Урок № 36. Тема. Презентація пошуково-дослідницького проекту «Разом із Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини», українська література 10 клас

Урок № 36. Тема. Презентація пошуково-дослідницького проекту «Разом із Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини», українська література 10 клас

Мета: розширити знання учнів про твір М. Коцюбинського, сприяти його глибшому сприйняттю; розвивати навички пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння працювати в групах, індивідуально, з додатковою літературою, іншими джерелами інформації; поглиблювати здатність представляти результати роботи, робити висновки; виховувати допитливість, почуття колективізму, відповідальності, естетичний смак.

Обладнання: стіннівки, відеоматеріали, ілюстрації, карти, зразки одягу, побуту, елементи костюмів, декорацій.

Теорія літератури: художні образи, художні засоби.

Хід уроку № 36. Тема. Презентація пошуково-дослідницького проекту «Разом із Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини», українська література 10 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів

Вступне слово вчителя.
Проектна діяльність — новий, і сподіваюсь, ефективний та цікавий вид навчання, який дає змогу кожному із вас розширити свій кругозір, поглибити знання з теми, повною мірою виявити свої здібності й таланти. Знайти, створити, оформити потрібні матеріали — це дуже важливо. Але не менш важливо вміти представити результати своєї роботи, зацікавити, зробити висновки, підвести до їх розуміння слухачів та глядачів. Отже, розпочинаємо презентацію дослідницько-творчого проекту «Разом із Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини».

ІІ. Презентація дослідницько-творчого проекту

1. Виступи підготовлених учнів.
1) «Географи» представляють гуцульський край з географічної точки зору.
2) «Історики» розповідають про історію Гуцульщини.
3) «Художники» роблять огляд ілюстрацій до повісті «Тіні забутих предків», коментують їх (Див. додаток 1 до уроку № 36), представляють власні малюнки.
4) «Етнографи» доповідають про звичаї, обряди, побут гуцулів, демонструють зразки одягу, предмети побуту, про які йшлося у творі М. Коцюбинського. (Див. додаток 2 до уроку № 36.)
5) «Міфологи» розповідають про міфологічних істот — арід-ника, щезника, чугайстра, нявок та ін. (Див. додаток 3 до уроку № 36.)
6) «Мовознавці-діалектологи» досліджують роль місцевої лексики у творі.
7) «Поети» аналізують співанки Марічки, представляють власні поетичні твори, навіяні повістю (чи есе, сенкани).

Наприклад:

Марічка
Чиста і бистра
Бігає, співає, кохає
Сіє добро на землі —
Пісня.
Іван
Мужній і знаючий
Працює, грає, кохає
Свою дівчину виглядає
Ромео.

 

8) «Кінокритики» порівнюють повість «Тіні забутих предків» та однойменний кінофільм С. Параджанова, демонструють уривки з нього. (Див. додаток 4 до уроку № 36.)

2. Презентація стіннівок, відео, інсценівок.
(Учні презентують стіннівки, відео і т. ін. (якщо буде); інсценівки за твором.)

3. Вікторина за ключовими словами.

• Скажіть, що пов’язано в повісті «Тіні забутих предків» із такими ключовими словами:
1) музика;
2) бійка;
3) цукерка;
4) таємниця;
5) ватра;
6) вівці;
7) мольфар;
8) хмари;
9) Святвечір;
10) любаска;
11) нявка;
12) веселощі.

ІІІ. Підбиття підсумків уроку
(Учитель оцінює роботу учнів, відбувається також самооціню-вання. Застосовується інтерактивний метод «Рефлексія».)

IV. Домашнє завдання
Прочитати повість О. Кобилянської «Земля». Індивідуальне завдання. Підготувати повідомлення про історію, географію Буковини.

 

Додаток 1 до уроку № 36

«Тіні забутих предків» ілюструвалися різними художниками: Михайлом Жуком, Оленою Кульчицькою, В’ячеславом Дозорцем, Іваном Філоновим, Ростиславом Палецьким, Сергієм Адамовичем, Георгієм Якутовичем, Елеонорою Іоффе і Леонідом Карташовим, Миколою Стороженком, Любомиром Приймою. Серед графічних ілюстрацій можна виділити два основні напрями — символіко-метафоричний та епічно-розповідний. Сутність першого полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні прояви світу і в такий спосіб пізнати його внутрішній, трансцендентний зміст. Так, символіко-метафоричною є створена Михайлом Жуком титульна сторінка окремого видання повісті (1913), яку йому 1912 року замовив уже тяжкохворий Коцюбинський. Художник виконує прохання письменника. Мистецтвознавці зазначали:
«У цій роботі М. Жук вдався до символіки. Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що сперся підборіддям на руки. Пасма волосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу починаються язики полум’я, що огортають круглий, орнаментований у стилі гуцульської різьби щит. Над головою демона вирують хмари. На брилі скелі висічено напис: «Тіні забутих предків».» Коцюбинський у листі до Жука писав:
«Дорогий Михайле Івановичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку…»
Ірина Коцюбинська згадує:
«Історія цього малюнка така. До Чернігова було вислано студента Якова Бабіча як неблагонадійну людину. Михайло Іванович познайомився з юнаком, допоміг йому влаштуватися на роботу, а згодом, помітивши, що в юнака якісь дуже довгі пальці та нервові руки, змалював їх для віньєтки до книги «Тіні забутих предків»».
Символіко-метафоричні ілюстрації до повісті «Тіні забутих предків» виконали Ростислав Палецький, Георгій Якутович, Любомир Прийма.
Суть епічно-розповідного підходу до ілюстрування твору Коцюбинського полягає у відтворенні художником основних сюжетних моментів. Так прокоментували повість Олена Кульчицька, Іван Філонов, Елеонора Іоффе, Леонід Карташов і Микола Стороженко. Ілюстрації допомагають школярам розгледіти в тексті те, що вони не помітили у процесі самостійного читання, зрозуміти деякі суттєві особливості змісту і художньої форми твору.
Повісті Михайла Михайловича пощастило, оскільки найбільшої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окремі ілюстрації, а цілі серії їх, так звані ілюстративні сюїти. За текстом твору якраз і написано кілька таких сюїт. Тільки Олена Кульчицька впродовж 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання «Тіней забутих предків» (25 робіт вона створила до вступної статті Антона Крушельницького і 50 малюнків до повісті). В ілюстраціях до передмови художниця змальовує чарівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорного-ри, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Криворівні, де любив відпочивати Михайло Коцюбинський, дараби на Черемоші, гуцульські хати та колиби. Тут є й жанрові картини — «Гуцульські діти», «У неділю», «Гуцулка з кужелем на коні».
Олена Львівна розуміла, що книжку читатимуть у Північній, Центральній, Східній і Південній Україні люди, які, можливо, ніколи не бачили Карпат і гуцулів. Тому вона щедро мережить сторінки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини.
В ілюстративному циклі до повісті Кульчицька на вузлових моментах характеристик героїв і розвитку сюжету вибудовує цілу візуальну розповідь. Серія ілюстрацій художниці відтворює композиційні етапи твору, передає емоційний лад повісті, вводить читача у світ народної гуцульської міфології. Більшість малюнків є заставками або кінцівками до певного розділу. Ідучи за автором, Олена Кульчицька пропонує глядачеві подивитися на розкішні царинки, «пишний похід» гуцулів, що поволі рухається суточками (обгороджена гірська стежка), потік, що «летів в долину і тряс по камінню сивою бородою», високогірні полонини зі смереками, полонини, вкриті снігом, небо, мережане яскравими зірками, і світанок у горах.
Особливу пізнавальну цінність мають ілюстрації до повісті жанрового характеру, що відображають й народні звичаї гуцулів. З точністю дослідника-етнографа Олена Львівна зображує молоду гуцулку, що їде верхи на коні і пряде (щоб не згаяти жодної вільної хвилини), сцени із життя скотарів, весільний потяг, похорон. Глядачі з цікавістю спостерігають за життям гуцулів-чередників на полонині. Ось бачимо вівчарів, які доглядають овець на пасовищі, розмовляють біля ватри, сцену доїння овець, бербениці з бринзою. Художниця змалювала гуцульську хату, два рази ілюструючи її інтер’єр: меблі, предмети побуту, які дають уявлення про соціальне становище мешканців, їхні духовні запити. На одній картині бачимо дружну сім’ю, що вечеряє за столом посеред хати, а на другій — приголомшеного важкими думами ґазду. Це не тільки етнографічна, а й психологічна ілюстрація. Горе господаря викликане не злиднями, бо Кульчицька змальовує багату хату з вишуканими кахлями на печі. Причина криється в іншому.
Художниця думає і творить в унісон авторові — в ілюстраціях вона відтворює опоетизовану ним гуцульську фантазію. Ось глядач на малюнку бачить Івана, який, сидячи під смерекою, прислухається до пісні щезника. Уся його увага зосереджена на звуках, що ллються з кичери. Це звуки флояри щезника, постать якого видніється з верхогір’я. На іншій ілюстрації Кульчицька майстерно відтворює танок Івана Палійчука з чугайстром. Той поспішав урятувати хлопця від мавки, а Іван хоче допомогти Марічці втекти від непрошеного гостя. Палійчук приваблює глядача стрункою поставою, граційністю, а чугайстр дивує ведмежою незграбністю. Ще на одному малюнку художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарами. Градова хмара відступає, підкоряючись волі людини-чаклуна.
Серед жіночих образів повісті вирізняється портрет Палагни, одягненої в розкішне гуцульське вбрання. Вона захоплено розглядає узорчасту крайку, що тримає в руках. Жінка дбає про красу, а обличчя має буденне, пісне, душу черству, байдужу.
Найхарактернішою особливістю ілюстрацій Олени Кульчицької, як неодноразово підкреслювали мистецтвознавці, є точність зображення гуцульської дійсності. Кожна картина позначена етнографічністю. Гуцульський побут, мальовничість народних обрядів та костюмів завжди глибоко хвилювали художницю, і вона любовно відтворювала найдрібніші деталі одягу, химерні візерунки на предметах щоденного вжитку. Творчо працюючи з художнім текстом повісті, Кульчицька за допомогою пластичної мови графіки доповнила розповідь письменника і стала ніби співавтором книжки, що вийшла 1929 року, і є одним із кращих ювілейних видань художньої літератури, творчим досягненням української книжкової графіки.
Р. Головин, науковець зі Львова, писав:
«Коли перегортаємо листки цього видання, наглядно бачимо в ньому гармонійне поєднання творчості трьох митців: М. Коцюбинського, О. Кульчицької та українського народу. Кожен з них по силі таланту не має собі рівного».
У 1957 році 19 графічних робіт до повісті «Тіні забутих предків» зробив Іван Філонов. Художник глибоко відчув поезію твору й органічно перевів її в образотворче мистецтво. Коли дивишся на його роботи, згадуються слова Леонардо да Вінчі: «Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — це живопис, який чують». Визначальною ознакою ілюстрацій Філонова є безмежне захоплення красою життя, людини і природи.
Георгій Якутович розпочав ілюструвати повість Михайла Коцюбинського 1963 року і тоді ж несподівано одержав запрошення знімати фільм за «Тінями забутих предків» як художник-постановник. У 1965 році фільм «Тіні забутих предків» на Міжнародному фестивалі в аргентинському містечку Мардель-Плато отримав найвищу нагороду. Заслуга в цьому належить Коцюбинському, Параджанову, колективу акторів і, безперечно, Якутовичу.
Пізніше Р. Корогодський напише про роль художника у творенні шедевру світового кіномистецтва:
«…Знання і любов до Карпат Георгія Якутовича стали первісним чинником освоєння поезії Гуцульщини як неповторного духовно-культурного регіону України. Розкрити красу гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, церков, духовної цінності залишків матеріальної культури аборигенів міг лише високоосвічений художник, сам закоханий у цей край. Г. Якутович разом з М. Раковським, Ф. Манайлом буквально творили іконописний матеріал, який став, зрештою, картиною «Тіні забутих предків».
Після завершення роботи над фільмом художник продовжує працювати над ілюструванням повісті створивши 19 дереворитів. Йому доводилося долати опір міцного дерева і при цьому не помилятися й на йоту, бо можливість правки кліше виключалася.
Роботи Якутовича як ілюстратора повісті вразили глядачів, стали еталонними для інших художників, що працювали над цим твором. Митець поділив текст на окремі частини, кожен розділ виділив шмуцтитулом (окремий аркуш книжки із заголовком наступного розділу або частини), що складається із цитати (своєрідного епіграфа) та вирізьбленого малюнка. На звороті художник умістив гравюру, що виконує роль незвичайного фронтиспіса (малюнок, вміщений на початку книжки, поруч з титульною сторінкою). Окрім цього, в кожній частині вміщені ілюстрації (у першій і четвертій — по чотири, а в другій і третій — по три).
Юрій Белічко відзначав, що завдяки такому макету книжки ілюстрації Якутовича стали «не звичайним додатком до тексту — вони виступають як невід’ємна складова частина, без якої повість втрачає щось істотно важливе». Ігор Верба називає їх фресками «всесилля любові і значущості праці людини. Основна їх ідея — утвердження життя на землі, віра в красу і сенс людського буття».
Концептуальне осмислення Георгієм Якутовичем «Тіней забутих предків» як твору модерного мистецтва і прагнення засобами графіки відтворити це, увічнити нетлінне, що завжди хвилює людство, вивело ілюстратора на розуміння глибинних найдовершеніших архетипів і високий рівень сучасного людинознавства.
Елеонора Іоффе і Леонід Карташов підготували в 1977 році (видруковані в 1979 році) 16 ілюстрацій до «Тіней забутих предків» і зачарували глядача своєрідністю сюжетних композицій, свіжістю образів, колоритністю костюмів, неперевершеною красою пейзажів Гуцульщини. Кольорові листівки Е. Іоффе і Л. Карташова є цікавими коментарями до повісті Коцюбинського. Створенню ілюстрацій передувала велика підготовча робота. Художники неодноразово виїздили в Карпати, де досконало вивчали життя й побут гуцулів, бо розуміли, що художній текст — це лише відправна точка. А ще є справжнє життя, яке може дати відповіді на багато запитань, що постійно виникають у процесі творення. Ілюстрації до повісті вийшли живими, «озвученими» кипінням гірських річок, громовим ричанням верхів, шумом смерек, плачем самотності, різдвяною тишею, голосним прокляттям і тихою молитвою.
Роботи Олени Кульчицької, Івана Філонова, Елеонори Іоффе та Леоніда Карташова є загалом суто ілюстративними, а графіка Георгія Якутовича — синтетична, з прихованим підтекстом. Вона виявила філософський тип мислення художника, що надає його творам особливої глибини. Ілюстрації Якутовича не стільки змальовують образи повісті, скільки по-своєму тлумачать їх. Художник намагається доповнити письменника, виразити те, що залишилося поза текстом, але випливає з логіки розгортання дії. Пропонуємо вашій увазі зроблене Ю. Белічком зіставлення двох малюнків художника до першої частини повісті — «Стріча ворожих родів», «Іван та Марічка над потоком».
«У повісті «Тіні забутих предків», ілюстрованій Георгієм Якутовичем, перший розворот є особливо цікавим. У ньому художник зіставляв страшну й безглузду бійку родів та ідилічну сцену зустрічі Івана й Марічки. Таке протиставлення випливає з літературної основи, де сцена бійки безпосередньо передує першому знайомству головних героїв повісті. Коцюбинський описує бійку фрагментарно, але досить виразно:
«…Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.
Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки і жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, не відомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками…»»
Опис надто ескізний, але художникові й цього цілком досить, бо він пішов шляхом не конкретизації літературного сюжету, а виявлення його емоційного змісту. Ілюстрація насичена почуттям жаху, в ній ніби все збуджене, в русі, готове впасти долу — і бартки, занесені над головами, і руки, і здиблений кінь, і навіть розп’ятий Христос на придорожному хресті ніби сплеснув руками й німо кричить від жаху. Рушиться людське життя, і цей факт художник подає як катаклізм. Створенню відповідного емоційного настрою сприяє й сама формальна побудова гравюри: штрих у ній прямолінійний, дещо навіть відверто грубуватий, лінії стикаються під прямими кутами, а світлотіньові ефекти посилюють враження безладно перемішаного натовпу, тісноти. Художник свідомо відмовляється від вишуканої красивості форм, від благообразності лиць, бо це суперечило б і змістові сюжету, і його особистому ставленню до події.
Повною антитезою цій ілюстрації є парна композиція «Іван та Марічка над потоком». Вона прозора і ясна. Дві маленькі постаті дітей вимальовуються на тлі швидкоплинного потоку, струмені якого обтікають каміння, підіймаються хвилями, закручуються й утворюють неповторної краси візерунок, серед якого де-не-де вгадуються рибки. Це чистий, ще нічим не стривожений дитячий світ. Рух води відтворено так матеріально, що викликає в уяві звукову асоціацію з дзюрчанням і плескотінням сріблястого потоку. Тут виявилася самодостатня змістовність форми, яка помітно збагачує образ.
(За С. Жилою)

 

Додаток 2 до уроку № 36

Перед тим, як почати роботу над твором про гуцулів, Коцюбинський двічі приїздив у Карпати, щоб краще пізнати життя людей цього краю. Запросив його в чарівні гори Володимир Гнатюк, відомий український учений-етнограф, фольклорист. На його запросини письменник пообіцяв заїхати у гуцульське село Криворівню, коли буде повертатися з Капрі.
Оскільки Коцюбинський здійснив подорож у цей чарівний край і він справив на нього незабутнє враження і природою і людьми, пропоную й вам пройти тими стежинами Карпат, що повідали великому майстрові таємниці життя, звичаї, обряди гуцулів. Допоможуть нам у цьому й етнографічні студії науковців, і, звичайно, прекрасна повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», джерелами якої стали власні спостереження автора, «Матеріали до гуцульської демонології»
А. Онищука, «Гуцульщина» В. Шухевича та фольклорні збірники В. Гнатюка.

* * *

Ми здійснимо заочну мандрівку українськими Карпатами, що становлять своєрідний регіон нашої держави. На розміщення населення тут поряд з історичними й соціально-економічними умовами особливо впливали природно-географічні. Населення Карпат є надзвичайно своєрідним, у його культурі зберігається багато специфічних рис, зумовлених особливостями гірського ландшафту, ізольованістю побуту і певною мірою консервативністю.
Тут люди ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову життєву енергію. Особливості гірського краю наклали певний відбиток на психологію, побут, звичаї і обряди. Гра фарб, світла і тіней у довкіллі впливали на формування й естетичні почування людей, що особливо помітно в артистичній творчості мешканців Карпат (танки, пісні, різьблення, вишивки), а також у мові гуцулів, лемків, бойків — найвідоміших етнічних груп горян.
Класичним прикладом реакції людей на середовище, що їх оточує, є характер гуцулів.
Саме тому гуцули й захопили М. Коцюбинського. Ось що він пише у листі до М. Горького:
«Все время провожу в экскурсиях по горам, верхом на гуцульском коне, легком и грациозном, как балерина. Побывал в диких местах, доступных немногим, на «полонинах», где гуцулы-намады проводят со своими стадами все лето. Если бы Вы знали, как величественна здесь природа, какая первобытная жизнь. Глубокий язычник-гуцул всю свою жизнь, до смерти, проводит в борьбе со злыми духами, населяющими леса, горы и воды. Христианством он воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ. Сколько здесь красивых сказок, преданий, поверий, символов! Собираю материал, переживаю природу, смотрю, слушаю и учусь».
Можливо, вам цікаво знати про походження назви «гуцул», хоча це питання остаточно й не з’ясоване. Деякі вчені пов’язують його з молдавським «гоц», «гуц», (розбійник) і, отже, з масовим повстанським рухом народних месників-опришків у XVІІ-XVІІІ ст. На думку інших, слово це походить від «кочул» — пастух, ще інших — від давньоруського племені уличів.

* * *

Історико-етнографічна територія Гуцульщини за сучасним адміністративним поділом охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського та Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району, Путинський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. На дошці висить карта-схема Гуцульщини, на ній виділено село Криворівню. Нині там створено літературно-етнографічний музей, відомий далеко за межами України.
Споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовим промислом, сплавом лісу по гірських річках. Через природно-географічні особливості Карпат землеробство було розвинене слабо. Гуцули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством.

* * *

Краса цього краю, майстерність і талант його народу відбилися й у формах традиційного українського костюма. Одяг населення Карпат вирізняють в окремий комплекс, адже костюм гуцулів, зберігаючи багато архаїчних рис, відзначається особливою своєрідністю.
Ось як про це говориться у повісті:
«Туго росла дитина [Іван], а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить ісе і штани» [штани були віковою ознакою у хлопців —14 років, коли без них виходити на люди не можна було].
«Гачі на ньому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить».
«Ледве помітний в лісовій землі, збирав квіти і косичив ними свою кресаню [бриль], а утомившись, лягав десь під сіном».
«Всі вони [гуцули] були богомільні, любили ходити до церкви і особливо на храм.
Витягалося найкраще лудіння [одяг], нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече».
«Іван зловив її коло річки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчина з криком кинулась їх захищати».
«Мені неня купила нову запаску… і постоли… і мережані капчурі…»
«Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».
«Його Палагна була з багацького роду… вона любила пишне лудіння [одяг], і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди…»
«Бряжчало намисто у молодиць на грудях…»
Чоловіки-гуцули носили тунікоподібну сорочку навипуск, підперізуючи її че-ресом — широким шкіряним поясом з металевими прикрасами і орнаментальним тисненням; гачі — штани з білого сукна, крашениці — з кольорового сукна, покрениці — штани з білого полотна. Найвідоміший елемент костюма гуцулів — кептар (овчинна безрукавка) і сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору, з бічними клинками або без них). Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. З головних уборів були поширені хутряні шапки-ушанки, влітку одягали брилі-кресані, оздоблені півнячим пір’ям або квітами, зібраними в лісі. Найпоширенішим взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна. Молодь носила й чоботи. Невід’ємними елементами костюма чоловіків були шкіряна, прикрашена тисненням та мідними бляшками, торбинка, яку вішали через плече (тобівка), порохівниця (перехресниця) і топірець.
Чоловіки, як і жінки, любили прикрашати себе намистом з плодів, між яких були вплетені мідні ґудзики; браслетами, мідними ланцюжками — ретязями. Ретязі з хрестиками одягались і на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його накидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили чоловіки і персні з пірамідальними виступами.
Опис елементів костюма часто трапляється у повісті. Автор називає той чи той елемент, щоб показати або підкреслити вік героїв та їх соціальний стан. Так, Палагна — жінка Івана, любила пишний одяг, бо була із заможного роду, і носила шовкові хустки та дорогі прикраси (згарди) не тільки в свята, а й у будень.
Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовняної тканини. Коцюбинський підкреслює, що і вона — певний символ заможності, тому її доставали із скрині не для того, щоб одягнути, а пронести обережно на ціпку, як це робила Іванова мати, йдучи до церкви. Адже рід їх був не дуже заможний.
Основним елементом гуцульського жіночого костюма були: сорочка, смугасті запаски, кептар та сердак, які не відрізнялися від чоловічих. Жінки носили ще й хутряні сердаки й короткі кожушки. За взуття для всіх жінок правили постоли, які у свята одягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили ногавиці — доколінниці.

* * *

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коломийка — один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.
Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української народної пісні. У своїй сукупності численні її зразки складають, за влучним висловом I. Франка, величезну панораму народного життя з безліччю живих картин, у яких відобразилися справжній естетичний смак і тонка спостережливість, багата творча фантазія обдарованого народу.
Коломийки відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Коломийки яскраво свідчать про поетичну обдарованість, духовну красу, людяність, «здорову, чисту, а так рухливу і невтомну, творчу душу нашого народу», — писав Іван Франко у «Рецензії на II том коломийок від В. Гнатюка».
З гордістю оцінив свою коломийкову творчість і сам народ — творець і носій цієї сили-силенної поетичних перлин:
Ой стану я при Дунаї і так си думаю, Нема кращих співаночок, як у нашім краю. Руська наша коломийка, хоч вона дрібонька, Вона мила, а все щира, мені солоденька.
В українській народній творчості коломийка посідає провідне місце серед жанрових форм короткої пісні.
Первісно коломийка була танковою піснею, але згодом переросла це призначення і стала улюбленим видом суспільної, побутової та ліричної пісеньки — оперативної й поетично-яскравої. Завдяки своїй легкій ритмо-мелодійній формі та малому обсягові вона проникала всюди, в усі ділянки особистого й громадського життя. В ній зафіксоване все життя гуцула — від колиски аж до могили.
Найпоетичнішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття людини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, сповнену глибоким ліризмом.
(Ілюстрування уривків з повісті допоможе ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу.)
«Тіні забутих предків» М. Коцюбинський закінчує описом оригінального похоронного обряду, в основу якого лягли і друковані матеріали, і власні спостереження, про які ми дізнаємося з листа до Аплаксіної від 19 липня 1911 р. Коцюбинський писав про своє перебування на похороні в селі Головах: «У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка — і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись молодь. I яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і мигтять похоронним блиском свічки. I так всю ніч. Такий сильний контраст, що я й в наступну ніч не міг заснути під враженням сцени». У «Гуцульщині» В. Шухевича читаємо: «Помолившись і привітавшись, збираються люди у хоромах, то перед хатою на посіжінє — на привитє коло Божого тіла, парубки розпочинають грушку, яка має на цілі відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу, окрім того, має грушка ще ту ціль, аби якнайбільше людей задержати у хаті, особливо вночі, аби «хатнім не було лячно й скучно»».
Цей похоронний звичай має певний філософський зміст, показує тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватись над смертю людини, оплакувати померлого.
Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору, яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина. «Тіні забутих предків» є своєрідною поетичною мозаїкою, прекрасною картиною Гуцульщини, на тлі якої постає чудовий образ Івана, що в шуканні світлого, радісного — гине» (М. С. Грицюта).
(За Н. Логвіненко)

 

Додаток 3 до уроку № 36

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» містить надзвичайно цінний матеріал і про світогляд жителів Карпат. Яким же бачить навколишній світ гуцул? У листі до М. Горького Михайло Михайлович писав, що, як глибокий язичник, гуцул все життя, до самої смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, які населяють ліси, гори, води. Гуцули вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що спроваджують бурю, град і громи. Тому не випадково у повісті живуть і нявки (мавки), і Чугайстер — волохатий лісовий чоловік, що був «смертю для мавок: зловить і роздере», і градівник Юра, який відвертає грозові хмари, і відьма Хима, що не раз робила шкоду Івановій худібці.
(На підтвердження сказаного учень читає уривок із твору — сцену зустрічі Івана з нявкою-Марічкою і Чугайстром; сцену відвертання Юрою грозової хмари, ворожіння з Палагною на ляльці та ін.). Демонологія (міфічні уявлення про злих духів (демонів), що виникли на основі первісної віри в духів) займає неабияке місце в житті гуцула. Тому автор і надав їй у повісті багато уваги. Письменник глибоко розумів історичні та соціальні коріння гуцульської демонології. Сама назва твору є не випадковою, а підказаною тим матеріалом, який покладено в основу «Тіней забутих предків». Коцюбинський був переконаний, що більшість міфічних оповідань сучасної йому Гуцульщини народилася в дуже далекому минулому, що створив їх народ, над яким панував забобонний страх перед незнаними силами природи. Але злободенність міфів сивої давнини не ослабла й на початку XX ст. Демонологія в повісті — це не тільки залишки минулого, а й справжнє світосприймання гуцула — сучасника Коцюбинського. На основі фольклорного матеріалу автор показує дотримання гуцулами звичаїв, обрядів під час різних свят, ворожіння, що нібито допомагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити господарству гуцула і навіть його життю.
Один з найяскравіших епізодів у повісті, що дає читачеві можливість уявити, як люди захищалися від злих духів,— Святий вечір у хаті Івана. (Цей уривок треба прочитати на уроці, а також обхід ватагом полонини, на яку мають ступити отари; запалювання ватагом «живого вогню»; доїння молока і добування будзу (сиру); плекання худібки, щоб «не заслабла, щоб хто не зурочив.»; прихід на Маланки до маржи у загороду Бога, ворожіння Палагни на Юри — свята весни, радості й сонця та ін.)
Такі звичаї існують (або до недавнього) існували майже по всій Україні.
(За Н. Логвіненко)

 

Додаток 4 до уроку № 36

Фільм Cергія Параджанова «Тіні забутих предків»

— Є таке міркування мистецтвознавця Лариси Брюховецької: «»Тіні забутих предків» — це один із щасливих винятків, коли автори фільму не тільки не зашкодили повісті, а навпаки, дали їй нове дихання, нове життя». Чи погоджуєтеся ви з цим?
Чим відрізняється композиція фільму від композиції першотвору?
Життя Івана Палійчука Сергій Параджанов вкладає у 9 новел — 9 концентричних кіл.
Мистецтвознавець Лариса Погрібна пише: «На екрані ми бачимо не еволюцію характеру Івана, не розвиток образу, а лише перехід з одного стану до іншого. I причиною цього не актор І. Миколайчук, який переконливо ілюструє то любов і ніжність до Марічки, то тривогу і відчай, то відчуженість від усього світу, то байдужість до Палагни й настороженість чекання зустрічі з Маріччиною душею. Річ у тім, що образна система фільму підпорядкована не стільки психологічному аналізові, скільки образно-символічному розкриттю трагічного протиріччя між мрією і дійсністю.
Юрій Ільєнко зауважує: «Багато речей дуже важко перекласти на мову слів, та зате вони дуже просто і яскраво виражаються мовою пластики та живопису. Пластична концепція кожного фільму — це мій художній інструментарій у пошуках істини. .Вища радість в тому, щоб емоційно пережити, усвідомити й виразити думку суто кінематографічним способом.
А ось думка Івана Дзюби: «Велика насиченість фільму фольклорним матеріалом і атрибутами народної естетики не тільки не призвела до нудотного етнографізму чи емоційно-естетичної архаїчності, а, навпаки, створила атмосферу естетичного повнокрів’я й піднесеності, естетичної достовірності образів і дій, нарешті, як це не парадоксально, атмосферу естетичної сучасності й художницького дерзання».
Фільм «Тіні забутих предків» став справжньою подією на світовому екрані.
«Тіні забутих предків» — кінематографічний твір. Він довго (понад півстоліття) чекав на свого інтерпретатора і знайшов його в особі талановитого майстра, митця від Бога, Сергія Параджанова. Митець згадує:
«Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу».
Коли режисер прочитав повість Михайла Коцюбинського, то зрозумів, що саме такого тексту він чекав усе своє творче життя, і йому одразу ж захотілося поставити фільм. Параджанов шукає однодумців і формує творчий колектив. Оператор Юрій Ільєнко згадує:
«Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу,— не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Які воювали люто, на смерть. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди. Досі вважаю атмосферу, що панувала в групі Параджанова, єдино нормальною. Тоді в мене і склалося уявлення, як все-таки робиться мистецтво, як народжується щось зовсім невловиме, непередбачуване, те, що лишається за межею людських знань».
Знімальна група під керівництвом талановитого режисера, натхненна філософськими ідеями повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», заново пережила й відтворила її засобами синтетичного мистецтва, поєднавши актуальне з вічним, умовне (образне першоджерело, метафорична мова) з безумовним (фотографічне фіксування зображуваного), узагальнене (притчеве першоджерело) з конкретним (національна своєрідність). Вийшов цілком оригінальний, яскраво виражений зразок поетичного кіно.
Сценаристи Параджанов та Чендей тонко відчули філософію й поезію повісті й органічно перенесли її у фільм. Якщо ж порівняти твір Михайла Коцюбинського з екранізацією, то можна побачити, як розвивався й видозмінювався сюжет. Змінилося багато деталей, що годі всі й перерахувати. Для прикладу наведемо хіба що кілька моментів:

• згадка в повісті про смерть Іванового брата Олекси, придавленого в лісі деревом, виростає на екрані в яскравий вступний епізод — ним починається школа життя головного героя — зіткнення маленького Іванка із суворою дійсністю, що до кінця, як рука мертвого Олекси, буде тримати його у своїх лещатах;

• зустріч ворожих родів Гутенюків і Палійчуків у повісті відбувалася на вузенькій дорозі, між скелею й Черемошем, а у фільмі ворожі роди «стялись» біля церкви;

• по-різному змальована смерть Марічки у творах Коцюбинського і Параджанова;

• в повісті Іван двічі спускається на полонину з пасовиська, а у фільмі — раз, коли дізнається про смерть коханої;

• спомин у повісті про одруження Івана перетворився в кінокартині на яскравий епізод весілля Івана і Палагни.

Лариса Погрібна так описує один з кадрів цього епізоду:
«Площина зображення раптом неймовірно звузилась до невеликого прямокутника у правій частині екрана, де Іван із зав’язаними очима переступає поріг хати своєї нареченої, Палагни. Наступної миті відслонюється затемнена частина екрана, і ми бачимо, що то була кришка величезної скрині з Палагниним посагом. Який переконливий, місткий образ обмеженості інтересів того нового світу, щодо нього увійшов Іван! Особливо в контрасті невеликого замкнутого інтер’єру цієї хати, суспіль заставленої речами домашнього вжитку — власністю хазяйновитої заможної Палагни — та залитого сонцем, вільного, широкого зеленого світу, де розквітло поетичне кохання Івана й Марічки».
Творці фільму, показуючи смерть Івана, відходять від першоджерела. У тексті Іван помирає з туги за коханою, а в екранному трактуванні головний персонаж гине від рани, заподіяної барткою підступного Юри, та від його чаклування. Чому кінематографісти змінюють кінцівку? Роман Корогодський пише:
«У повісті вражає душевний стан Івана, емоційна хвиля переживань у граничній ситуації підсвідомого, несвідомого і дотичності до страшного невблаганного пробудження, коли підсвідоме очікування блаженства знищить жорстока реальність. I в результаті психічної «невагомості» Іван зірвався у прірву. Смерть. Та у фільмі це виглядало б ненатурально і ввійшло б у суперечність з естетикою абсолютної природності. Й тому так ґрунтовно постановники вимальовують внутрішній стан героя, чим зуміли сягнути вершин психологізму, притаманного Коцюбинському-людинознавцеві: «А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі».
У фільмі починає розгортатися сюрреалістична візія Івана. Скрипучий звук мов би розстроєної ліри пробуджує його, і він, як у дивному балеті, стрімголов рухається за Марічкою, яка віддаляється в лісові хащі. Їхні обличчя й руки неначе посріблені, що надає сцені додаткової сюрреалістичної барви — потойбічної таємничості. Крізь дивовижне плетиво реальних сухих смерек і корінців, гілок дерев, творець самого Параджанова — Іван — простягає руку Марічці. Звучать її співанки. Щастя поруч — простягни руку. У ту мить, коли Іван торкнувся руки Марічки, він провалюється в тартарари… I постало сакральне питання про душу Івана, питання означене від самого початку ніби «технологічними» записами Коцюбинського («Плач твору», «Фрагменти твору»): «Як свічка згорить, так і чоловік умирає, лиш тота ясність душі лишається перед Богом»».
Усі відступи від першотвору Сергій Параджанов пояснював намаганням уникнути провінційної рутини, ілюстративності, солодкої і нудної сентиментальності: «Ми хотіли пробитися вглиб, до джерел повісті — до тієї стихії, що породила її. Ми зумисне віддались матеріалові, його ритмові й стилеві, щоб література, історія, етнографія, філософія злились у єдиний кінематографічний образ, в єдиний акт».
Дух першоджерела живе в екранному еквіваленті: філософська глибина повісті стала основою фільму, словесні образи твору народили екранні образи-символи. Постановники фільму знайшли ключі до замка (розкриття суті твору), ті ключі — це поетичні й філософські струмені. Поетичне, образне вирішення екранізації — її основа. Вона виявилася: у філософічності фільму; його оригінальній, новелістичній структурі; у розкритті духовної суті людини, піднесенні її над марнотами та суєтністю; в насиченні стрічки фольклорним матеріалом, атрибутами народної естетики, в освоєнні могутніх пластів народного мистецтва, у яскравій живописності й пластичності, у кольористичній драматургії (майже кожна новела витримана в певній кольористичній тональності, що відповідає її змісту), в оригінальному музичному оформленні, в образних деталях-метафорах, фундаментом для яких служив текст Коцюбинського.
Фільм «Тіні забутих предків» по-справжньому поліфонічний і новаторський.

* * *

Музично-хореографічна інтерпретація «Тіней забутих предків» (музика Віталія Кирейка, лібрето Наталії Скорульської та Флоріана Коцюбинського).
Композитор передав поетичний струмінь безсмертного творіння майстра слова, використавши музичний фольклор карпатських верховинців, темпераментні коломийки, своєрідні поспівки, мотиви, що копіюють звучання трембіти тощо. Щедре використання гуцульського фольклору допомогло Віталію Кирейку мовою музики переказати духовне багатство душі головного персонажа Івана Палійчука, його почуття й переживання, красу й легку грацію Марічки, її безмежну любов до Івана, внутрішню суть примітивної Палагни й гордовитого мольфара.
(За С. Жилою)

Урок № 36. Тема. Презентація пошуково-дослідницького проекту «Разом із Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини», українська література 10 клас

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури. 10 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.