже бабуся, дивуємось тому поїзду, а тут дівчата як гукнуть по селу:

Ішли дружечки у три рядочки,
Ориночка та й попереду!..

Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала за Прохора Осауленка. Так от що воно єсть — той сотницький поїзд: се ж наша краля хоче весілля весіллям заломити, місяця сонцем загасити! Так і єсть! Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу хату до свого роду, до близьких сусід і приятелів — на дівич-вечір дружок збирати. Вся в золоті, в шовках. Там одна плахта павине перо — пар двох волів чумацьких стояла, а коралям і ціни нема. А сукня ж то з золотими усами! Вже справді так було як співають:

Ішла дівчина через бір,
А на їй сукня в вісім піл
Як стала сукня сіяти,
Стала діброва палати.

Народ так і поринув до Ковбанишиної хати.

VII

Що ж то за весілля скоїлось, то й сказати не можна! Уся сотня гуляла три дні і три ночі; самих порохів дві мірки вистреляли. Гармати до вдовиної хати попривозили. Родичі молодої з гармат у воротях стріляли, а козацтво знов з гарматами та з самопалами молодої добувало. Сотник верхи, сивий як голуб, у золотому жупані, в собольовій шапці з оксамитним зеленим верхом, а кінь під ним сірий, як рябець, кінь турецький,— такий кінь, що й старий на йому молодим здається. Так через гармату й перескочив.

А як до вінця їхали, то — Господе мій! — вісьмерик волів з Піжмурок пригнали, таких, що кожна пара незчисленні гроші коштує. Сотник у чумацтві кохався. Та ще привезли якогось німецького воза, довжелезного, що й у дворі не зміститься, та того воза самими киндяками й вислали, аж по люшнях, по колесах теліпається, на війя киндяк лягає, а волам роги як те вільце, червоними та блакитними широченними стрічками ввили, вінки з дубового листу та з золотих гвоздиків на шиї волам повішали. То були пишні воли, що роги аж до землі звисають, а то — наче вві сні тобі ввиджується. Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка з мечем і музики; козацтво верхи, і спереду, і ззаду. Простягся поїзд до самої церкви.

 

Уривок з оповідання Марка Вовчка «Сон»

— Будуть нас сватать,— каже,— і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!

Та й почала:
Сіяла зіронька, сіяла:
«З ким ти, Домасю, стояла?»
«З тобою, Данилко, з тобою
Під зеленою вербою;
З тобою, чумаче, Данильцем,
Під вишиваним рукавцем».

— Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?

— Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.

Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.

V

Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:

— А я за свого Михайлика заручена!

— А мене батько поблагословив за Павлуся!

Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:

— Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?

— А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку…— Та й почне реготатись.— От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба — не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко!

Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.

Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:

— Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько!

Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую — з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:

— Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!

— А який вражий син тебе хоче топити! — каже батько.— Годі ж бо, годі, не плач!

— Хіба ми будемо тебе силувати, доню? — кажуть мати.— Чого плакати?

Я радесенька, так дякую їм:

— Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!

Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.

— А дитина наша,— каже,— ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.

— Оце, доню,— кажуть мати, як уже провели старостів,— се твій місяць, що за хмару зайшов.

VI

Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало; дожидаю Данила з Криму… як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне. Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що — ніякої охоти нема. Так і маюсь цілий день.

Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую — кличуть мати:

— Домасю! іди лиш до хати: Господь хороших гостей наслав.

— Яких, мамо? — питаю, а сама так і трушусь.

— Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила.

Боже ж мій милий! Я й не пам’ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкращий, вишиваний), та й заручили нас.

Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене близенько.

— Дівчино моя! — каже.— Чи любиш ти мене так, як я тебе, дуже?

Я мовчу… а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не змигнеться.

А мати кажуть:

— От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився!

 

УРОК № 4 Тема. Українське весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, українська література 9 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури 9 клас

Комментарии закрыты.