Урок на тему: Організація МУР, «празька поетична школа» української поезії. Євген Маланюк. Загальний огляд творчості . Поезія. «Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?..», «Земна мадонна», українська література, 11 клас

Урок на тему: Організація МУР, «празька поетична школа» української поезії. Євген Маланюк. Загальний огляд творчості . Поезія. «Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?..», «Земна мадонна», українська література, 11 клас

Мета: Мати уявлення і вміти розповісти про історичні умови розвитку, функціонування української літератури за кордоном, про «празьку школу» української поезії та її представників. Еміграція українців за кордон у 20—40-і роки (історія України). Розповісти про Є.Маланюка як одного з «пражан», аналізувати його поезію, визначити її основні ідеї, мотиви, пояснювати їх. Інтерпретувати зміст образів-символів. Шліфувати вміння висловлювати власні міркування, оцінку явищ мистецтва

ХІД УРОКУ Організація МУР, «празька поетична школа» української поезії. Євген Маланюк. Загальний огляд творчості . Поезія. «Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?..», «Земна мадонна», українська література, 11 клас

1. Організаційна частина:

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Літературна спадщина Євгена Маланюка має відіграти особливу роль у формуванні національної свідомості юного покоління українців, у становленні їх як громадян своєї незалежної держави. Бо яку б поезію цього митця ми не взяли, в кожному рядку її відчувається духовна присутність України, рідної і далекої, прекрасної і трагічної, віра у відродження української нації і держави. Вивчення творчості Євгена Маланюка суттєво доповнило оновлений портрет рідної літератури як вагомої складової частини європейського та світового мистецтва слова.

3. Викладання нового матеріалу.

3.1. Тема заняття:

Мати уявлення і вміти розповісти про історичні умови розвитку, функціонування української літератури за кордоном, про «празьку школу» української поезії та її представників. Еміграція українців за кордон у 20—40-і роки (історія України).

Євген Маланюк – один iз найпомiтнiших украïнських поетiв XX ст.

Лiрика Є.Маланюка мала спiльнi риси з лiрикою украïнськоï емiграцiï, передовсiм «празькоï школи». Йдеться про iсторiософiчнi мотиви, вольовi iмперативи, обстоювання будiвничних i принципове заперечення руйнiвних чинникiв як у суспiльствi, так i в мистецтвi. Звiдси – несприйняття авангардизму. Центральною темою лiрики Є.Маланюка стала вольова особистiсть.

Збiрки першого перiоду творчостi: «Стилет i стилос»(1925), «Гербарiй»(1926), «Земля i залiзо»(1930), «Земна мадонна»(1934), «Перстень Полiкрата»(1939), «Вибранi поезiï»(1943). I другого: «Влада»(1951), «Поезiï в одному томi»(1954), «Остання весна»(1959), «Серпень»(1964), «Перстень i посох»(1972).

3.2. Мотивація вивчення теми:

«Празька школа»

Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

Євген Маланюк – яскравий представник “празької школи”. Огляд збірок “Стилет і стилос”, “Земна мадонна” та ін.

Образ України. Художнє осмислення її трагічної історії (“Варязька балада”, “Псалми степу”), прагнення розбудити національну свідомість (“Молитва”), мотив туги за батьківщиною (“Під чужим небом”), трагізм обставин і віра в непереможність народного духу («Ісход», «Невичерпальність», «Голоси»). Формування характеру і переконань митця-патріота. Своєрідне бачення центрального образу у вірші «Шевченко». Роль антитези.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

  • Поети «Празької школи», їх доба
  • Творча біографія Євгена Маланюка
  • Аналіз поезій

4. Виклад нового матеріалу.

ПОЕТИ “ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ” I ЇХ ДОБА

Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 1917-1921 роках українська діаспора в слов’янських країнах чисельно зросла. Високий рівень національної свідомості цих еміґрантів дозволив їм не лише поповнити уже існуючі українські спільноти, а й суттєво впливати на їх духовне життя.

Одним з найпомітніших осередків української еміґрації у 20-30-х роках стала Прага. Тодішній уряд Чехо-Словаччини з розумінням ставився до еміґрантів з України, котрі тут, за її межами, мали можливість здобувати вищу освіту, отримуючи стипендії, розвивати науку і культуру.

Оптимальні, можна сказати, умови для навчання сприяли тому, що з 2300 українських студентів, які у 1924 році навчалися в еміграції, 1900 здобувало освіту саме в цій країні, здебільшого у Празі. Переведення сюди Українського вільного університету дозволило налагодити не лише педагогічну, а й велику наукову та видавничу діяльність. “ У цьому університеті викладали такі відомі вчені, як Д.Дорошенко, В. Кубійович, В. Липинський, С.Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, чиї доробки гідно репрезентували українську науку в світі.

З культурним життям Праги тісно пов’язана діяльність багатьох українських письменників: представників старшого покоління, що сформувалося ще в Україні, та молодшої ґенерації, підхопленої виром національно-визвольних змагань: О. Олесь, і С. Черкасенко, Ю. Дараган, Є.Маланюк, М. Грива, Г. Мазуренко, Л.Мозендз прагнули засобами художнього слова надолужити втрачене, здобути сатисфакцію за віки неволі.

Принцип ґенераційності в розвитку української літератури діаспори не слід розглядати спрощено, на рівні прямих запозичень. Молодше покоління, не приймаючи сентиментально-розчулених “зітхань” визнаних майстрів, заперечуючи їх позірну бездіяльність чи розгубленість, бунтуючи і шукаючи свого слова, виходило із визнання суспільної заангажованості мистецтва, тобто того, що змушувало і І. Франка, і Лесю Українку, і багатьох митців бездержавної нації настроювати музу на “потреби” часу, гартувати “слово-зброю”.

“Празькою школою” умовно називають тих письменників-еміґрантів, котрі залишили Україну у 20-х роках і певний час працювали у Чехо-Словаччині, зокрема у Празі. Це, безперечно, формальна ознака. Суттєвішим об’єднавчим чинником, на думку Ю. Шереха, була віра в українську національну духовість, котра мала привести до здобуття державності, “ідеологія сильної, “невгнутої” людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архітекта недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосічного меча”.

У програмових настановах поетів-“пражан” відчувається вплив волюнтаризму І. Канта, шопенґауерівського примату волі, гегелівської національної ідеї, мрії Ф. Ніцше про “надлюдину”. Ідеї німецьких філософів-ідеалістів знайшли відгук в українській філософській думці (В. Довгович, П.Юркевич, П. Авсенєв, М. Максимович, П. Куліш та ін.) і з новою силою актуалізувалися у період суспільно-політичних катаклізмів у працях Д.Донцова, В. Липинського, Є. Маланюка, котрого поза очі називали “командармом літературним” за його дивовижну активність, наступальність і одержимість провідника.

Безперечно, поети “Празької школи”, фундаторами котрої стали Ю.Дараган, вже згадуваний Є.Маланюк, Л. Мосендз, були знайомі з ідеями Д. Донцова – ідеолога українського націоналізму, редактора “Літературно-наукового вісника” (з 1933 року “Вісника”), який зумів згуртувати навколо редагованого ним часопису своїх однодумців. Покладаючи великі надії на сформоване і змужніле у боротьбі за незалежність покоління, Д. Донцов обґрунтовував концепцію “політичної нації”, викладав завдання, які стоять перед нею. Підкреслюючи необхідність повного розриву з Росією, він намагався відродити волю нації до життя, утверджував право сильного, владу меншості.

Борючись за реалізацію української ідеї, Д.Донцов прагнув виховати національно свідомих українців, здатних відстояти волю нації до життя. Його намагання перевиховати пасивного українця знайшло підтримку у поетів “вісниківської квадриги”, котрі підтримували запального редактора у боротьбі з численними опонентами.

“Пражани” не мали ні власних організаційних структур, ні свого статуту, не вели обліку своїх членів, тобто формально не були об’єднані, що породжує неоднозначні оцінки. Ю. Бойко, скажімо, заперечує правомірність поняття “школа”, стверджуючи: “Всі ці поети не творять школи, занадто бо багато в них індивідуального, свого у стилі і в лірико-тематичному засягові. Але всі вони споєні єдністю духу, ідейною спрямованістю шукань. Всі вони окрилені патосом національного пориву”.

Проблема “учителі-учні” аналізом двох генетично близьких груп, звичайно, не вичерпується. Представники “Празької школи”, на думку М. Ільницького, мали і більш віддалених – часово і географічно – спадкоємців, зовсім не схожих на “батьків”.

Поети “Празької школи” (Л. Мосендз – хімік, О. Ольжич – археолог, О.Стефанович – філософ, Є. Маланюк – культуролог), як і “неокласики”, відроджували в українській літературі тип вченого-митця.

Представники “Празької школи”, змужнілі у національно-визвольній боротьбі, свідомо підпорядковували своє поетичне слово – єдино можливий у тих умовах засіб – веденню перерваної війни за незалежність, приймали, за образним твердженням Ю. Лавріненка, “бойову стійку”, щоб протистояти і ордам поневолювачів, і юрбі рабів. Визнаний лідер “Празької школи” Є. Маланюк у міжвоєнний період сконцентрував свою поетичну енергію на архіважливих для нації проблемах, творячи поезію екстенсивного типу, звернену до багатоликого “ми”. Його наділені значною сугестивною силою вірші нерідко мали програмовий характер:

Поет – мотор! Поет – турбіна!
Поет – механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань майбутнього сурмач…
(“Ars poetica”)

Розгортаючи цей синонімічний ряд, автор утверджував тип поета-генератора ідей, енергетичного ядра нації, будівничого її життя. Якщо в інших національних літературах митець виконував націозахисну функцію, то в українській літературі – ще й націотворчу, тому й Є. Маланюк акцентує увагу на його енергетичних можливостях, підкреслюючи, що поет – це втілення творчого начала, життєбудівничий. У такому сприйнятті цього образу автор традиційний: “неокласики” теж називали себе “архітектами”, зодчими, тобто виявляли аналогічне розуміння призначення митця.

Обставинами особистого життя зумовлена у творчості Є. Маланюка ще одна модифікація митця: поета-вигнанця, котрий марить поверненням. Відчуваючи себе “стомленим до дна лихим безмежжям чужини глухої”, автор невипадкого згадує Одіссея, котрому шлях до палацу царя Алкіноя показала Навсикая. Болючі аналогії з долею героя грецької міфології увиразнюють трагічний стан поета, чия Навсикая залишилася лише у спогадах. Тривожне передчуття неможливості свого повернення, а, отже, й рокованості долі поета-вигнанця розкривається у широкому спектрі асоціацій (“Присвятні строфи”). Спалахом трагічного ясновидіння, справжнього осяяння стали слова:

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх
(“Підсумок”).

Ставши “авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва”, як відзначав Д. Донцов, “Празька школа” поетів не змогла витримати глобальних суспільно-політичних потрясінь: у вирі другої світової війни загинули деякі її чільні представники (О. Ольжич, О. Теліга, І. Ірлявський), і слава Праги як осередку української еміґрації. Війна виявилася тим зовнішнім імпульсом, що підтвердив неоднорідність мистецьких інтенцій. Диференціація спостерігалася у колі самої “вісниківської квадриги”, з якої виокремилися близькі світовідчуванням, готовністю офірувати життям заради нації О. Ольжич та О. Теліга. На іншому полюсі знаходився Л.Мосендз, якого Л.Нигрицький вважав “чільним реакціонером на сучасне”, підкреслюючи підсвідомий характер вияву його національних почувань.

Дещо осібне місце у колі “Празької школи” поетів посідав О. Стефанович. У його віршах прочитувалася позиція заглибленого в себе філософа-самітника, ревного адепта власної незалежності, якому усамітнення видавалося дорожчим від усіх земних благ. Його переконання суголосні сковородинським: доба потребує не активного втручання, а насамперед мудреців-філософів; не програмових гасел, а глибини осмислення. Поет більше споглядального, ніж діяльного типу, О. Стефанович заглиблювався в історичне минуле, шукаючи там витоків української державності, простежуючи процес її формування та занепаду. Мовою глибинних символів він говорив про трагічну історію України, яку супроводжував голос “чорнокриластого” Дива, віщуючи нещастя.

Поетичний доробок Ю. Дарагана – одного із фундаторів Празької школи – аж ніяк обсягом не визначається. Його єдина прижиттєва збірка “Сагайдак” (Прага, 1925), що вводила в атмосферу княжої доби, козацької звитяги, не лише засвідчила появу свіжого поетичного голосу, а й окреслила тематичний та емоційно-настроєвий спектр поезії змужнілого в національно-визвольних боях покоління. Плекання сили, яке спостерігалося у віршах збірки, справило помітний вплив на поетів “Празької школи”. “У мене був скарб … – «Сагайдак», – згадувала О. Лятуринська. – Його 1945 року забрали у мене грабіжники (По приході до Праги її арештували більшовики). З подарованим життям, рвучись до сонця, до людей, я все длялась біля дверей в’язниці, оглядуючись назад: якби попросити тих звірюк, може б віддали? Нічого більше, тільки «Сагайдак», але я не попросила. Ладо синьоокий, я не могла”27. Не кожна збірка, тим більше перша, стає реліквією, тільки справжня поезія, що хвилює, бентежить.

Лише 32 роки дарувала доля Юрієві Дарагану, змусивши зазнати злигоднів фронтового життя, відчути напругу суспільно-політичних битв і гіркоту поразки. При цьому більшу частину свідомого життя автору довелося змагатися з недугою, що спалювала тіло, але не могла подолати дух.

Світогляд Ю. Дарагана формувався в атмосфері національно-визвольного піднесення, гартувався в боротьбі за Україну. Звитяжний дух змагань, яким перейнявся автор, тепер оживав у поетичних візіях княжої доби, козацької доблесті. Поет прагнув не стільки художньо “реставрувати” давноминулі події, скільки передати враження від них, їх емоційне переживання далекими предками. Тому епічне у його віршах ставало лише поштовхом до ліричної реакції – емоційної, бурхливої, іноді відчайдушно сміливої, що не розслаблювала, а мобілізувала, тим більше, якщо йшлося про історичних осіб.

У збірці “Сагайдак” зображено небагато історичних постатей, серед яких чільне місце посіла княгиня Ольга. Вона, за визнанням сучасників, “наймудріша від всіх людей”, змальовувалася в один з найдраматичніших моментів свого життя. Що мусила вона чинити, втративши чоловіка? Оплакати його? Але ж Ігор загинув безславною смертю – від рук ним же підкорених древлян.

Збірка “Сагайдак” – дебют і водночас підсумок, синтез громадянськи значимого і особистого. Слово поета увібрало і шал боротьби, і дихання степу, його “осінній аромат”, і палкі юнацькі пориви. Це слово, як підкреслює О. Баган, “чітке, пульсуюче, без найменшого намулу української шароварницької сльозливості”.35

В особі Юрія Клена українська література придбала собі ревного прихильника класичних поетичних форм, чудового перекладача, невтомного зв’язкового між розрізненими ланками літературного процесу, палкого популяризатора творчості неокласиків. Освальд Бурґардт, німець за похо-дженням, потрапивши на свою прабатьківщину, остаточно визначився як український поет Юрій Клен. Феномен О. Бурґардта – Юрія Клена, безперечно, належить до найпомітніших явищ у літературі української еміґрації.

У циклі “Україна” долю другої своєї батьківщини Юрій Клен виводить на широкий простір історії, де стикалися інтереси різних народів і держав, де боролися за ареали впливу. Постійна небезпека полону загрожувала їй, покритій “цісарським пурпуром”, з усіх боків, а безнастанна боротьба – виснажувала, знесилювала так, що аж хрустів її кістяк, стиснутий Петровими обіймами. Багатий край, що приваблював завойовників незліченними скарбами, був перетворений у руїну, а в роки більшовицьких експериментів – у репресивну машину гігантських масштабів.

Бажання зміцнювати віру, гартувати дух, філософія трагічного оптимізму ріднила його з представниками “Празької школи”. Як і “пражани”, він прагнув осмислювати проблеми вселюдського значення. Чим є людське буття? Чи не одвічним змаганням Бога і Люцифера, сил добра і зла? У вмонтованій у четверту частину “Вальпургієвій ночі”, в основу якої покладено однойменний твір Й.-В.Гете, змальовано, що ця боротьба, за визнанням літературознавця І. Качуровського, пронизує всю світобудову. У “Фаусті” Й.-В. Гете вона обмежувалась рамками людської душі.

У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий Олег Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури – політичного діяча, вченого і поета – ставала очевидною пізніше.

“Підзамча” (1946) – посмертна збірка поета, підготовлена до друку самим автором. Злагода зі світом, погідність настроїв, умиротвореність вирізняють її з-поміж інших двох, більшою чи меншою мірою позначених нервовим ритмом боротьби. На думку П.Іванишина, у ній “немає сонячного оптимізму, але немає й чорного песимізму; тут немає явного геройського пориву, але немає й рабського животіння; тут немає місця для болючо яскравої смерті революціонера, але немає також місця і для життя підлого зрадника”. Тема сильного, гарячого кохання розкривається поетом у несподіваних, навіть екзотичних варіаціях.

ВИСНОВКИ

Українська література перших міжвоєнних десятиліть ХХ ст. – явище строкате і складне, адже вона творилася в Наддніпрянщині, і в Західній Україні, і в еміrрації. Розірвані ланки єдиного цілого, яким мала б бути українська література, справляли сумне враження. “Дивне видовище.., — писав Є.Маланюк.- Кілька самотніх обелісків і – пустеля навкруги, ряд різновіддалених колон і – ані натяку на будівлю”. Фраrментарність, розрізненість літературного процесу, обірваність жанрово-стильових пошуків 20-х років виявилися визначальними для міжвоєнних десятиліть.

В умовах еміrрації художня література була тією формою духовного спілкування, яка прагнула заповнити розрив зв’язків з Україною. Тому емоційно-особистісне сприйняття еміrрації домінувало у творчості як представників старшого покоління, так і молодшого: О. Олеся, С. Черкасенка, О. Стефановича, Л. Мосендза, О. Лятуринської та інших.

Настрої каяття, провини, наприклад, пронизували лірику О.Олеся, надаючи їй драматичного, а то й трагічного відтінку. Поет персоніфікував смуток, горе, у відмиранні природи відчував загибель своїх надій і сподівань. Йому не давало спокою питання, за що ж лилася кров. Проте як романтик він не заглиблювався у суть кривавих життєвих колізій, як гуманіст не приймав їх, як поет виражав настрої зневіри і відчаю, як громадянин кликав: “Знайдім в диму, в огні, в бою // Свою загублену Державу!” У його віршах на відміну від Ольжичевих немає тієї енерrії діяння, прагнення атентату як мобілізуючого чинника. Вони мінорні, м’які, ясні, зіткані з напівтонів. Йому не судилося бути трибуном, бо мав надто чулу вдачу, щоб протистояти інерції мас, катаклізмам доби.

Поети “Празької школи” формувалися, проте, не лише на українському rрунті, а й під впливом європейської культури, іншомовного світу. Вони синтезували у своїй творчості національний історичний досвід і здобутки світового письменства, національні традиції і критичне поцінування новітніх модерних течій, до яких були хоч і не глухими, проте й не надто чутливими, зберігаючи насамперед свою творчу індивідуальність. Тому можна говорити про нео-класицизм О.Ольжича, неоромантизм О.Теліги, синкретизм творів Є.Маланюка, Юрія Клена.

Усвідомлюючи самоцінність мистецтва і свою причетність до поневоленої нації, поети “Празької школи” прагнули поєднати художню діяльність з націозахисними і націотворчими завданнями, що ніяк не суперечило окциденталізму. “ Оба ідеали – свобідної батьківщини й свобідної людини в ній – є наскрізь європейськими поняттями, — стверджував В.Янів, — поняттями зі силою догми, в обороні якої європеєць вважає своїм найвищим обов’язком жертвувати все, до життя включно”. Націоналізм “пражан” вписувався в національний індивідуалізм Європи, проте не знаходив підтримки в самій Україні, адже спроби М.Хвильового прорвати заблокованість літератури закінчилися невдачею, знаменувавши початок наступу на творчу інтелігенцію.

Заглиблюючись у вузлові моменти історії, екстраполюючи їх на сучасне, представники “Празької школи” простежували опозицію: героїчне минуле – трагічне сучасне. Вони вірили у майбутнє нації, і ця віра rрунтувалася на волі нації до життя. Поезії представників “Празької школи” притаманні зосередженість на перетворенні дійсності, творення ілюзорного світу на противагу чужомовному, розуміння пріоритетності націотворчих завдань, прагнення перевиховати несвідомих українців, тяжіння до програмових форм самовираження, а іноді й агресивність, обумовлена віками неволі.

Поети “Празької школи” репрезентували тип вченого-митця, намагаючись синтезувати ars і racio. Одним з їх улюблених жанрів був сонет, що завдяки своїй усталеній композиції підпорядковував емоції, визначав їх плин. “Покірний зовам кожного нюансу” сонет виявився продуктивним у творчості Юрія Клена, Л.Мосендза, О. Стефановича.

В умовах тоталітарного режиму українська література збивалася на бравадно-бадьорий тон, імітацію життєвої правди, спотворюючи історичне минуле, нехтуючи національними надбаннями в ім’я пролетарського інтер-націоналізму. В Україні письменники не могли дати гідної відсічі репресивній машині, що набирала швидких обертів, нищачи всіх інакодумців, найменші спалахи живої думки. Протистояти цілеспрямованому винищенню нації могли одиниці, серед яких чільне місце посіли представники “Празької школи”. Свідомі свого завдання, розбуджені енергією національного відродження, вони стали авангардом погромленого українства. Якщо письменники України, щоб вижити, мусили творити міф про світле майбутнє, то “пражани”, щоб вижила нація, абсолютизували волю, утверджували культ сильної особистості. Науковий потенціал цих поетів сприяв не лише поглибленню інтелектуального струменя у їх творчості, а й веденню діалогу з науковим і мистецьким світом, здавалось би, на паритетній основі, якби вони репрезентували державну націю. Колоніальні умови невідомої Європі України не давали ніяких можливостей для такого діалогу, тому творчість поетів “Празької школи” лишилася явищем української культури. А діалог культур, якщо і виникав, то набирав локального характеру, зводячись до особистих контактів і взаємовпливів.

Біографія Євгена Маланюка
(1897 – 1968)

Євген Филимонович Маланюк – український поет, культуролог, літературний критик.

20 січня 1897 р.
Народився в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.).

Закінчив Єлисаветградське реальне училище

14 червня 1914 року
серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім’я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

1 січня 1916 року
Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

1918
Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5 — 10 бійців, а полки нараховували 50 — 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР.

У 1920
опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.

1923
разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті.

У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій

1925
“Стилет і стилос”

1926
“Гербарій”

1930
“Земля й залізо”

1934
“Земна Мадонна”

1939
“Перстень Полікрата”

1945
Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка.

1951
збірки “Влада”

1954
Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія”

1959
“Остання весна”

1964
“Серпень”

1962, 1966
Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень”.

16 лютого 1968 р.
Помер. Похований в Нью-Джерсі, на кладовищі Бавнд-Бруці

1972
Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох”.

Ідея утвердження державності України – центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції – князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б.Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України – внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш в своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна – це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб’єктом, а не об’єктом історичного процесу. Українець – “пісняр, мудрець і гречкосій” – здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію “мазепинства”, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк – це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології.

“Для Євгена Маланюка не існує альтернативи: традиції чи новаторство? Вони нерозривні. І так само в дилемі: новаторство як мета чи зумовленість форми змістом? Поет віддає перевагу доцільності. Бо краса – тільки у відповідності змісту й форми, в симфонізмі почуттів й інтелекту, інтуїтивного й конструктивного начал.

Природно, зо поет послуговується найбагатшим арсеналом поетичних засобів: ліричних, епічних і драматичних, традиційних і новочасних, близьких до народнопоетичних (умовно кажучи – простих) і вишукано “класичних”. А головне, що симфонізм (за визначенням М. Грушевського – синкретизм) його поетики відбиває симфонізм (єдність, цілісність і багатоманітність) світу: буття українського народу як процесу, його долю, характер, що бачаться в конкретних виявах і мисляться як наслідок розвитку десятків віків та поколінь.”

5. Закріплення нового матеріалу:

Вірш «Шевченко», в якому автор розкриває своє бачення українського генія, значення його пророчого слова для наступних поколінь.

ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.

Кілька запитань:

  • Яке враження справив на вас вірш?
  • Чи помітили ви незвичність способів вираження автором своїх почуттів? У чому вона полягає?
  • Які складові генія Шевченка визначив Маланюк?
  • Як ви розумієте вислів «лютий звір прозрілого раба»? Які виражальні засоби творення образу Шевченка використовує автор? Чим відрізняється цей вірш від інших поезій про Шевченка?

Вірш «Шевченко» вражає глибиною осмислення постаті нашого генія, експресивно-емоційною лексикою, суворо-піднесеним тоном, прийомом різкого контрасту, оригінальною формою. У добре підготовленому класі можна звернути увагу учнів і на елементи експресіонізму у вірші. Силою свого таланту поняття «бунт», «лютий звір», які мають негативний відтінок, поет перетворює у позитив стосовно Шевченка.

“Стилет чи стилос?..”
Стилет чи стилос? — не збагнув.
Двояко Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць,
Співа трава, ніким ще не зім’ята,
І вабить сном солодких таємниць,
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів…
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить, і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль.
Безмежжя! Зачарований тобою.
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

Коментар

Стилет — це ніж, зброя. Стилос — паличка для писання у давнину, перо. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя.

Після стислого аналізу вірша подається кілька штрихів до портрета Маланюка — поета-емігранта.

Першу збірку поезій Маланюка «Стилет і стилос» відкриває вірш майже з такою ж назвою, тільки з іншою інтонацією — «Стилет чи стилос?..». Тут, як і в інших поезіях, автор визначає шлях свого подальшого життя і творчості, вирішує кинутись «у веселий галас бою», в бурю і божевілля хвиль як Одіссей. Шлях офіцера української армії завершився для нього трагічно. Ліричний герой (поет) розмірковує над принадами і спокусами мистецького шляху з оспівуванням краси природи і кохання. Та він жене від себе цю думку, обирає замість стилосу стилет, щоб заглибитись у земні проблеми — збудити в народі, який залишився там, на втраченій батьківщині, бажання стати нацією. Пізніше у вірші «Напис на книзі віршів» (збірка «Земля й залізо») він висловить сподівання, що нащадки збагнуть, «чим серце билось» і «чому стилетом був мій стилос і стилосом бував стилет».

Бажано, щоб учні прочитали вірш і проаналізували його орієнтовно за такими запитаннями:

  • Який зміст вкладає автор у слова «стилет» і «стилос»?
  • Над чим розмірковує ліричний герой?
  • Чому його життєві терези «трагічні»? Які своєрідні художньо-поетичні образи створив автор у цьому вірші? (Особливо слід звернути увагу на персоніфіковані образи лісу, трави, обрію, безмежжя та ін.).
  • Які оригінальні зображально-виражальні засоби використовує поет?
  • Які характерні риси стилю цієї поезії? (Експресивна й емоційна лексика, динамічна ритміка, схвильована інтонація, оригінальне римування).
  • Чи переконані ви, що ліричний герой зробив вибір назавжди? Доведіть свою думку.
  • Незвичні поетичні образи, оригінальне використання тропів, що творять ці образи, нова інтонація — все це і є стилем Маланюка. Учні можуть по-різному його сприймати. Нехай вони висловлять свою думку про це.

“Під чужим небом”

Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Вірш складається з п’яти частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту й настрою героя (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем).

1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.

2
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід…
Hi! He знайтиі Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше — золото й мечі.

3
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: «Кари! Кар!»
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського простору
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш, самотній, смертний біль.

4
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.
Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
1924

5
По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний чміль.
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
Всі принади Твоєї страшної краси.

“Істотне”

У поезії Є. Маланюка «Істотне» утверджуються одвічні людські цінності — Слово й Любов. Можливо, людина за повсякденними справами не завжди помічає найголовніше, істотне у своєму житті, ганяється за другорядним, несуттєвим. Хоча розум людини здатен осягти глибини від атома до безмежного космосу, головними в її серці будуть любов і добро.

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.
Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було — Слово!
І все ж таки: начальний дух — Любов!
І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж —
Від хаосу до космосу просторів,
Від атома до голубих безмеж.
15.Х.1928

“Земна мадонна”
Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.
Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери — сором
I на щоках, на чолi.
I б`ється кров в блакитних венах,
Як прах пiд вiром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навiки виспiвати гiмн?
Там Приснодiвою — Мадонна,
Тут, на землi, зорiєш ти,
Що в пурпуровiй мушлi лона
Ховаєш перлу чистоти.

Є. Маланюк у своїй поезії оспівує жіночу красу, чистоту, порівнює її з небесною красою Мадонни. Його захоплення й думки чисті — «не ображу зором», як чиста й вічна на землі жінка — мати, кохана, сестра. Вживання старослов’янізмів, книжних засобів виразності надають віршеві урочистого, піднесеного звучання, як того заслуговує змальований образ земної Мадонни.

6. Підсумки заняття.

1. Які обставини сприяли тому, що Прага стала одним із найпомітніших центрів української еміrрації?
2. Коли виникла “Празька школа” поетів? Кого зараховують до цієї школи?
3. Що об’єднувало “пражан”? Яке завдання ставили перед собою представники цього об’єднання?
4. Як розуміли поети “вісниківської квадриги” призначення поетичного слова?
5. Який вплив мав Д.Донцов на поетів-“вісниківців”?
6. Які фактори позначилися на стосунках Д.Донцова з представниками “Празької школи”? Чому ці взаємини виявилися нестабільнми?
7. Чому Д.Донцов вважав поетів-“вісниківців” “трагічними оптимістами”?
8. Як ви розумієте поняття національна свідомість, національна гідність і як вони виявилися у прочитаних вами поезіях Маланюка?
9. У чому, на вашу думку, відмінність між письменником-емігрантом і письменником, який усе життя прожив на Батьківщині? Що таке «вільний поет»? Як це стосується Маланюка? Чим хвилюють вас ідеї та почуття, виражені поетом?
10. Які визначальні риси своєрідного поетичного стилю поезії Маланюка?
11. Який із поетичних творів вам більше до душі? Чи імпонує вам така поезія?

7. Домашнє завдання: Доведіть, що Є.Маланюк був лідером поетичного процесу в діаспорі?

Тести

1. Євген Маланюк народився в:
а) Єлисаветграді;
б) Херсоні;
в) Ново-Архангельську.

2. Батько Євгена Маланюка був:
а) артистом;
б) суддею;
в) сільським інтелігентом.

3. Євген Маланюк здобував освіту в:
а) початковій школі;
б) Єлисаветградському реальному училищі;
в) Київському університеті;
г) Петроградському політехнічному інституті;
д) Київській військовій школі.

4. Починає віршувати Євген Маланюк будучи:
а) школярем;
б) гімназистом;
в) офіцером.

5. Служить у:
а) Червоній Армії;
б) війську УНР.

6. У якому році поет емігрував:
а) 1919;
б)1920:
в) 1921?

7. Причини еміграції:
а) служба у війську Петлюри;
б) поразка УНР;
в) власне бажання.

8. Проживає у країнах Західної Європи:
а) Німеччині;
б) Польщі;
в) Чехословаччині;
г) Угорщині.

9. Здобуває вищу освіту в:
а) Польщі:
б) Чехословаччині;
в) Німеччині;
г) Угорщині.

10. Якою збіркою поезій дебютує Євген Маланюк:
а) «Гербарій»;
б) «Стилет і стилос»;
в) «Земля і залізо»?

11. Дружиною Маланюка була:
а) Олена Теліга;
б) Наталя Лівицька-Холодна;
в) Богумила Савицька.

12. У скількох країнах жив емігрант Євген Маланюк? Назвіть їх:
а) у трьох;
б) у двох;
в) в одній.

13. Назвіть поетичні збірки Маланюка в порядку опублікування і вкажіть роки їхнього виходу у світ:
а)»Влада»(1954);
б) «Проща» (1959);
в) «Остання весна» (1951).

14. Річка дитинства, що зустрічається в багатьох поезіях Маланюка:
а) Інгулець;
б) Дніпро;
в) Синюха.

15. Яким твором відкривається збірка «Земля і залізо»:
а) «Шевченко»;
б) «Невичерпальність»;
в) «Напис на книзі віршів»?

16. «Біографія», «Пам’яті Куліша», «Сучасники» — це вірші збірки:
а)»Влада»;
б) «Серпень»;
в) «Стилет і стилос».

17. «Як в нації вождя нема,
Тоді вожді — поети» — це слова з поезії:
а) «Посланіє»;
б) «Невичерпальність»;
в) «Сучасники».

18. У якій збірці Маланюка Україна постає в образі жінки-матері з трагічною долею:
а) «Проща»;
б) «Земна Мадонна»;
в) «Остання весна»?

19. Євген Маланюк визначив програму свого життя і творчості у збірці:
а)»Влада»;
б) «Стилет і стилос»;
в) «Земля і залізо».

20. Мистецька і громадянська позиція Маланюка виражена у вірші: .
а) «Невичерпальність»;
б) «Біографія»;
в) «Напис на книзі віршів».

21. Кого називає Маланюк «скитською гетерою», «божевільною блудницею», «степовою Елладою», «дикою бранкою степовою»:
а) Росію;
б) Україну;
в) Грецію?

22. З якого твору слова:

«…Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!»

а) «Сонети про Орлика»;
б) «Уривок з поеми»;
в) «До портрета Мазепи»?

23. Назвіть три публіцистичні статті Маланюка, присвячені видатним українським письменникам, наприклад:
а) «До Шевченківських роковин»;
б) «Франко як явище інтелекту»;
в) «До роковин Лесі Українки».

24. Про кого і в якому творі Євген Маланюк писав: «Син дрогобицького ремісника вийшов… з тією зброєю, яку мав від народження і яку ціле своє тверде життя сталив та вдосконалював зі зброєю розуму»:
а) про Миколу Зерова;
б) про Пантелеймона Куліша;
в) про Івана Франка?

25. Кого назвав Євген Маланюк «Сосудом Духа»:
а) Ольгу Кобилянську;
б) Івана Франка;
в) Лесю Українку?

26. Хто сказав про Євгена Маланюка: «Які б не прикладалися до нього, Євгена Маланюка, людські мірки, він виростає понад усе своєю великістю і неповторністю. І шкода, що він так рано помер»:
а) Леонід Мосендз;
б) Наталя Лівицька-Холодна;
в) Улас Самчук?

27. Кому належать слова: «Маланюк потряс мене. Велетень не лиш духом, а й тілом… Ерудит, енциклопедист. Світова література, наша і, звичайно, російська. Багато цитат, від Малярме і Гюго до Блока й Гумільова. Я зрозумів його покликання в поезії: тисячолітня, багатотисячолітня Україна»:
а) Леонідові Полтаві;
б) Юрію Лавріненку;
в) Дмитрові Донцову?

28. Євген Маланюк помер у:
а) 1965 р.;
б) 1968 р.;
в)1971 р.

29. Похований Євген Маланюк у:
а) Мюнхені;
б) Бавнд-Бруці;
в) Вашингтоні.

Урок на тему: Організація МУР, «празька поетична школа» української поезії. Євген Маланюк. Загальний огляд творчості . Поезія. «Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?..», «Земна мадонна», українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.