Урок на тему: Павло Тичина. «Йому судилася доля генія». Життєвий і творчий шлях поета. Поезії «Арфами, арфами…», українська література, 11 клас

Урок на тему: Павло Тичина. «Йому судилася доля генія». Життєвий і творчий шлях поета. Поезії «Арфами, арфами…», українська література, 11 клас

Мета: Ознайомити з творчістю яскравого поета П.Тичини, відтворити проблематику поезії. Розвивати творчі здібності, вміння висловлювати власні думки

ХІД УРОКУ Павло Тичина. «Йому судилася доля генія». Життєвий і творчий шлях поета. Поезії «Арфами, арфами…», українська література, 11 клас

1. Організаційний момент

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття (план заняття).

  • Життєвий шлях поета.
  • Трагізм його творчої долі – “феномен доби” (В. Стус).
  • Загальна характеристика ранньої творчості (збірки “Замість сонетів і октав”, “Плуг”). “Арфами, арфами…”, “Подивилась ясно…”, “О, панно Інно…”, “Ви знаєте, як липа шелестить…”, “Одчиняйте двері…”

3. Мотивація навчання: наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається. Життєствердна настроєність поезії збірки “Сонячні кларнети”.

4. Актуалізація опорних знань: фронтальне опитування за творчістю вивчених поетів-земляків.

5. Формування вмінь і навичок

6. Закріплення знань. (виступи з доповідями, аналіз життєвого та творчого шляху Тичини)

Життя і творчість Павла Тичини
(1891 — 1967)

Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891 р. в с. Пісках, Чернігівської області, в сім’ї сільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М. Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.

Друкуватися П. Тичина почав у 1912 р., перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).

Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р. — «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін., — а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

В 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927 р. він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.

Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938 р. і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929 р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948 р. — міністром освіти Радянської України.

В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906—1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з’являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм…» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я…», «Розкажи, розкажи мені, поле…», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу…», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий…», «Як не горю, я не живу…», «Дух народів горить…»).

«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.

Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.

Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».

Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941 р.) та «Сталь і ніжність» (1941).

В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943 р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.

Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.

У спадщині поета — близько п’ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. «З щоденникових записів» та ін.).

7. Звіти про виконану роботу.

27 січня 1891
народився у с.Піски на Чергнігівщині. Батько — сільський дяк і вчитель «школи грамоти»

1901
батько відвіз Павла у Чернігів. Тут його прийняли в хор Троїцького монастиря. Пізніше Тичина вчився у Чернігівській духовній семінарії.

1913
закінчив семінарію. На його світогляд мали вплив учителька С.М.Морачевська, письменник М.М.Коцюбинський. Ходив на його нелегальні «суботи»:» Я тих хвилин ніколи не забуду! Любий…Рідний.»

1918
перша книга поезій, критики вважають його «символістом». У збірці «Сонячні кларнети» розкривається тема людина+природа, відчуття грози в суспільстві. Це книга мажорних тонів, книга радісного сприйняття життя особистістю, звільненого від усякого гніту. Символом є вітер («Дума про трьох Вітрів», «Арфами, арфами…»)

1920
збірка «Плуг»

1924
збірки «Вітер з України», «Відповідь землякам», «За всіх скажу», «Великим брехунам», «В космічному оркестрі».

1931
збірка «Чернігів»

1934
збірка «Партія веде»

1938
збірка «Чуття єдиної країни»

1941
збірка «Сталь і ніжність»

з 1938 до 1967
Канівщина сім разів голосувала за поета, він упродовж майже 3-х десятиліть був її повпредом у Верховній Раді УРСР (захищає учителів, учнів, допомагає їм; визначив постійний початок навчання — 1 вересня)

1941-1945
Велика Вітчизняна війна. Поезії сповнені трагізмом, любов’ю до батьківщини.

1949
збірка «І рости, і діяти»

1953
збірка «Могутність нам дана»

1954
збірка «На Переяславській Раді»

1957
збірка «Ми — свідомість людства»

1960
збірка «Зростай, пречудовий світе»

1961
збірка «Комунізму далі видно»

1964
збірка «Срібної ночі».

16 вересня 1967
П.Тичина — академік, лауреат державних літературних премій, Міністр освіти, Голова Президії Верховної Ради КРСР — помер, похований на Байковому кладовищі в Києві.

1970
збірка, неопублікована при житті «В серці моїм»

8. Коментар виконання практичної роботи.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів «Сонячні кларнети» принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов’ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Франка, Лесі Українки.

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість з них присв’чено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. В збірці відчутні імпульси громадянськоскі, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це зовсім не означає, що Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. В його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, «Сонячні кларнети» відіграли важливу роль у розвитку української поезії.

Поява «Сонячних кларнетів» сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини — видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив «красу нового дня» — красу соціалістичної дійсності. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий «сонячнокларнетний» світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність «Сонячних кларнетів» як найхарактернішу особливість цієї збірки.

«Насамперед музика» — цей заклик французького поета П.Верлена активно проводився у життя в декаденській поезії кінця XIX — початку XX ст. Теоретики і практики символізму не раз висловлювалися на кшталк того, що «поезія є внутрішня музика» і що «музика — скелет поезії».

Основа художнього успіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, — образну сутність слова. Більше того, П.Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти, — знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П.Тичина досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування»:

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами — приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів «Сонячних кларнетів», можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, — арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад:

Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
……………………………….
Горить — тремтить ріка,
як музика.
……………………………….
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї…
………………………………
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
……………………….
Подивилась ясно — заспівали скрипки!

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази — без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. «Сонячні кларнети», «арфами, арфами золотими», «сміх буде, плач буде «перламутровий», «в чорному акорді», «синє брязкання кадил», «зелений гімн» — характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись
дзвони …

Або:

Танцюють звуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.

Відповідь на питання, в чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова — явище рідкісне. У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант П. Тичини — талант розвинений. Підхід автора «Сонячних кларнетів» до музики — це не підхід амтора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості — керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. П.Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний тект музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.

І в подальшій творчості поет ще не раз «повінчував» слово і музику. Його твори зазвучали «бетховенськими акордами могутнього «Плуга», і леонтовичівською співучістю … лірики, і шопенівськими ритмами…»Похорону друга», і всією нескінченною симфонією, яка в історії людської поезії названа поезією Тичини» (М. Бажан»Спогади про Павла Тичину»).

9. Підсумок заняття. Робота з текстами поезій.

* * *
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!…
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1912

АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї,
самодзвонними:
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
ніжнотонними:
буде бій
вогневий!
Сміх буде, плач буде
перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий
з переливами:
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами:
ой одкрий
колос вій!
Сміх буде, плач буде
перламутровий…
1914

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915

Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,
Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!.. Кохана,
Чом серце твоє не таке?
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається ..
Спить груддя важке.
1911

10. Домашнє завдання: напам’ять «Ви знаєте, як сплять старі гаї», «Арфами, арфами», «О, панно Інно» (на вибір)

Додаток

Йому судилася доля генія
В.Стус

Поети попередніх десятиліть, сформалізовані в украй переспіваному світі епігонів Шевченка, просвітян і такого далекого для нашої поезії європейського модерну, сприяли витворенню певного модуля українського поета як такого, модуля, що, як мур, перегороджував дорогу українській музі і утруднював появу справді нового обдарування.

Гріх казати: Тичинині попередники не були самі нездари. Але їхня природня енергія, хоч яка часом і значна, витрачалася на консервацію втраченої старовини, спробу створити якийсь паралельний світ, світ-замінник: це була сила для катування себе споминами і протезуванням четвертованої української реальності. І сто, і двісті, і більше років наш інтелігент тільки те й робив, що творив усе спочатку. То була сама тільки ілюзія творення. Хто доробляв свого віку, бачив провалля зразу ж позаду себе, а той, що тільки-но приступав до роботи, бачив ще провалля під ногами попереду. Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції.

Згадаймо першого революціонера нашої культури Панька Куліша, як його називали неокласики. Саме він визначив той комплекс проблем нашого духовного життя, який майже в усьому своєму обсязі був повторений у часи літературної дискусії 1873-1878 рр., знову став актуальним на початку 20 століття і відкрижений червоним олівцем М. Зерова і М. Хвильового у часи літературної дискусії 1925-28 рр. Хвильовий наголошував на тих моментах, які з’ясовував для себе П. Куліш, і які стоять перед українською сьогоденною культурою.

Проблеми розвитку нашої духовності — це проблеми сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах. Рядки народної пісні:

Візьми, мати, піску жменю,
посій його на каменю,
а як пісок житом зійде…

свідчать про те, що проблеми сізіфової праці стали субстанцією української духовності віддавна. Тому невідомо, де закінчуються наші вади і починаються достойності.

У своїй статті про Павла Тичину 1927 року О. І. Білецький писав, що єдиним способом порятунку української літератури за царату було самозамикання, яке нагадувало консервування релігійних сект*. Це консервування було способом порятунку, але ціною самозадушення. Щось подібне зазначав і А. В. Ніковський. Він писав, що М. Вороний, П. Карманський, Г. Чупринка, О. Олесь та інші поети підійшли до того місця, де «три дороги ріжно», але далі не пішли і повернули до Шевченка. «Він і вони носили в собі незагоєні рани минувшини та невиплакані сльози будучини; він і вони плекали в душі пломінь українського відродження; він і вони лишилися в зачарованому колі сучасності, — тривожно, ніяково і несміливо прохоплюючись з артизмом і творчістю «для себе». Збирали вони пильно й обережно зерна народного світогляду і тяжко боялися егоїзму, уникали химерної гри фантазії, бокували од нових теорій пізнання світу й людини, лякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади, були не вище і не самотньо від переживань своєї інтелігенції. Цей невеликий гурт українських письменників — від Шевченка до Чупринки — в аскетизмі християнських громад перших віків все-таки своїм одреченням світу звабливого зробив своє велике, ще не оцінене в історії діло. Щоби признати це — досить нам умовитись, що Україна воскресла» (XIII, с. 6-7).

Митця будь-якого іншого народу виносила на собі історична реальність. Специфіка українського митця в тому, що в кращому разі він змушений цю реальність нести на своїх плечах, а в гіршому, і значно частіше, — існувати всупереч реальності, в абсолютно забороненому для себе світі. Навіть на кращий випадок — нести реальність на своїх плечах — такий тягар людині явно не під силу, отож саму «реальність доводилося адаптувати доти, аж поки вона не набирала форми клумака з історичними реліквіями. Замість материка наш поет має під ногами прірву. Отож, половина його зусиль іде на те, щоб нагодувати прірву, щоб створити материк під ногами.

Тичині судилося бути щасливим із правила винятком. Його творчість припадає на той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потопу проглянула гора Арарат. Чи не вперше в нашій літературі поетові судилася доля існувати не всупереч сучасності, а у згоді з нею. Так що сила, яку Тичинині попередники витрачали на самоконсервування, примножила його художні потенції.

По 13-літньому перебуванню вийшовши із семінарійного мороку, Тичина одержав кілька щасливих літ для перечування свого дитинства у дорослому віці. По суті, Тичина одержав життя удруге. І в цьому другому житті було знайомство зі світом уперше (чисто по-платонівськи: життя — як пригадування), було нове дитинство і нова молодість. І це своєрідне життя удруге, життя, перенесене, як віра, із чернетки на чистий аркуш, сповнило поета філософських роздумів.

Глянь: обірвалась в небі зірка промениста.
В ставку друга назустріч лине.
Все йде кудись, все плине…
— Гей, думай, думай — заглубляйся.
Так ми обірвемось колись.
Так вічність урочиста
Нас байдуже зустріне,—

писав молодий Тичина у 1915 році. І хто знає, може б, Тичина так і залишився на цьому елегійно-філософічному рівні учорашнього ченця, здібним співцем душевних резигнацій, коли б не світова війна, що невдовзі розродилася революцією.

Тичина, ще не встигши натрудити душу нерозв’язною проблемою, одвічного українського «завжди — усе — спочатку», був підхоплений лагідною повінню українського Березня, національної провесни, повної сподівання.

Не розводячись широко про тогочасні історичні умови, все ж зауважу, що український Березень як поняття — більше літературного, аніж історичного походження. В березні 1917 року в Києві обійшлося без революції. Наполохані телеграмою комісара Комітету Державної думи в міністерстві шляхів сполучення якогось Бубликова, телеграмою, що повідомляла про лютневі події Петербурга, кияни чекали підтвердження чутки, поки не виступив Милюков, уже як член Тимчасового уряду.

В Києві витворилась «революційна влада» Тимчасового уряду — з Ради об’єднаних громадських організацій міста Києва виділився так званий Виконавчий комітет, в якому від українських організацій був представлений один А. В. Ніковський.

Кількома днями пізніше, 4 березня, на з’їзді спілок було обрано Центральну владу, що довгий час була всього лише громадською організацією, незважаючи на гучномовні всеукраїнські селянські, робітничі і навіть військові з’їзди, які здавалося б, мали свідчити протилежне.

Березнева революція в Києві була подарована, вона випала, як манна з неба. І тому й тривала, як черга урочистих маніфестацій, як своєрідна радість наборг.

У «Відродженні нації» В. К. Винниченко згадує, як «самостійний» український уряд тулився в тісній кімнатці Педагогічного музею, геть заселеного якоюсь школою білих прапорщиків. У будь-яку хвилину молоді курсанти могли викинути цих «мазепівців» геть. Словом: це був домовний, хоч і велеречивий період самостійної української історії, її ясельний період. Ця історія ще, як немовля, тільки подавала голос, але годі було в ньому добрати змісту.

Для молодого Тичини, навіть автора «Соняшних кларнетів», цей початковий період революції був своєрідною самопроекцією на широкий екран українського степу.

Тичина «Соняшних кларнетів» увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози. На сучасну йому добу він по-синівському схожий — той же характер, той же оптимізм і те саме радісне чекання, що спонукає до дерзань.

Справді, «Соняшні кларнети» сповнені чару молодості, цього найближчого синоніму поезії. До всього Тичина цілком відповідав тим вимогам, які ставив до поета великий Гете: він музикував і малярствував.

І що значно важливіше: він цілком відповідав вимогам української музи, яка вводить у сонм своїх лицарів переважно тільки інфантильну душу з усіма її химерами почуттів і уявлень. Передовсім душу музики, не здатного до логічного усвідомлення алогічного для України світу. Материк власного болю, крику — чи не єдина реальна твердь української поезії, що чи не від часів Шевченка була позбавлена своєї власної території.

Зрозуміла річ, Тичина не був єдиний з-поміж українських поетів-музик. Досить пригадати Олеся чи Чупринку. Але він був за них талановитіший — і це вирішило його долю; саме він і став найпитомішим співцем української революції. Важило, звичайно, й те, що перед 1917 роком дуже талановитий Олесь уже покористував свої поетичні потенції, а Тичина щойно доходив сили. І доходив якраз тоді, коли з’явилися об’єктивні чинники примноження таланту,— 1917 рік.

І вибір упав на нього. Тичина це інтуїтивно відчув: генієм його зробила українська революція, але своєї місії він став свідомий значно раніше.

Ось як про це пише вдумливий дослідник А. В. Ніковський: «Павло Тичина давніше писав (це почалось, мабуть, ще року 1913) дуже чепурно, еластичне, музично, граціозно. В йому було знати якусь туманну філософську задуму, якесь поривання до теоретичних високостей, — словом, він явно обіцяв стати в ряді наших кращих поетів тим поважним, хорошим, і я сказав би, здоровим ліризмом. Та від часу української революції, може, трохи перед початком її, під впливом грандіозних нервових ударів війни ця муза перервала спокійну еволюцію і одразу сягнула на інші високості, незнані досі в українській поезії» (XIII, с. 23).

«Соняшні кларнети» засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування, невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані людині нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ— ось перед очима. І це ось — тут і тепер водночас єдиний образ людського щастя. Як проти- і внутрістояння природи. Природи, як самого себе. Так, як у Рільке: «я водночас дитя, хлопчак, мужчина» — у Тичини та сама єдність, стиснутість тривалості, найлаконічніший образ людського життя-радіння, тільки не в індивідуальному, вертикальному, а в усезагальному, індивідуальному через імперсональне, горизонтальному просторі.

Світ «Соняшних кларнетів» сповнений дзвінких пастельних барв і пастельних звуків. Світлові і звукові барви в ньому не мають свого чіткого розрізнення: розмиті по краях, вони творять найбільш життєздатний божественний хаос первотворіння це різнобарвна світлова музика сонячних кларнетів, які, за визначенням усе того ж Андрія Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів на картині «Страшного суду» Мікельанджело. Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння, їх легкий граючий ритм, високе і дзвінке голосіння, граціозні форшлаги і фіоритурки, розложисте стаккато і лагідне легато чується в деяких поезіях Павла Тичини зовсім виразно» (XIII, с. 24).

Єдиний організуючий центр цього розтопленого струмування хаотичного світу — «тепла радість», музика, гармонія, іноназва космічного диригента індивідуально-людського щастя: «Горять світи, біжать світи музичною рікою». Музика сфер — це гармоніювання великого світу музичною інтонацією індивідуального настрою, це гармонія щастя молодого Тичини.

Майже всі дослідники відзначають у ранній поезії Тичини домінування музичного начала над смисловим: «Музичність заполонила («пропитала») все його світосприймання — і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика» (VII, с. 18).

Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах:

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.

Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні дозмістовому, досмисловому, дологічному, на рівні щедрого белькотіння душі. Так, скажімо, вірш «О, панно Інно…» — це тільки прочування любові або ж любов нарцисистичної форми. Такий же й вірш «Я стою на кручі» — все та сама гола-голісінька музична поетова душа у мікроскопічному малому світі (макрокосм — то душа поета, а мікрокосм — світ зовнішній).

І коли об’єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.

І коли об’єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.

Урок на тему: Павло Тичина. «Йому судилася доля генія». Життєвий і творчий шлях поета. Поезії «Арфами, арфами…», українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.