Урок № 15 Тема. М. Вінграновський. «Первінка», українська література 6 клас

Урок № 15 Тема. М. Вінграновський. «Первінка», українська література 6 клас

Мета: ознайомити учнів із позапрограмними творами письменника, викликати до них інтерес, прагнення до самостійного читання; розвивати навички вибору художньої літератури для читання, переказу прочитаного та висловлення власної думки про нього; виховувати любов до книги, гуманізм.

Обладнання: портрет письменника, збірка творів «Первінка», ілюстрації до неї, читацькі щоденники.

Теорія літератури: художній твір, література і дійсність.

Хід уроку № 15 Тема. М. Вінграновський. «Первінка», українська література 6 клас

I. Повідомлення теми й мети уроку

II. Мотивація навчальної діяльності школярів

III. Актуалізація опорних знань учнів

Перевірка домашнього завдання.

1) Прослуховування усного твору «Моя улюблена тварина».

2) Огляд фотоматеріалів, ілюстрацій.

3) Висловлення суджень про літературу і дійсність, літературу та інші види мистецтва.

IV. Основний зміст роботи

1. Слово вчителя.

Під час Другої світової війни Микола Вінграновський був іще дитиною. Але враження про воєнне лихоліття-розруху, голод, очікування батька з фронту, важку працю на відбудові господарства залишилися на все життя. Страждали не лише люди, а й тварини, що були поруч. Часто вони ж і допомагали, підтримували, як, наприклад, корова-годувальниця, вірний Собака з повісті М. Вінграновського «Первінка».

2. Евристична бесіда, виконання завдань.

1) Так про кого ж повість «Первінка» — про людей чи про тварин?

2) Що ви дізналися нового з історії?

3) Які поняття вам не зовсім зрозумілі?

4) Чому мати доручила своєму малолітньому синові таку відповідальну й важку справу — купити корову і привести її з містечка в село?

5) На Миколці, як і на багатьох інших людях був поганий одяг, дране саморобне взуття. А на узбіччі дороги лежало багато нечистого доброго одягу. Чому його не брали?

6) Уявіть, що ви самі йдете вночі дорогою з базару додому (такою, якою ішов герой повісті). Опишіть свої почуття й переживання.

7) Як ви думаєте, чи був родичем Миколчиній сім’ї дід Ря-тушняк? Як пояснити ставлення до хлопця Марії?

8) Чому Собака пристав до хлопчика з коровою, хоч навкруги було багато їжі? Як він зреагував на появу Миколчиного батька, недивлячись на те, що ніколи його не бачив?

9) Яку таємницю зберігав дід Рятушняк усю війну, сам, напевно, голодуючи?

10) Як змінився настрій селян, жінок-удів, коли вони почали носити зерно?

11) Прокоментуйте діалоги колгоспників із лейтенантом та генералом. Про що вони свідчать?

12) За допомогою «усного малювання» покажіть, як селяни орали літаком.

3. Робота над характеристикою головного героя повісті М. Вінграновського «Первінка».

— Доведіть за допомогою висловів із тексту, що Миколка має зазначені риси характеру. (Учні заповнюють таблицю.)

Риси характеру Цитати (або їх переказ)
відповідальний йому доручили купити корову
сміливий пішов сам за 12 км до містечка, повертався вночі по страшній дорозі, ночував у степу
розсудливий взяв каміння од собак
добрий турбувався про матір, корову, не прогнав Собаку
працьовитий рвав щавель, годував корову
чуйний переживав за свою родину, за батька, що був на фронті
обережний не брав речей, які могли бути заміновані
спостережливий під час повітряного бою сховався у воронці
досвідчений добре знав за прикметами довгу дорогу додому

 

4. Гра «уяви ситуацію».

1) У Миколки вкрали на базарі гроші (або він їх загубив).

2) Миколці для купівлі корови трішки не вистачило грошей.

3) Миколку й корову оточила зграя здичавілих собак.

4) У селі не стало хат із солом’яною покрівлею і Первінку нічим було годувати.

5) Собака став тягати курей у сусідів.

6) Генерал поряд не проїжджав, а лейтенант сказав, що це зерно крадене й хотів його відібрати у селян.

7) Син діда Рятушняка не прилетів на літаку, а прийшов з поїзда.

Опишіть, як би, на вашу думку, діяли герої твору, а як особисто ви.

5. Робота над складанням схеми.

Завдання: заповнити схему стосунків героїв.

ukrainska_literatura_6_klas_19

V. Домашнє завдання

Скласти уявний діалог з Миколкою або написати твір-мініатюру «Чи хотів би я мати такого друга, як Миколка?».

VI. Підсумок

Додаток до уроку 15

Первінка
(Скорочено)

Ішов останній рік війни. У напівзгорілій хаті жила селянська родина: жінка Марія та її троє дітей. Найстарший з них — Миколка — мав усього років дванадцять.

Голодно було в їхній оселі, проте Марія ті гроші, що присилав з фронту її чоловік Максим Миколайович, не витрачала, сподіваючись купити корову. Назбирала вже двісті тисяч, але наприкінці війни гроші були дуже знецінені: буханець хліба на базарі коштував від тридцяти до п’ятдесяти карбованців.

Марія хворіла і не могла сама піти на базар, тому купити корову мусила доручити Миколці. Зі схованими за пазухою грошима хлопець прийшов у напівзруйноване містечко. Була провесна.

Тим часом ішлося на післяобіддя, базар знелюднів, і корів лишилося іще менше, ніж було.

Миколка полічив — чотири корови.

Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й не мав, почав наслухати — скільки за неї правлять і скільки дають…

Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м’яти коров’яче вим’я, боки, шию.

— І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік власника корови.

— Так як на добру пашу, то до двох відер.

— А скільки ж ви за неї? — поспитала жінка.

— Та так, за чотириста — то можна було б і віддати. Чотириста тисяч! Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі.

Лишилося три корови, і Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.

Але дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була геть-чисто чорненька,— півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я під нею було, як маленьке яблучко,— ну просто тобі і не корова, і не коза! Продавала корову така сама й тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті, та на ногах — одна чуня, а друга калоша, прив’язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, налигач і хворостину.

Так вони й трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.

Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотів:

— Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози — чи то від вітру, чи хтозна від чого.

Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:

— Віддаю за сто п’ятдесят.

— А вона хоч доїться?

— Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші. — Аж тепер тіточка повернула голову в Миколчин бік — хто ж це її все-таки питає?

Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано оглянулася навколо.

— Тьотю,— Миколка виступив із-за корови,— мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не рано ж.

І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками відлічив усі сто п’ятдесят тисяч — кожні п’ятдесят тисяч мати перев’язала йому мотузочком, так що три рази по п’ятдесят — і корова твоя! Ще й п’ятдесят у запасі!

— Нате!

— А звідки ти будеш, що тебе самого оце послали?

— Та я тут недалеко, із Кумарів, може чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі!

Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.

Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя.

Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:

— А як тебе звати?

Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось.

— Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж ти її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала.— І тіточка віддала Миколці налигача, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.

— Буду йти, бо мені з нею і смеркне.— І, як тільки Миколка взяв налигача, корівка слухняно потопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.

Вони відійшли далеченько й вже здалеченька оглянулись: тіточка стояла на тому самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.

— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?

— Первінкою звати її, синочку! Первінкою.

Містечко пройшли спокійно. Даремно Миколка понабирав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.

Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена, і йти було ще так-сяк. Але як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом’яли, подушили землю, що йти було неможливо.

Миколка ступав крок, чуня лишалася в болоті, і доки він висмикував цю, засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.

А тут звечоріло просто на очах, і почало ввижатися, наче у покинутих німцями танках і машинах хтось є.

Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали.

Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.

Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.

І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.

Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром, з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.

Пахло якимись ліками та горілою шерстю.

Смеркало. Смеркало й смеркало.

Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці і йшов у валянках по болоті. Попереду замаячив горб із кам’яним давнім хрестом. Цей горб із кам’яним хрестом мав означати Ми-колці половину дороги.

На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло.

Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими, ось-ось наче загуркочуть і застріляють.

Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не спить і думає: де ж це він?

Але ось і половина дороги.

Навіть при місяці видно у кам’яному хресті дірки від куль, але що се? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!

По Миколчиній спині сипнуло морозом: ішов уранці на базар — ліжка не було. Хто ж це його поставив за день?

Миколка пильно почав придивлятися до машин, до «тигра», що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка — ніде нікого.

Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, що аж холодна.

Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці.

«Дай,— подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати».

Миколка похукав у руки, прив’язав Первінку до ліжка і пішов до «тигра», бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому «тигрові» увігнатися в такі добрячі будяки!

Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками: під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно.

Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.

— Оце з’їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.

Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилася на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув.

Коли Миколка прокинувся, був уже білий день. Хлопчик з коровою поспішав додому, але тут з’явилися наші і німецькі літаки. Спалахнув повітряний бій. Миколка з Первінкою сховалися у великій воронці від бомби. Як тільки бій закінчився і літаки щезли, наші подорожні попрямували додому. З-під землі вже пробивався щавель. Голодний Миколка поїв його сам, погодував ним Первінку й набрав повну пазуху. До них пристав здоровенний бездомний пес, який супроводжував їх до самого дому. Оскільки він був уже не молодий, Миколка дав йому ім’я — Собака.

Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка пізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.

— Діду! — крикнув Миколка.— Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!

— Де ж ти був цілий Божий день і ніч?

— Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!

Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим’я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:

— І скільки ж ти за неї дав?

— Сто п’ятдесят тисяч. А були й по чотириста!

— Ну, то чого ж,— сказав дід.— Тоді вона, може, цих грошей і стоїть. Ходім додому, там мати місця собі не знайде.

— Батька часом нема?

— Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже їдуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,— сказав дід.

— Діду, а може, батько додому і не прийде?

— Як-то не прийде?

— Ну, вб’ють його німці, та й усе.

— Не вб’ють. О, а звідки оцей козарлюга? — дід побачив собаку.

— Та причепився по дорозі вночі. Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!

Дід узяв листочок, пожував і спитав:

— Де?

— А ось у ярку.

— У якому? У цьому ярку?

— Тільки отам оно під тим боком.

— Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але може, воно й на краще.

Підходили до Миколчиної напівзгорілої хати.

— Діду, ведіть Первінку у сарай, а я зараз! — прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.

Вкрита батьковим давнім піджаком мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.

— Мамо! — крикнув Миколка.

Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.

— Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повів! Первінкою звати.

Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.

Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата і сестрички і в один голос залепетали:

— Наш Миколка корову купив! Наш Миколка корову купив!

— Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч.

— Так ти що — і ночував у степу?

— Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п’ятдесят тисяч зайвих лишилося, і дивись, якого я щавлю нарвав! У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!

— А ти ж хоч їв що-небудь?

— Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзинами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щавлем ми вже не пропадемо!

— А яка ж вона з себе? — тихо спитала в Миколи мати.

— Чорненька. На весь базар вона одна така тільки і була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б’ється.

Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав гроші.

…Зайшов дід Рятушняк.

— З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!

— Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.

— Здоїмо-то, здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми годувати будемо?

— Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.

— Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то нехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.

— А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала стиха мати.

— Буде їсти, ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю,— ще й дякуватиме, як на Великдень.

Минали дні, і Первінка з’їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.

Хату діда Рятушняка Первінка з’їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти — лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.

Її навіть не хотіли вже й миші.

Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:

— Дивись, ще й висівками трушу! — Дід висипав у тазик жменю висівок.— Їж на здоров’я. А пахне як, сам би їв!

Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.

Миколка сів навпроти Первінки і слухав голос молока. Таким щасливим Миколка ще не був ніколи — тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.

З порога сарая Собака, і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не міг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір’ю.

— Діду!

— Га?

— От і нема вже й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?

— А Пухленкова?

— Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоботаря. Нема вже у нашому ряду жодної.

— Щось придумаємо! — сказав дід, встав, понюхав молоко, дав понюхати Миколці.— Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!

— Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі увесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслу-хав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!

— А Собака?

— А хто його знає, де він був. Десь, видно, ходив по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися. Діду. я пішов у степ. Пошукаю мишачі купки.

— Ти думаєш, миші тебе ждуть? Та поїли вони за зиму все, чим запаслися.

— Поїли? А може, й не поїли. Піду туди, за Розкопану Могилу, де торік просо було.

— Іди, тільки на міні не підірвись.

— Не підірвусь! — Миколка взяв мішечок і покликав Собаку.

Порожнє запущене поле сумно лежало без нічого,— ні соняшник, ні колосок не хвилювали його в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса, і те миші з’їли.

Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші перетрубили всі свої запаси і зараз живились, як могли, корінням, листочками торішньої трави, стеблами.

В одній купі Миколка знайшов трохи магару. Додому прийшли надвечір. На подвір’ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив мішечка з магаром і зайшов до хати.

— Мамо, це я. Я магару з поля приніс! Завтра промию його водою, підсушу, потовчу в ступі — ось вам і каша!

— Добре,— тихо проказала мати.— Там дід Рятушняк картоплі приніс. То ти звари.

Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як там росте трава.

Трава рости не поспішала, бо один день попускало на тепло, а другого дня мороз хапав зубами калюжі і землю і так тримав їх, доки міг.

Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпілем лопату, набив на граблі нового держака з акації та й пішов згрібати під яблунями торішнє листя. Під листям біленькими губками дихала трава і різнобіч розбігалися мишачі окопчики.

Глядь — Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.

Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш?

Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об землю хвостом: сів перед Миколкою, як святий.

Миколка підійшов ближче і побачив грубезний сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на себе реп’яхів та болота і видавалося якимось могутнім звіром без голови.

— Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Так там же ж міни, собача твоя душа! А якби підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими граблями, щоб знав!

Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав.

Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір’я на вигін.

Вигоном, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік. То йшов Миколчин тато. І хоча Собака ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб орать! Собака вискочив назустріч Миколчиному татові, Ми-колка за Собакою, коник злякався, а Собака уже був на татових медалях і голосно плакав татові в поранене обличчя. Вибігла мати, городом кульгав дід Рятушняк, здаля щось кричав і собі плакав, плакали й бігли жінки, до яких ще не прийшли чоловіки, а Собака вже повз на животі попереду тата до мами і молотив хвостом по землі, як ціпом.

І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли мати притулилась до татової спини, Собака ліг і почав розглядати свої зальопані, в реп’яхах лапи.

А крізь відчинені двері сарая дивилася Первінка. По її чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза.

— Синочку, прив’яжи коня. Ну, що там, дядьку? — якось дуже тихо спитав Миколчин тато діда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було ні війни, ні обгорілого снігу, ні напівзруйнованої хати.

— Лопата де? — крикнув засльозений дід і побіг до Первін-ки в сарай по лопату.

Миколчин тато з лопатою і дід Рятушняк із киркою вийшли із сарая і садом, стурбовані чимось вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли повз кладовище в степ. просто на Розкопану Могилу. Йшли вони, не розмовляючи між собою, батько якось аж потемнів з лиця, а дід Рятушняк ще важче став припадати на ногу.

Біля Могили дід зупинився, витер шапкою лоба, закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись на підніжжя Могили.

— Неначе не було нікого, дядьку?

— Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі ці роки не зводив з неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під грушкою танками німець, але на верх не вилазив — було холодно, сніг, вітер.

— А що, як воно задихнулось? — знову тихо спитав Микол-чин тато. — Ну добре. Пішли. Дайте, дядьку, руку, бо слизько.

Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на Могилу за руку. Верх Могили був увесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж наче яма у глибину могили.

Росли там будяки і ще якісь бур’яни, вищі за Миколку. Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту та різний непотріб.

Миколка й собі ухопився за лободу біля діда.

Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці.

— Дядьку! Ідіть сюди! — гукнув Миколчин батько.— Ідіть сюди, поможіть!

Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не підняли над собою плуга. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще одного.

Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше і глибше, і раптом затих, ніби перестав дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге й важливе.

У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.

Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб і вони обнялися: Миколчин тато із дідом Рятушняком.

— Ідіть, діду, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.

— Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на весь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.

— А ти, синку, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..

Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив!

Від села до Розкопаної Могили і від Розкопаної Могили до села засновигали люди. У мішках, в торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав із дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.

Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але досить їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.

Розвиднялося. Від Розкопаної Могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.

Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота «бобики» метушилися біля них, як сірі жуки.

Один з таких «бобиків» раптово розвернув і покотив до переляканих жінок із пшеницею на плечах.

З «бобика» виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом.

— Хто такі і чому ви тут?

Жінки втомлено зняли з плечей торби і мішки і мовчки пе-редихували.

Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:

— Де взяли?

Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.

Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.

Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.

А тут під’їхав ще один «бобик», і з нього вийшов справжній генерал.

Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.

Генерал сказав:

— Доброго здоров’я, люди добрі!

— Здрастуйте,— сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:

— Пшеницю несемо, он із тієї Могили. Я — голова колгоспу.

— Дуже приємно.— м’яко сказав генерал і подав татові руку.

— У сорок першому закопав, коли відступали, думав, пропаде,— не пропало!

— Не задихнулось?

— Уявіть собі — ні! Так що будемо сіяти.

Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню.

— Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши. в цьому селі пару бочок пального. Більшим. не зможу вам допомогти. Щасти вам!

Генерал взяв — батькові, дідові, жінкам — під козирок, сів у машину і поїхав.

Не встигли дерев’яними лопатами перегорнути пшеницю в школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.

— Ой,— ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи.

Дід наче знав. А знав — бо з літака злазив його син Петро. Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев’яною лопатою в руці:

— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — і вдарив себе руками об поли, та так і став, і сам не зміг вже бігти до Петра.

— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз Миколку і жінок протупотів до свого батька та обійняв його.

— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали!

— Здрастуйте! — сказав Петро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте.

Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала «Золота зірка» Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!

Дід Рятушняк, забачивши цю зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою і — знову заплакав.

— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?

— Учора. Здрастуй.

— А я лечу та думаю.

— Надовго?

— На два дні!. Тату, не плачте.

— А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової золотої медалі.

— Як — що? Дивіться, тату.

— Бачу. А он Микола Первінку купив на базарі. Три стакани на день дає,— похвалився дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти є і що.

— Воюємо, тату! Не журіться!

…Миколчин батько сказав Петрові:

— Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.

— Запряжем?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що запряжем.

Семеро плугів, запряжених в. Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.

Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей.

Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.

За плугами йшли старі чоловіки, їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.

Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю накинулися жінки, щоб засівати.

Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.

Миколчин тато йшов за плугами, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чоботи.

Петро, весь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, якби не западав цей його піт на «Золоту зірку» Героя малими краплинами.

А позад усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.

Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі. і ріжки в неї були віночком.

 

Урок № 15 Тема. М. Вінграновський. «Первінка», українська література 6 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 6 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.