Урок на тему: Іван Багряний. Пригодницький роман «Тигролови». Композиція твору та герої. Образ Григорія Многогрішного, родина Сірків, українська література, 11 клас

Урок на тему: Іван Багряний. Пригодницький роман «Тигролови». Композиція твору та герої. Образ Григорія Многогрішного, родина Сірків, українська література, 11 клас

Мета: Ввести учнів у творчу лабораторію письменника, ознайомити з художнім відтворенням проблем українізації, визначити основні риси художнього почерку Багряного. Розвивати творче мислення.

ХІД УРОКУ Іван Багряний. Пригодницький роман «Тигролови». Композиція твору та герої. Образ Григорія Многогрішного, родина Сірків, українська література, 11 клас

1. Організаційна частина:

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

1. Реалістична розповідь Уласа Самчука про життя українського селянства в умовах радянської дійсності.

2. Повість “Марія” – художня модель життя української родини в історично складний час.

3. Образ Марії як уособлення мужньої, вольової жінки.

3. Викладання нового матеріалу.

3.1.Тема заняття:

Іван Багряний. Життєвий і творчий шлях. Загальна характеристика прозової спадщини

3.2. Мотивація вивчення теми:

Вказується значущість теми у майбутній професійній діяльності.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

  • Іван Багряний. Життєвий і творчий шлях.
  • Загальна характеристика прозової спадщини (“Тигролови”, (“Звіролови”), “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло”, “Людина біжить над прірвою”). “Тигролови”.
  • Жанр авантюрного (пригодницького) роману. Його автобіографічність.
  • Характеристика образів членів родини Сірків, майора Медвина.
  • Гуманістична ідея перемоги добра над злом.
  • Теорія літератури. Пригодницький роман.

4. Виклад нового матеріалу.

Іван Багряний (справж. Лозов’ягін)
(1906 – 1963)

“Тигролови”

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…»
Іван Багряний

Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних «праць»! По війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі», останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку». Цікаво, чи не правда?

Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) появився з Охтирки чи Богодухова на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого, у будинку «Слово». Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі.

Ось що повідомив про себе сам Багряний: «Народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем), в селі Куземин на Полтавщині, в Зінківському повіті. В родині муляра. Пізніше жив і виростав у Охтирці, на Харківщині. Освіта: спершу закінчив церковноприходську школу, в 1916-1920 роках вищепочаткову школу, потім, у 1922-1923 роках, скінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 до 1930 року вчився в Київськім художнім інституті (колишній Всеукраїнський мистецькій академії). Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну «неблагонадійність». Бо саме в час навчання в інституті мав ще інший фах — літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настановлення.

Як письменник і поет належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології. Літературну кар’єру почав у 1926 році в Києві, в журналах «Глобус» та «Життя й Революція». В 1929 році мав уже три окремі книжки і підданий совєтською критикою остракізмові, яко «антисовєтський» поет і письменник, «куркульський ідеолог». Початок остракізму був покладений статтею марксівського критика Правдюка в журналі «Критика».

Організаційно належав до літературної організації МАРС (Майстерня Революційного Слова), що була організацією так званих «попутників» і куди входили найвидатніші письменники — «попутники» того часу: В.Підмогильний, Д.Фальківський, Б.Тенета, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Є.Плужник, Т.Осьмачка. також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років — таких, як М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, П.Христовий, О.Досвітній тощо».

Отже, народився Іван Лозов’ягін у козацькім краю, де одвіку жили горді, відважні, сильні духом і тілом люди, щохвилини готові життя віддати за свободу свою і своїх родаків. Невипадково ця прикордонна територія породила стільки видатних митців, адже творчість є прямим продовженням незалежності. Пам’ять про героїчну боротьбу і жертовність предків не вмирала ніколи в нащадках і рано чи пізно втілювалась у легенди, пісні, поезії… І коли сталася, вибухла революція, що принесла неминучі зміни і великі надії, — разом, звичайно, з муками і кров’ю, десятилітній Іван Лозов’ягін це сприйняв не як історичну аномалію, не як відхилення від верстової дороги вселюдського розвитку, а як єдино можливий порятунок для змученого, виснаженого українського народу — порятунок, бо тільки таким, революційним, шляхом сягнути можна було і соціального, і національного визволення. Тут не скажеш краще і точніше, аніж сказав, сформулював це Іван Багряний у своєму славетному романі «Сад Гетсиманський»: «Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй класі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену і буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з «Як гартувалася сталь» Островського. Але не літературний, а реальний.

Так, і революцію, і громадянську війну, і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу — як відродження покривдженої ворогами України трудової. Це була воістину його революція, його епоха, його суспільство — не оновлене, а нове. І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал «Україна» приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в «робітничій опозиції» (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). Неймовірним це видається. «Робітнича опозиція» виникла 1920 року, а вже 1922 року на ХІ з’їзді РКП(б) її розгромили — ну, а якого віку був тоді Іван Лозов’ягін? Та й не це головне, а ось що: загальна його настроєність. Не виступив він тоді в ролі свідомого борця з більшовизмом. Навпаки, вступаючи в літературу, досить рано — за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Свєтлов, Первомайський. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався — щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з «владою трудящих». 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника Кривуші…

Віра — і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він змалку почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал «Надія», не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв дуже рішуче.

Восени 1932 року Багряного заарештовують. Сталося це в Харкові — на розі Сумської вулиці та Шпитального провулка. Дорогу йому перегородили двоє в цивільному, попросили пред’явити посвідчення і чемно запропонували йти разом з ними. Це сталося серед білого дня на очах у перехожих, зокрема письменника Валер’яна Поліщука. Івану Багряному назавжди вкарбувалось у пам’ять спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу у супроводі агентів ГПУ, запитав: «Куди?» І запам’ятався його веселий сміх: «А-а-а… На фабрику-кухню!» Здогадався Поліщук правильно, а от радів даремно: удачливому і дотепному Валер’янові судилася ще страшніша, аніж Багряному, доля. На тій же «фабриці-кухні» зготовлено було смертний рішенець для Поліщука Валер’яна. І ще для десятків українських письменників. Таким чином, Багряному поталанило: дістав лише три — так-так! — роки «вільного» (неконвойованого, нетабірного) заслання.

Діялось, нагадуємо, вже після викриття й засудження СВУ та УНЦ, напередодні великого голодомору і великого терору. Втім, порівняно м’який вирок випадковістю не був. Причина — мужня, тверда поведінка Івана Багряного під час слідства. Довідавшись про арешт Багряного, знайомий письменник мовив: «Ну, цей не розколеться!» І. Багряний не «розколовся» — він виграв той бій. Власне, критися йому не було потреби — стежити за ним давно, майже всі його рукописи потрапили до «літературознавців» з ГПУ. Які, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибір: або доля Чупринки, або доля Тичини. «Невідомо, яка чекає на Тичину,» — відказав Іван Багряний, розвеселивши понурих господарів п’ятиповерхової внутрішньої тюрми по вулиці Чернишевського, 19.

Поводився він украй незалежно і зухвало. Слідчий Герсонський, що вів його справу, не знав української мови, — Багряний добився, щоб дали йому слідчого — «україніста». Хоч на нього і гримали: «Это вам не петлюровская организация!» Проте поступилися. «Українізований» слідчий вимагав зізнатися, до якого це друга Іван Багряний звертався у передмові до поеми «Ave Maria», прискіпливо допитувався, хто персонально оті «бунтарі і протестанти», які в них наймення і прізвища. У відповідь Багряний кепкував, відмагався, відбивався, навмисне злив слідчих. Ті, безперечно, гнівались, горлали на нього, але, мусимо констатувати, мужність, витримка, стійкість Багряного заімпонували чекістам: дуже рідко наштовхувались вони на подібний опір (а через чистилище їхніх кабінетів хто тільки не проходив!). прокурор запитав його: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» — «Я б розстріляв, — відповів Багряний і пояснив: — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте». Судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді! За вироком трійки Багряний відправився у трирічне заслання, відбувати яке мав на Далекому Сході.

Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож на східні окраїни «соціалістичної батьківщини» могла виглядати як нагорода. Могла б! «Тую «родіну», — писав згодом Багряний, — я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВД, переходячи поступово через всі митарства…!» Ще одне його свідчення (у переказі Григорія Костюка): «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВД. Арешт, суд і вирок: за втечу з заслання — три роки, вже ув’язнення у таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-Амурський лагер)». І в іншому місці: «Присуд відбував у таборах так званого Бамлагу. Терміну не добув, бо в 1937 році втік».

Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками, з приводу яких лютують політичні супротивники і сперечаються дослідники. Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Можемо хіба що викласти наявні факти. Багряний тікає з табору 1937 року, переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Іван Багряний пробирається додому, в рідну Охтирку. Розкошував він серед рідні недовго: на четвертий день його за доносом сусіди схопили й відправили до Харкова. Де він просидів два роки і чотири місяці в новій, «радянській» тюрмі на подвір’ї обласного НКВД і в старій, ще «царській» тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували… Оцей харківський в’язничний досвід і став підмурівком «Саду Гетсиманського, твору, що уславив ім’я Івана Багряного на весь світ. Можна дискутувати з приводу, що було тут реальністю, що є вимислом, але одне ясно: авторові не довелося довго вишукувати головного героя. Андрій Чумак — це він сам, Іван Лозов’ягін. Іван Багряний. Дожив до 1937 року і потрапив у єжовські застінки. «Він по черзі пройшов через усі ступені розбирання душі, до нього по черзі застосовано всі методи, які здібен був вигадати диявольський геній епохи».

І він не здався, не розколовся, не зрадив ідеалів своєї юності, своєї віри в майбутнє, в високе призначення рідного народу. Чого це йому коштувало, ви вже прочитали і в романі Багряного, і в інших незчисленних публікаціях на цю тему.

Кілька місяців Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубі, та, коли спалахнула війна, його забирають в народне ополчення.

Опинившись на окупованій території, Багряний повертається до Охтирки, редагує місцеву газету «Голос Охтирщини». Невдовзі пересвідчується, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці на Україну не принесли, — і вступає в конфлікт з окупаційною владою. Внаслідок чого кидає газету і перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр. Пише комедію-сатиру «Генерал» і пропонує в театрі до постановки. Головний режисер із жахом відмовився.

У 1943-1944 Багряний працює у пропагандистському апараті ОУН — пише коломийки, пісні, листівки, малює агітаційні плакати, регулярно виїжджає на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА. В Моршині, на нелегальній квартирі, протягом чотирнадцяти днів створює роман «Звіролови» — на основі безпосередніх вражень і переживань, набутих під час утечі з далекосхідного концтабору. Цей роман здобув першу премію на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові.

«Тигролови» (1944)

Перший розділ роману закінчується лаконічним реченням: «Тим часом по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення — Григорій Многогрішний».

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря» — велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».

Герой роману Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману й вибудована на «полюванні» майора НКВС Медвина — цього новітнього тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Роман «Тигролови» (перша назва «Звіролови») виходить ще 1946 року (у відновленому, переробленому, розширеному вигляді). «Тигролови» перевидавалися українською, перекладалися англійською (США, Канада, Англія), німецькою, голландською мовами — і повсюдно мали незмінний успіх. Упорядник і коментатор «Розстріляного Відродження» Юрій Лавріненко (Дивнич) не сумнівався: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, «советского человека» і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя й боротьби». Володимир Винниченко зауважив у приватному листі: «Я читав Багряного тільки «Тигролови» і вважаю, що Багряний може виробитись на серйозного й дуже цінного письменника». Він же писав у листі до іншого адресата (1948 рік): «Я знаю Івана Багряного як талановитого письменника, як щирого патріота, як палкого противника большевизму. Це знання моє базоване на певних реальних фактах».

В липні 1944 року Багряний опиняється в Словаччині, а у вересні його під час облави на емігрантів схопили й відправили до Німеччини. Як «остарбайтер» він ішачив під Берліном, на станції Темпельгоф. Перед падінням «третього рейху» тікає в Тіроль, далі в Інсбрук (Австрія), звідки 1946 року перебирається в Баварію, в Новий Ульм, де розташовано було великий табір переміщених осіб з України.

У письменника-в’язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях — еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І.Багряний разом зі своїми колегами провадить велику громадську діяльність: засновує газету «Українські вісті»; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух) Яке згодом у США перетвориться в об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку); виступає ініціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційно-Демократичної Партії, яку створив у 1948р); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади.

Та найбільшу цінність становлять у творчому доробку І.Багряного його художні твори — повість «Маруся Богуславка»; повість-вертеп «Морітурі» (1947); повість «Розгром» (1948), присвячена пам’яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 р.; комедія «Генерал» (1948), повість «Огненне коло» (1953); віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І.Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. Було йому 56 років.

І там, в еміграції, письменник не знав спокою: його переслідували «свої», провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української Революційно-Демократичної Партії. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося.

5. Закріплення нового матеріалу:

Написати творчу роботу на тему: «Гуманістична ідея перемоги добра над злом» (за творчістю І.Багряного)

6. Підсумки заняття.

Фронтальне опитування за вище вивченим матеріалом.

7. Домашнє завдання: читати «Тигролови», скласти план, виписати цитати до головних образів (6-8).

Урок на тему: Іван Багряний. Пригодницький роман «Тигролови». Композиція твору та герої. Образ Григорія Многогрішного, родина Сірків, українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.