• Гороскоп 2016

УРОК № 3 Тема. Життєвий і творчий шлях І. С. Нечуя-Левицького. Творчість письменника — новий імпульс розвитку української літератури, українська література 10 клас

УРОК № 3 Тема. Життєвий і творчий шлях І. С. Нечуя-Левицького. Творчість письменника — новий імпульс розвитку української літератури, українська література 10 клас

Мета: викликати в учнів інтерес до вивчення життя і творчості письменника, допомогти усвідомити їх значення для розвитку української літератури; розвивати навички сприйняття інформації на слух, виділення головного; вміння висловлювати власні судження та обґрунтовувати їх; виховувати почуття пошани до письменника, до духовних цінностей, які він утверджує.

Обладнання: портрет письменника, ілюстрації до його біографії, книжкова виставка різних видань його творів, репродукція картини «Українська ніч» А. Куїнджі, аудіозапис «Апасіонати» Людвіга ван Бетховена.

Теорія літератури: роди й жанри літератури, реалізм.

Хід уроку № 3 Тема. Життєвий і творчий шлях І. С. Нечуя-Левицького. Творчість письменника — новий імпульс розвитку української літератури, українська література 10 клас

I. Мотивація навчальної діяльності школярів

Вступне слово вчителя.

«Реальна (реалістична) література повинна бути дзеркалом, в якому б одсвічувалась правдива жизнь … обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю»,— писав Іван Семенович Нечуй-Левицький, видатний український письменник, який усе життя присвятив отій «вищій ідеї» українства. Його твори славили і лаяли, над ними сміялися і плакали, вони пережили багато поколінь, не втратили своєї актуальності й донині.

Про цю яскраву зірку на небосхилі української літератури ми будемо говорити на сьогоднішньому уроці.

ІІ. Оголошення теми й мети уроку

ІІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Завдання учням.

1) З’ясуйте, у якому контексті згадувалося ім’я І. Нечуя-Левицького на попередніх уроках.

2) Розкажіть про додаткові відомості, які вдалося знайти щодо періодичних видань 70-90-х років ХІХ ст. (Див. додаток до уроку № 3.)

IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

Міні-лекція учителя з елементами бесіди.

(У ході лекції вчитель демонструє ілюстративні матеріали.)

Можливо, не зовсім етично порівнювати статки вчителя й священослужителя, але в другій половині ХІХ ст. життя останніх було значно кращим і більш забезпеченим. Іван Семенович Левицький, який народився 1838 року в містечку Стеблеві Канівського повіту на Київщині в родині священика, мав би продовжити сімейну традицію. Навіть пройшов для цього довгий та важкий шлях — Богуславське духовне училище, Київську духовну семінарію, нарешті, Київську духовну академію. І… став учителем. Викладав російську словесність у Полтаві, в Каліші та Седлеці (в Польщі).

Але своє покликання вбачав у літературній праці, про яку він ні з ким не говорив, навіть із товаришами, що жили з ним на одній квартирі. Не знав про це й батько письменника, та й згодом так і не дізнався, хоч перші повісті Івана було надруковано в «Правді» ще за батькового життя.

Звідки ж у Левицького така тяга до літератури, така любов до художнього слова, знання українських народних звичаїв, українського характеру? Мабуть, із дитинства, зі своєї родини. Батько Івана, Семен Степанович, сільський священик, був освіченою людиною, цікавився українською літературою і народною творчістю. На власні кошти він збудував приміщення для громадської крамниці й організував школу для селянських дітей, але поміщик-шляхтич закрив її.

Свої проповіді отець Семен виголошував українською мовою, однак у духовній академії це не схвалювали. Батько письменника любив розповідати про героїчне минуле українців.

Мати Ганна Лук’янівна була весела, «говорюча і співуча» жінка, на руках якої трималося все господарство. За роботою мати часто співала українські пісні. Зворушливо читала дітям про життя святих, розповідала народні казки.

Сім’я спершу жила в тісному приміщенні, через що діти спали в кухні на підлозі, поруч зі своєю нянькою бабою Мотрею — далекою материною родичкою.

Вона знала безліч казок та пісень, оповідала і співала їх дітям, водила Івана із собою по весіллях та хрестинах. Пісні, що їх співали баба Мотря й дівчата на кухні за роботою, він вивчив напам’ять.

Далі була наука — важка й незрозуміла навіть для тямущої дитини. Потім у повісті «Причепа» письменник розповість, як важко було героєві твору Якиму Лемішці зрозуміти оті склади: тма, мна, здо, тло, оті псалми, писані незрозумілою мовою. «Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі. Сліпає Якимко по часословці: «Вскую шаташася язици», а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики.»

В автобіографії Левицький писав, що в Богуславському духовному училищі («бурсі») «наука була суха, мертва та абстрактна». Хто з учнів розмовляв українською, тому вішали таблички «за мужичі слова», «за сквєрнословіє». Дітей часто карали різками, забороняли читати художню літературу. Навчання в семінарії мало чим відрізнялося від того, що було в бурсі. Єдине що — можливість купувати в крамницях художню літературу та читати її.

Зовсім непривабливим, насиченим антиукраїнськими настроями було й навчання в духовній академії. Здобувши звання магістра богословія, Левицький робить мужній громадянський крок — відмовляється від вигідної посади й чину на користь учительства. І віддається таємній пристрасті до літературної праці. Оскільки українська мова була забороненою, друкувати свої твори Левицькому довелося за межами царської Росії — в Галичині. Перша його повість «Дві московки» побачила світ 1868 року у львівському журналі «Правда».

«Я знав, що мені не вдержатись в духовній семінарії, як я буду писати по-українські,— зазначав письменник в автобіографії.— Треба було з неї виїхати заздалегідь. В той час виїхали в Польщу два професори академії. багато моїх товаришів. Я й собі попросився на місце учителя гімназії».

Роки педагогічної діяльності в Каліші й Седлеці були для Нечуя-Левицького періодом творчого піднесення. Він написав твори «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», «Запорожці», перший варіант повісті «Микола Джеря». Подорож до Швейцарії збагатила митця новими враженнями.

Після семирічного вчителювання в містах Польщі Левицький переїжджає в Молдову, влаштовується на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Іван Семенович щиро віддається педагогічній праці й разом із тим створює свої кращі художні полотна: «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Баба Палажка та баба Параска», «Старосвітські батюшки й матушки», «Чортяча спокуса» та ін.

Громадська й літературна діяльність Левицького була не до вподоби начальству, за вчителем-українолюбом встановлюють негласний жандармський нагляд. Це, а також стан здоров’я змушують письменника піти у відставку. Він їде до Києва, де займається літературною працею, пише історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», повісті «Пропащі», «Над Чорним морем», «Навіжена», «Поміж ворогами», «Не той став», «На гастролях в Микитянах», оповідання «Афонський пройдисвіт», п’єси, нариси, літературно-критичні статті.

Підписувався митець спочатку І. Нечуй, потім І. Нечуй-Левицький.

Іван Семенович був добрим знавцем живопису й музики. Сам добре грав на роялі, захоплювався концертною музикою М. Лисенка, Л. ван Бетховена (учні прослуховують в аудіозапису улюблений музичний твір письменника — «Апасіонату»).

Письменника вражала гра акторів трупи М. Садовського. Сам він малював (у музеї Стеблева є картина І. Нечуя-Левицького).

(Демонструється репродукція улюбленої картини митця — «Українська ніч» А. Куїнджі.)

І. Нечуй-Левицький щоліта виїжджав у рідні місця, спілкувався з людьми, вивчав їх життя. Охоче допомагав письменникам-початківцям. Саме він дав путівку в життя літературним творам Бориса Грінченка.

На вісімдесятому році митця не стало.

На батьківщині І. Нечуя-Левицького, в Стеблеві, відкрито його меморіальний музей. Здійснено десятитомне видання творів письменника, окремі з них постійно перевидаються й стали хрестоматійними, а це — найвища ознака популярності.

— Чи відзначили ви щось незвичайне в біографії письменника? Що саме?

— Які риси характеру І. Нечуя-Левицького ви б назвали основними? (Патріотизм, працьовитість, рішучість, мужність, активна громадянська позиція, всебічна мистецька обдарованість тощо.)

V. Закріплення знань, умінь та навичок

1. Бесіда.

— Прокоментуйте уривок із повісті І. Нечуя-Левицького «Над чорним морем».

Учителя гімназії Віктора Комашка директор, незадоволений його громадською діяльністю, звільняє з роботи й висловлює своє зауваження: «Ви прочитали в однім класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в наші і галицькі журнали. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море. Якби вас ненавиділи, це був би добрий знак для вас, ми б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні».

— Чи можуть бути ці рядки І. Нечуя-Левицького автобіографічними? До якого періоду життя вони могли б відноситися?

— Які цікаві деталі можна відзначити щодо навчання, а також учителів того часу? (Вважалося нормальним, якщо учні ненавидять учителів.)

2. Робота з таблицею.

• Розгляньте (або складіть) таблицю, яка б відображала жанрово-тематичну різноманітність творчості І. Нечуя-Левицького.

Тематика творів Приклади
Селянська Повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»; оповідання «Баба Параска та баба Палажка»
Життя інтелігенції, духовенства Повісті «Причепа», «Старосвітські батюшки та матушки»; роман «Хмари»; комедія «Кожум’яка»; оповідання «Афонський пройдисвіт»
Історичні твори Драма «Маруся Богуславка»; романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»
Етнографічні розвідки «Світогляд українського народу від давнини до сучасності»
Літературно-критичні статті «Сьогочасне літературне прямування»; «Українство на літературних позвах з Московщиною»

 

VІ. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

• Продовжіть речення.

«І. С. Нечуя-Левицького я уявляю собі…»

«Для нас було б повчальним…»

«Мене вразило…»

VІІ. Домашнє завдання

Знати біографію письменника, назви його основних творів. Прочитати половину повісті «Кайдашева сім’я», вміти переказувати й коментувати основні епізоди (І—ІV розділи).

Індивідуальне завдання: підготувати інсценівку «Розмова Карпа й Лавріна про дівчат».

Додаток до уроку № 3

Оскільки на Східній Україні українські періодичні видання не дозволялися царизмом, а в Галичині демократичні органи виходили з великими перервами, зазнаючи постійних конфіскацій і матеріальної скрути, передові письменники, критики, публіцисти, зважаючи на обставини, використовували ті можливості, що їм надавалися в найвпливовіших ліберально-буржуазних журналах і часописах, які, у свою чергу, в інтересах піднесення власного авторитету, були зацікавлені в їхній участі.

Одним із найстаріших органів такого типу був журнал «Правда». Він почав виходити 1867 року у Львові як суспільно-політичний і літературний орган народовців. Зі значними перервами «Правда» проіснувала тридцять років, до 1897-го включно.

Очолювали журнал у різний час різні люди, на змісті його інколи відбивалися суперечні тенденції суспільної і літературної думки. Серед діячів, близьких до керівництва журналу, як, до речі, і загалом серед народовців, були й такі, що тією чи іншою мірою розходилися в поглядах з ідеологами народовського руху.

Перший період існування «Правди» охоплює 1867-1870 рр. Офіційним редактором журналу спочатку був Л. Лукашевич, а потім А. Вахнянин — один із консервативних діячів у ранньому народовському русі. Та найбільше в ті роки — ідеологічно і матеріально — « Правда» залежала від П. Куліша. З номера в номер друкувалися в «Правді» його публіцистичні праці, художні твори або ж статті про нього.

Об’єднати навколо себе прогресивні сили української культури, науки, літератури — це завдання в умовах другої половини 90-х років виконував журнал «Житє і слово», що виходив під керівництвом I. Франка, хоч юридично видавцем вважалася його дружина Ольга Франко. «Взагалі видно,— зазначав М. Павлик у листі до М. Драгоманова 15 березня 1893 року,— що багато писателів з України раді би не писати в «Правді» і навіть у «Зорі», та нема їм куди йти. От-тим-то дуже добре було би, якби Фр[анко] зложив літ[ературно]-наукову газету…» («Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом», т. 7, Чернівці, 1911, с. 183.)

Десь із середини 1893 року I. Франко розпочав активну підготовку до видання журналу і звернувся до багатьох діячів української культури з проханням взяти участь у ньому. На це з радістю відгукнулися М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, М. Драгоманов, А. Кримський та ін. Крім згаданих діячів, у журналі співробітничали М. Павлик, О. Терлецький, В. Гнатюк, М. Вороний, Уляна Кравченко, О. Маковей, М. Старицький, В. Щурат, Л. Василевський, Б. Грінченко та ін. Хоч журнал проіснував неповних чотири роки (1894-1897), у його діяльності виразно помітно два досить відмінні періоди.

Перші два роки, коли ще виходив «Народ», журнал «Житє і слово» видавався (раз на два місяці) як суто науковий вісник з питань літератури, історії і фольклору.

Виступів з актуальних суспільних питань сучасності, гострих полемічних статей політичного змісту в ранньому «Житі і слові» майже не було. Переважали статті, публікації наукового і науково-популярного характеру, як правило, на теми історичні й історико-літературні, фольклорні; певне місце надавалося літературній критиці, художнім творам.

Таким журнал був перші два роки, а потім змінив свій профіль, ставши передусім органом суспільно-політичним і суспільно-літературним.

Недивлячись на це, значення раннього «Житя і слова» було велике; воно полягало в поширенні засад матеріалістичного світосприймання в різних сферах культури, науки, ідей демократичного просвітительства, в рішучому осуді ідеалістичних теорій, войовничої реакції і сервілізму (рабської психології); не говорячи вже про значення численних винятково цінних публікацій.

Підкреслювалася вірність революційним традиціям 50-60-х років, підносилась вага їх за сучасних умов. Велике значення мали з цього погляду, зокрема, статті П. Грабовського («Микола Гаврилович Чернишевський», «Михайло Ларіо-нович Михайлов» — 1895, т. 4; «Слівце на слівце» — 1895, т. 3). Саме в журналі «Житє і слово» прозвучали знаменні слова про М. Чернишевського в статті його послідовника П. Грабовського, тоді політичного в’язня з далекого Вілюйська.

Час від часу в журналі розповідалося про героїчну діяльність революціонерів наступних десятиліть — про трагічну загибель Н. Сигиди, про мужню боротьбу й страждання на засланні П. Грабовського, про інших політичних бійців нового революційного часу.

Центральне місце в журналі посідали матеріали про художню літературу і фольклор. Уже в самій назві відбито провідну програмну настанову: слово і життя нерозривно зв’язані між собою; слово повинне служити життю, відображати його сміливо і правдиво.

У січні 1880 року почав своє існування двотижневий журнал «Зоря» («Письмо літературно-наукове для руських родин»),— одне з найпопулярніших періодичних видань на Україні 80-90-х років. «Зоря» виходила до 1897 р. включно. Протягом вісімнадцяти років у журналі відбувались певні, часом значні, зміни, але загальний напрям видання не виходив за межі ліберально-народовської орієнтації. Звичайно, не в усі періоди «Зоря» мала однакову суспільну і літературну вагу.

Перший номер журналу відкрився невиразним віршем-привітанням «До Зорі» I. Грабовича. Подібними віршами про тугу і смуток, любов і розлуку заповнені всі номери ранньої «Зорі». Друковані в журналі прозові твори присвячені переважно історичним темам, висвітлюваним у рутенсько-сентиментальному дусі («Галь-шка, княгиня Острозька», історичне оповідання I. Шараневича; «Марія, княжна руска», повість історична з початку XII ст. Є. Грушкевича та ін.). Помітне місце в журналі відводилось творам із життя галицького міщанства, з невибагливими, в тому числі пригодницькими чи інтимними сюжетами («Пригода старого жениха», гумористична «повістка» О. Торонського, «Клопоти «скінченого» академіка» К. Бобикевича, «Заклята темниця» I. Грабовича та ін.).

Редакція «Зорі» не дуже дбала про друкування творів з народного життя, посилаючись на те, що «многі читателі «Зорі» домагаються повістей більше зі світа вищого, або гумористичних». Про що б не писалося, повчала «Зоря», «по можності повинна переважати сторона ідеальна», «світлі прояви нашого життя».

Вміщувані в журналі публікації й студії на фольклорно-етнографічні теми чи матеріали з історії, як правило, мали архаїчний характер. Публіцистика журналу позначена тим же релігійним моралізаторством (особливо «З записок подорожніх» М. Подолинського). У перші роки в «Зорі» майже не було матеріалів зі Східної України, за винятком кількох передруків творів письменників першої половини XIX ст. Тільки з 1882 року з’являються інколи дописи про літературне життя на Східній Україні та окремі переклади творів І. Тургенєва і М. Гоголя.

(З кн. «Історія української літератури»)

 

УРОК № 3 Тема. Життєвий і творчий шлях І. С. Нечуя-Левицького. Творчість письменника — новий імпульс розвитку української літератури, українська література 10 клас

Повернутися на сторінку Конспекти української літератури. 10 клас

Комментарии закрыты.