Урок на тему: Дмитро Павличко. Патріотична та громадянська лірика. Мотиви любові і ненависті у творах. Пісенна творчість, українська література, 11 клас

Урок на тему: Дмитро Павличко. Патріотична та громадянська лірика. Мотиви любові і ненависті у творах. Пісенна творчість, українська література, 11 клас

Мета: Ознайомити з творчим шляхом Дмитра Павличка, з його пісенною творчістю. Навчити аналізувати поетичні твори. Розвивати художнє творче мислення

ХІД УРОКУ Дмитро Павличко. Патріотична та громадянська лірика. Мотиви любові і ненависті у творах. Пісенна творчість, українська література, 11 клас

1. Організаційний момент

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття.

  • Дмитро Павличко.
  • Патріотична та громадянська лірика.
  • Мотиви любові і ненависті у творах.
  • Пісенна творчість.
  • Аналіз поезій: „Це Ти створив мене таким…”, „Був день, коли ніхто не плаче…”, „Сріблиться дощ…”, „Два кольори”

3. Мотивація навчання: наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається

4. Актуалізація опорних знань:

Біографія

Народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в с.Яблунів, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в радянській десятирічці.

Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. У 1971—1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Визначальною особливістю творчості Д. Павличка цього періоду була підкреслена публіцистичність, громадянська напруга художнього слова, хоча, звичайно, молодий поет вимушений був іти й на певні компроміси з пануючою тоді ідеологією. Та вже збірка «Правда кличе» (1958), яка побачила світ на самому початку хрущовської «відлиги», засвідчила, що він був сповнений віри в можливість появи в тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Однак вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. Етапною для Д. Павличка стала збірка «Гранослов» (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета розкрився в його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988). Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

З 21 жовтня 2005 року — народний депутат України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

5. Формування вмінь і навичок

Літературна творчість

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та інших трапляються речі, оцінювані неоднозначно. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з’їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якось непевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають… Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.

І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів. Але книжка була сповнена різким осудом тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.

Не побачили цензори і гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді майже весь тираж був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.

У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев’ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори… І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз».

Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші:

Самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема,
А люди, слухаючи їх, ридали,
Не усміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Занадто прозора алегорія не могла не бути поміченою компартійними чиновниками. Окрім вірша про Торквемаду, владу обурював ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. Ставлення до рідної мови для Павличка — то найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. З рівною пошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона — «Як дерево, з якого буде Колиска чи труна — залежно, хто що подарувати хоче Своєму братові». Що вона — як вогонь, котрий може «спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідну мову забув і зрадив, — не зігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго («Лист до одного знайомого в справах філологічних»).

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників — особливо — І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.

Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.

Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.

Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам’ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана…»

Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.

Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов’язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада…», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.

Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп’ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса.

Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним «Зів’ялим листям» І.Франка.

Ліричний герой Павличкової збірки — то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим — суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти — як дощ, а я — мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягнення кохання — подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Ти повинна приходити двічі: Спершу — з неба, а потім — з землі».

Кохання — почуття многогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками біг» та інші маленькі (за розміром) шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім — і такого неповторного, належного тільки йому, поету. Своєрідна, закроєна за давніми язичеськими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється в явора, стала улюбленою піснею молоді — та й не тільки молоді.

Взагалі чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

Відомий Дмитро Павличко і як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» — то широкі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чисто подійовий сюжет, то перейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньому психологічному сюжеті, багаті на образи-символи («Вогнище»).

Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.

Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три ваговиті збірки — «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті з історії української літератури — насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасників О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу. Ряд праць має синтетичний, узагальнюючий характер і зачіпає складні проблеми літературного життя.

Втім, Павличко не обмежує рамки досліджень лише рідною літературою: його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників.

Для стилю Павличка-літературознавця характерне поєднання ерудиції та вдумливості дослідника з пристрастю публіциста та багатством і образністю мови поета. Це стосується воістину блискучих праць про А. Малишка «Сонця і правди сурмач», про М. Рильського «Для нас і для майбутніх часів», зрештою — про більшість його праць. Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею під такою ж назвою, як і книжка.

6. Закріплення знань.

Аналіз поезій.

Коли помер Сталiн, проводилися мiтинги жалоби, зiбрання, а «недремне кагебiстське око» спостерiгало: «чи не майне де усмiх на лицi». Та люди й справдi глибоко приховували свою радiсть, привченi боятись доносiв, перелякано принишкли в очiкуваннi, зображаючи скорботу:

О, як боялися святi отцi,
Чи не схитнеться ïх могутня влада!
Душа єретика тiй смертi рада
Чи ж не майне де усмiх на лицi?
Вони самi усiм розповiдали,
Що iнквiзитора уже нема.
А люди, слухаючи ïх, ридали…
Не усмiхались навiть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоïть тюрма!

Павличко у вiршi «Коли помер кривавий Торквемад» вiдтворив дух страху, непевностi, нерiшучостi, що панував у краïнi. До того ж надто прозорою була алегорiя, щоб провладнi прислужники ïï не розкусили: автор не просто змалював тогочасну ситуацiю в краïнi, а застерiг, що зi смертю тирана тоталiтаризм автоматично не зникає, а значить, на мiсцi попереднього тирана з’явиться новий.

«Коли помер кривавий Торквемада…»
Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

ДВА КОЛЬОРИ
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ
Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.
А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов’язки мумій. Заздрість ненаситна.
Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об’явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.
Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці.
Був день, коли ніхто не плаче
Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.
Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.

Сріблиться дощ в тоненькому тумані
Сріблиться дощ в тоненькому тумані,
Як ниточка в прозорім полотні.
А сонце по його блискучій грані
Тече і душу сповнює мені.
Зустрінь мене. Я повен пожадання
Блакитної, мов сон, далечини.
Моїх очей неголосне страждання
Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,
А тільки радісний розбудить щем,
Немов цього туману срібна волоть,
Замаєна і сонцем, і дощем.

ЛЮБОВ
Час на буйдужість обертає муку,
А тіло й кров — на камінь чи на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.
Не простягну ніколи доброхіть
Безжальній костомасі дружби руку.
Люблю життя, де повно сонця й грюку,
І ця любов моя на сто століть!
Я син землі, що родить хліб і мрію.
Вона безсмертя кожному дала —
Поету, космонавту, гречкосію.
Збагну безмежжя неба і числа,
Добра відвертість і дволиччя зла,
Лиш смерті я повік не зрозумію!

* * *
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.

* * *
Я роздягнув тебе в уяві,
І вивів голу на поля…
Як діти, колоски тужаві
До тебе бігли віддаля.
Твоє чоло було безхмарне,
Як свічки лик при поклятьбі,
І вибігали з гаю сарни,
Аби вклонитися тобі.
Горнулися до тебе зела,
Дерева, квіти і хліба,
Ласкава ти була й весела,
Як в сонці річка голуба.
До тебе линули зозулі,
І зграї сивих солов’їх,
Так ніби десь в літа минулі
Ти понароджувала їх.
І вся природа стоголоса
В тобі впізнала божество,
А ти ішла наготна й боса,
Як зірка в небі на Різдво.
І лащились, немов холопи,
До тебе лиси і вовки…
І залишали твої стопи
В слідах криваві колючки.

7. Звіти про виконану роботу.

8. Коментар виконання практичної роботи.

9. Підсумок заняття.

Тести

1. До шістдесятників НЕ НАЛЕЖИТЬ
А Василь Симоненко
Б Ліна Костенко
В Дмитро Павличко
Г Андрій Малишко
Д Іван Драч

2. Народною піснею літературного походження НЕ Є
А «Балада про соняшник» І. Драча
Б «Два кольори» Д. Павличка
В «Стежина» А. Малишка
Г «Пісня про рушник» А. Малишка
Д «Лебеді материнства» В. Симоненка

3. Прочитайте уривок із вірша «Два кольори» Д. Павличка

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Поезія написана віршовим розміром

А ямбом
Б хореєм
В дактилем
Г амфібрахієм
Д анапестом

4. Римування в поезії «Два кольори» Д. Павличка
А перехресне
Б кільцеве
В суміжне
Г монорим
Д білий вірш

5. Червоний і чорний кольори символізують («Два кольори» Д. Павличка)
А прекрасне і корисне
Б духовне й матеріальне
В любов і журбу
Г старість і молодість
Д життя і смерть

6. Установіть відповідність

Твір Уривок
1 «Пісня про рушник» А. Малишка А Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні…
Рідна мати моя, ти ночей не доспала
2 «Лебеді материнства» В. Симоненка Б І водила мене у поля край села…
У щастя людського два рівних є крила
3 «Два кольори» Д. Павличка В Троянди й виноград, красиве і корисне.
4 «Балада про соняшник» І. Драча Г У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові

 

7. Установіть відповідність

Художній засіб Приклад
1 антитеза А…Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
2 риторичне запитання Б І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
3 інверсія В Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
4 порівняння Г Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Д Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.

 

8. Установіть відповідність

Твір Символ
1«Пісня про рушник» А. Малишка А верби і тополі
2«Лебеді материнства» В. Симоненка Б сонце
3«Два кольори» Д. Павличка В вишита сорочка
4«Балада про соняшник» І. Драча Г калина
Д росяниста доріжка

 

9. Установіть відповідність

Твір Мотив
1«Пісня про рушник» А. Малишка А прощання матері із сином
2«Лебеді материнства» В. Симоненка Б відкриття краси мистецтва
3«Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка В неповторність людини
4«Балада про соняшник» І. Драча Г екологія довкілля
Д Батьківщину не вибирають

 

10. Домашнє завдання – вивчити напам’ять «Два кольори».

Для додаткового аналізу:

Панахида
за померлими з голоду (1922, 1932, 1933, 1946 рр.)

І
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші.
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок шостий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.

ІІ
Благословенний труд
Для щастя і добра –
Хліботворящий люд
На берегах Дніпра.
Це ми, о Господи,
Твої плугатарі,
Орали, сіяли,
Молились на зорі.
Немов своє дитя,
Ми пестили ріллю,
Кохали ми життя,
Вклонялись мозолю.
Вдихали чорнозем,
Вгорталися в лани,
Не знали, що помрем
З наказу сатани.

ІІІ
Котилась Україною скривавлена зоря.
Як вовки, шугали селами – сатрапи, — найманці
Червоного царя.
Свободу, правду, людяність вони загнали в гріб.
Були ми небезпечними, бо мали власний хліб.
Цвіли сади, мов савани, — на всю небесну твердь.
Ми знали, що приймаємо за Україну смерть.

ІV
Їдуть, їдуть людомори
У червоних прапорах.
Забирають із комори
Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині
Зерен запашні сліди.
Залишають Україні
Хліб з кропиви й лободи.
Світ виносить із халупи,
Що віками там горів.
І складають поміж трупи
Недомерлих матерів.
Їдуть, їдуть без осмути,
Борошно везуть вочу
І співають, щоб не чути
З ями стогону й плачу.

V
Не забудемо ніколи, не забудьте й ви,
Як ми тяжко помирали з веління Москви.
Як опухлі та болящі ми повзли в міста,
Як благали – ради Бога та ради Христа,
Як штиками завертали нас у бур’яни,
Як нас потайки ховали без мольби й труни,
Як з могили видихали ми життя своє
З непочутою клятьбою, що тирана вб’є.


Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба,
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене,
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола й уста,
І росою вмиватиме очі.

VІІ
Тихо, як свіча,
Догорів народ,
Бо не мав меча
На чужих заброд.
Бо Господь йому
Скинув з неба плуг,
На ганьбу й страму
Дав покірний дух.
О, народе, встань,
Сам собі порадь,
Бо з чужих старань
Будеш помирать,
Буде знов душа
Йти на смертну креш,
Доки з лемеша
Зброї не скуєш.
Оберни сто суш
В золоті хліба.
Вийми з наших душ
Страх і плач раба.
Господи, прийди
В нашу непроглідь,
Дзвони розбуди,
Що в землі лежать!

VІІІ
Боже великий, всевладний,
Яви нам свою могуть,
Дай розпізнати правду,
Праведників не забудь.
Дивляться в Твої очі
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не наруш.
Заступи нас і нашу державу
Од кривавих, лютих негод.
Всі ми – сущі, усопші, прийдешні –
Твій пшеничний, безсмертний народ.

Урок на тему: Дмитро Павличко. Патріотична та громадянська лірика. Мотиви любові і ненависті у творах. Пісенна творчість, українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.