Урок на тему: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) «Автопортрет», «Вишні», «Зелена євангелія», «Дороги», «Різдво», українська література, 11 клас

Урок на тему: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) «Автопортрет», «Вишні», «Зелена євангелія», «Дороги», «Різдво», українська література, 11 клас

Мета: ознайомити учнів з творчістю поета, його світобаченням, поповнити знання студентів з творами автора, розвивати і удосконалювати навички виразного читання.

ХІД УРОКУ Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) «Автопортрет», «Вишні», «Зелена євангелія», «Дороги», «Різдво», українська література, 11 клас

1. Організаційний момент

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття.

Сьогодні на занятті ми познайомимося з молодим поетом (він не встиг постаріти у своєму житті) Б-І. Антоничем і з його творчим доробком. За життя Антонич здобув славу одного з найкращих поетів. І Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич став легендою Львова й улюбленим поетом українців наприкінці XX століття.

3. Мотивація навчання: Знання теми необхідне для орієнтування в історії України.

4. Актуалізація опорних знань: фронтальне опитування.

5. Формування вмінь і навичок

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909—1937)

5 жовтня 1909 року
Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував про своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: «Малим хлопчиком вибіг я у темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого неба, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи».

У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини.

Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам ‘ятав. А щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».

У 1919
брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Прянівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.

Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.

1920
Прийшовши до гімназії в Сяноці, побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: «Не пам ‘ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити».

У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.

З 1928 по 1933
Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій.

У 1931
виходить перша книжка поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книжку релігійної лірики під назвою «Велика гармонія».

1934
Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією в його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників.

Після закінчення університету (він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання.

Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

1933—1937
За чотири роки Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя у 1936 році.

Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання

На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.

6 липня 1937 року
Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, — містом творчості якого було оспівування життя.

6. Закріплення знань.

Лірика Б.-І. Антонича, в основу якої покладено багатошарову метафору, потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Вона, попри свою нетрадиційність, уже мала своїх шанувальників у 30-х рр., дарма що то була невелика кількість митців—носіїв перспективних естетичних поглядів, які поступово закорінювались у творчій практиці. Адже поетичні відкриття Віри Вовк, І. Драча, І. Калинця, М. Воробйова, І. Римарука базувалися також і на художніх принципах Б.-І. Антонича.

“Автопортрет”, “Вишні”, “Зелена євангелія”, “Дороги”, “Різдво”

Автопортрет
«Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені».
«Я — закоханий в житті поганин».
З першої книжки «Привітання життя»
Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

Коментар

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібні, а під ними гуляють, \як дітлахи, взявшись за руки, «весна і вітер». З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш — відображення його душі, закоханої у красу, справді «автопортрет».

«ВИШНІ»

Між Б.-І. Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов’язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики. Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним. Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.

Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша «Вишні»:

ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Звернення Б.-І. Антонича до такого творчого досвіду письменства зумовлювалося не його прагненням заповнити своєю постаттю ліричний простір. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п’янко».

Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардиста, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «тополя» і т. ін., застарілими штампами, невідповідними урбанізованому світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст, позаяк вони символізували Істотні риси національної свідомості.

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ
Весна — неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.
Стіл ясеновий, на столі
слов’янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!

Коментар

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя.

ДОРОГИ
Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.
Тільки небо і тільки пшениця
(над нами, за нами, під нами).
Тільки безкрай і далеч іскриться,
тільки безвість вітає вітрами.
Голубінь, золотавість і зелень
(яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень
цвіркуни в конюшині пахучій.
Залізиста вода із криниці
(дороги, дороги, дороги).
О, відкрий нам свої таємниці,
дивний місяцю мідянорогий!
Бо в дорогах звабливая врода
(о зелень! о юність! о мріє!).
Наша молодість, наче природа,
колосистим ще літом доспіє.

Коментар

Романтична й алегорична картина дороги змальована у вірші поета в оригінальній формі повтору, уточнення-зауваження в дужках. Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок. Дорога простелилася «юним під ноги», вона сповнена привабливості й таємниць, треба лише пройти її, не схибити, побачити її красу й досконалість.

РІЗДВО
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Коментар

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

7. Звіти про виконану роботу.

Написати творчу роботу за поезією Б.-І.Антонича

З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини –
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине…
Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.
У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…
І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
Ой, залюбились в твоїй дівчині
і вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
твою дівчину палко кохають.
Вдивляючись в уста, як кличуть,
в розсміяних очей огні,
різьблять у пам’яті обличчя,
щоб перелить його в пісні.
Таємні тіні – квіти ночі,
це душі білених дерев,
до місяця летіти хочуть,
та вітер їх не забере.
Молитва ранку до останніх зір…
Коріння тиші, врослі в глину ночі…
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.
…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір…
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…
Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.
І ніч підкови зір в долонях казки губить.
В лісній абетці дивні букви,
наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
передає фонему цю.
О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича – лисиця…
До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.

8. Коментар виконання практичної роботи: Аналіз відповідей, виставлення оцінок.

9. Підсумок заняття.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях Б.-І. Антонича.
2. Якби поет жив в УРСР, яку б, на вашу думку, мав долю?
3. Які причини непорозуміння Антонича з читачами?
4. Поясніть естетичні погляди Б.-І. Антонича.
5. Хто були літературні вчителі поета?
6. Що спільного між Антоничем і Тичиною?
7. Схарактеризуйте збірки Антонича «Три перстені», «Зелена Євангелія».
8. З’ясуйте роль символіки у вірші Б.-І. Антонича «Три перстені».
9. Поясніть єднання поганських і християнських мотивів у ліриці Б.-І. Антонича (на прикладі віршів «Автобіографія», «Автопортрет», «Різдво»).
10. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Моє розуміння поезії Антонича», «Поезія Антонича в моєму житті», «Український образ світу у поезії Антонича».

10. Домашнє завдання: написати творчу роботу на тему: «Богдан-Ігор Антонич — співець української природи» за зразком:

Богдан-Ігор Антонич — неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв’язків. Він пропонує читати велику книгу природи, бо саме в ній можна знайти відповідь на загадку нашого буття.

Поет щодня радів сонцю, тішився деревами, дивувався красі квітки чи листка. Захоплено писав він про карпатську природу і лемківські села, вважаючи людину невід’ємною часткою навколишнього світу. Мотив злиття людини з природою звучить у його поезії «Весна». Поет бачить себе як малу траву у вічному колообігу природи, ставлячи знак рівності між собою і травою:

Росте Антонич, і росте трава,
І зеленіють кучеряві вільхи.

У вірші розмовляють вільхи, і зозулі можуть розклювати місяць, і можна почути мову гаїв, і «в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі». Вірш схожий на казку, бо лише в казках говорять дерева, зорі, квіти.

Весняний ранок показано у поезіях «Назустріч» та «На шляху». У цих віршах початок дня записують ластівки, хрещатим снігом співають квітневі дні, ховає день у кручу місяць, і

Клюють ліщину співом коси,
Дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Ліричний герой порівнює себе з кущем малини. В обох поезіях згадується про сонце:

Іде розсміяний і босий
хлопчина з сонцем на плечах.
(«На шляху»)

Запрягши сонце до теліги,
назустріч виїду весні.
(«Назустріч»)

У віршах сонце виступає як життєдайна сила, яка живить і людину, і природу. Богдан-Ігор Антонич пише про небо, сонце, дерева так, що вони набувають властивостей живих істот. Поет вносить душу в описувані ним картини та явища природи, одухотворює їх.

Урок на тему: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) «Автопортрет», «Вишні», «Зелена євангелія», «Дороги», «Різдво», українська література, 11 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 11 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 11 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.