УРОК № 35 Тема. І. Багряний. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення, українська література 11 клас

УРОК № 35 Тема. І. Багряний. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення, українська література 11 клас

Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні й жанрові особливості твору, його естетичну й пізнавальну цінність; розвивати навички колективної та самостійної роботи з літературними джерелами, творчі здібності, вміння аналізувати, досліджувати, представляти в цікавій формі результати своєї роботи, висловлювати власні думки; виховувати прагнення до самореалізації, розвитку здібностей, активної життєвої позиції.

Очікувані результати: учні знають зміст роману, вміють переказувати й коментувати ключові епізоди, характеризувати героїв, виділяти основні думки, визначати засоби їх розкриття, висловлювати власні міркування щодо прочитаного та враження від художнього твору.

Обладнання: портрет письменника, видання твору, ілюстрації до нього, відеоматеріали, творчі роботи, елементи одягу та декорацій для інсценівок.

Тип уроку: нетрадиційний (презентація творчо-дослідницького проекту).

Хід уроку № 35 Тема. І. Багряний. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення, українська література 11 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

Сподіваюся, що роман «Тигролови» І. Багряного, яким захоплюються мільйони читачів, знайшов відгук і у ваших серцях. Ви його прочитали й провели велику пошуково-дослідницьку роботу, з’ясовуючи різні проблеми твору та особливості їх мистецького втілення, джерела натхнення автора. Кожен із вас мав можливість виявити творчі здібності відповідно до своїх зацікавлень та можливостей, попрацювати в групі однодумців та самостійно.

Маємо надію, що результати вашої праці знайдуть гідне відображення на цій презентації проекту.

II. Основний зміст роботи

Повідомлення учня-«історика».

Поява українців на Далекому Сході та їхнє сьогодення

Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще в другій половині XVII ст., коли українські козаки разом з російськими зем-лепрохідниками проникали на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. У Нижньому Селігінську перебував висланий разом з родиною гетьман лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Кількість переселенців збільшилась після зруйнування Запорозької Січі. Однак такі поселення — це передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

Як це не дивно, але поява Зеленого Клину певною мірою пов’язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він в Оренбурзі познайомився з генералом Унтербергером, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал високо відгукнувся про хліборобський талант українців. Ті розмови добре запам’ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і перед ним постала проблема організації заселення неродючого Примор’я, він подбав про безкоштовне перевезення сюди переселенців з України, сподіваючись, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

Переселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплав. Їм судилася довга і важка морська дорога. Про таку подорож розповідає в романі старий Сірко — один із персонажів «Тигроловів»: «Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель — морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Коло Індії їх дощі обмивали — мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. У Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили. Китай обминали — на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльози запивали. Та віри в щастя своє щербате, і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні! Отак і пливли. Здорово мандрували. А в край дикий, аж під Японію, як прибули, та на землю стали, та все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали. Для початку з половини померли. А далі позвикали. А позвикали й зажили. Ще й як зажили!»

Тільки-но українці з’явилися на Далекому Сході, там піднялися села з біленьких хат, заврожаїлися поля, завелось багато худоби. Щороку прибували нові поселення, засновувалися й розросталися нові села. І ось настав час, коли поселенці з України почали складати більшість населення краю. Наприклад, у 1907 році серед жителів Приморського краю вони становили 75-80 %, Амур-щини — 60-65 %. Таку величезну територію на Далекому Сході, що була заселена переважно українцями, почали називати Зеленим Клином.

Царська влада хоч і давала поселенцям певні пільги економічного характеру, все ж чинила серйозні перешкоди національному й культурному розвитку майже півмільйонної української громади. Проте у 20-ті роки відбулося бурхливе піднесення українського суспільно-політичного та культурного життя. Почали виходити часописи, у школах викладання здійснювалось українською мовою, відкрився навіть педагогічний інститут. У кількох районах державною мовою була українська.

У 1932 році протягом лічених днів шляхом суворих заборон було фактично припинено національний розвиток українського населення Зеленого Клину.

Почалась інтенсивна русифікація цього краю. Одночасно розгорнулась боротьба з «кулаком» як із «класовим ворогом». А «кулак» — це добрий господар, який за довгі роки важкої і впертої праці набув елементарного достатку. В романі «Тигролови» бачимо, як родина Сірків змушена була залишити село і перебратися в лісові нетрі Сіхоте-Аліня — таким способом Сірки намагались уникнути розкуркулення та колективізації. Протягом багатьох десятиліть українці Зеленого Клину були позбавлені можливості зберігати свою культуру, мову, традиції, оскільки не існувало національних шкіл, преси, радіо.

Відомо, що і до цього часу по багатьох селах Далекого Сходу ще можна чути українську мову, а з отриманням незалежності України національне життя українців Зеленого Клину почало оживати. У багатьох містах утворились культурні товариства, люди збираються, відзначають визначні дати національної історії, по-українському святкують Різдво, Великдень, насолоджуються спілкуванням рідною мовою.

Повідомлення «географів» та «біологів».

(Учні розповідають про природу Уссурійського краю.)

Повідомлення «літературознавців».

Автобіографічні джерела написання, жанр, художня майстерність твору І. Багряного «Тигролови»

І. Багряний перебував на Далекому Сході трохи більше п’яти років. Спочатку — як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин БАМЛагу. Задум твору виношувався ним саме під час перебування в концтаборі, коли, втікаючи, він блукав тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мисливців — звіроловів, нащадків вихідців з України.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:

— персонажі розділені на позитивних і негативних;

— захоплюючий сюжет;

— мисливські пригоди;

— кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;

— і, звичайно, happy end — щасливий кінець.

Але твір І. Багряного посідає окреме місце серед багатьох пригодницьких романів того часу, тому що він збагатив жанр глибокими аналітичними розробками і справді мистецькими відкриттями. На думку Ю. Шереха, новаторство Багряного в тому, що він «стверджує жанр українського пригодницького роману», українець всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами.

На мою думку, основною особливістю твору є те, що попри карколомні втечі, захоплюючі полювання на ізюбрів і оленів, попри сміливі й спритні лови живцем хижих тигрів, головною темою його є ніщо інше, як історична конкретика сталінської доби.

І тайга, і люди, і події — все в цьому романі позначене твором епохи, і саме ця історична реальність виражається через своєрідність пригод, зміни в житті професійних мисливців. Саме це лежить в основі поділу героїв на позитивних і негативних (що є обов’язковою умовою пригодницького жанру). Не гонитва за скарбом, не поділ успадкованих маєтностей, не пошук золота і діамантів, а саме ідеологічна позиція жене слідчого НКВС Медвина й інших представників системи по слідах ідейного супротивника.

Історична конкретика позначилась на розв’язанні обов’язкового для цього жанру щасливого кінця. Колишній в’язень Григорій Многогрішний виходить переможцем у двобої із силами тоталітарного зла. Він не тільки зберіг своє життя, не став ще однією жертвою системи, а й укріпився духовно й тілесно, зустрів своє кохання.

Про художню майстерність письменника говорити завжди важко. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але, з іншого боку, повинні сприяти запам’ятовуванню відтворених за їх допомогою словесних образів. Що стосується роману, то в ньому можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського. Із традиційних автор часто вживає епітети, колоритні порівняння тощо.

У творі трапляються й метафори різних видів, часті антитези. Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я афористичні вислови та пісні. У творі наявні елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення.

До творчих знахідок Багряного належить оригінальний початок у формі казки — настільки фантастично страшної, наскільки й правдивої. Антитеза не лише словесна, а й образна. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. Дві України — справжня сплюндрована та ідилічна, патріархальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Чимало його образів виростають до символів. Поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри в клітках — доля головного героя. Навіть прізвища автор вживає старовинні, козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.
(За А. Сухоруковою)

Жанр пригодницького роману в інтерпретації І. Багряного (за романом «Тигролови»)

Пригодницький роман. Уже сама назва жанру викликає зацікавлення читача, особливо молодого. Пригоди — це завжди романтика, мрія. Недаремно сам автор, потрапивши в досить скрутне становище (арешт, слідство, висилка на Далекий Схід), писав: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво».

Взагалі пригодницький жанр в українській літературі представлений не дуже широко і майже незнайомий учням, бо шкільна програма практично не передбачає його вивчення. Мабуть, це данина традиції радянських часів — знайомити молодь лише із «серйозними», «ідеологічно вивіреними» творами, а не з пригодницькою літературою чи фантастикою.

Особливістю ж роману І. Багряного «Тигролови» є те, що він поєднав у собі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди, у свою чергу, зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті і боротьба за виживання в диких тайгових нетрях, до смішних (спостереження над лісовими мешканцями — козою з козеням, гадюкою, колонком) і до пригод «почуттєвих» (Григорій випадково підгледів, як купається Наталка, і мучиться, чи вона не помітила його й не образилась).

Відповідно до законів жанру в романі повинна бути велика кількість дійових осіб, кілька сюжетних ліній, життя героїв зображене протягом значного відрізку часу. В І. Багряного цього немає, тому «Тигролови» скоріше мали б бути повістю. Але масштаби проблем, їх широта й глибина (Україна колишня — Дем’ян Многогрішний, перші поселенці — Україна 30-х років XX ст.; Україна, задавлена сталінським терором, і Україна лісова, ідилічна «Сіркова держава», БАМЛаг, заробітчани) дають підставу вважати твір романом.

Характер головного героя Григорія Многогрішного вже на початку подається цілісним, сформованим. Але й він розвивається, як і належить характерові позитивного героя пригодницького твору, по лінії благородства. Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з’являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю Сірків — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку,— і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові.

Роман закінчується щасливо, бо навіщо ж тоді всі ті пригоди? Але читач із завмиранням серця не тільки слідкує за перипетіями сюжету, пригодами героя, а й дізнається багато чого з історії, географії, ботаніки, зоології, українознавства й політики тоталітарного режиму. Тому твір виходить за межі пригодницького роману й містить у собі великий пізнавальний та виховний потенціал.

Отже, незважаючи на те, що роман «Тигролови» був фактично першою пробою пера І. Багряного як прозаїка і мав певні недоліки (розтягнутість описів, захоплення деталями мисливської справи, декларативність, багатослівність), він мав і має великий успіх у читачів, що свідчить про неабияку художню майстерність автора.

Художня майстерність І. Багряного в романі «Тигролови»

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, що ними послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому митець надає перевагу, які його улюблені засоби, наскільки вони оригінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам’ятовуються, вражають, роблять неповторною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.

Що стосується роману І. Багряного «Тигролови», то тут можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського.

Із традиційних засобів автор часто вживає епітети, інколи навіть дуже нагромаджує їх. Наприклад, тайга у І. Багряного височенна, чотириярусна, буйна, непролазна, зачарована. І це тільки в одному реченні! Любить письменник і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщина, мов щітка; повалені дерева, мов велетні на полі бою; тиша, як у дивному храмі дивного бога тощо). Трапляються й метафори різних видів (сонце… ткало золоті прошви на білій скатертині; тюбетейки грубо перепрошували, виправдовуючись перед френчем), часті антитези (ударники і літуни, прокурори, розтратники, відповідальні відряженці і безвідповідальні рвачі). Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афористичні вислови та пісні (ні пари з уст; геройське діло не кожен зробить; козача кров; Бог не без милості, козак не без щастя; у сміливих завжди щастя є). Вжито також елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення. Синтаксис різноманітний — від серії коротких односкладних речень до складних конструкцій на кільканадцять рядків. Постійно трапляються детально виписані пейзажі, інтер’єри. Скрізь присутній майже іронічний підтекст. Але є й те, що належить до творчих знахідок Багряного. Оригінальний початок у формі казки — настільки фантастично страшної, наскільки й правдивої. Письменник використовує антитезу не лише на словесному рівні, а й на образному. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. І все це під загальною назвою «соціалістіческоє отечество». Дві України — справжня, стероризована й сплюндрована, та ідилічна, патріархальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Хоч інколи письменник буває багатослівним і декларативним, чимало його образів виростають до символів. Наприклад, поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри в клітках — доля головного героя. Навіть прізвища тут не прості, а старовинні козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

І. Багряний — не безсторонній оповідач. Скрізь у романі відчувається біль автора за свій нещасний народ і гнів на тих, хто занапастив його долю. Це помітно і в патетиці висловів, і в іронічній транскрипції російських слів (дєло слави, дєло честі, доблесті і геройства; експрес, которий возіт дрова і лєс; соціалістіческоє отечество; ви умерлі, но дєло ваше живьот!). Поряд із «золотими арабесками» автор вживає просторічні, навіть лайливі слова.

Отже, завдяки художній майстерності письменника ми маємо й енциклопедію життя українців Далекого Сходу, і багатопроблемний політичний роман, і чудову пригодницьку книжку зі щасливим, майже фантастичним кінцем, і твір, що дає читачеві естетичну насолоду.

Дослідження учнів.

Гнівний осуд тоталітарного режиму в романі І. Багряного «Тигролови»

Тоталітарний режим, сталінщина, радянська імперія. Для молодого покоління ці слова вже належать до архаїзмів, історичного минулого. Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», серед яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛаг. Пригадаймо майстерно зображений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та пасажирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами. ніби разок блискучих коралів».

У салон-вагоні «на сніжно-білих столиках у такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, коньяк, і лікери, і золо-товерхові портвейни. Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопадливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта. «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор.

І це тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, надривається від непосильної праці на «ударних будовах» — каторгах, як-от місто Комсомольськ чи Байкало-Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж коліями мчать поїзди-дракони зі своїми жертвами-в’язнями в череві, а «крізь заґратовані діри» дивляться «тоскно грона мерехтливих очей» людей, відірваних від рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й херсонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «вороги» — вчені, вчителі, селяни і робітники. Григорій Многогрішний, один з таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстокого вчинку щодо майора ОГПУ — НКВС: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВС Мед-вина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та стражданнях людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв. і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний, і не схильний вдаватися у дрібниці». Такі, як честь і саме життя в’язнів. Медвин не марнує часу: у поїзді, їдучи на нову високу посаду, п’є вино і студіює промову вождя. Цитатами з неї про «бдітєльность» можна прикрити будь-який свій злочин, тортури й знущання беззахисних арештованих. Добитися повної влади над тілом і душею в’язня, змусити його падати на коліна, просити й благати — ось кредо цього служаки. Та очі цих замучених все життя переслідували його, не давали спати. Гине Медвин як боягуз від справедливої помсти Многогрішного.

Разом з вождем згинула і система тоталітаризму. Наш народ невпинно рухається шляхом до демократії. Але ні-ні, та й чується зітхання за «твердою рукою». Ці люди забувають, що народові ота «тверда рука» обійшлася мільйонами життів і невимовними стражданнями.

Своїм гнівним осудом тоталітарної системи І. Багряний застерігає від помилок прийдешні покоління. Разом з тим письменник виражає глибоку віру в краще майбутнє свого народу, адже в нього завжди були і є такі лицарі духу, як Григорій Многогрішний.

Які гріхи спокутував Григорій Многогрішний?

Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. Тож які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому випав такий тернистий шлях? А гріхів, як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший гріх — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий символ невимовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страждав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами внутрішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого в героїко-романтичному плані, для української літератури новий. Ми захоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів ешелону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не просив, а тільки проклинав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напряму, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. …Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Згодом Григорій виявляє себе чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з дивовижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть в його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, однак уже не як вигнанець, а «як месник».

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збігаються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одруження та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непокірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка спокутує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, непослідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.

Доля України та українців за романом І. Багряного «Тигролови»

У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спогадах Григорія Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами широкими, як море, весною із жайворонками, солов’ями, зозулями, з веселими хлоп’ячими забавками на Трійцю та інші свята, з піснями матері й сестри, різдвяними колядками та щедрівками. Щоправда, тепер уже «садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло…» Тож Григорій і не хотів розповідати старій Сірчисі про таке лихо, яке звалилося на його рідний край, щоб вона любила предківську землю такою, якою пам’ятає.

Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринослав, Переяславка…» Григорій слухав матір, і йому було дивно приємно: «Така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!» От що робить з людьми воля!

Таке саме враження справила на Григорія і зустріч з іншими вихідцями з України — сім’єю Морозів: «А люди — ті самі. …Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулисті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси й вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування…»

І тут же, поряд, розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими»,— про Комсо-мольськ. Він говорив «.про колони виснажених арештантів на лютім морозі. Про безліч зтероризованого, на повільну смерть приреченого люду; а надто про силу-силенну «своїх людей» — земляків з далекої тієї України нещасливої. Про голод і цингу. Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських та катеринославських, та херсонських «куркулів», «державних злодіїв», суджених «за колоски», та й всяких «ворогів» — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку. Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби…»

Повертаючись додому на Різдво, мисливці натрапили на нові бараки для лісозаготівельників. Один з бараків — для репресованих. Григорій чує, як дівчата під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними й журливими, як чайчине ячіння, голосами українську пісню:

…Ой,куди ж, куди, куди
Я тепер попала,—
Замело й малі сліди
Там, де я ступала.
…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя,—
Я ж тепер пропала!

Серце головного героя наповнюється невимовною тугою і гнівом. Він не витримує й подумки звертається до неба: «Боже! Куди ж ти дивишся?!!» Ще гіркіші роздуми опановують Многогрішного, коли його разом із побратимом везе до Хабаровська поїзд — «експрес, которий возіт дрова і лєс»: «Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським. Ба, тими діалектами говорив весь цей «експрес», і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і розкидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей «експрес» ходив за маршрутом «Владивосток—Москва», але то була своїм мовним і пісенним фольклором та й всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил».

А ще «Бамлаги», «Сєвлаги», «Дальлаги». Уся країна — суцільний ГУЛаг (головне управління таборів). Одні ешелони мчать на схід з арештантами, інші з ними ж — на захід. Як при великому переселенні народів. Недаремно якась жінка у вагоні зітхала: «Боже-Боже!.. І що воно в світі робиться?! І де те людське пристановище наше? Га?!»»

Кожен намагався врятуватися, як міг. У ресторані Григорій зустрів двох дівчат — втомлених, бідно одягнених. Говорили вони між собою українською мовою. Йому «ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку: «Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті,— рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…»

Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду української нації. Очевидно, завданням системи було зробити так, щоб ніколи і ніяк не поставало «українське питання». «Малою Україною» на Далекому Сході письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні люди своєю працею. Але всю Україну не переселиш у глухий закуток, не обгородиш високим парканом і не закриєш на замок від ворогів і «друзів», за них гірших. Тому недаремно найбільшою мрією патріотів, таких, як Григорій Многогрішний, було повернутися в рідний край месником і визволителем.

Хай же виплеканий палким серцем письменника роман допоможе нам піднятися над негараздами сучасного життя й належно поцінувати нашу державність та незалежність. Бо хіба не для цього повернувся в Україну сьогодні І. Багряний — виразник українського оптимізму?

Про лицарську любов і дівоче серце (тема кохання в романі І. Багряного «Тигролови»)

Про кохання написано тисячі книг. Здавалося б, уже нічого нового про нього не скажеш. Але через неповторність людських характерів та особистостей воно кожного разу дає новий сюжет, нову небачену картину життя.

Так і в книзі І. Багряного «Тигролови». Випадково на життєвій дорозі зустрічаються юнак і дівчина. Він — її рятівник від лютого звіра, герой. Потім вона та її сім’я рятують хлопця. Обоє молоді, красиві, розумні, сміливі. І ніякого третього між ними, як це часто буває. Але дуже непросто складаються стосунки молодих людей. Григорій — освічений (інженер, авіаконструктор), досвідчений не лише в житті взагалі, а, мабуть, і в коханні. Ось його роздуми, як вчинити зі своєю любов’ю до Наталки: «Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше».

Вона ж — лісовичка. Суворе тайгове життя загартувало її характер, зробило гордою. Мати про неї говорить: «…і в кого тільки вдалась? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться».

Григорієві здавалось, що Наталка «навіть у голову собі не клала того, що з ним діялось. Вона — дитя ще не займаного спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання». Постійно кепкувала з хлопця, гостро й нетерпляче реагувала на вияви Григорієвих почуттів. Ніби боялася розслабитися, поступитися в чомусь чоловікові (бо в усьому іншому, особливо на полюванні,— не поступалася).

Проте дівчина таємно піклувалася про Григорія. То послала свого собаку, коли той ледь не заблукав, полюючи на рябців. То приїхала сама аж на схили Сіхоте-Аліня: «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — тож гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама… сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалася до нього, уникала зустрічатися поглядами». Іншим разом врятувала від снігової заметілі й диких звірів, ледь не заблукавши з ним і сама. Але образилася за мимовільний Григоріїв поцілунок, коли вона спала. Григорій дуже переживав тоді, не йшов до табору, аж поки не почув веселий сміх цієї «химерної» дівчини.

Григорій, закохавшись у Наталку, милувався нею «(Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною)». Як міг хлопець боровся зі своїм почуттям. Тікав у ліс, занурювався в річку, стояв під водоспадом. Бо «з його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його вислідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох».

Але кохання не покидало його. І розум підкорився серцю. Один з розділів роману так і називається — «Заколот і капітуляція». Григорій терпів, але коли б йому запропонував хто покинути все і піти, навряд чи зміг би й чи схотів би, бо «він був щасливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже не досяжне для розуму щастя. І розум капітулював».

Це щастя і спокій зникли в одну мить, коли сталося несподіване. Вперше, мабуть, у житті Сірковий мисливський намет пограбували. За деякими прикметами Григорій Многогрішний дізнався, що в тайзі перебуває його запеклий ворог, слідчий Медвин, якому він поклявся помститися й за себе, й за тисячі замучених ним людей. Акт справедливої помсти відбувся. А цей вчинок поклав край всьому: «Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій, все…»

Першим, що побачив юнак після цього, були… очі закоханої Наталки. Мусив пояснювати свій вчинок, розказувати свою страшну таємницю арештанта й втікача. Дівчина серцем повірила, що Григорій вчинив справедливо, що інакше не можна було, але не могла змиритися з розлукою. Вона переборола свою дівочу сором’язливість і виказала разом усе, що так довго приховувала: «…враз нагло раптом припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».

Бачачи неминучість розлуки, Наталка зібрала всю свою мужність і гордість, віддала Григорієві власний вінчестер, порадила, куди йти, і пішла зі слізьми геть.

Григорій рушив до кордону, змагаючись із самим собою: зайти чи не зайти попрощатися із сім’єю, яка замінила йому рідну? Зайти — наразити на небезпеку себе і їх, травмувати ще раз серце коханої; не зайти — навіки образити близьких людей. Благородне серце Григорія обирає небезпечніше, але людяніше. Він цілу ніч ішов і, нарешті, став на порозі Сіркової хати, де панувала гнітюча мовчанка, як після якоїсь непоправної втрати. Мати аж заплакала, а батько й Грицько зраділи, що не розчарувалися у своєму другові.

Наталка ж вийшла до хатини, потім ввійшла одягнена як на полювання. Стала проти Григорія і мить дивилася йому у вічі з мукою, із запитанням. І, знайшовши там відповідь — любов, взяла коханого за руку й опустилася перед враженими батьками навколішки для благословіння.

Батько суворо подивився на юнака, але дівчина не дала йому сказати: «Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. …Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою. Я не знала, а сьогодні — я бачу, тепер я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!»

Старий Сірко бачив, що тут уже нічого не вдієш — його кров заговорила. А Григорій, розуміючи, до чого може дійти, «мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього».

Чому ж юнак тяжко голову похилив, «як під сокиру»? Мабуть, розумів, на яку жертву йде кохана, нехтуючи власною безпекою та благополуччям.

Закінчується ця історія щасливо. Молодята, благословенні батьками, завдяки своїй сміливості й винахідливості успішно переходять кордон й опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю почуттям, так довго стримуваним: «І дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Наталочка аж шаліла «в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.— Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» Дівчина готова йти за своїм коханим на будь-яку небезпеку, на будь-які випробування, навіть на смерть. Наталку та її обранця зв’язало справжнє щире кохання, основане не тільки на палких почуттях, а й на спорідненості двох сміливих душ.

Ми не знаємо, як складеться доля героїв у подальшому житті, але віримо, що такі люди, як вони, зуміють зберегти свою любов.

Природа і людина в романі І. Багряного «Тигролови»

Природа — то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала людині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г. Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом, невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І. Багряного «Тигролови» пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він з напівгумористичної легенди про те, як Господь створив цей дивовижний край: «Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, де що приходилось.

І прийшов він аж у той край, що грець його й зна, де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього у мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так він узяв та й висипав геть з мішка усе тут.— Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!»

Детально, зі знанням справи описує І. Багряний чотирьох’ярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв.

З любов’ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Ось «на поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них». Там козеня знайомиться з жабою, а ще далі — зустріч з дивною гадюкою, що рятувала своїх дитинчат у власній пащі. Найзахопливіші розповіді — про володаря уссурійських нетрів — тигра, про бій ізюбрів, полювання та риболовлю.

Природа у письменника завжди жива, одухотворена: «Перед хатою цвітуть гвоздики: насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишалися, заквітчані».

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник паутів — страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Або змальовує таку картину: «Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь нагло розітнувся дикий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь. Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно. Закричав спросоння глухар. Зрадливі звуки, притаєні шелести. Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору». Читачеві стає ясно, що виживатиме тут сильніший.

І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали «золотим Ельдорадо». Дійсно, багата земля, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав’язали нову суспільну систему й загубили всі здобутки. Так розпалася «Сіркова держава», і тільки її залишки ховалися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока можновладців.

Таким чином, природа в романі «Тигролови» також є одним з головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

Колективна робота.

Огляд ілюстрацій, відеоматеріалів, інсценівок, підготовлених художниками, сценаристами та акторами.

Висновки учня-«аналітика».

(Учень говорить про цікавість, пізнавальність виступів, глибину досліджень, самостійність, форму презентації і т. ін.)

ІІІ. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Рефлексія».

— Що вдалося в реалізації проекту, а що ні чи не зовсім?

— Що здалося найцікавішим? Який вид роботи був найпродуктивнішим?

— Що ви «здобули» для себе в пізнавальному, моральному, естетичному плані, для розвитку власних умінь та навичок?

ІV. Домашнє завдання

Підготуватися до контрольної роботи (тестування).

 

УРОК № 35 Тема. І. Багряний. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення, українська література 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.