Урок на тему: Вступ. Поети-шістдесятники. В.Симоненко — «витязь» молодої української поезії, українська література, 11 клас

Урок на тему: Вступ. Поети-шістдесятники. В.Симоненко — «витязь» молодої української поезії, українська література, 11 клас

Мета: Ознайомлення з творчістю «шістдесятництва». Мати уявлення про розвиток літератури даного періоду. Уміти користуватися довідковою інформацією. Характеристика різних літературних угруповань. Поглибити знання про видатних особистостей України, познайомити з творами В.Симоненка. Показати яку роль відіграв він і його творчість в українській літературі, в історії країни, сприяти розвитку художньої уяви. Допомогти глибше осягнути життєвий і творчий шлях поета.

ХІД УРОКУ

1. Організаційний момент

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття.

Творчість «шістдесятництва». Мати уявлення про розвиток літератури даного періоду. Уміти користуватися довідковою інформацією. Характеристика різних літературних угруповань.

В.Симоненко. Показати яку роль відіграв він і його творчість в українській літературі, в історії країни, сприяти розвитку художньої уяви студентів. Допомогти глибше осягнути життєвий і творчий шлях поета.

3. Мотивація навчання:

Учні повинні ознайомитися зі здобутками сучасної української поезії, прози і драматургії; навчитися аналізувати твори з позицій їх художньо-естетичної вартості; написати відгук про твір сучасної української літератури.

Матеріал, поданий на цьому занятті, має проблемний характер, оскільки в літературознавстві немає усталеного погляду на зміст і хронологічні межі поняття «сучасна українська література».

Сучасна українська література — це:

1) українська література ХХ ст.;
2) українська література ІІ половини ХХ ст. — початку ХХІ ст.;
3) українська література кінця ХХ ст. і до сьогодні.

Для збереження наступності розгляду літературного матеріалу його вивчатимемо у хронологічних межах з кінця ХХ — початку ХХІ ст.

4. Актуалізація опорних знань:

— Що вам відомо про літературні угрупування ХХ ст..?

— З якими думками підійшла письменницька «еліта» до періоду 60-х рр?

Літературна діяльність в Україні 20-х рр. Виражена надзвичайно багато. Це найяскравіший період української писемності, у порівнянні з нею будь-які інші періоди розвитку нашого письменства — бліднуть. Палітра їх творчості вражає унікальним добором яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Гуртування розмаїтих стильових течій — привертає увагу, із своїми відгалуженнями авангардизм (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм,необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Організація різних видань, калейдоскоп літературних угруповань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним відкрилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Мова йде про свіжі, поновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, на відміну від змісту класичного Відродження, спрямованого на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органічних ланок поступу європейського мистецтва.

Інші риси представляє — українське відродження, яке сприймається як спонтанний, потужний прорив уперед, але все ж таки не рідко погляди, обертаються у минуле, у вчорашні невирішені проблеми. Мова йде не лише про одне відродження, а про цілу низку, що витворює основу українства, коли з національної катастрофи підводилось нове покоління, представниками якого переважно були письменники, аби нарешті вирішити не лише естетичні, а й національні та болючі соціальні питання. Така доля була і в творчого покоління 20-х рр. — позначене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, неоднорідне, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, такими основними рисами були своєрідність літературних угруповань.

Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для формування «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925—1928) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим естетичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921—1925; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників. 1922—1925; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927—1932; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників, 1927—1932), панував неприпустимий для творчості партійно-адміністративний стиль. їхні зусилля спрямовувалися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме і «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письменники», збагатили нашу літературу творами нев’янучої цінності.

5. Формування вмінь і навичок

Учні виступають із підготовленими доповідями за випереджаючим завданням.

Українська література у другій половині ХХ ст. Спроба подолати канони соцреалізму. «Закулісний» розвиток модернізму, опозиційні прояви різних стильових тенденцій.

Явище «шістдесятництва», нью-йоркська група, постшістдесятники, українська «химерна проза». Пошукове розмаїття сучасної літератури. Тенденції постмодернізму.

«Ми ще в материнському лоні – недовірки… Ми – нова порода, прискореним темпом, усього за 70 із гаком років, виведена – без віри, совісті, честі, без серця. Та й, мабуть, без належної для людини кількості сірої речовини у мізках.

Ми – мутанти: навіть гени контужені псевдо інтернаціоналізмом.

Душа здригнеться і в австралі
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі,
А України наче й не було (Л.Костенко)

…Нам усім ще довго треба виливати переляк. Хоча – тепер усі сміливі. Чи надовго? А що, коли?.. Не приведи, господи…» (Людмила Таран про Л.Костенко та шістдесятників).

Виділяється нова хвиля в українській літературі на початку 60-х років це явище виникнення Шістдесятництва. Шістдесятництво подія культурологічна і соціальна. Вражає його зв’язок із дисидентським рухом. Тематична і формотворча новизна творів, ідейно-стильове розмаїття.

Яскраві постаті дисидентського руху 60-х років:

Композитори Л. Грабовський, В. Губа, В. Сильвестров; художники А.Горська, І. Марчук, О. Заливаха, Г. Севр ук, Л. Семикiна, В. Зарецький, актори І. Миколайчук, Б. Ступка, Л. Кадирова; режисери Ю. Іллєнко, Л. Танюк, С. Параджанов, К. Муратова, Л. Осика. Познайомтесь з видатним режисером С. Параджанов, (визначіть риси шістдесятництва притаманні його творчість).

1956 р. відбувся ХХ з’їзд компартії, на якому було розгвинчено культ особи Сталіна.

Починалася «ера переляку». Хроніка літературно-мистецького процесу 60-80-х років засвідчує строкатість і нерівність розвитку української культури, а водночас і її невід‘ємність від загально людської культурної спільності.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 50/05/61 р. запроваджено Державну премію ім. Т.Г.Шевченка. Нетривале послаблення режимного тиску в першій половині 60-х р. призвело до загального позитивного зрушення в культурному житті України. Частішають декади і тижні української літератури.

60-ті роки — час виникнення нових продуктивних тенденцій в літературному процесі, піднесення загально-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мистецтві, час творчого оновлення, третього цвітіння старших майстрів пера, приходу нової хвилі в поезії, прозі критиці.

У чому полягає феномен поезії шістдесятників?

У світовій літературі та літературі українській у цей час відбувається поворот до естетичного критерію творчості як основного. Чергова криза суспільної свідомості породжує нові оригінальні ідіостильові осмислення традиційних глобальних тем: гуманізації життя в усіх аспектах, національної гідності, свідомості, самореалізації людини у праці і творчості, війни і миру, екологічної безпеки людства.

До шістдесятників відносять Ліну Костенко, М. Вінграновського, І. Калинця, В.Стуса, І. Драча, Д. Павличка, В. Симоненка, І. Світличного та ін.

Соціальний пафос поезії, її гуманістичний характер не були новаторськими досягненнями шістдесятників, адже ці риси є наскрізними у світовій поезії. Новаторство полягало в тому, що доля окремої людини розгортається у планетарному масштабі, досягаючи рівня світових драм і шекспірівських трагедій. Пошуки спиралися на традиції й української, і світової культури. Автори при цьому намагалися надати нової сили вічним образам і сюжетам. Прикметною ознакою цієї поезії стає авторська присутність у творах.

Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду
М. Вінграновський

«Вони повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити у реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити. І запалити вірою інших» (Валентин Мороз).

У посмертно надрукованому вірші Володимира Висоцького безжально зірвано маску благопристойних пояснень феномену масового «осліплення» в ці роки, роки навіть не поклоніння сильній особистості, а лицемірного славослів’я або зверхньої терпимості до посередності:

Но мы умели чувствовать опасность
Задолго до начала холодов,
С бесстыдством шлюхи приходила ясность
И души запирали на засов.
И нас хотя расстрелы не косили,
Но жили мы, не поднимая глаз.
Мы тоже дети страшных лет России –
Безвременье вливало водку в нас.

Все частіше читаємо заклики шістдесятників до пересічених громадян – піднімати голову, не схибити зі шляху, вчитися відстоювати власну думку тощо. Але, на жаль, «переробити», «перевиховати» залякану роками людину — надто складна справа.

У творчості Ліни Костенко звучить сила, воля і загроза: «Жити хочеш – в землю дивися. Очей зухвалих не піднімай» (Василіск з поеми «Мандрівками серця»).

6. Закріплення знань.

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

Пропонується заздалегідь підготувати доповідь про життєвий шлях Симоненка. А всім протягом роботи з біографією складати хронологічну таблицю.

8 січня 1935р.
Народився Василь Андрійович Симоненко в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині.

1952
Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету

1957
По закінченні університету Василь працює в газеті “Черкаська правда”, потім – у “Молоді Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”, як журналіст

1960
напровесні в Києві був заснований Клуб творчої молоді.

влітку 1962
На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка. Арешт.

8 вересня 1963 р.
Помер.

1965
вийшла збірка його новел “Вило з троянд”.

1968
вийшли “Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів.

1981
вийшла збірка “Лебеді материнства”

1984
збірка “Поезії”

В другій половині 1980 — на початку 1990 рр.
в журналах опубліковано невідомі твори поета

І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
з тебе дивуватися повік…
В.Симоненко

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід, —

так згадував майбутній поет у поезії “З дитинства”. Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. І коли у вірші “Жорна” згадує, як “материнські руки тягли за ручку камінь без кінця”, то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний…

Бабуся і дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може і не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші “Дід умер” та оповідання “Дума про діда”. Так само вірш “Баба Онися” присвячений легкій життєвій долі постової бабусі (вони з дідом Федором втратили трьох синів і всю любов до дітей перенесли до внука). Від матері, Ганни Федорівни, та від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів. “як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало”, — згадує письменник в оповіданні “Дума про діда”.

Василева учителька Уляна Миколаївна Демченко пригадувала: “А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь… У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…” Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці.

У 1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С.Тельшок.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

У роки навчання В.Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

По закінченні університету Василь працює в газеті “Черкаська правда”, потім – у “Молоді Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети” , як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.
Не втратили своєї цінності й на сього дні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі.

Друкує В.Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки , на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли бути опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика всіляко намагалася притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора у гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом.

Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з волі пробудженого “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність на задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Корською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали своїх мерзенних злочинів.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою стаття, “Україна” знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”. Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товариша” Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: “Що ж ти робиш, гад?”. Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…

Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.
Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій “Земне тяжіння”
У 1965р. вийшла збірка його новел “Вило з троянд”. Через три роки по смерті вийшли “Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.
Тільки у 1981 вийшла збірка “Лебеді материнства”, а в 1984р. ще одна збірка “Поезії”, яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників.

7. Звіти про виконану роботу.

8. Коментар виконання практичної роботи.

9. Підсумок заняття.

Написати творчу роботу: «Чим зацікавила мене творчість шістдесятників?»

10. Домашнє завдання. Готувати доповіді до творчості В.Симоненко

Додаток

Дивовижна здатність життя до самовідродження за генетичною програмою в єдності з процесами ентропії та занепаду культури там, де вона постійно не плекається, відкрилась нам у роки ослаблення ідолопоклонства — у роки т.зв. відлиги, кінець 50-х — початок 60-х. Але характерно, що ослаблена традиція застигає в протистоянні руїнним силам і втрачає творчу силу цвісти та плодоносити.

Спроби повернення до святинь, напр., у романі «Диво» П.Загребельного, не підіймались вище фантазії в дусі неопоганства, звичайно, позбавленої тієї сакральної таємниці, яка була в поганській релігії.

Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став «Собор» Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. прочищення й пробудження джерел — це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з’явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав перед очима сучасників як «Собор у риштованні».

Певною мірою риштовання є символом зусиль нинішнього світу врятувати духову спадщину. Але, з другого боку, також імітацією діяльності продажних і духовно вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії. Характерно, що учасники боротьби не завжди до кінця розуміли цінності, за які борються, часто приймали на віру таємний код святині, інтуїтивно покладаючись на мудрість, заховану в традиції.

Однак споконвічна боротьба на полі духовому точиться навколо Слова. Традиційна культура прагне зберегти слово на сторожі людини як незнищенний символ Божого творіння, «слово як найвищий дар людині від Бога» (Гоголь). Псевдокультура й антихристиянська імітація форм культури використовують слово лише як знаряддя спілкування, або в демагогічних цілях за принципом «після нас хоч потоп». Боротьба за справжність на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина й культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури — все те становило зміст опозиції шістдесятників.

Критика культу особи була першим стресом, який пробуджував і тривожив думку в зачаклованому краї мовчання. Нараз нова релігія соціалізму виявилась варіантом суворої біблійної історії про схильність гріховної людини скочуватись, відходити від великого Бога й творити собі золотих ідолів. Соціалізм створив полегшений образ людини, сформованої природою без Творця. Заповіді замінив раціональними приписами й відкрив перспективу вседозволеності — у формальних рамках традиції. Демагоги скористалися з людських слабостей і зсунули шкалу людських вартостей на спокусливу для маси міру — споживацьку. На міру цієї пересічності без Закону й Принципів і програмувалася історія в дусі насильства, війни та розплати коштом майбутнього.

Голий принцип сили, по суті, цілком здискредитував себе в 20-30-і роки. Якщо Гітлер у 1945 році зазнав поразки передусім воєнної, то на десять років пізніше Сталін зазнав поразки моральної.

Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола й кинулись до вилому в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто закладати вилом. Однак одиниці кинулись його розширювати. З цього почалися шістдесятники (нині вже є охочі об’єднувати перших і других!) — ті, яким засвітила істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла.

Чи була це та Істина, що її написали колись на своєму прапорі братчики? Може, якоюсь мірою. Але до тієї Істини треба було добиратися в поті чола, як до гори, що здається здалеку досяжною. Шістдесятники кинулись долати пагорби за стіною і горби в собі, відкривати й усім доводити власними очима і брати власним розумом. Звідси їх недовірливість до «батьків», титулованих і заслужених на пристосуванстві, вихованих на філософії примітивізму та етиці релятивізму. То було покоління приречених на класову й збройну війну — замість життя. Воно хоча й зберегло щось від традиції, але геть розтратило всі сили на виживання. Воно не сміло передати своїм дітям заповіти батьків. Отже, шістдесятники вийшли на дорогу без справжніх учителів і без великої поваги до «батьків».

Вчителями стали передусім гнані й переслідувані за правду автори, ті, чиє нерозтрачене життя залишилося нащадкам як прихований паросток, здатний пробивати каміння. Неявно викриваючи режим, вони відкривали й обороняли національну гідність. Дезорієнтована цензура часом пропускала натяки на приховану правду, і та правда стала сенсаційно привабливою. Тривожною загадкою був Довженко: за спрофанованим іменем мерехтіла драматична доля живцем похованого за велику любов.

Вічно підіймав дух опору Хвильовий. Усі знали нонконформізм Зерова і Куліша, артистичну відпорність раннього Тичини, періодичні «ідейні помилки» Рильського і Сосюри, несподівані єретичні виступи акад. Білецького, одважне бунтарство Андрія Малишка та Миколи Руденка. Живим утіленням вірності ідеалам національно-визвольних змагань був Антоненко-Давидович.

Великим пробудженням повіяло від нелегально перевезеної через кордон книжки Івана Кошелівця «Українська література в УРСР»… Але навертав до річища християнської традиції підпільно поширюваний Микола Бердяєв і легально виданий «Маленький принц» догасаючого Заходу — Екзюпері.

Релігія, здавалось, була вигашена в серцях покоління, що виросло без священного трепету перед маєстатом святині. Раціонального розуміння духових вартостей минулого, у порівнянні їх зі словесними сучасними ідеалами, було замало для того, щоб піднятися до перегляду матеріалістичних осново усього навчання і виховання. Можна було іронізувати над пласкою культурою на ґрунті матеріалізму, але враз прийняти цінності, що засвоюються з молоком матері, а потім закріплюються щоденно всім християнським ладом життя, це було понад силу. Всі відчували духовий голод, навіть муки дистрофії, але бракувало в житті тих учителів, які з вірою повели б — «прийдіть до мене усі спраглі і обтяжені…»

Уся доступна література ідеалістичного плану не вимовляла тих слів з такою елементарною ясністю, щоб можна було покласти їх в основу світогляду. А без такої основи навіть Сковорода, Шевченко й Тичина періоду «Скорбної матері» не сприймались на глибині. Вплив загальної атмосфери суспільства на особистість — це винятково важлива історіософічна тема, яка дає ключ до розуміння різних епох. Але жадна історична епоха не ставила таких знущальних диявольських експериментів над людиною, як епоха вседозволеності.

Епідемія соціалістичного опрощення і «червоного терору» зробила можливим прийняття частиною інтелігенції навіть більшовицько-ідеологічного шантажу та «революційної законності»…

Та ж таки епідемія охопила й полонила одну з найкультурніших націй, яка погодилась прийняти гіпнотичний сеанс фюрера…Західна інтелігенція, спадкоємиця гуманістичних традицій, набула інфантильно рожевого кольору і з симпатією поглядала на Москву, яка систематично винищувала народ голодом та класовою війною і рішуче зборювала «абстрактний гуманізм»…

Сміх Мефістофеля над людьми, що гинуть за метал, тут уже міг би перейти в істеричний сміх над людством.

Усі ті експерименти довели, що людина, обдарована подобою Божою, даром свобідної волі і, зрештою, здоровим глуздом, стає об’єктом пропагандистського оглуплення і жертвою масового психозу — і не має сили чинити опір, бо моральна відпорність у неї ослаблена в атмосфері розпаду традицій, так само, як імунна система ослаблюється в атмосфері радіоактивного розпаду…

Отже, шістдесятники чинили опір дальшому руйнуванню традицій і вперто ставили питання, на які режим відповідав силою, а коли вже погодився відповідати словом у час «перебудови», то це привело його до цілковитого фіаско й до падіння останніх ідолів. Потрібна була безперервна злива розвінчувань і демонтажу ідеології, щоб наблизитися знов до простих істин, які становили основу традиції.

Однією з рис українського шістдесятництва є надмірна заполітизованість. Це відразу кидається в очі, коли ми розглядаємо шістдесятництво як мистецький рух. Але такі склалися реалії, що шістдесятництво в умовах відсутності державності виростало з культурної течії в політичну. Здебільшого шістдесятники так і не змогли відокремити мистецтво від політики, не змогли піднятися в своїх творах над кон’юнктурою.

А кон’юнктура була різною — від накинених тоталітарною системою догм і постулатів до ідей, висунених рухом опору. Покоління 60-х (як явище культурне) виявилося наскрізь заангажованим. 70-ті навпаки спричинили з’яву митців, заглиблених у себе. Один із критиків через неможливість вільного самовираження називав навіть сімдесятників «втраченим» поколінням. Одначе, саме ті, хто прийшов на зміну шістдесятникам, навчилися розрізняти поняття. Вони вже чітко знали, що мистецтво за своєю природою не може обслуговувати політичні цілі… Принаймні, коли таке стається, втрачається мистецька якість, що в її основі лежить категорія Краси.

«За всіх скажу», — писав поет з-під кийка режиму. Безперечно, за всіх сказати неможливо, як не можна однозначно стверджувати, що краще для читача, а що — ні. От якби в усіх читацьких головах існувала єдина шкала вартостей… Втім, справжній критик і не зобов’язаний забагато думати про читача. Споживач для нього байдужий. На першому місці — сам твір, бо критик оцінює не вплив, скажімо, роману на маси, а досліджує механізми цього впливу.

Так само і з ідеологією автора. Кого хвилює, наприклад, що Борис Олійник комуніст, коли йдеться про його нову збірку «Таємна вечеря»? Хіба що самих комуністів… Але навіть комуніст зі стажем бере його книжку до рук, очевидно, не з метою вичитати в ній голі комуністичні гасла. «Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, — пише в передмові до збірки Бориса Олійника відомий як журналіст і менш відомий як політик Іван Бокий, — Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості». (От бачите!)

До речі, варто окремим рядком згадати про «вплив на маси» «Таємної вечері». Певні чинники зумовили те, що збірка набула широкого резонансу. Не останню роль тут грали політичні мотиви. Зокрема, на днях Борис Ілліч отримав за свою книжку міжнародну премію імені Михайла Шолохова, що її йому вручив також відомий колись на весь СССР письменник Петро Проскурін. Ця нагорода вручається видатним діячам сучасності, котрі зробили значний внесок у «захист народних інтересів». Серед попередніх лауреатів — кубинський лідер Фідель Кастро, патріарх Алексій II, письменники Валентин Пікуль і Расул Гамзатов. Слід зазначити, що нагородження відбувалося під час роботи в Москві з’їзду слов’янських народів, на якому було створено Собор слов’янських народів і одним з його співголів обрано пана Олійника.

Втім, зрозуміло, що на цьому пункті акцентувати особливу увагу не варто. Тим паче, коли йдеться про саму книжку, а не про «піну» довкола неї. Отож, зосередимося на громадянській поезії Бориса Олійника. (Хоча є такі інтелектуали, що взагалі не вважають громадянську поезію за поезію, але ми не вступатимемо з ними в дискусію за браком місця, і сприйматимемо цей термін як реальність).

Як слушно зазначає вже згадуваний Іван Бокий існує така вітчизняна традиція: «поети в Україні – люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи». В річищі цієї традиції перебуває і Борис Ілліч, який створив кілька громадянських поезій, що вони й складають переважно «Таємну вечерю». Проблема в тому, що в книжці громадянська позиція автора аж вилазить назовні, ніби роздираючи поетичний «каркас». Наприклад, у віршеві «Гряде пророк!» дістається на горіхи «міченому в списках потайних», котрий «втікав, як тать, в чужинницькі пенати» і який привів «під своїм кривим крилом» на ганьбу Росії «перевертня із міченим чолом». Зауважимо, що поезія присвячена Солженіцину.

У «Верлібрі з коментарями», написаному, ймовірно, перед президентськими виборами, оповідається про те, що «перший-ліпший ладен стати президентом»… Дивує прямолінійність поезії «Європі»: «Ми тут жили ще до часів потопу./ Наш корінь у земну вростає вісь./ І перше, ніж учити нас, Європо,/ На себе ліпше збоку подивись». Такі твори можна назвати поезіями-гаслами. До цього типу зараховуємо вірші «Афганцеві» («…з уставом своїм не ходять в чужий монастир…»), «Гей, слов’яни!» («Брате сербе…/ Ти знову стоїш наодинці/ …на смертній межі…»), «Треті» («Доки на мечі кували рала,/ На тризуби – молоти й серпи,/ Треті загребущо рвали й крали/ Від ракет, ікон – і до сапи»), «Інвектива-1» («Тобі ж природа усього вділила! То хазяйнуй у суверенній вміло…»)…

Знайдемо в книжці Олійника вірші, що наче ілюструють ненаписані поетом публіцистичні статті. До таких належать «Перевдягання душ», «Таємна вечеря», «Марш п’ятої колони», «Інвектива-2″… Своєрідні поетично-публіцистичні заготовки замість «метафоричного вибуху» пропонує автор читачеві. Емпіричний бік у його віршах цілковито занедбано. Той, хто звик сприймати поезію ірраціонально (нераціонально), знайде мало втіхи від читання нової збірки Бориса Ілліча. Хоча маємо тут й рідкісні винятки у вигляді традиційних віршованих зразків, як-от «Відлебеніла, ніби мить…», «Сюжет», «Дощ». Як вірш-метафора сприймається серед усього загалу поезія «Дві ями копали Йому гробарі…» (і це при тому, що жодної метафори в самому цьому тексті нема).

Водночас публіцистичність поезій Олійника можна сприймати і як свого роду епатаж. По суті, виокремлення якихось прозаїчних або неромантичних моментів у поетичному тексті є одним зі способів епатувати публіку. Як пригадуємо, цим частенько зловживали футуристи. У віршеві «Шарж», присвяченому Б. Н. Є. (либонь чи не Єльцину?), олійниківський «епатаж» досягає кульмінаційної точки:

Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, –
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.

Коли у храм упхався і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля. (…)

Як бачимо, взаємодія поезії та публіцистики породжує інколи цікаві межові явища. Біда лише в тому, що публіцистика робить твір одноплощинним через свою здатність вбивати поетичний підтекст. Утворену порожнину займають асоціації з політичним, суспільним життям, історичними подіями. Однак подібна заміна не здатна компенсувати втрати. Кон’юнктура тягне поезію за собою долі, наче камінь, що його прив’язали до шиї людини, котра намагається перепливти річку. Поза сумнівом, з таким вантажем дуже легко втонути.

Урок на тему: Вступ. Поети-шістдесятники. В.Симоненко — «витязь» молодої української поезії, українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.