Тема уроку: Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд, українська література, 10 клас

Тема уроку: Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд, українська література, 10 клас

Мета: дати загальну характеристику літературного процесу ІІ половини ХІХ – поч. ХХ ст., розуміти зв’язок літератури як мистецтва слова з провідними тенденціями свого часу, визначати в цілому історико-культурні умови розвитку літератури цього періоду; давати загальну характеристику літературного процесу, усвідомлення суспільного призначення національної літератури, виховувати в учнів любов і повагу до минулого України, почуття патріотизму, гідності людини вільної держави

Обладнання: опорні конспекти, тексти творів

ХІД УРОКУ Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд, українська література, 10 клас

1. Організаційна частина:

— перевірка готовності до заняття аудиторії, обладнання;

— перевірка виконання домашнього завдання з черговими.

2. Актуалізація опорних знань

Літературі як виду мистецтва притаманне багатовимірне, історичне осмислення дійсності, сприйняття і зображення її як процесу. Предметом її пізнання й відтворення є людина в життєвому процесі та все з нею пов’язане. Тому художню літературу називають людинознавством.

Іван Франко назвав історію науки драмою ідей. Беручи за основу цю думку, історію літератури називаємо драмою ідей та образів. Письменник, досліджуючи світ, промовляє образами і картинами, які так само впливають на розум, як і наукові висновки, але ще більше на душу, емоційний світ читача. Митець, озброївшись словом, малює живі та яскраві образи, творить правдиві картини життя, впливаючи на фантазію читачів та їхню уяву. Він ставить героя перед лицем неминучої необхідності діяти, спонукаючи його керуватися соціальними мотивами чи ірраціональними поштовхами, стаючи жертвою власних ілюзій. Мотив «втрачених ілюзій» (назва роману Оноре де Бальзака), подолання героями своїх ілюзій — давній мотив красного письменства, що знайшов яскраве втілення і в творах українських митців слова.

Реальність у всій різноманітності переноситься в художній твір, стає «другою реальністю», дещо схожою з дійсністю, але перетвореною письменником відповідно до його уподобань, ідеологічних орієнтацій, естетичних смаків.

Художнє новаторство чи феномен творчих уподобань відбо­ру матеріалу і його художнє освоєння зумовлені психологією митця, його етичними й моральними поглядами, крізь призму яких він інтерпретує світ у межах власних знань. Водночас художній твір розвивається за законами жанру, стильової течії в мистецтві. Ви вже спостерегли у попередніх класах, що класицисти, наприклад, чітко поділяли героїв на позитив­них і негативних, ідеальних і носіїв зла, тож характери були одновимірними: персонаж уособлював певну ознаку — розум, мужність, шляхетність, чесність, жадобу, підступність, жор­стокість, лицемірство, хвалькуватість. Натомість у романтиків герой наділявся винятковим характером і діяв у незвичайних обставинах, переживав пристрасні почуття, які керували його вчинками.

Із попередніх класів ви знаєте, що українську літературу поділяють на періоди:

  • ХІ — XVIII століття — давня,
  • ХІХ сто­ліття — нова,
  • ХХ — початок ХХІ століття — новітня література.

Красне письменство ХІХ століття поділяється на менші самостійні періоди:

  • українська література перших десятиліть ХІХ століття;
  • 40 — 60 роки;
  • 70 — 90 роки,
  • кінець ХІХ — поча­ток ХХ століть.

Кожен період характеризується своїми образа­ми, проблематикою, жанровою, стилістичною своєрідністю, певними естетичними відкриттями, художніми здобутками. Українські митці орієнтувалися на передові філософські та естетичні ідеї, творили у річищі шукань письменників Європи. Це засвідчує функціонування стильових течій у західноєвро­пейських та українській літературах: класицизму, сентимен­талізму, романтизму, реалізму, натуралізму, модернізму, які, по суті, розвивалися у невеликих часових проміжках, а під кінець ХІХ століття збігалися.

Поступово українська література завойовувала світове ви­знання. У європейських країнах значний резонанс мали твори Івана Котляревського, поетів-романтиків, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших, чиї твори перекладалися слов’янськими та західно­європейськими мовами, були позитивно оцінені тодішніми критиками. Наприкінці ХІХ століття кращі твори українських митців стали відомими і в Америці.

Невід’ємною ознакою літератури є її національна своєрід­ність та вселюдський вимір. Це означає, що мистецтво слова кожного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризують націю, відбивають ментальність народу, його духовність. Національна своєрідність літератури позначається на тематиці й проблематиці творів, змалюванні характерних типів, що виявляють себе через індивідуалізовані риси героїв. Ця органічна якість художньої літератури певного народу яскраво розкривається через систему змістових і фор­мально-стильових особливостей, притаманних національним митцям. Українська література є гуманістичним мис­тецьким феноменом, адже завжди несла великий заряд любові до людини, захищала людську гідність. Невипадково твори українських письменників знаходили відгук у серцях читачів світу, які захоплювалися іскрометним сміхом Івана Котлярев­ського, глибоким патріотизмом Тараса Шевченка, романтизмом Миколи Гоголя, інтелектуалізмом Лесі Українки, гуманістич­ним пафосом Ольги Кобилянської, неповторною поетикою Михайла Коцюбинського. Читачам багатьох країн імпонує па­фос утвердження духовної цінності людини, її права на свободу, рівність, вільний розвиток, захист державної незалежності.

000

Розвиток літератури відбувається в невпинних пошуках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі.

Літературний процес — це особлива форма функціону­вання літератури в певній країні у певну історичну добу. Охоп­лює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов’язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв’язок з літературами інших народів; літературні групи, письменницькі організації. Літе­ратурний процес у кожній країні є складником світового суспільно-історичного процесу розвитку мистецтва слова.

У ХІХ столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і розвиток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів есте­тичні смаки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературні явища, оцінювати художні твори у світлі загаль­нолюдських ідеалів, формувати систему наукових знань про мистецтво слова, сприяти поступу людства.

3. Викладання нового матеріалу.

3.1. Тема заняття:

ВСТУП. Українська література в контексті розвитку суспільства ІІ половини ХІХ – поч. ХХ ст.: її історична місія, особлива роль у житті поневоленої нації. Зв’язок художнього мислення митця з провідними тенденціями доби. Основні риси українського модернізму.

Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд. Складні історико-культурні умови розвитку літератури. Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм

3.2.  Мотивація вивчення теми

У цьому навчальному році ви продовжите вивчення україн­ської літератури і здійсните мандрівку художніми світами творів письменників другої половини ХІХ — початку ХХ сто­літь. Вам відкриється художня самобутність українського письменства, естетична неповторність національної картини буття народу, його розвиток у контексті європейського літе­ратурного процесу. Цей період ознаменувався великими пере­могами реалізму в літературі, пов’язаними з іменами Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Михайла Старицького, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Івана Франка. Українські митці дотримувалися засад демократизму, гуманізму, психологізму та суспільної зумовленості характеру людини. Вони змалювали яскраві картини буття народу, глибоко висвітлили історичні законо­мірності і фактори, що спричиняють вчинки і характери героїв. У другій половині ХІХ століття розквітали драматургія і лірика, розвивалась літературна критика, утверджувався роман як свідчення зрілості української літератури.

Українська література поступово завойовувала європейське визнання. Польська письменниця Еліза Ожешко писала про українську літературу: «Чим більше читаю, тим сильніше відчуваю дивну насолоду і поезію цієї літератури. Чиста вона, як кристал, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої, відомої мені, не подібна»

3.3. План вивчення нового матеріалу:

ВСТУП. Українська література в контексті розвитку суспільства ІІ половини ХІХ – поч. ХХ ст.: її історична місія, особлива роль у житті поневоленої нації. Зв’язок художнього мислення митця з провідними тенденціями доби. Основні риси українського модернізму.

Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд. Складні історико-культурні умови розвитку літератури. Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. Суспільно-політичний і загальнокультурний процес 70-90 рр. Поезія, проза. Основна тематика періоду. Висновки.

4. Виклад нового матеріалу.

ВСТУП

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Донедавна українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері». У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли «нову школу» літератури від «старої», а в статтях, «Старе й нове в сучасній українській літературі», «Принципи й безпринципність» та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О. І. Білецький зауважував, що література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: «Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва»».

Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що «антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму», що «то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом».

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму («ранній» модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба». М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи «Молода муза», наголошували, що кризу в літературі спричинив «тенденційний реалізм» І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких «кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію – звичайним розумуванням». Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: «Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи». Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цей шлях веде «літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись».

Чому І.Франко, так радіючи, що вся «наша поезія пішла новою дорогою», все ж таки не сприйняв естетичних засад модернізму?

Безперечно, що оновлення і збагачення художнього методу диктувалося самим життям, проте, на думку І.Франка та ін. письменників, таке оновлення повинно було здійснюватись аж ніяк не за рахунок заперечення громадськості й соціальності письменства. І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка та ін. прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з новими віяннями західноєвропейської. Тому М.Коцюбинський і М.Чернявський звернулися з відозвою до своїх колег по перу наближатися у своїй творчості до проблем життя, удосконалювати свій образний інструментарій [5, 280-281]. Через те й розгорнулася полеміка на сторінках «Літературно-наукового вісника» навколо статті С.Єфремова «В поисках новой красоты (заметки читателя)», де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями, звинувачення молодих письменників у сліпому копіюванні чужинецьких мистецьких форм, прийомів і стилів.

Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу, який формувався не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної вітчизняної традиції.

Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, «селянським» реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.

Найважливіші риси, що характерні модернізмові, – це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак – і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

Та цього не могли собі дозволити українські письменники, які жили й творили на межі ХІХ і ХХ ст.

Ще С.Єфремов, автор опублікованої в 1911 р. «Історії українського письменства», зазначав, що упродовж віків зміст, форми української літератури визначали чотири ідеї: «елемент свободи» для людини, невпинна визвольна течія – це перша ідея. «Визвольно-національна ідея тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства». Третьою рисою (ідеєю) стає «поступова течія народності в змісті й формі», в літературній народній мові. А четверта – це її «принцип громадського слугування народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець-кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству».

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.

І.Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М.Вороний. Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних закликів до бою…

І.Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…» У відповідь на його «Посланіє» М.Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш.Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама».

Оскільки модерністи переважну увагу звертали на естетичні, художні вартості, а не на соціальні проблеми, вимагали звільнення мистецтва від служіння позаестетичним потребам (народу, нації тощо), то з такої позиції ні І.Франка, ні Лесю Українку, ні В.Стефаника, ні М.Коцюбинського не можемо назвати модерністами. Вони бачили перед собою інші завдання, сповідували іншу віру, служили іншим ідеям. Творчість І.Франка, Лесі Українки чи М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка аж ніяк не назвеш асоціальною: вона сповнена «усесвітнього страждання», «гучних закликів до бою», їхня пісня – і «вогонь», і «боротьба», і «тривога». Вони не могли, та й не мали морального права стояти осторонь національних і соціальних питань.

На думку М.Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І.Франко, І. Нечуй-Левицький, С.Єфремов, «не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку, зумовлену соціальними і національними домаганнями», їм «вважалося неприпустимою естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі, символі, асоціаціях, відчуттях…». Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це – трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму «сковує творчу волю митця, змушує його «працювати» на соціальну ідею, і ця ідея – благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна – підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення». Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.

Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем – Богданом Бенесьом, який писав про І.Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І.Франка, а й інших письменників – його сучасників, яким «доля дала творити на перехресті двох літературних діб у народі, який мав важливіші за літературу проблеми».

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими.

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

ЛІТЕРАТУРА 70-90-Х РОКІВ ХІХ СТ. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД.

Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг» і «мертвих антрактів» (Сергій Єфремов).

Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням гро­мадянської активності, створенням у Києві Південно-Західно­го відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об’єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Ми­тецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збо­ру, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону україн­ського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.

Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебу­вала у постійному зв’язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: «Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу… Українське слово виря­тувало українсько-руський народ від видимої загибелі».

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається “ходіння в народ” різночинців з метою підняти селянство на боротьбу “за землю і волю”. Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець П.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних “Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного “Архива Юго-Западной России”.

Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працюва­ла на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — Володи­мир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.

Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство «Просвіта», засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою («Правда», «Зоря», «Діло») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово». Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з’явився жіночий альманах «Перший вінок», що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття», Іван Франко з гордістю заува­жив: «Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок».

Перший політичний емігрант з України Михайло Драгома­нов здійснив у Женеві п’ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літе­ратури великого народу.

Твори українських письменників могли з’являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка».

Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з’явилися митці, чия творча інди­відуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.

У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обста­вин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представ­ників цього літературного напряму були роман і повість.

ПОЕЗІЯ

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов’язаний з іменами таких митців, як Пантелей­мон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,

Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проб­лемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.

Перша — Михайло Старицький, який «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекла­дає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому нале­жить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з поперед­ників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», поема «Мойсей».

ПРОЗА

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Соняч­ний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).

Постійним об’єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображен­ням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П’яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройди­світ» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проб­лему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».

Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка, «Задля празника» Івана Франка), новели («Лови» Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова («Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка («Старо­світські батюшки і матушки» Івана Нечуя-Левицького), ідео­логічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична повість («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі». Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятко­во важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призво­дить до деградації особистості. Названий автором «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Па­нас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціаль­но-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з’явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об’єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розшири­ло можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами укра­їнського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створи­ли надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

ДРАМАТУРГІЯ

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функ­ціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширю­вали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр кори­феїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артис­ток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світо­вої слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знан­ня українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів».

До багатопроблемних і різножанрових досягнень україн­ської драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Не судилось», «Талан» Михайла Стариць-кого, «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украдене щастя» Івана Франка.

ТЕМАТИКА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ

Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину (“Микола Джеря” Нечуя-Левицького, “Панщизняний хліб” Франка, “Протестант” Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства (“Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького, “Лесишина челядь” Франка, “Козарський ланок” Кониського, “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами” Грінченка, “Навернений скупець” Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства (“Лихо давнє й сьогочасне”, “Морозенко” Панаса Мирного, “Ціпов’яз” Коцюбинського), його відхід на промили, його пролетаризацію (“На роботі”, “Навернений грішник” Франка, “Панько” Грінченка, “П’яниця” Ганни Барвінок, “Наслідки непорадності” Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка “Boa constrictor”, “Борислав сміється”, в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція (“Іван Базилець” Бордуляка, “Пересельці” Грицька Григоренка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва (“Для домашнього огнища”, “Основи суспільства” Франка, “Пропащий чоловік” Павлика, “Перекинчики” Ярошинської, “Старосвітські батюшки і матушки” Нечуя-Лувицького, “Суддя Гарбуз” Кониського).

Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті “Лихі люди” показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню (“Рутенці”, “Свиня”, “Опозиція”). Нечуй-Левицький (“Хмари”), Кониський (“Семен Жук і його родичі”, “Юрій Горовенко”), Грінченко (“Сонячний промінь”, “На розпутті”), Олена Пчілка (“Світло добра і любові”) намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

ВИСНОВКИ

У XIX столітті Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно прибраною до рук Росією. Усі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури — такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, — поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі. Боротьба за політичні інтереси старої України закінчилась за відсутністю об’єкта цієї боротьби.

Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов’янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, “хоч був запертий в льох”

Отже, українська культура XIX століття розвивалася у складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.

5. Закріплення нового матеріалу: усне фронтальне опитування.

1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття?
2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українського культурного життя?
3. З’ясуйте значення Південно-Західного відділу Російського географічного товарист­ва у розвитку українознавства.
4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років ХІХ століття.
5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка?
6. Назвіть українських письменників, чия творчість припадає на 70—90-і роки ХІХ століття.

Поміркуйте. Чому українською літературною столицею напри­кінці 50-х — на початку 60-х років був Петербург, на початку 70-х — Київ, а після 1876 — Львів? Поясніть причини такої міграції центру українського літературного життя.

6. Підсумки заняття.

Схарактеризуйте умови суспільного життя українського народу в останні десятиріччя XIX ст. Що стримувало духовний поступ української нації?

Як розвивалося українське наукове і культурне життя в цей час? Чому центр української журналістики перемістився до Львова? Назвіть журнали та альманахи, що виходили в Україні.

Якими шляхами розвивалася українська проза в 70 — 90-х роках? Чому в ній чільне місце посідала селянська тематика?

Охарактеризуйте тематичні комплекси прози. Які твори із згаданих в огляді ви читали? Чим вони запам’яталися? Що ви знаєте про авторів цих творів?

Розкажіть про жанрове збагачення української прози. Які нові епічні жанри з’явилися в ній? З’ясуйте відмінність між оповіданням і новелою, назвіть жанрові особливості повісті й роману.

Чим відрізняється об’єктивна розповідь від оповіді? Проведіть у цьому зв’язку відповідні зіставлення.

Які мотиви характеризують українську лірику цього періоду? В чому простежується вплив Шевченкової музи на творчість наступників геніального поета?

Чому Іван Франко назвав Михайла Старицького справжнім продовжувачем шевченківських традицій? Під час відповіді використайте статтю Івана Франка, зробіть відповідні зіставлення окремих поезій Тараса Шевченка і Михайла Старицького.

Кого з поетів-класиків ви вважаєте майстром високої культури слова? Аргументуйте відповідь цитуванням віршів поета.

Що ви знаєте про українську драматургію останнього тридцятиріччя XIX ст.? Які п’єси читали чи бачили в сценічному втіленні? Чим запам’яталися ці вистави? Які проблеми порушувалися українськими драматургами? Що забезпечило довге сценічне життя кращих п’єс?

Схарактеризуйте шляхи розвитку українського театру. Що заважало розвитку прогресивного сценічного мистецтва в Україні?

Чому тогочасний український театр характеризують як музично-драматичний? Хто з композиторів брав участь в організації театральних вистав? Розкрийте конкретніше їхній внесок у пропаганду української літератури.

Що ви знаєте про діяльність корифеїв українського театру?

Що засвідчують твори народного ужиткового мистецтва? Чи виявляються в них риси української національної ментальності? Якщо так, то конкретно з’ясуйте, в яких саме художніх формах. Які види і форми народного декоративно-ужиткового мистецтва збереглися у вашому регіоні й досі? Схарактеризуйте їх, визначте їхню роль у духовному житті народу.

У чому, на вашу думку, полягає відмінність між літературними образами персонажів і образами, створеними скульпторами, живописцями, графіками? З’ясуйте це, порівнявши відповідні твори. Бажано зіставлення проводити на основі прочитаного літературного твору й ілюстрацій до нього (можна використати ілюстровані видання творів Шевченка, Старицького, Панаса Мирного, Франка).

7. Домашнє завдання: Осмислення лекції, читати повість «Кайдашева сім’я» І. С. Нечуя-Левицького, підготувати доповіді про життєвий і творчий шлях письменника

Тема уроку: Література 70-90-х років ХІХ ст. Загальний огляд, українська література, 10 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 10 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 10 клас

Комментарии закрыты.