Урок на тему: Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях письменника. «Місто», українська література, 11 клас

Урок на тему: Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях письменника. «Місто», українська література, 11 клас

Мета: Мати загальне уявлення про творчий доробок Валер’яна Підмогильного. Ознайомити з творчістю яскравого письменника, відтворити ставлення автора до літературного процесу 20-30рр.

ХІД УРОКУ Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях письменника. «Місто», українська література, 11 клас

В. Підмогильний – один з найінтелігентніших і найтонших українських письменників… він глибший Мопассана, але залюбки вживає Мопассанівський імпресіоністичний мазок і не цурається спокійної розважливості фрази Анатоля Франса чи Дені Дідро.
Валерій Шевчук

1. Організаційна частина:

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Екзистенціалізм – [лат. existential – існування]. Ірраціональний напрям у філософії та літературі, предметом вивчення якого є існування людини (перев. у ситуаціях боротьби, страждання, смерті) у протиставленні її суспільству.

Філософи-екзистенціалісти: С. К’єркегор («предтеча»), М. Хайдеггер, К. Яспес, А. Камю, Ж.-П. Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.

Маргінальність – характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал, зазвичай, виходець з вищого класу, що намагається завоювати вищи сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману Підмогильного «Місто» – вже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Психологізм – заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. В психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми і мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко.

Іронія – [грец. eironeia – удавання, прихований глум] – засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі. В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю. Андрухович, О. Іранець.

3. Викладання нового матеріалу

3.1.Тема заняття:

Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях письменника. „Місто”

3.2. Мотивація вивчення теми:

Талановитому українському письменникові й перекладачеві з французької Валер’яну Підмогильному випала та ж доля, що й десяткам, сотням письменників його генерації. Арешт у віці 33 років, через декілька днів після вбивства Кірова, сфабрикований процес, Соловки й загибель в 1937-му.

Майже шістдесят років довелося читачеві в Україні чекати повернення творів Валер’яна Петровича. Тільки 1989 року в Києві вийшли, нарешті, його твори. А потім вийшла збірка і в Дніпропетровську – місті, де відбувся літературний дебют письменника.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

  • Життєвий шлях, трагічна загибель. Загальна характеристика прози митця. Тематичне розмаїття.
  • Роман “Місто”. Світоглядна й психологічна еволюція характеру головного героя. Степан Радченко – “завойовник” міста чи його “жертва”? Роль жіночих образів.
  • Теорія літератури. Поняття про екзистенціалізм, маргінальність, психологізм.
  • Для додаткового читання: “Повість без назви…”, “Старець”, “Син”, “Історія пані Івги”.

4. Виклад нового матеріалу.

Валер’ян Підмогильний
(1901 – 1937)

«У свій передостанній день народження — 2 лютого 1936-го — він назавжди попрощався з побратимом по перу та гіркій долі політв’язня Соловецького табору: тієї страшної зими згорів від сухот поет Євген Плужник. Тіло з биркою №1137 загорнули в лахміття, у санки впрягся зек Підмогильний та ще декілька таких, як він. На далекому біломорському острові, у «країні мук і відчаю», поховали поета в мерзлій кам’янистій землі… Без квітів, без поминок…» (Дмитро Вєдєнєєв, Сергій Шевченко. «Українські Соловки». «Експрес-Об’ява», Київ, 2001)

«Исполнился печальный юбилей — 60 лет со времени расстрелов узников Соловецкой тюрьмы. Среди расстрелянных — выдающиеся имена украинской литературы и театра, такие, как М.Зеров, М.Кулиш, Л. Курбас и В.Пидмогильный. Известно, что расстрелы начались 27 октября и продолжались до 4 ноября. Они были спланированы на ознаменование 20-летия Великой Октябрьской социалистической революции. Валерьян Пидмогильный стоит в ряду таких выдающихся писателей, как М.Коцюбинский, Л.Украинка, В.Винниченко. Это имя является гордостью украинской литературы.» Валерьян был другом и духовным побратимом поэта Евгена Плужника, умершего в Соловках 2 февраля 1936 года. В.Пидмогильный сопровождал тело поэта в последний путь. В этот день ему исполнилось 35 лет. (Тарас Марусык. Замкнутый круг. Зеркало недели, Киев, 07.11.1997).

2 лютого 1901 року
Народився Валер’ян Підмогильний в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині.

1915
Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі.

1918
Селянський син закінчив Катеринославське реальне училище із похвальною грамотою. Через нестатки не зміг завершити навчання на математичному факультеті місцевого університету. Учителював, підробляв у секції художньої пропаганди губернського відділу народної освіти в Павлограді. До цього часу належить і проба пера: катеринославська газета «Український пролетар» надрукувала нариси з циклу «Повстанці». Революція і громадянська війна стали історичною драмою селянства: шомполами білих його повертали панові, потім соцекспериментами заганяли до «комуністичного раю» і грабували, грабували, грабували… Підмогильний був серед піонерів літературного осмислення доби, що минула. Переконливі зарисовки з натури «Повстанців» відобразили дилему українського села «ростити хліб чи» обух сталить «проти Міста, звідки» йшли усі накази, лунала чужа мова, куди возилися податки й зникав викоханий у степах хліб». Тему розвинуто в повісті «Третя революція».

1921
Письменник переїхав до Києва, працював бібліотекарем Книжкової палати, вчителем у залізничній школі, редактором видавництва .Книгоспілка.

З 1926-го
на літературних хлібах, вступив до творчих об’єднань «Ланка», «Марс». Його вірною супутницею життя стала донька священика Катерина Червінська, актриса Театру юного глядача.

1928
Вершиною творчості письменника вважають роман «Місто», який побачив світ і російською мовою в популярній серії «Творчество народов СССР». У центрі глибокого психологічного твору історія душі сільського хлопця Степана Радченка. Провінціал приїхав до Києва здобувати вищу освіту й опинився в цілком іншому духовному світі, котрий пробудив у юнакові потяг до літературної праці. Критики вбачали в романі вплив Оноре де Бальзака, Ґі де Мопассана, Вольтера (до речі, Підмогильний був блискучим знавцем західноєвропейської літератури . А у 20 років переклав роман «Таїс» Анатоля Франса, а потім і твори багатьох інших французьких класиків). Того часу ідеологи більшовицької влади наполегливо вимагали від майстрів пера замовлення — писати на теми класової боротьби в усіх сферах буття. Підмогильний же, зі слів літературознавця Федора Якубовського, «цікавився не людством, а людиною».

8 грудня 1934 року
Валер’яна Підмогильного заарештували в будинку творчості «Слово» під Харковом. Остання праця — «Повість без назви» — залишилася незавершеною. Він, як і багато інших відомих діячів української культури 20—30-х, не випадково «удостоївся» арешту в перші дні після горезвісного вбивства Кірова: до «двадцятників» примірялися давно — спочатку бичуванням літературних дискусій, потім відвертим цькуванням митців. Далеко не всі змогли витримати політичний терор, особливо тоді, коли почалися нічні шугання „чорного ворона”…

За справою так званої контрреволюційної боротьбистської організації разом із Валеряном Підмогильним проходили Микола Куліш, Євген Плужник, Григорій Епік, Василь Вражливий, Микола Любченко…

«Після арешту тривали багатоденні допити.

  •  «С кем из Ваших друзей вели разговоры шовинистического и антисоветского характера?»
  •  «Как вы можете охарактеризовать политическое лицо Антоненко Давыдовича?»
  • «Признаете ли себя виновным в участии в контрреволюционной организации, ставившей целью организацию террора против вождей партии?»

10 січня 1935 року
Відчуваючи цілковиту нездатність вплинути на перебіг попереднього слідства, письменник категорично заперечив наклепницькі обвинувачення та сфабриковані свідчення проти нього інших жертв репресій. Від «шкідника» марно домагалися свідчень на знайомих і докладної розповіді про зустрічі з представниками інтеліґенції в еміґрантських колах за кордоном. Злам, про причини якого залишається тільки здогадуватися з огляду на специфічні методи викриття «ворогів народу». Після бесіди з начальником Секретно-політичного відділу НКВС УСРР і військовим прокурором (не виключено, що були вмовляння та провокаційні обіцянки високих начальників «упертому» підслідному), арештант подав папірець за підписом «обвиняемый Пидмогильный». У записці він висловив готовність «дать вместо половинчатых и лживых — правдивые показания».

Тим часом запопадливий Бліок старанно підшивав «докази» до обвинувачення. Тринадцятого лютого він долучив до справи часопис «Нова Україна» (№6, 1923 р.) «с контрреволюционным рассказом писателя Пидмогильного». Журнал видавався в Празі за редакцією Володимира Винниченка. Зломлений слідством прозаїк підписав протоколи: «…у меня были скрытые террористические настроения», «я активный враг Советской власти», «я считал, что Соввласть растет как великодержавное государство»…

28.03.1935
Цитата з роману «Місто»: «Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне». Двадцять восьмого березня 1935 року виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР, керуючись драконівською постановою ЦВК від 1 грудня 1934-го, засудила Підмогильного і ще 14 його «спільників» до 10 років позбавлення волі за горезвісною політичною статтею 54 КК УСРР.

9 жовтня 1937-го
Покарання письменник відбував на Соловках, але звільнення, на жаль, не дочекався: особлива трійка УНКВД Ленінградської області ухвалила рішення про розстріл. Не минуло й місяця — вирок виконали: куля з револьвера чекіста Матвєєва навік загасила і цей світоч розуму… Серед страчених неподалік Медвеж’єгорська 1111 в’язнів СТОНу (яка страшна шеренга одиниць: за кожною з них — людські душі!) у могильних ямах під хрестами скорботи лежить наше Розстріляне Відродження…

«Тільки смерть, — сказав французький письменник Андре Мальро, — перетворює життя людини на долю». Друзі зберегли 25 листів Валер’яна Підмогильного з неволі, адресованих матері, сестрі, дружині й синові Роману (помер 19-літнім). Письменник просив дружину не почуватися зв’язаною й улаштовувати власне життя, адже «у тебе дитина, а я — минуле».

в серпні 1956 року
Після реабілітації з Ленінграда надіслали рідним довідку про смерть. В офіційному документі вказувалося, що В. Підмогильний помер… 19 грудня 1941 року від «раку печінки». Такі брехливі повідомлення про час і причини смерті жертв «великого терору» надсилалися в 50-ті роки за багатьма запитами: комуністична влада намагалася приховати правду про масові знищення людей.

Творчість
Перший твір Підмогильного був написаний у 1917 році, а в 1919 році виходять друком у катеринославському журналі “Січ” “Гайдамаки” i “Ваня”. У 1920 році виходить перша збірка оповідань Підмогильного – “Твори, І” (до неї увійшли такі оповідання: “Старець”, “Ваня”, “Важке питання”, “Пророк”, “Добрий бог”, “Гайдамаки”, “На селі”, “На іменинах”, “Дід Яким” – написані переважно під час навчання в реальному училищі).

Ставши вже досить відомим письменником, Підмогильний вступає до Аспису (Асоціація письменників), стає ініціатором трансформації цієї організації у 1924 році в Ланку (Підмогильний, Плужник, Осьмачка, Косинка, Антонечко-Давидович, Марія Галич). 1922 року Підмогильний організував демонстрацію на знак протесту проти тиску на українську літературу з боку московських чиновників: разом з колегами надрукував свої твори у ряді закордонних видань, причому публічно пояснив мотиви цієї акції у “Червоному шляху” (1923 р., ч.2)

У 1930 році Підмогильний мав надрукованими чимало творів, зокрема, крім зазначеної збірки оповідань “Твори, І”, інші: “В епідемічному бараці” (Київ-Лейпциг, 1922 р.), “Син” (Київ,1923 р.), “Військовий літун” (Харків, 1924 р.), “Третя революція” (Київ, 1926 р.), “Проблема хліба” (Київ, 1927 р.). У 1928 році в Києві виходить чи не найвідоміший твір Підмогильного – роман “Місто”, а в номерах журналу “Життя i революція” за 1930 рік виходить інший роман – “Невеличка драма” (окремою книжкою виходить 1957 року в Парижі).

З політичних мотивів вже 1930 року Підмогильного звільняють з посади редактора “Життя i революції”, його твори вже не можуть потрапити до друку. За цих умов письменник починає активно перекладати твори французької літератури, зокрема, Анатоля Франса, Бальзака, Cтендаля, Мопасана.

1932 року Підмогильний переїжджає до Харкова, але вже на початку грудня 1934 року його заарештовують, i після тривалого слідства навесні 1935 року засилають на десять років до Соловецького табору спеціального призначення. Навіть у таборі Підмогильний розпочинає перекладацьку i творчу роботу, про що свідчать листи до близьких. Але вже 3 листопада 1937 року до ювілею Жовтневої революції письменника разом з групою інших “ворогів народу” було розстріляно.

Твори

Оповідання
«Добрий бог» (Собачий хутір, липень 1918)
«Гайдамака» (Собачий хутір, серпень 1918)
«Ваня» (Павлоград, березень 1919)
«Старець» (Катеринослав, серпень 1919)
«Важке питання» «Пророк» «На іменинах» (Катеринослав, вересень 1919)
«Дід Яким» (Катеринослав, вересень 1919)
«На селі» (Катеринослав, вересень 1919)
«В епідемічному бараці» (1920)
«Собака» (1920)
«Проблема хліба» (1922)
«Іван босий» (Ворзель, березень 1922)
«Син» (1923)
«Військовий літун» (1923)
«Історія пані Ївги» (1923)
«Сонце сходить» (1924)
«Третя революція» (1925)
«З життя будинку» (1933)

Повісті
«Остап Шаптала» (1921)
«Повість без назви» (1933-1934)

Романи
«Місто» (київ, 1927)
«Невеличка драма» (1930)

Збірки
Твори, том і, збірка оповідань, 1919
Військовий літун, збірка оповідань, 1924
Проблема хліба, збірка оповідань, 1930

Переклади
Валер’ян Підмогильний — один з найвизначніших українських перекладачів французької літератури. За своєю стилістичною точністю та мовною віртуозністю його переклади АНАТОЛЯ ФРАНСА, БАЛЬЗАКА, МОПАССАНА, СТЕНДАЛЯ, ГЕЛЬВЕЦІЯ, ДІДРО досі вважаються неперевершеними й охоче перевидаються багатьма українськими видавництвами.

Роман «Місто»
Роман мав успіх, «Книгоспілка» відразу ж його перевидав (1929), а Б. Єлисаветський перекладав російською мовою — в 1930 році роман виходить у серії «Творчество народов СССР», Творча потуга роману відчувається й тепер, принаймні читається він з немалим інтересом. Роман написано як психологічний твір — це історія людської душі, можливо, з автобіографічними елементами, але письменник сам застерігав проти ототожнення героя з автором.

У цьому романі письменник показав образ людини, в душі якої йде боротьба добра і зла. Цей твір утвердив критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Навколо «Міста» завирували пристрасті: почали з’являтися рецензії та статті, влаштовувалися обговорення в студентських аудиторіях та робітничих колективах. Одних роман, як здобуток української прози, зацікавлював, окрилював; іншим видавався лише продовженням ідеологічних збочень автора у трактуванні теми «місто-село». Немало було й таких, що побачили в ньому не менш як інтелігентсько-попутницьку опозицію до пролетарського мистецтва, а це вже трактувалося як класовий антагонізм. Все це відбувалося на тлі подій 1929 року, коли розпочався наступ на українську інтелігенцію вже з цілком політичним прицілом: ізолювати вихідців дореволюційної формації, що своїми «ідеалістичними» теоріями загальногуманістичного виховання заважали розквіту нової революційної культури.

Герой роману Степан Радченко приходять у місто, вступав до вузу, не закінчує його, став письменником, працівником журналу, бере участь у київському літературному жатті В поетові Вигорському легко впізнати Євгена Плужника. Деякі роздуми про літературу увіч авторські, але, глибше придивившись, переконуєшся — роман цей не автобіографічний, Йдеться про зовсім інший тип митця. Головна цінність роману в тому, що письменник створив образ героя неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка побутувала в тій порі,— це образ діалектично змінний, сповнений суперечностей, зовні начебто привабливий, але, як відзначав подруга Степана Зоська (справді світла душа), з темним нутром. Це тип отакого собі завойовника, який рушив на місто, щоб покласти його собі під ноги, ніби й не такого дикого, якого змалював письменник у «Третій революцій», а культурного (принаймні, зовні, бо всередині в нього щось од того дикого звіра залишилося). Це людина з не зовсім розмитими уявленнями про добро і зло, але не здатна рівноважити в собі те добро чи зло, не здатна утверджувати щось одне із них, отже, людина, схильна до безпринципності. Впізнаємо в герої В. Шдмогильного й Любого Друга з відомого роману Гі де Мопасана, але він складніший, неординарніший, я б сказав, небезпечніший від Любого Друга, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого. Більше — герой легковажить нею, адже мета в нього одна — завойовництво, і саме на це він витрачає себе, свої здібності і талант.

Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням, а згодом його записали в «реакційні» й заборонили. Проти В. Підмогильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він, людина поважної й вимогливої літературної школи, йде шляхом митця аналітичного, вдумливого й кришталево чесного. Він і тут мораліст у позитивному розумінні цього слова. В його романі, крім великої проблеми,— пластичні картини життя його доби. Герої — не манекени, що проголошують газетні істини, а живі люди, зі своїм добром та злом, зі своєю малістю та величчю, зі своїми смутками та бідами. Що ж, письменник пробував довести екю правоту: він пояснював, давав відповіді на анкети, але все даремно — надходили часи важкі й понурі.

5. Закріплення нового матеріалу:

Завдання Очікувані результати
1. Ознайомитися з біографією письменника 1. Знатимуть найосновніші віхи біографії митця
2. Творчий доробок письменника 2. Називають основні твори, їхні жанри і види
3. Відгуки про творчість В. Підмогильного 3. На основі відгуків про творчість будують власні судження про митця і його твори
4. Отримати ти більш широке поняття про екзистенціалізм, психологізм, маргінальність, іронію 4. Оперувати цими поняттями на уроці і під час аналізу літературного твору на наступних уроках
5. Звернути увагу на вплив світової літератури та філософії на творчість В. Підмогильного 5. Усвідомити вплив світової літератури та філософії на творчість В. Підмогильного

 

6. Підсумки заняття.

Таким чином, роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 рр.), 1930 р. з’явився російською мовою. Свого часу привернув найпильнішу увагу критики та громадськості. Було проведено кілька публічних дискусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х рр. був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологічним, село протиставляється місту, як твір «наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргінальну (від лат. margo (marginis) — край, межа) проблематику, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села (твори Г. Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргиналами тоді називали вихідців із села, які ставали міськими жителями. Особливо прикметною в цьому плані була повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціалістичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому — пафосно-оптимістичному — річищі засуджувалося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В українській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а психологічний аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеологією, неприйнятною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознавство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радянська література активно цікавилася маргінальною проблематикою. Для В. Щукшина, Г. Тютюнника найближчим, найболючішим, а тому найсильнішим у художньому вираженні став саме тип людини, котра волею різних обставин опиняється між селом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу, стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, Опоре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографічним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. і коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім повернутись у село, Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути… Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив — ці питання найперше цікавлять Підмогильного — психолога. І саме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письменником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було настільки стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що його посилала йому доля. Але що він одержав у душу натомість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість пам’яті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?» Він, як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити собі вдалу кар’єру. Підмогильний тонким скальпелем психолога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них. з’являючись коло кафедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом».

На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро намагається визначити свою нову роль — своє теперішнє міське життя.

Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, товстошкірого кар’єриста-пристосуванця.

Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар’єри тільки мріяв, — добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розчаровується в них:.. Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна городянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою… Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Водночас він хапається за кожну нову жінку, як за свій порятунок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха — міста, безповоротно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним сповіщенням: «Та вона ж отруїлась!» Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого — душевної гармонії, спокою.

Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»; «Збіг на шостий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу…» Але ми вже не віримо, що Степан — щасливий переможець, думаємо про скоро минущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, настирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стінки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб’язковість його запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність, почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте…»

Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, психологічно глибоко, правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід’ємною часткою складної дійсності.

7. Домашнє завдання: укласти хронологічну таблицю, виписати з Інтернету короткий зміст роману «Місто».

Урок на тему: Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях письменника. «Місто», українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Комментарии закрыты.