Урок на тему: В.Сосюра. Поезії «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Любіть Україну», українська література, 11 клас

Урок на тему: В.Сосюра. Поезії «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Любіть Україну», українська література, 11 клас

Мета: Ознайомити з біографією В.Сосюри, умовами творчості митця

ХІД УРОКУ В.Сосюра. Поезії «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Любіть Україну», українська література, 11 клас

1. Організаційний момент

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття (план заняття).

Огляд життя і творчості.

  • Інтимна лірика В. Сосюри (“Васильки”, “Так ніхто не кохав”, “Марії”).
  • Романтизація національної історії в поемі “Мазепа”. «Мазепа», «До брата», «Любіть Україну», «Білі акації будуть цвісти…», «Так ніхто не кохав…».
  • Риси індивідуального стилю.
  • Вплив символізму та імпресіонізму.
  • «Мазепа». Жанр, історична основа, сюжет, композиція, ідейний зміст. Сучасне прочитання твору. Емоційна тональність викладу, роль риторичних фігур, вульгаризмів; риси романтизму.
  • «До брата» — жанр, тема, ідея, риторичні фігури.
  • «Любіть Україну» — жанр, тема, ідея, риторичні фігури. Доля твору.
  • Інтимна й пейзажна лірика В. Сосюри («Білі акації будуть цвісти…», «Так ніхто не кохав…”).

3. Мотивація навчання: наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається

4. Актуалізація опорних знань

Опитування – поезії Рильського напам’ять

5. Формування вмінь і навичок

6. Закріплення знань.

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам’ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам’янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з’являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921 p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922 p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922—1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з’являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924 p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці…», «Магнолії лимонний дух…», «Вже в золоті лани…», «Такий я ніжний…» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923 р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923—1924), яка складається з п’яти сюжетно пов’язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці.

Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928—1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

У 1937 р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944 р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947 p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з’являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов’їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.

1961 р. поет присвячує XXII з’їздові КПРС поему «Щастя сім’ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з’являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім’ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім’ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

7. Звіти про виконану роботу.

В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”. В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Як наголошував сам поет у своїй автобіографії, його батько, Микола Володимирович часто міняв роботу і з ним мусила переїздити його сім’я. Саме чергова зміна роботи батька спричинила переїзд сім’ї Сосюрів у Третю Роту, якій поет присвятив особливо багато місця у своїх творах та особливо у своєму автобіографічному романі “Третя Рота”. В одному із віршів він писав про неї такими словами:

“Шахтарське селище на Білій горі,
Під нею заводу встають димарі,
Їх хмари торкають верхами,
За ними Лисиче садами буя,
Й шумить Третя Рота – домівка моя,
Я з вами всім серцем, я з вами..”

До речі, Третій Роті та іншим місцям, пов’язаним зі своїм дитинством, присвятив поет свій автобіографічний роман “Третя Рота”, який за допомогою епічних засобів передає те ж саме, що і ліричні твори поета.

В. Сосюра визначає жанр «Третьої Роти» як роман (за первісним задумом – роман-трилогія). І, очевидно, з таким визначенням слід погодитися, хоч і не всі ознаки цього жанру проявилися у цьому творі. “Третя Рота” – це розповідь про власне життя, яким було – без прикрас, без самовихваляння. Ця розповідь співзвучна контекстові епохи, в яку жив поет. можливо, в деяких місцях автор допускає елементи суб’єктивізму (і це неминуче!) чи й помиляється в оцінці людських вчинків чи певних явищ, але в цьому він щиро зізнається на сторінках цього ж роману. Складні життєві обставини іноді загострювали стосунки із деякими його колегами по перу, але на спільному шляху боротьби і шукань поет залишився вірним найвищим людським ідеалам, не погрішив проти правди.

Натура поета була напрочуд відкритою, пристрасною, ніжною та дуже вразливою. На думку В. Моренця, саме це, а не психічна недуга було причиною розхитаної психіки В. Сосюри. Поет вже змалку злітав на крилах неопанованих та величезних і не завжди зрозумілих раціональному глуздові почуттів. Однак скоро чи пізно йому доводилося вертатись до реального світу у цьому щасливому знесиленні та знемозі.

Син В. Сосюри пояснює життя батька як низку зльотів і падінь – то вгору до слави та успіхів, то назад до забуття. Поетові стає дедалі тяжче та врешті в 1934 році в нього виникає рішення, щоб покінчити з собою. Свої настрої того часу В. Сосюра згадує в біографічному романі “Третя Рота” (слід серйозно ставитися до цих слів, позаяк в 1934 році В. Сосюра дійсно підготував передсмертну записку): “І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіальним пожаром”. На щастя, спроба самогубства не вдалася, однак те, що такі наміри існували у нього, свідчило про страждання, якого йому завдало життя взагалі та радянська влада зокрема.

Роман “Третя Рота” – це яскравий зразок мемуарної прози. При відсутності щоденників і наявності дуже невеликої кількості листів В.Сосюри цінність такого автобіографічного матеріалу надзвичайно велика. Очевидно, як слушно зауважував і сам автор, «про різні речі єсть і різний спів, і різні форми, бо життя строкате…». Паралельне відтворення подій в поезії і прозі було викликане, очевидно, не лише бажанням документалізувати свою біографію: можливо, він усвідомлював той факт, що поезія може бути лише піснею своєму народові, а не літописом його доби. Якщо в поетичних творах Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобіографічному романі він з документальною точністю прагне відтворити побачене і пережите ним на життєвій дорозі. “Третя Рота” – це твір, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезіях: і про важке дитинство, і про буремно-трагічну юність, і про перші кроки в літературі, які він робив при допомозі відомих українських письменників. Часто автор не обминає й трагічних моментів нашої історії, і свої власні невдачі трактує як наслідок всенародного горя, коли від окрайця хліба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя.

Напоєний романтикою революції і громадянської війни, а також численними гаслами про соціальне й національне визволення, В.Сосюра, як і багато його сучасників, не зміг вникнути у політичний зміст тогочасних гасол, а тому й зазнав тяжкого «ходіння по муках». Поет із гіркотою й болем зізнається 1924 року:

І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля мурів
Од червоної кулі лягло!..

Згодом чиєюсь «дбайливою» рукою були «поліпшені» останні два рядки цієї строфи:

Скільки нас, отаких, через журу
Покидали востаннє село!

Можливо, це редагування належить і самому автору, але його можна віднести до того часу, коли пошуки «автобіографізму» в творах призводили часто до трагічного завершення людських доль і до такого явища як само цензура: письменник змушений був писати не все те, що думав і мав сказати читачеві.

У романі “Третя Рота” описано сцену розстрілу гайдамаками двох білих льотчиків, яких випадково збили на станції Нирковій. «Один капітан (поранений), а другий – стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав: «Передайте моей жене…» В лютому 1926 року поет пише ліричну баладу «Перстень», яку друкує тоді ж у журналі «Червоний шлях». У тому ж році він розпочав і роботу над споминами «З минулого», надрукованими в десятому номері «Червоного шляху», що увійшли згодом до роману “Третя Рота” із незначними скороченнями.

Трагічні епізоди громадянської війни на Україні не давали поетові спокою навіть у післявоєнний час. 25 червня 1948р. В.Сосюра пише вірш про моторошну сцену розстрілу петлюрівцям махновців, яку йому довелося свого часу спостерігати і описати в “Третій Роті”:

Я пам’ятаю дзвін церковний
Біля огради. Край села,
Команди крик і жах безмовний,
Де кров розстріляних текла.

В архіві В.Сосюри залишилися спроби віршованого роману “Третя Рота”, публікувати які автор не став, знаючи, очевидно, що після багатьох автобіографічних віршів і поем цей твір буде переспівов створеного ним раніше.

Задушевність, сміливість і дерзновенність відчутні у романі “Третя Рота”, в якому – життя Людини і Поета, віддане своєму народові.

Багато працює В.Сосюра в епічному жанрі – пише поеми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959-1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з ґрунтовним аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ». Цей великий, замислений в епічних вимірах твір ще раз підтвердив ліричний талант В.Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку: навпаки, «Мазепа» — твір концептуальний і містить думку про те, що діяння особистості можуть виважуватися тільки на терезах долі народу, а не окремої миті його історичного шляху. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує наскрізне, єдине і могутнє почуття – любов до України, що й веде поета цілиною історичних подій і важким тереном художніх ускладнень.

Тривала перерва в роботі над твором позначилася на ідейно-стильовій відмінності його частин. Перша – до одинадцятого розділу – витримана в романтичних барвах і виснувала з любовних пригод молодого Мазепи. Друга має виразне соціально-філософське спрямування і заводить нас у коло досі не висвітлених проблем вітчизняної історії.

Почати б від того, що стало причиною заборони твору – оцінки самого Мазепи, котрий від часів Петрових аж до сталінських трактувався цілком однозначно як зрадник. В.Сосюра відкидає цей великодержавний погляд і показує, що зрада гетьманом Петра І не була зрадою України, потоптаної і поневоленої російським царизмом з небаченою доти жорстокістю. Затаєна навіть від найближчого оточення політика Мазепи приводить його до поразки, але це є поразка і трагічна помилка не відступника, а державного діяча України.

Подібна інтерпретація – з погляду історичного, абсолютно нормальна – не могла сподобатися сповідальникам великодержавної ідеї, які лишилися біля керма СРСР і в час хрущовської відлиги. Цікаву думку з приводу поеми висловлює Ю.Барабаш: «…поява у 1959 році з шухляди на світ божий рукопису поеми «Мазепа» має, як на мій погляд, глибинний зв’язок з «Любіть Україну і тією веремією, яка розгорнулася навколо цієї поезії. Повертаючись до зачатої, але не народженої своєї дитини Сосюра намагається до кінця збагнути не так, може, Мазепу, як самого себе, розв’язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а й не менш болючі сьогоденні вузли. То була і щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і , якщо хочете, певна моральна компенсація, — у тому числі й за недавнє вимушене каяття».

Сосюрі стало байдуже, чи «гладять його по голові», а може, і більше, як байдуже… Хотілося б відзначити, поема «Мазепа» — це велике, замислене в епічних вимірах, полотно ще раз увиразнює власне ліричний талант Сосюри, для якого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення.

Це не означає, що поема позбавлена філософської думки. Навпаки, це означає тільки те, що дану концепцію забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття – любов до України, що й веде автора цілиною історичних суперечностей і важким тереном художніх ускладнень (деякі сюжетні нитки поеми «Мазепа» просто не пов’язуються й суперечать одна одній). Глибоке ліричне почуття й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми (яким часом бракує раціональної узгодженості) в художню цілість.

Незабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї. Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України. Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”:

“Вкраїну полонив поляк,
І, наче оводи ті злі,
Її обсіли москалі…”
і “я хочу швидше відціля
віддячить москалю і ляху,
що мій народ ведуть на плаху
під сміх царя і короля!”

Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи. Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки в котресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета.

Зараз я хотів би розказати про особисте життя поета та його дружини — Марії Гаврилівни Сосюри, яка заслуговує ширшої згадки з огляду на свою причетність до такого, а не іншого життєвого шляху поета. З нею саме пов’язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри – дуже важливої частини ліричної творчості поета. Марія Гаврилівна була другою дружиною поета. Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше. Звичайно, так швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій. До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ.

Як згадувалося раніше, рік, в якому В. Сосюра оженився на Марії, був особливо важким періодом в житті поета з огляду на цькування з боку компартії та неприємності від інших організацій, з якими мав справи В. Сосюра, як поет, що творив у радянській країні. Одруження дало В. Сосюрі певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго. Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В. Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення ґрунту, позаяк дружина не тільки не розуміла його, але навіть не намагалася зрозуміти. Скоро почалися домашні сварки та бійки, а В. Сосюра встрявав в гурток лихих товаришів, які тягнули його вниз. Про його “богемське життя” та зловживання алкоголем у цей час згадав у своїй статті І. Майстренко, який знав поета особисто. Все-таки думаю, що кривдять В. Сосюру ті, хто так погано про нього говорив. Вже син поета в своїй статті заявив, що він батька не знав таким компанійським та схильним до розваги, як говорилося. Чи то насправді через спосіб життя та припадки божевілля, чи теж для того, щоб приховатися від партійних чисток, які проводилися в ті часи, В. Сосюра перебував у психіатричній лікарні, на т.зв. Сабуровій дачі під Харковом. Як би це не було, причини доведення поета до такого стану відомі і я розповів про них більш детально в попередній частині того розділу. Головне, що такі випадки напевне не допомагали поетові та його дружині вести сімейне життя. З’являлися і інші точки зору стосовно хвороби поета. Борис Антоненко-Давидович в статі в газеті “Східний часопис” висловив думку, що В. Сосюра деякою мірою “хитрував”, вдаючи то наївняка, то психічно хворого, щоб врятуватися від загибелі, яка загрожувала йому у ті часи. Однак, коли б навіть так було, враховуючи жорстокість радянської системи, така поведінка поета була цілком оправданою. Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптової критики з боку уряду та радянізованої преси. В таких обставинах з’явився цикл віршів про Марію.

Однак дружина не відповідає на щиру любов поета такою ж любов’ю. Це спричиняє поета функціонувати в режимі протилежних почуттів, як відчуття любові з боку дружини та її відсутності. В першому випадку у віршах помічаємо згадки про весну, сонце, золото. В другому навпаки – про осінь, зиму, ніч, туман. Такі мотиви та образи супроводили майже всю ліричну творчість В. Сосюри в 30-ті роки. Напевне, мало в кого буває так чутливе до найтонших нюансів серце, як це було у В. Сосюри, та і мало кому доводилося стільки страждати з приводу щасливої і водночас нещасної любові.

Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув. Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям. Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру. Тому з’явилися оці сумні рядки:

“А я один до цього гаю
з своєю мукою прийшов.
Щасливий той, хто в світі має
Своє гніздо, а в нім любов”.

Або гостріше:

“..Завжди я сам.
Твоїм очам я вже не вірю,
Не вірю я твоїм сльозам”.
(“Якби я знав, що сонце встало”)

Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки:

“Як дивно! Любить і не вірить в любов,
і жити, Маріє, з тобою…”

Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала:

“Над рікою вітер віє
і шумить у морі трав.
Серця квіти, щастя мрії –
Я усе тобі відав.
Та як вітер цей, Марії,
Що над хвилями ріки,
Ти розвіяла ті мрії,
Потоптала ті квітки.
Не судилось нам з тобою
Тиску теплого руки.
Що ж ти дивишся з журбою
На потоптані квітки?”

Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України. Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя:

“Ми з тобою зійшлися в маю,
ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
Не любила, сміялася з неї.”

Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові.

Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавши в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалями. Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом:

“І де не йду я, дві Марії
Зі мною тінями ідуть”.

Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну. В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета — вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставитися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.

1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цьому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучали і у поезії В. Сосюри:

“А Марія? Кат і вітер…
Де ти був? Куди!?
А сама?! Од ночі гніту
втік я назавжди.”

Або у написаному російською мовою вірші “Я ухожу любя…»:

«Что лжет мне ангел мой
з безгрешными глазами,
что любиш не меня,
а славу ты мою.
Как мертвая звезла
Ее любви лучами
Ты светишь для других,
А я лишь горе пью…
И переповнилась
Моих страданий чаша
За девятнадцать лет,
Бездумных и святых…
И понял я, что мы с тобой
«не сварим каши»,
что узкий лобик твой
не для стихов моих».

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною. Цей вірш – синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим. Врешті, поет не зміг стримати почуттів – у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що для нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє. Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві. Попри обставини, що склалися, він продовжує писати. Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень:

“Ти піяв, Соловей!…Луна пісень твоя
щось розтривожила чиновників “всесильних”, —

і посадили Солов’я до камери будинку божевільних.” Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім. Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці. Врешті було винесено вирок – десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В.Сосюра тяжко пережив її арешт та строк, який вона отримала. Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було викреслити із пам’яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими. Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета. Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім’ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку. Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина.

Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю. В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх. Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті. В одному із своїх віршів поет доходить такого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції:

“Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну..”

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів. Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу. Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших. Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри…”, які у першій його редакції звучали так:

“Скільки нас, отаких, попід мури од червоної кулі лягло!” зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так:

“Скільки нас, отаких, через журу
покидали востаннє село!”.

Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”.

В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва. Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка. Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися. Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет.

Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В.Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість. Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству. Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

“Трави, мої трави, ви густі, шовкові,
вітер ваші коси в пестощах не рве.
Б’ється моє серце, сповнене любові
До землі, що з неї вийшло все живе”.

Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт.

Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя. Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого. Правильно говорили, що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”.

Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”:

“Я всім прощаю і всіх люблю”.

8. Коментар виконання практичної роботи.

9. Підсумок заняття.

Аналіз поезій

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

***
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог —на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли. Одлетіла тривога…
Лиш любов — як у серці багнет…
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сипі очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі. 1926—1957

***
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

10. Домашнє завдання: вивчити напам’ять «Любіть Україну», «Так ніхто не кохав»

Урок на тему: В.Сосюра. Поезії «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Любіть Україну», українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.